1. Механізм розподілу національного доходу у суспільстві. Фонд споживання та нагромадження

Національний доход – це реальний доход, який суспільство може використати для особистого споживання, а також для розширення виробництва. При розподілі національного доходу утворюються форми доходів, як заробітна плата, прибуток, процент, рента, орендна плата, дивіденд. Вони є первинними або основними.

У результаті перерозподілу доходи трансформуються у вторинні. Це відбувається через державний бюджет, механізм цін, кредитну систему, внески у різні фонди. Цей перерозподіл формує кінцеві доходи у суспільстві, з використанням яких відбувається його споживання.

Національний доход складається із фонду споживання і нагромадження. Фонд нагромадження (з частини додаткового продукту) використовується на збільшення основних виробничих і невиробничих фондів, запасів, предметів праці і резервів. Фонд споживання – це сукупність благ, придбаних населенням на отримані доходи.

Використаний національний доход відрізняється від виробленого національного доходу на величину відшкодування витрат (незібраний або частково зіпсований врожай, витрати від стихійного лиха) і зовнішньоторгового сальдо.

У складі валового національного продукту (ВНП) він виражається як чистий продукт, якщо з ВНП вирахувати вартість тих засобів праці, які витрачаються на відшкодування їх зношеної частини.

За своїм натуральним змістом національний доход складається з предметів споживання (матеріальних і духовних благ) і нагромаджуваної (тобто спрямованої на розширення виробництва) частини засобів виробництва. Тому його можна розділити на два великі фонди: нагромадження і споживання. Для економічного розвитку суспільства важливим є ефективне використання національного доходу, яке проявляється у збільшенні витрат на розвиток виробництва, технологічне переоснащення, капітальне виробництво, удосконалення інфраструктури, - все це забезпечує фонд нагромадження.

Фонд споживання використовується для виплат заробітної плати, стипендії, пенсії, різних соціальних допомог.

2. Соціальні фонди держави

Сучасна держава бере на себе частину видатків по задоволенню ряду життєвих потреб громадян, які реалізуються через соціальні фонди. Про розподіл фондів соціального призначення записано в Конституції України. За рахунок бюджетних джерел утримуються заклади для догляду за непрацездатними (стаття 46), для громадян, які потребують соціального захисту, надають безкоштовно житло (стаття 47), забезпечуються державним фінансуванням охорона здоров’я, відповідні соціально-економічні, медико-санітарні та оздоровчі програми, у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно (стаття 49); за рахунок держави утримуються та виховуються діти-сироти (стаття 52); держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної повної загальної середньої і професіонально-технічної, вищої освіти (стаття 53).

В Україні склались два види соціальних фондів держави: фонди спільного задоволення потреб (освіта, охорона здоров’я тощо) і фонди для непрацездатних.

Види виплат і пільг із соціальних фондів держави розподіліть на такі гру­пи:

а) виплати і пільги, що надаються незалежно від праці окремого члена суспільства;

б) виплати і пільги, що залежать від результатів минулої або теперішньої праці: пенсії, безоплатне або пільгове утримання дітей у дитячих установах; стипендії; оплачена чергова відпустка;

в) оплата від­пустки у зв'язку з вагітністю і пологами;

г) шкільна освіта, середня спе­ціальна і вища освіта;

д) охорона здоров'я, оплата днів тимчасової непра­цездатності;

е) пільги на оплату житлової площі та комунальних послуг.

Ринкова економіка посилює диференціацію доходів населення. Для людей, що мають високі доходи, доступні платні навчальні заклади, медицина, відпочинок на дорогих курортах. Малозабезпечені сім’ї не можуть надати своїм дітям ні хорошого лікування, ні відпочинку. Тому посилюється роль соціальних фондів держави, що мають благодійний характер: субсидії для оплати житла, комунальних послуг, пільги в оплаті дитячих дошкільних закладів, безкоштовне харчування тощо.

Держава повинна розподіляти соціальні фонди споживання так, щоб забезпечити усіх громадян життєвими засобами, необхідними для відтворення народонаселення і робочої сили.

3. Сімейні доходи і особливості їх формування в сучасних умовах

Кінцевим підсумком розподілу фонду особистого спожи­вання є формування сімейних доходів членів суспільства.

Сім'я - це група осіб, які пов'язані між собою родинни­ми стосунками і спільно ведуть господарство для забезпечення сімейного споживання, тому доходи сім'ї включають різні джерела. Це заробітна плата, доходи від власності, від ведення домашнього господарства, яке забезпечує сім'ю натуральними продуктами харчування.

