46.Зародження первісних форм релігії.

Релігія — історичний, тобто не вічний, а тимчасовий суспільний інститут також тому, що все соціальне, як і природне, є мінливим. Релігійному світоглядові передує міфологічний світогляд, що його вже практично немає у цивілізованому світі. Еволюціонує і релігія. її зміни відбуваються у напрямку від простих до більш складних форм.

Релігія — не випадкове соціальне утворення. її не нав'язано людям спеціально ні філософами, ні жерцями, ні тиранами, ні будь-якими шахраями, як помилково вважала більшість мислителів минулого і як визнають деякі сучасні критики. Вона виникла та існує закономірно, включена у світову історію людства і зазнає її впливу відповідно до суспільних змін.

У світовому релігієзнавстві великого поширення набула думка, згідно з якою виникнення і функціонування релігії визначається відносинами несвободи, залежності, обмеженості, панування і підпорядкування між людьми, тобто тією сферою людського існування, яка у конкретний історичний час є недоступною для управління або цілеспрямованого регулювання і тому мислиться потойбічним, божественним покаранням за неправильну поведінку. Проте висловлюється й інша думка: релігія — результат свободи людини, її прагнення до вищого абсолюту, бога. Більш вірогідною і правдивою здається перша думка. Релігія не могла виникнути доти, доки у процесі матеріального виробництва не розпочалося створення додаткового продукту як матеріального забезпечення потреб духовної сфери життя і діяльності людей, у тому числі релігійної. Не могла релігія виникнути і без підтримки політики, права, мистецтва, філософії та інших компонентів духовності і духовної культури. Релігія — результат функціонування ірраціональної для людей складової суспільних відносин. У людській історії її представлено комплексом соціальних, психологічних і гносеологічних причин.

Серед природних і соціальних причин виникнення, поширення і функціонування релігії актуальними є:

• стихійні природні і суспільні процеси — землетруси, повені, урагани, пожежі, злидні і безправ'я людей, безробіття, епідемії;

• відчуження праці і форм власності, позаекономічний та економічний примус робочої сили, свідоме ігнорування дії закону зміни праці, внаслідок чого вона з радісної творчості перетворюється на монотонний процес, що призводить до отупіння й одуріння людини;

• протилежність людей розумової і фізичної праці, мешканців міста і села, відсутність свободи в межах свого класу, верстви, гільдії, цеху, касти, етносу, в результаті чого індивід перетворюється на соціальний "атом", всього лише найменшу частину соціальної сукупності, майже ніщо;

• однобічність розвитку індивідів внаслідок обмеженості поділу праці та владно-авторитарних відносин у суспільстві;

• міжетнічні конфлікти, колоніальна залежність, тероризм, війни і т. ін.

20. Ф. Вовк — засновник української антропології.

Федір (Хведір) Кіндратович Вовк (5 (17) березня 1847 р., с. Крячківка, Пирятинський повіт Полтавської губернії — 29 червня 1918 р. Гомель, Білорусь) — український антрополог, етнограф і археолог. В еміграції у Швейцарії та Франції з 1879 по 1905 роки, в Росії — з 1906 по 1917 роки.

Федір Вовк зробив вагомий внесок в розвиток української антропології. Однак слід застерегти від некритичного сприйняття зібраних ним даних з фізичної антропології. Зауваживши величезну роботу проведену науковцем слід відмітити недостатню вибірку вимірювань, похибки інструментів тих часів, особливості наукової школи[1]. В будь якому разі на той час роботи Вовка були висококласними дослідженнями проведеними за останнім словом науки, котрі справили вплив на майбутне покоління українських вчених та розвиток і вдосконалення вітчизняної антропології загалом. Зокрема одним з товаришів Федіра Кіндратовича був Дмитро Михайлович Дяченко син котрого, Василь, разом з етнографом В. Наулко та іншими пізніше провів значно ширші та досконаліші дослідження котрі є актуальними й сьогодні.