3.5. Софісти і сократ. Сократичні школи

Слово “софіст” спочатку позначало майстра, умільця, мудреця, винахідника і т.п. Пізніше воно стало взагалі позначати тип філософа-вчителя, філософа-професіонала. Софісти з'явилися в V ст. до н.е. у відповідь на потребу рабовласницької демократії мати підготовлених для політичних і судових установ фахівців. Нового типу діячі повинні були мати певну філософську, наукову і художню культуру. Вони повинні були ефектно привселюдно виступати в судах і політичних зборах, де в різний час була потрібна і різна аргументація. Часом доводилося видавати чорне за біле, і навпаки. З другої половини століття поняття софіст стає назвою певного типу філософа-професіонала, вчителя філософії, людини, яка заробляє собі на життя інтелектуальною працею. За свою працю софісти брали досить високу платню.

Навчити мислити, говорити і робити – задача софістів, перших платних учителів чесноти. Тоді риторика або мистецтво красномовства привернуло загальну увагу. Один з великих афінських ораторів, Ісократ, мовив: «Слово не тільки визволило нас з кайданів тваринного життя. Завдяки йому ми побудували міста, встановили закони, винайшли мистецтва. Слово є вождем усіх справ і всіх задумів». Софісти були неперевершеними у словесному змаганні.

Софістика і риторика споріднені мистецтва. Платон вважав, що «софіст і ритор – одне й те ж або близькі один до одного». Великі заслуги софістів у області філології. Софіст Протагор прославився своїм мистецтвом правильного застосування слів: поділив імена на чоловічі, жіночі і середні, а саму мову на чотири види: прохання, питання, відповідь і свідчення. Софіст Продік Кеоський перший звернув увагу на синоніми, намагаючись розрізнити відтінки у їх змісті.

Зверніть увагу: виявляється слова вже були, але їх ще не розуміли.

Аристотель ретельно досліджував особливості софістичних вивертів і спростувань. Він зазначав, що число предметів і речей необмежене, а число слів і імен – обмежене. Тому одне й те ж слово і одне ім’я можуть мати багато значень. Досвідчені вводять в оману тих, хто не вміє користуватись словами.

Софісти воліють здаватись мудрими, шукають вигоди від удаваної мудрості. Тому Аристотель вважав за потрібне дослідити типову аргументацію софістів. Аргументи повчальні походять від власних начал науки і від розуміння того, хто відповідає. Їм слід виявляти довіру. Аргументи діалектичні доводять від правдоподібного до одного з членів протиріччя. Аргументи запитливі (испытующие) – це такі, що спираються на положення, які той, хто відповідає, вважає правильними. Аргументи еристичні спираються на думки, які здаються правдоподібними.

Аристотель вбачає п’ять цілей софістів у їх суперечках, які частіше ведуться заради самих суперечок і заради бажання будь-що здолати супротивника. По-перше, софісти мають намір створити видимість того, що вони спростовують. Наприклад, «П’ять – це два і три. Таким чином п’ять – це парне і непарне». «Якщо Кориск не те ж, що Сократ, а Сократ – людина, Кориск не те ж, що людина». По-друге, софісти схильні довести, що їх співбесідник говорить неправду. Наприклад, «Кого слід слухатись – мудрих чи свого батька». По-третє, софісти воліють привести співбесідника до того, що не узгоджується із загальноприйнятим. Ну ось, скажімо, «Що ліпше – потерпати від несправедливості чи робити шкоду іншому?». Питання непросте. Адже щаслива людина обов’язково справедлива? І тиран також щасливий? По-четверте, софісти мали на меті примусити співбесідника робити огріхи у промові. Наприклад, ще таке запитання: «Чи існує потяг до задоволення?» Але, «Вже потяг – це прагнення задоволення!» Таким чином, одне й те ж повторюється. По-п’яте, софісти намагались примусити свого візаві часто говорити одне й те ж, тобто повторюватись. От погляньте, «Чи добре вивчати те, що знати добре?» Але знати погане добре! Таким чином, «Погане – добрий предмет для вивчення!?» Або ще таке: «Чи топчуть ногами те, що проходять? Так. Але хтось ходив цілий день!»

