3. Мімезисна теорія природи мистецтва

Мімезис (грец.— наслідування, «імітувати») — термін давньогрецької філософії і естетики яким позначали основні принципи творчої діяльності митця. Мімезис є імітацією або репрезентацією чогось/когось. В античному світі мімезисом вважалася імітація тієї чи іншої особи фізичними або мовленнєвими засобами. Проте ця «особа» могла бути також і предметом, ідеєю, героєм чи богом. У «Поетиці» Аристотеля художню творчість (поезис), визначено як імітацію (мімезис) дії (праксис). Найповніше теорію мімезису розробили Платон і Аристотель.

а) Для Платона мист.твір був лиш мімезисом – наслідуванням, копією. У праці «Республіка» мімезис визначено як копію копії (недоступні митцеві ідеї). Імітацію (головним чином драматичну) вилучено зі шкільної освіти, оскільки імітація може схиляти людину до наслідування світу речей, не гідних уваги мистецтва, а також тому, що вона прив’язана тільки до зовнішнього вигляду речей. Вона стає, зокрема в неоплатонівців (Плотін, Ціцерон), образом зовнішнього світу на відміну від світу ідей. Тому, очевидно й почали критикувати театр упродовж багатьох століть, а відтак і самі вистави через його зовнішній, фізичний характер (на відміну від божественних ідей).

б) Арістотель хотів класифікувати усе, що може охопити розум. У акторській грі на сцені ми визнаємо дійсність, ми бачимо дійсність, життя, але під іншим кутом зору. Дійсність є безмежна, а художній твір має межі. Отже, все зайве ми розумом відкидаємо. Залишаємо головне. Мистецтво завжди обмежене. Так вважав Арістотель. Людина влаштована так, що пізнання приносить їй радість, задоволення. Катарсис – це очищення душі за допомогою мистецтва. Арістотель вважав, що мист-во є близьким до філософії, як і літ-ра. Мета поета і філософа говорити про те, що повинно трапитись, а не те, що є. Поезія є благородною та філософічною, позаяк трактує універсальне, а історія – минуле. У його праці «Поетика» мімезис пояснено як фундаментальний засіб мистецтва, хоча насправді він існує тільки в різних формах ( поема, трагедія, епічна оповідь). Імітація стосується не ідеального світу, а людської діяльності

4. Платонівська концепція процесу художньої творчості

У політичн. і культурн. житті Греції роль мистецтва була настільки велика і очевидна, що на ньому грунтувалася ціла система виховання пануючого класу античного суспільства. Відомий філософ Платон був надзвичайно обдарованою в художньому відношенні особистістю - великим майстром слова та діалогічної форми, першокласним художником і неперевершеним ерудитом. Згідно його естетичного вчення - мистецтво це засіб вихованняі впливу на суспільно-політичне життя. Найважливішою проблемоюдля філософа того часу виступає проблема прекрасного. Платон прагне знайти те, що буває прекрасним для всіх і завжди. Прекрасне існує не в цьому світі, а в світі ідей. У тутешньому ж, доступному людського сприйняття, панує різноманіття, все мінливе і минуще. А прекрасне існує вічно, воно не виникає, ні знищується, ні збільшується, ні зменшується, воно знаходиться поза часом, поза простору, йому чужі руху, зміни. Воно протистоїть красі чуттєвих речей, отже, речі не є джерелом краси. Із цього випливає, що спосіб осягнення прекрасного - нехудожня творчість і не сприйняття художнього твору, а абстрактне, споглядання за посередництвом розуму. Раціональність цього міркування, на наш погляд, полягає в тому, що Платон шукає джерело краси в об'єктивних умовах, поза суб'єктом, звичайно ж, вірний своєї ідеалістичної концепції прекрасного.

Філософ вважав, що тільки любов до прекрасного відкриває очі на це прекрасне. Люблячий завжди геніальний, тому що він відкриває в предметі любові те, що приховано від усякого нелюблячого. Творець в будь-якій області: в особистих відносинах, в науці, мистецтві, в суспільно-політичної діяльності, - завжди є люблячий. Тільки йому відкриті нові ідеї, які він хоче втілити в життяі які чужі яке не любить. Так художник, відчуваючи любов до предмета мистецтва і вбачаючи в ньому те, що приховано від інших (іншими словами, впливаючи на предмет мистецтва), в процесі акту творчості створює щось прекрасне, або, точніше, його копію. Платон дав тлумачення процесу художньої творчості. У момент творчого акту поет перебуває в стані нестями, ним рухає не вишкіл, не майстерність, а божественна сила. Поет «може говорити лише тоді, коли стане натхненним і несамовитий і не буде в ньому більше розуму ... Адже не від уміння вони це говорять, а завдяки божественній силі »

Плоди творчого процесу – твори мистецтва - неодмінно так чи інакше впливають на свідомість людей і, отже, це їх пряма і безпосередня функція. Таким чином, як ланки одного ланцюга виступають: творчий процес, пізнавальний акт і суспільну свідомість (кінцевий результат).