Доходи від власності – це допоміжна форма до заробітної плати працівників, яка відіграє важливу роль у мотиваційному механізмі трудової діяльності тому, що сприяє демократизації капіталу і ставить робітників ближче до власності, ніж це робила командно-адміністративна система управління.

До доходів від власності відносять дивіденди від акцій, відсотки на вклади працівників у майно державного або орендного підприємства, а також відсотки на вклад працівника у приріст майна цього підприємства після його створення. Крім того, існують відсотки від грошових вкладів до Ощадного банку України і доходи від облігацій.

Домашнє (сімейне) господарство утворює завершальну фазу відтворення - споживання матеріальних благ і послуг. Ведення цього господарства здійснюється залежно від сімейного бюджету, який визначається співвідношенням між доходами й витратами сім'ї.

Величина реальних доходів залежить не тільки від розмірів грошових доходів, обсягу безоплатних і пільгових послуг, а і від рівня цін на предмети споживання і тарифів на послуги, величини квартирної плати, ставок податків. Слід також враховувати наявність безробіття, тривалість робочого дня, необхідність соціального захисту особи тощо.

Сімейний доход не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто нижчий, ніж вартість набору товарів і послуг, яка розрахована за нормами споживання та забезпеченості населення першочерговими життєвими засобами. Прожитковий мінімум використовується для встановлення мінімального рівня доходів сімей, а також мінімального розміру заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат.

Сімейні доходи використовуються для придбання продуктів харчування, одягу, взуття, меблів, предметів культури і побуту, автомобілів, витрачаються на соціально-культурні та побітові послуги, заощадження.

У використанні сімейних доходів існують певні закономірності. Одне з найважливіших місць у структурі витрат займає харчування. Зменшення витрат на статтю є позитивною тенденцією, що засвідчує підвищення життєвого рівня. Позитивним є і ріст заощаджень населення, зростання витрат на предмети розкоші і технічне оснащення побуту, придбання автомобілів, покращення житлових умов.

Міжнародна економіка та її роль у

зростанні добробуту людської спільноти світу

Світове господарство – сукупність національних економік у сфері продуктивних сил і виробничих відносин, які виходять за територіальні межі окремих країн.

Міжнародний поділ праці – вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу між країнами, що спирається на стійку економічно вигідну спеціалізацію окремих держав і веде до взаємного обміну результатами господарської діяльності (МПП).

Міжнародна інтеграція – усвідомлюваний та направлений процес зближення, взаємопристосування та зрощення національних господарських систем, в основі якого лежить МПП.

Міжнародна спеціалізація – форма міжнародного поділу праці, за якої відбувається концентрація певного виробництва в окремих країнах і регулярне забезпечення нею світового ринку.

1. Етапи становлення світового господарства, його суть і особливості

Процес формування світового господарства почався з розвитку підприємницької простої кооперації ще в ХVІ столітті і завершився на початку ХХ століття. Він пов'язаний з розвитком машинного виробництва, великими географічними відкриттями, розвитком банківської системи і міжнародної торгівлі.

Другий етап пов'язаний з утвердженням системи нерівноправного міжнародного поділу праці (остання третина ХІХ – 20-ті роки ХХ століття). Тут відбувається поєднання ринкових відносин з позаекономічним примусом у взаємозв’язках між метрополіями і колоніями.

На третьому етапі всесвітнє господарство розвивається в умовах розвитку двох політичних і економічних систем: капіталістичної ринкової і соціалістичної командно-адміністративної (20–80-ті роки ХХ століття).

На сучасному етапі відбувається інтернаціоналізація на світовому рівні з подальшою інтеграцією і спеціалізацією виробництва.

Сучасні міжнародні економічні відносини досить складні і багатогранні. Якісно новим етапом інтернаціоналізації господарського життя є виникнення інтеграційних об’єднань («інтеграція» від лат. «відновлення»).

Міжнародна економічна інтеграція включає:

- міжнародне регулювання економічних процесів;

- поступове формування єдиного регіонального господарського комплексу із спільною структурою відтворення;

- усунення адміністративних і економічних бар’єрів, які перешкоджають вільному рухові у межах утворення товарів, капіталів та робочої сили;

- зближення внутрішніх економічних умов у державах-членах.