Серед перших софістів зазвичай називають Корака і Тісія, обидва вони походили із Сицилії. Корак був відомим державним діячем, який намагався за допомогою слова схилити демос до корисного і відвернути від некорисного. Пізніше він відкрив школу, у якій став викладати на основі свого досвіду судової практики. Він випустив збірку «загальних місць» – хрестоматію готових прикладів для заучування, щоб оратори вставляли їх у свої виступи. Його учень і соратник Тісій завершив роботу, створивши теоретичний посібник техне, у якому були рекомендації стосовно структури ораторських виступів.

З іменами Корака і Тісія пов’язують історичний анекдот, із софістичним підґрунтям. Як учень Тісій повинен був після навчання мистецтву переконання заплатити винагороду своєму вчителю. Але він відмовився це зробити. Тоді Корак притягнув його до суду. Тісій заявив: «Якщо ти навчив мене мистецтву переконати кого завгодно, то ось я тебе переконую нічого з мене не брати. Якщо ж ти мене не навчив переконувати, то і у цьому випадку я тобі нічого не винен, тому що ти не навчив мене тому, чому обіцяв». На це Корак заперечив: «Якщо, навчившись у мене мистецтву переконувати, ти переконуєш мене нічого з тебе не брати, то ти повинен віддати мені винагороду, тому що ти вмієш переконувати. Якщо ж ти мене не переконуєш, то ти знову ж таки повинен заплатити мені гроші, бо я не переконаний тобою не брати з тебе грошей». Судді вислухали обох і замість вироку сказали щось на кшталт: «Ворон ворону ока не виклює». А комізм ситуації полягав у тому, що на грецькій мові корак означає ворон.

Протагор (481-411 до н.е.) з Абдери у своєму вченні про буття схиляється до матеріалізму. Він говорить про плинність матерії, що обумовлює все суще. Підстави всіх речей знаходяться в матерії, тому матерія може бути всім тим, що постає перед усіма; люди ж у різний час сприймають різне, згідно їх настрою. Протагор проголосив відомий принцип: “Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують”.

Теорія пізнання Протагора сенсуалістична, а у діалозі “Теєтет” Платон зазначає, що Протагор надає переваги об'єкту над суб'єктом, визнаючи, що в процесі сприйняття об'єкта предмет має рух активний, а людина пасивна. Звідси і релятивізм Протагора: “Все, що кому як здається, так воно і є”. Тому – всі судження істинні. Він намагався встановити деяку різницю в цінності тих чи інших думок. Якщо яке-небудь з них приносить користь, говорив він, то воно істинно, якщо шкоду – неістинне. Учитель софістики може і повинен допомогти учню замінити думку, що приносить шкоду, думкою корисною.

Протагора цікавився історією і протестував проти спроб ідеалізувати первісне життя. Найгірша людина в цивілізованому суспільстві ліпша самого гарного дикуна. Стан природи – жалюгідний тягар, бо від природи людина – безпомічна істота, слабо озброєна для боротьби. Спочатку люди всі зусилля прикладати для виживання. Це була війна всіх проти всіх. З цього жалюгідного стану людство вийшло, призвавши на допомогу собі різноманітні ремесла. Протагор цінує успіхи матеріальної культури, цінує й дарунок Прометея – вогонь. Лише згодом у людей з'явилися і соціальні навички: політичні чесноти, сором і правда. Щоб бути громадянином, уважав Протагор, зовсім не треба мати спеціальні знання, для цього у серці кожного є сором і правда. Природно, що Протагор захищав демократію від нападок аристократів.

Горгій (бл. 483-375 до н.е.) з Леонтини був учнем Емпедокла. Написав трактат «Про природу, або про не-суще». Горгій прожив довго, бо, як сам сказав, був помірний у насолодах. Ісократ пояснює довге життя вчителя тим, що той не був громадянином ніякого міста, не платив податків, не мав родини, не займався суспільними справами. Горгій був видатним оратором, здатним говорити експромтом на будь-яку тему, знаходячи для усього привід для осуду чи хвали. Він умів переконувати людей. Високо цінуючи філософію, він сказав: «Ті, хто зневажає філософією, займаючись окремими науками, схожі на наречених Пенелопи, котрі домагаючись її, сплять з її служницями».

Горгій висунув декілька аргументів на користь скептичного відношення до пізнання: 1) ніщо не існує; 2) якщо є щось суще, то воно не пізнаване; 3) якщо навіть воно пізнаване, його неможливо виразити і пояснити. Так, на відміну від елеатів, які ототожнили мову, мислення і буття і заперечували небуття, Горгій відокремив мову від мислення, а мислення від буття.

