37 Основні фактори західнонімецького * економічного дива* у 50-х роках XX ст.

раїна лежала в руїнах після масованих бомбардувань, обладнання уцілілих заводів вивозилося на Захід та Схід в рахунок репарацій, натомість до Німеччини привезли 12 мільйонів німців із її східних земель, що відійшли до Польщі та СРСР, а також із Чехо-Словаччини і Угорщини. Ці люди не мали ні житла, ні роботи, ні засобів до існування. Але найстрашнішою була моральна зневіра. Попри радянські міфи, нацистська пропаганда часів Другої світової базувалася не так на ідеї всесвітнього панування германської раси, як на новому, «справедливому» порядку в Європі. Німці, мовляв, звільнилися від всевладдя «плутократів» (перш за все, звичайно, єврейського походження), а тепер мають у тому допомогти решті європейських народів, стати їхніми «вчителями», йти заради них на жертви. Про жахливі злочини нацистів проти людства більшість німців не знала, точніше — воліла не знати, так само, як радянські люди в масі своїй «не знали» про злочини сталінського режиму. Коли ж правда стала загальновідомою, мільйони німців утратили повагу — і до себе особисто, і до своєї нації в цілому. Більшість німців переживали zusammenbruch — «відчуття поразки». Причому аж ніяк не лише поразки у війні.

Аденауер запропонував християнську альтернативу. Вперше в історії Німеччини представникам двох головних конфесій — протестантам і католикам — вдалося об’єднатися в єдину політичну партію — Християнсько-демократичний союз із його баварською «сестрою» — автономним Християнсько-соціальним союзом. Аденауер почав створення ХДС влітку 1945 року спершу в британській зоні, далі — по всій Західній Німеччині.

Під час перших загальних виборів 1949 року блок ХДС/ХСС здобув 31 відсоток голосів, 1953 року — 45,2%, 1957 року — 50,2 і лише 1961 року, наприкінці правління Старого Конрада, якому було вже 85 років, відбувся певний «відкат» — «лише» 45,3% виборців підтримали Аденауера та його блок.

П’ятдесяті-початок шістдесятих років і прибічники, і опоненти канцлера одностайно називають «ерою Аденауера». У Західній Німеччині існувала своєрідна «диктатура» канцлера — при тому, що все відбувалося цілком демократично, Аденауер мав такий авторитет, таку політичну вагу, що суперечити його рішенням не міг практично ніхто — ні у його власній партії, ні за її межами. Вищим керівним органом офіційної політики фактично стало відомство федерального канцлера, а не парламент. Через відомство канцлера здійснювався контроль над міністерствами, ХДС/ХСС, а через більшість від ХДС/ХСС у бундестазі — і контроль за парламентом.

Політика Аденауера базувалася на двох китах — соціальній ринковій економіці та «новій Німеччині в новій Європі».

Основи теорії соціального ринкового господарства були викладені Аденауером та його соратниками в Дюссельдорфських тезах ХДС/ХСС 1949 року і відтоді тільки розвивалися й уточнювалися, не зазнаючи принципових змін. Головну ідею тез Аденауер сформулював так: «Капіталістична система економіки не відповідає життєвим політичним і соціальним інтересам німецького народу. Нова структура німецької економіки має ґрунтуватися на врахуванні того факту, що час необмеженого панування капіталізму минув». Ішлося насамперед про збільшення частки робітників та інших осіб найманої праці у «спільному пирозі», «депролетаризацію» трудящих шляхом «утворення майна» в руках найманих працівників, а також про гідний рівень життя для безробітних та непрацездатних.

Першим кроком до цього стало «соціальне» житлове будівництво — відносно дешеві будинки і квартири для робітників за рахунок бюджету. Наступним — «динамічна» пенсія, яка не лише залежала від пенсійного внеску, а зростала паралельно зі збільшенням ВВП, соціальне страхування по хворобі та допомога на дітей. Аденауер заохочував заощадження, надаючи податкові пільги вкладникам ощадкас, підвищуючи відсоткові ставки по внесках та виплачуючи спеціальні державні премії на заощадження. Провадилося «розсіювання» акціонерного капіталу — шляхом випуску «народних акцій», які продавалися особам найманої праці за пільговим курсом. Для цього було частково приватизовано державні концерни «Пройссаг», «Фольксваген» та ФЕА. Також заохочувалося вкладання робітниками частини заробітної плати в інвестиційні фонди підприємств, на яких вони працювали.