Виділяють наступні види інтеграційних об’єднань:

- зона вільної торгівлі – зниження та відміна митних бар’єрів у взаємній торгівлі;

- митний союз – вільне переміщення товарів та послуг доповнюється встановленням єдиного мита;

- спільний ринок – ліквідація обмежень між країнами переходить з сфери торгівлі у виробничу сферу, усуваються бар’єри щодо переміщення робочої сили та капіталу;

- економічний союз – вже досягнуті перелічені заходи доповнюються узгодженням соціально-економічної політики країн-учасниць;

- повна інтеграція – узгодження та проведення спільної валютної, фіксальної, кредитної, соціальної політики тощо.

Найбільший розмах інтеграційні процеси набули в Західній Європі. В 1957 році в Римі Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург уклали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке до 90-х рр. називали ще «Спільним ринком» (у відповідності з тими завданнями, які вирішували країни). З 1994 року відповідно до Маастрихтських угод (1992 р.) ЄЕС, було трансформоване в Європейський Союз (ЄС), а на його території був сформований єдиний економічний простір.

Інтеграційні процеси сприяють розвитку цілого ряду економічних форм співпраці:

1. Міжнародна торгівля, яка є традиційно розвиненою формою міжнародних відносин (на частку торгівлі припадає біля 80% всього обсягу відносин).

Значно пожвавилась міжнародна торгівля після Другої світової війни, особливо зі створенням у 1948 році Генеральної угоди з тарифів та торгівлі (ГАТТ). Протягом перших десятиліть діяльність ГАТТ була практично повністю зосереджена на лібералізації торгівлі шляхом зниження мита. В результаті його рівень знизився майже в 10 разів.

Сучасну міжнародну торгівлю регулює Світова організація торгівлі. До якої входить 140 держав.

2. Вивіз капіталу, який полягає у вилученні капіталу з обороту однієї держави в обіг іншої. Його основні форми: інвестиції, кредити та економічна допомога, тобто вивіз позичкового і підприємницького капіталу. Підприємницький капітал здійснюється у формі прямих та портфельних інвестицій. Прямі інвестиції – це вкладення капіталу у виробничий процес з участю в управлінні підприємством; портфельні – вкладання капіталу в цінні папери.

3. Міжнародний кредит розділяють на державний і приватний. За формою надання – на товарний і валютний. Найбільшими світовими фінансовими центрами є Лондон, Нью-Йорк, Токіо, Париж, Цюріх, Франкфурт - на Майні, Люксембург, Гонконг та ін.

4. Міжнародна міграція робочої сили найбільш помітна з країн, що розвиваються – до розвинених країн. Основними країнами міграції є США і Західна Європа, Австралія і Нова Зеландія, нафтовидобувні країни Близького Сходу, нові індустріальні країни Латинської Америки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

5. Міжнародні науково-технічні зв’язки до яких відносяться укладання та реалізація конкретних угод щодо проведення науково-технічних програм (з приводу телекомунікаційної технології, біотехнології і т. п.).

2. Інтернаціоналізація господарського життя і регулювання світових господарських зв’язків

Поглиблення процесів інтернаціоналізації та зростання ролі міжнародних зв'язків в розвитку національних економік обу­мовлюють важливість формування в країні такого зовнішньоеко­номічного сектору, який дозволить їй зайняти та утримати за собою певне місце у світовому господарстві. Матеріальною основою цих про­цесів є міжнародний поділ праці (МПП), який дозволяє країні спеціалізуватися на виробництві тих або інших видів продукції та їх взаємному обміні.

Участь у міжнародному поділі праці стає умовою формування сучасної народногосподарської структури, яка повинна забезпе­чити оптимальний розвиток вітчизняного виробництва і більш повне задоволення потреб суспільства та його членів.

Країни Східної Європи (країни з перехідною до ринку еко­номікою) можуть претендувати на участь у глобальному та кон­тинентальному поділі праці, передусім, на основі використання таких факторів: геополітичного становища "моста" між Захід­ною Європою та азіатським континентом, наявності дешевої та відносно освіченої робочої сили, сільськогосподарських ресурсів та рекреаційно-туристичних можливостей, потенційно ємного ринку товарів та послуг, спільного географічного та економічно­го простору.

Економіка, яка перебуває у стані економічної трансформації, повинна виконати двоєдину задачу:

1. Здійснити реструктуризацію національної економічної системи із урахуванням внутрішніх можливостей.

2. Вийти на світові ринки на основі вико­ристання потенційних конкурентних переваг. Зовнішній сектор є результатом впливу існуючої національної економічної структу­ри, а також основних тенденцій розвитку, властивих світовому господарству.