Тезу “ніщо не існує” Горгий доводив шляхом виявлення непридатності кожного з членів трилеми: будь-що не може бути 1) не-сущим, 2) сущим, 3) одночасно сущим і не-сущим. Горгій звернув увагу на внутрішню суперечливість судження про те, що небуття (ніщо, не-суще) існує. У ньому сховане твердження, ніби щось має й існувати і не існувати. Небуття не повинне існувати, оскільки воно мислиться неіснуючим, однак воно повинно існувати, оскільки воно є не-суще, тобто оскільки воно є. З цього Горгій робить висновок про те, що не може щось одночасно бути і не бути. Отже, теза, що небуття існує, помилкова. Правда, тут Горгій припустив помилки, бо ототожнив зв'язку є з предикатом є. Зробив він це навмисно чи ні – нам невідомо.

Доводячи другу тезу про непізнаваність, він установлює спочатку, що предмети думки повинні мати буття. І все-таки мислиме не є існуюче. Якщо мислення тотожне буттю, небуття не могло б мислитися. Але проте ми уявляємо собі самі фантастичні предмети чи відносини. Ми можемо уявити колісницю, що мчить морем. З труднощів установлення розходження між буттям і мисленням, на думку Горгія виходить, що суще не мислиться і не осягається.

Якби предмети і були пізнавані, то якими засобами ми могли б передати іншим наше пізнання? Горгій підкреслює, що мова відмінна від думки, а думка від буття. Ми говоримо про колір, хоча звук колір, який ми чуємо, і колір, який бачимо – різні. Той, хто говорить, вимовляє слова, а не самі предмети. Як домогтися єдності розуміння сказаного різним людям у різній обстановці? Висловлений в одному слові єдиний предмет у сприйнятті різних людей розпадається на безліч змістів думки. Отже, пізнане невимовне і не пояснюване.

Горгій правий, стверджуючи, що не всяке судження відображує об'єктивну природу речей і не всяке речення відповідає змісту свідомості, яку воно виражає в звуці. Але звідси не слідує висновок про неможливість судження взагалі. Горгій не бажає бачити єдності буття і свідомості, уявлення і слова.

Дуже глибоко і аргументовано демонструє Платон у своїх діалогах «Горгій» і «Федр» особливості ораторського мистецтва Горгія. Дискутуючи з Сократом, Горгій стверджував, що риторика – майстер переконування. Володіючи цим мистецтвом ти будеш здатний переконати словом і суддю у суді, і радників у Раді, і народ у Народному зібранні. Володіючи такою силою, ти і лікаря будеш тримати у рабстві, і вчителя гімнастики, і підприємця, який наживатиме гроші саме для того, хто вміє переконувати словом, запевняв Сократа Горгій. Сократ відразу вказав на основну хибу софістики Горгія, і її можна подати словами самого Горгія: «...не існує предмета, про який оратор не сказав би перед юрбою переконливіше, ніж будь-хто із знавців своєї справи».

Сократ відразу спіймав Горгія на слові: «Але «у юрби» – це, звичайно, означає у невігласів? Тому що у знавців навряд чи він знайде більше довіри, ніж лікар». Горгій погодився, тим самим визнавши, що невіглас серед невігласів матиме більше довіри, ніж будь-який спеціаліст. Таким чином, ясно, що для софіста головне досягти успіху у публічній дискусії, а не наблизити слухачів до істини.

Сократ (469-399 до н.е.) народився і жив в Афінах. Батько його – каменеріз, мати – сповитуха. Сократ брав участь у війнах Афін зі Спартою, відрізнився мужністю і героїзмом. До активного громадського життя не прагнув, але відрізнявся твердістю переконань і прихильністю до демократії, хоча до демократії афінської був критичним. Жив невибагливо, працював мало, був поганим сім'янином. Говорив, що чим меншого людина потребує, тим ближче вона до богів. Вільний час присвячував філософським бесідам і диспутам. У Сократа було багато учнів. В останній рік свого життя він був обвинувачений у безбожництві і розбещенні молоді. Три обвинувачі на суді виступили проти Сократа. Один з них сказав: “Сократ учив своїх співрозмовників нехтувати встановлені закони. Він говорив, що нерозумно посадових осіб у державі вибирати за допомогою бобів, тоді як ніхто не хоче мати обраного бобами кермового, теслі, флейтиста й інших, хоча їх помилки в роботі приносять набагато менше шкоди, ніж помилки в державному керуванні. Мови Сократа збуджують у молоді презирство до встановленого державного ладу і схильність до насильницьких дій”. Задачею обвинувачів було змусити Сократа залишити Афіни. Але він відмовився від цього і був засуджений на смерть. Випив чашу отрути і, коментуючи своє умирання, вмер у травні 399 р. до н.е.

