8. Вітрувій як теоретик архітектури

Марк Вітрувій - римський архітектор, інженер, теоретик архітектури другої пол. I ст. до н.е. Серед втілених проектів Вітрувія найбільш значимими є базиліка в Фано та конструкції римського акведука. Вітрувій також є автором ергономічної системи пропорціонування, що пізніше отримала поширення в образотворчому мистецтві та архітектурі під назвою " Вітрувіанська людина " -- знаменитий малюнок, що супроводжується пояснювальними написами, виконаний Леонардо да Вінчі . На ньому зображена фігура оголеного чоловіка в двох накладених одна на іншу позиціях: з розведеними в сторони руками і ногами, вписана в коло; з розведеними руками та зведеними разом ногами, вписана в квадрат. Малюнок і пояснення до нього іноді називають канонічними пропорціями. Згідно з супровідними записами Леонардо, він був створений для визначення пропорцій (чоловічого) людського тіла, як воно описане в трактатах античного римського архітектора Вітрувія. 

Трактат " Десять книг про архітектуру " є єдиною збереженою античної роботою про архітектуру і за свідченням самого Вітрувія на той момент єдиною книгою про архітектуру на латині. Книга присвячена імператору Августу як знак подяки за надану їм допомогу. Автор узагальнив у трактаті досвід грецького і римського зодчества, розглянув комплекс супутніх містобудівних, інженерно-технічних питань і принципів художнього сприйняття. Праця Вітрувія знайшла тільки дуже невеликий відгук серед сучасників. Цьому сприяла напевно обмеженість теми, цікавою тоді вузькому колу фахівців. Вітрувій перший з теоретиків архітектури висловив теорію про виникнення архітектури. Він поставив проблему золотої середини між теорією і практикою, описав основні поняття естетики, описав відповідність масштабів будівлі масштабом людини. Це теорія більш-менш утрималася до XIX століття. Вітрувій описав шість основоположний принципів архітектури. Ним описані загальні принципи архітектури, основи формування обсягу, основи пропорцій, основи співвідношень розмірів. Знаменита тріада Вітрувія (три якості, якими обов'язково повинна мати архітектура): firmitas (міцність конструкції), utilitas (користь), venustas (краса). Описані основи організації простору, основи проекту та відображення їх у трьох основних кресленнях: ichnografia (план поверху), ortografia (креслення) і skenografia (перспективний вид). Eurythmia - визначає гарні пропорції, вивчається композиція. Symetria - під цією категорією ховається сильний антропоморфізм. Акцентується модуль, заснований на частинах людського тіла (ніс, голова). Decor - ця категорія не обмежується тільки декорацією і описує ордерну систематичність. Distributio - категорія описує спосіб використання об'єкта економічно.

9. Псевдо -Лонгін його трактат «Про високе» Поняття піднесеного (високого) та низького мають відтінок - співвідношення великого і малого, для людини значущого і незначного. Спочатку терміном «піднесене» позначався особливий стиль мови, що характеризувався урочистістю та значущістю. Трактат «Про високе» автора І ст. н. є., якого називають Псевдо-Лонгіном написаний як полемічний твір, спрямований проти трактату ритора Цецілія. Автор критикує Цецілія за сухий формалізм, за те, що той у своєму трактаті обмежується лише описом технічних правил майстерності і не дає відповіді на питання: а чим же є по суті своїй високе. Псевдо-Лонгін виділяє п'ять основних витоків: 1) здібність до піднесених думок і суджень; 2) сильна та натхненна пристрасть, пафос; 3) вміння складати потрібні мовні фігури; 4) благородні, багаті і витончені звороти мови; 5) правильне і величне сполучення цілого. Перші дві ознаки Псевдо-Лонгін називає даром природи, тоді як останні людина здобуває через навчання і вдосконалення майстерності. Поезія, таким чином, є породженням благородства душі, зверненої до вічних сутностей та цінностей. До них вона спрямована, з них створює образи, які слугують для власного життя і для життя інших. Людині замало лише осягати спогляданням та міркуванням Всесвіт. Зрозуміти мету нашого народження може лише благородна душа, підвладна душевному поривові, який виходить за межі осягнено відчутного світу і відкриває горизонти нової дійсності. Благородство душі, що породжує піднесене, полягає у любові до вічних істин, у любові, яка дає почуття і фантазію. Тобто другим моментом поетичної піднесеності є пафос, пристрасне натхнення, порив, що руйнує і стирає образи буденного. Водночас пафос є творчою і продуктивною здатністю, завдяки якій вища природа душі знаходить себе і створює власний світ. Усі поетичні витвори проникнуті цим пафосом: він є їхньою об'єднуючою силою, їхньою здатністю впливати на інших. Отже, читач не тільки переконується в тому, що перед ним чисті і благородні форми людяності, а й відчуває в них ритм життя, який надає нової енергії, наповнює серце радістю. Інакше кажучи, піднесене не зводиться лише до характеру художньої реальності, а передусім до здатності впливати на оточуюче, яке у поєднанні з першим становить секрет самого художнього артефакту. При цьому слід попередити, що коли Псевдо-Лонгін говорить про пафос, то він не має на увазі свавілля чуттєвого або ліричного стану, що є осереддям життєвої суєти чи принаймні особистого досвіду. Це скоріше творче поривання, яке виникає в душі людини при сприйнятті того, що є прекрасним, добрим і чистим, того, що вільне від усяких суб'єктивних нашарувань і що знаходить найкраще втілення в усіх формах мистецтва. Вчення про піднесене має в античній естетиці особливе значення, адже саме воно сприяло розробці естетичного вчення про мистецтво у двох відношеннях. Йдеться, по-перше, про ідеальність змісту мистецтва і, по-друге, про формальну самостійність бутності його.