3. Зовнішньоекономічні відносини та проблеми інтеграції України у світове господарство. Україна і СОТ

Структура зовнішньоекономічного сектора України представ­ляє собою сьогодні конгломерат залишків структури, що існува­ла за радянських часів та нових форм міжнародних економічних відносин.

Особливе значення для регулювання зовнішньоекономічної діяльності має укладення міждержавних двох- або багатосторон­ніх угод із іншими країнами та міжнародними організаціями сто­совно вирішення певних суперечностей і сприяння встановленню контактів українських партнерів із зарубіжними: митні, валютні, платіжні, тарифні угоди, угоди стосовно уникнення подвійного оподаткування тощо.

Важливе значення в інтеграції України у світове господарство належить зовнішній торгівлі.

Цілі зовнішньоторговельної політики нашої держави, яка знаходиться в умовах зміни планової економіки в ринкову систему, повинні бути підпорядковані цілям структурної перебудови. До них можна віднести:

по-перше, пошук нових ринків збуту;

по-друге, перехід від хаотичності зовнішньоторго­вельних контактів до довгострокових і стабільних торговельно-економічних відносин;

по-третє, розвиток зовнішнього сектора з урахуванням еколо­гічного фактора та створення системи експортного страхування.

Наприкінці 90-х Україна провела значну роботу щодо присто­сування свого механізму митного регулювання до вимог ГАТТ/СОТ. Зокрема було визнано мито як основний регулятор зовнішньої торгівлі і необхідність зменшення інших засобів регу­лювання. Систематизований перелік ставок мит, якими обклада­ються товари, що ввозяться на територію України або вивозять­ся за її межі, утворює Єдиний митний тариф. В 2001 р. було вве­дено новий Єдиний митний тариф, який створений на основі су­часної Гармонізованої системи опису і кодування товарів у версії 1996 р., яку покладено в основу Української класифікації товарів (УКТЗЕД).

З прийняттям нового Єдиного митного тарифу в Україні запро­ваджено цілісну систему зовнішньоторговельного оподаткування товарів і створено умови для приєднання країни до СОТ. В Україні використовуються всі види мит: експортні, імпортні, транзитні.

Крім мит в Україні використовуються нетарифні інструменти регулювання зовнішньоекономічної діяльності. До основних з них належать ліцензування та квотування. Ліцензування - це надання дозволу на здійснення зовнішньоторговельних операцій. За чин­ним українським законодавством, ліцензуванню підлягає імпорт хімічних засобів захисту рослин, фармацевтичні препарати, косме­тичні препарати та засоби особистої гігієни тощо. Квотування - це визначення державою певних обсягів експорту або імпорту то­варів. Так, експортні квоти встановлено для країн-членів ЄС по 29 товарних групах, для США - по 4 товарних групах.

Враховуючи жорстку конкурентну боротьбу на світових рин­ках, вкрай важливим є стимулювання експортної діяльності мало­го бізнесу. Доцільно було б надання на цьому шляху малим підпри­ємствам податкових пільг.

Ще одним важливим інструментом державного впливу на розви­ток зовнішньоторговельних зв'язків є надання кредитів та суб­сидій. Кредитування експортно-імпортних операцій, великих будівельних проектів є невід'ємною частиною міжнародної діло­вої практики, що прискорює процес кругообігу капіталу.

На сьогодні в Україні ще не діє цілеспрямована політика стосовно розвитку перспективних експортних вироб­ництв та підтримки національних експортерів.

Формуючи відкриту економічну систему, Україна постійно бу­де відчувати на собі зростаючий вплив загальних тенденцій світо­вого розвитку, в тому числі й таких, які можуть привести до нега­тивних наслідків. До цього часу міжнародне співтовариство не створило ефективної системи захисту інтересів країн, що розвива­ються, країн з середнім рівнем розвитку, які потребують певних преференційних (пільгових) умов для зовнішньоекономічних кон­тактів. Україна на початку XXI ст. перебуває, нажаль, серед аут­сайдерів. Тому в системі управління та організації зовнішньоеко­номічних зв'язків нашої країни необхідно передбачити такі принципи та механізми, які б давали можливість брати участь не тільки в регіональному, а й у світовому поділі праці, шукати нові ринки товарів, диверсифікувати дже­рела отримання сировини, енергії, палива, продовольчих товарів, активно використовувати переваги міжнародного обміну.