Ще за життя його піфія сказало: «Сократ вище всіх своєю мудрістю». І самому ж Сократу належить вислів: «Я знаю, що я нічого не знаю». Ви вдумайтеся в непрості ці прості слова. Яке з них варто було б вважати ключовим? Нічого! Сократ знав усе, що мав знати істинний мислитель, носій генія, окультуреного багатьма попередніми поколіннями. Але магія нічого настільки значна, що Сократ не бажав відкрити його зміст непосвяченим.

Сократ добре знав філософію і філософів. Він бачив, як багато філософів, міркуючи про першооснови, про природу і світобудову, заплуталися в протиріччях, тому уважав, що рішення цих питань не для традиційних методів пізнання. Філософія, як її розумів Сократ, – це вчення про те, як слід жити. Метод Сократа формувався в ході диспутів і бесід, у яких він брав участь. Його цікавив насамперед зміст теми, він уникав зовнішніх ефектів, і в той же час прагнув підкорити супротивника суб'єктивній діалектиці своїх міркувань.

Сократ вмів переконати будь-якого із своїх співрозмовників. Розмірковуючи з Феєтетом про науку, він залишив того божественно одухотвореним. Євтифрона, який подав на батька в суд за вбивство гостя, він відмовив його від цього задуму. Сократ був іронічним і лукавим. Прикинувши простаком, він просив свого співрозмовника роз'яснити те, що, як здавалося навколишнім, співрозмовник знав. Вміло поставленими питаннями він демонстрував співрозмовнику його незнання предмета, як наслідок надмірної зарозумілості. Сократ не хотів принизити співрозмовника, а показував тому, що власні думки слід співвідносити з єдиною для всіх істиною. Сократ продовжував розмову з утихомиреним знавцем, запитуючи, уточнюючи, досліджуючи питання з усіх боків. Він допомагав народженню істини в душі свого співрозмовника, свій метод уподібнюючи повивальному мистецтву, майєвтиці.

Мета майєвтики, на думку Сократа, у тім, щоб дискутуючи стосовно якого-небудь предмета, визначити його поняття. Знати – значить розуміти, тобто мати поняття. Метод Сократа також пов'язаний був з індукцією. У ході бесіди він вів співрозмовника від факту до факту і, нарешті, до загального поняття. Заслуга Сократа у філософії в тім, що він показав можливість визначення загальних понять. Сократ був ідеалістом і він сприяв утвердженню у філософії об'єктивного ідеалізму, що виходить із примата світу ідей – абсолютних, вічних, нестворених.

Сократичні школи створені були учнями і послідовниками Сократа, які сповідували різний світогляд, і більш того, між їх представниками часто велась запекла філософська полеміка. Але загальним для всіх сократиків було негативне відношення до сучасному їм суспільства. Кінік відвертається від сучасного суспільства і йде до природи. Кіренаїк сповнений байдужності й іде вглиб себе. Він або прагне насолод, як Аристіпп, або прагне лише уникнути зла, як Гегезій. Мегарик іде від дійсності, шукаючи в абстрактному мисленні засобу уникнути впливу суспільства. Тому сократичні школи не закликали ні до реформ, ні до революційного перевороту у суспільстві.

Мегарська школа була заснована Евклідом з Мегари. Знані представники школи: Евбулід з Милету, Стильпон з Мегари, Діодор Кронос. Сам Евклід вчення Сократа про вище благо поєднав з вченням про єдине і нерухоме буття елеатів. Він вважав, що благо, добро – єдине, хоча люди називають його розумом, богом, тощо. Так він перетворив принцип сократівської філософії – благо, у самостійну істоту. Істинне існування належить лише єдиному добру. Ідея перетворюється в абсолют.