Тільки за п’ять перших років правління Аденауера валовий внутрішній продукт зріс на 48%, реальна заробітна платня — на 80%. У світі заговорили про «німецьке економічне диво». Не знижувалися темпи й надалі. До кінця 50-х Німеччина Аденауера вже мала найпотужнішу і найдинамічнішу економіку в Західній Європі.

Аденауер разом зі своїм французьким колегою Шарлем де Голлем був, мабуть, найпослідовнішим прибічником європейської економічної, політичної та військової інтеграції. Становище Старого Конрада ускладнювалося тим, що в першій половині ХХ століття в Європі почалися дві світові війни і призвідницею обох стала його країна. Недовіра до німців і образа на німців були ще надто сильними не лише в мільйонів пересічних європейців, а й у представників політичних еліт. Навіть після створення ФРН Західна Німеччина ще кілька років мала обмежений суверенітет у зовнішньополітичних та військових питаннях, і стати повністю незалежною їй вдалося лише 1955 року.

3 грудня 1951 року в Лондоні відбулася таємна зустріч Аденауера з Наумом Голдманом, головою Всесвітнього єврейського конгресу. На таємності наполягав саме Голдман — ще надто свіжим був у пам’яті жахливий Голокост, і зустріч із будь-яким німецьким політиком, навіть ненацистом, могла його скомпрометувати. Голдман висловив бажання, щоб Німеччина, окрім репарацій, які вона виплачувала державам-переможницям у Другій світовій, сплатила ще 1,5 мільярда доларів євреям: один мільярд державі Ізраїль і ще півмільярда єврейським організаціям у всьому світі. Навіть нині це величезні гроші, а тоді, та ще для зруйнованої війною Німеччини, це була взагалі астрономічна сума. Голдман очікував, що Аденауер буде торгуватися, але той погодився відразу і беззастережно. Міністри його кабінету, яких канцлер поставив перед фактом, стверджували, що це неможливо, що таких грошей просто ніде взяти, але Аденауер був непорушним: «Це ще дуже низька плата за хоча б часткове відновлення доброго імені Німеччини». І гроші таки знайшлися.

Окрім того, Аденауер вибрав для своєї країни нелегку і досить ризиковану роль форпосту західного демократичного світу проти комуністичної експансії. Аденауер відкидав солодкі сталінські обіцянки про об’єднання Німеччини взамін за нейтральний статус країни, «рівновіддаленість» її від Заходу і від Сходу. Він вважав це пасткою, прямим шляхом до підкорення всієї країни Москвою, як це сталося, наприклад, із Чехословаччиною в 1948 році. «Лише включивши в себе вільну Німеччину, — стверджував Аденауер, — Європа може побудувати греблю проти червоного потопу». А ще він казав: «Ми сьогодні знаємо, що тепер потрібен інший погляд, ніж той, який встановить нові кордони в Європі, змінить їх або пересуне. Ми повинні кордони ліквідувати, щоб у Європі виникли господарські регіони, які могли б стати основою європейської єдності народів». Тому Аденауер по праву вважається одним із батьків-засновників і Європейського об’єднання вугілля і сталі, і Євроатому, і Європейського економічного співтовариства, з яких згодом виросла велична будівля Європейського Союзу.

Конрад Аденауер пішов у відставку 15 жовтня 1963 року у віці 87 років. «За сто років багатої на події німецької історії ми вперше є свідками того, що людина, котра тривалий час перебувала на верхівці влади, залишає її не в результаті свого банкрутства як політика, а з доброї волі, у мирі та злагоді», — сказав у цей день голова бундестагу Герстенмайєр.

Старий Конрад прожив ще чотири роки і помер у Рендорфі 19 квітня 1967 року. А один із його наступників, канцлер Гельмут Коль сказав: «Те, що створив Аденауер, ми хочемо не лише зберегти, а й розвинути далі, відповідно до принципів, які він поклав в основу християнсько-демократичної політики». Новий уряд Німеччини на чолі з Ангелою Меркель матиме таку нагоду.