10. Ціцерон і теорія художнього стилю Ораторське мистецтво було могутнім засобом у всіх сферах людського суспільства в Греції і в Римській республіці. Одним таким видатним промовцем був Марк Туллій Ціцерон. Ораторський талант – свідоме володіння усіма засобами, які повинні зацікавити і переконати слухача. На думку Ціцерона – це велика рухливість розуму і фантазії, які здатні швидко знаходити матеріали, складати промову пишно, прикрашати її, міцно і надовго запам’ятовувати.Ціцерон вважав, що професія оратора надто важка, бо вона набувається за допомогою багатьох наук і великих зусиль. Головною метою промови було переконати слухачів. Для цього, свідчить Ціцерон, повинні опиратися на три речі:треба довести, що правдою є те, що ми захищаємо; нам потрібно зробити спільниками тих, хто спочатку до нас не прислухався; скерувати їх почуття туди , куди вимагає справа. Ціцерон визначає два джерела доказів: першим - вважалися документи, що пов’язані з самою справою. Це могли бути акти, договори, угоди. другим джерелом – була особа оратора. Промова, твердить Ціцерон, якою оратор намагається зворушити слухачів, му-сить хвилювати його більше, ніж будь-кого з присутніх.Кожен крок промовця повинен бути обережним, обміркованим, щоб не викликати у людей злоби. Ціцерон твердив, що корисно збуджувати сміх, бо веселість примножує прихильність слухачів. Найчастіше оратор використовує сміх тоді коли зазнає нападу противника. Коли оратор, каже Ціцерон, щось радить народові у державних справах, то сам мусить добре вивчати державний лад. Щоб впливати на народ, треба також знати його звичаї, людей. Головною ареною ораторської праці промовця були народні збори. І тут, на трибуні,зростала, вдосконалювалась ораторська майстерність кожного оратора. У промовах перед народом, твердив Ціцерон, потрібно уникати слів які можуть образити його, викликати загальне обурення. Мова ораторів мусить бути ясною. Оратор повинен володіти чистою літературною мовою, а слова не повинні містити у собі двозначності. Промова має бути поважною, приємною, вченою, вічливою, елегантною, відбивати необхідну кількість почуттів, страждань. У промовах Ціцерон радить уникати простих і застарілих слів, а натомість вживати слова вишукані та ясні. Інколи оратор використовує побіжний огляд, стисле пояснення основних питань. Оратор використовує гіперболу, вагання, поправку до сказаного, гнів, прохання та інші стилістичні засоби. Ціцерон зупиняється на образі досконалого оратора. Такий оратор володіє всіма трьома стилями – низьким, поміркованим і високим. Найуживанішими засобами красномовства Ціцерон вважав етос і патос.Етос використовує для змалювання характерів, звичаїв, способів життя, патос – для збудження слухачів.