Кініки. Цю школу заснував Антисфен, учень софіста Горгія, а згодом Сократа. Співзасновником школи вважають знаменитого Діогена Синопського. Школа існувала тисячу років. У вирішенні питання про загальне і особливе кініки виступали проти ідеалізму Сократа і Платона. Антисфен різко виступав проти вчення про ідеї Платона.

Антисфен висунув принцип абсолютної логічної тотожності: протиріччя неможливе в судженнях, тому що про кожного суб'єкта судження можна стверджувати тільки те, що він є саме цей суб'єкт. Ніякий інший предикат до нього не можна прикласти. Не можна тому сказати: людина добра (А є Б), але тільки: людина є людина (А є А), добро є добро (Б є Б). Так Антисфен прийшов до простої тавтології і дійшов висновку, що існує тільки індивідуальне, але не родове, тільки чуттєво-конкретне, а не загальне: “Коня я бачу, а кіньськості не бачу”.

Кініки, як і Сократ, уважали щастя людини співпадаючим з чеснотою. На відміну від Сократа, щастя вони бачили в повній незалежності від оточуючого, особливо від суспільства. Чеснотою Антисфен вважав автаркію, – автономію моральної особистості. Життя і здоров'я, честь і воля, багатство і насолода – усе це аж ніяк не благо; а смерть і хвороби, рабство і ганьба, горе й убогість – не зло. Невірно вважати насолоду за благо, бо при ньому людина завжди залежить від іншого: «Краще збожеволіти, аніж насолоджуватися».

Кініки відкидали почуттєві втіхи, зовнішні блага, багатство і розкіш. Але це не аскетизм, оскільки почуттєві потяги самі по собі прийнятні і потребують їх задоволення. Необхідно задовольняти голод, спрагу, сексуальні потреби. Почуттєві потяги неприйнятні для кініка, коли стають об’єктом насолоди і позбавляють людину її незалежності. Основні ідеї кінізму виразив усім способом свого життя Діоген із Синопа (бл. 400-323 до н.е.). Державним законам він протиставив природу, культурі – природне життя звірів і варварів. Діоген вважав себе космополітом, тобто громадянином світу, поставив собі за мету очистити життя від зайвого.

По переказі він потрапив у полон, і на ринку його продавали в рабство. Покупцю, який хотів його купити, він пояснив, що є визволителем людства і ворогом пристрастей. Виховувати майбутнього хазяїна він збирався, знявши з того зніженість: «Я змушу тебе працювати, спати на голій землі, пити воду і їсти, що завгодно. Багатства свої ти кинеш у море, не будеш піклуватися про шлюб, про родину і дітей, про батьківщину. Ти залишиш будинок батька, і будеш жити в склепі або у покинутій вежі, а можливо й у глиняній посудині. Ти будеш почувати себе з торбинкою на плечі щасливішим будь-якого царя і вельможі. Треба бути грубим і лаяти всіх підряд. Сором, почуття пристойності і помірності повинні бути відсутніми, здатність червоніти назавжди зітри зі свого обличчя. На очах у всіх сміливо роби те, що інший не зробив би й осторонь». Кінцевим висновком етики кініків була апатія – безпристрасність, байдужість до багатства, славі, честі, сім’ї, політики, релігії, науки, тощо.

Кіренську школу заснував Аристіпп (нар. бл. 435 р. до н.е.). Він визнавав об'єктивне існування непізнаваних людиною речей, що викликають відчуття. Сенсуалізм у теорії пізнання кіренаїки доповнили сенсуалістичною етикою – вченням про почуттєве задоволення як основу моралі. Неприємні відчуття, природа яких – страждання, вони назвали злом. Приємні, – природа яких пов'язана з одержанням задоволення, названі благом.

Щастя для Аристіппа у відчутті або задоволенні насолоди (гедоне). Але відчуття виражається в русі: легкий рух почуттів ніби вітер, сприятливий для корабля, – джерело задоволення; рух почуттів грубий, як буря на морі, – джерело невдоволення; відсутність руху почуттів, як штиль на морі, – джерело байдужності. Тому задоволення внаслідок м'якого руху почуттів, і наявне задоволення даного моменту складає принцип гедоністичної етики Аристіппа. Але людина не повинна підкорятись погоні за почуттєвими насолодами моменту, – навпроти, керований розумом мудрець, панує над почуттями, а не підкоряється їм.