5. Платон і проблеми гносеології мистецтва
Гносеологія — це вчення про можливість пізнання людиною предметів і явищ дійсності, їх властивостей, зв'язків і відношень, про джерела, шляхи, методи, форми і закономірності пізнавального процесу.
Гносеологія — філософська дисципліна, яка аналізує всезагальні основи пізнавального процесу, розглядає його результати як реальне та істинне знання.
Вчення Платона про пізнання невіддільне від його вчення про буття, від його психології, космології і міфології. На думку Платона, душа безсмертна. До того, як вона вселилася на землю і прийняла тілесну оболонку, душа ніби-то, споглядала істинно суще буття і зберігала знання про нього. Людина буде зна-ти, не навчаючись ні в кого, а тільки відповідаючи на питання, тобто почерпне знання в самому собі, отже, згадає. Тому, суть процесу пізнання, за Платоном, полягає в пригадуванні душею тих ідей, які вона вже колись споглядала.
Філософські погляди Платона, суть його теорії пізнання полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають, вва-жати ці тіні справжніми предметами. Тіні — це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності — світу ідей можливе лише за допомогою розуму. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика (особливо геометрія),здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.
6. Арістотель -- теорія катарсісу
Катарсис (від давногр.— підняття, очищення, оздоровлення) — поняття, що вживалося в античній філософії, медицині, естетиці й через свою поліфункціональність набуло чимало тлумачень.
Давньогрецький мислитель Арістотель зв'язав його з трагедією як літературним жанром. Трагедія викликає гнів, страх, співчуття, і цим змушує глядача відчувати духовне переживання, тим самим очищує душу людини, виховує його. У сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму, коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю безвихідністю, а «очищують» і «просвітлюють» глядача чи читача. Щодо мети трагедії (і не лише трагедії, а й комедії), традиційно вважається, що, як про це писав Арістотель, вона полягає в очищенні душі, – звичайно-ж, у найвищому сенсі слова. За Арістотелем «очищення пристрастей», якого досягає трагедія, служить зазвичай опорою для тих, хто приписує глядачеві ослаблені, естетизовані переживання екстазу. У акторській грі на сцені ми визнаємо дійсність, ми бачимо дійсність, життя, але під іншим кутом зору. Дійсність є безмежна, а художній твір має межі. Отже, все зайве ми розумом відкидаємо. Залишаємо головне. Мистецтво завжди обмежене. Так вважав Арістотель. Людина влаштована так, що пізнання приносить їй радість, задоволення. Катарсіс – це очищення душі за допомогою мистецтва.
У праці Арістотеля «Політика» він пише про катартичні мелодії, що використовуються у священних ритуальних піснеспівах. На збудливих і емоційних осіб вони дуже впливають, приносячи їм «свого роду зцілення й очищення (катарсис)» і «очищення і полегшення, сполучене із задоволенням». Театр, за Арістотелем, - задоволення для слуху. Ці катартичні мелодії в театральних виставах Арістотель призначає глядачам найнижчого роду – людям вульгарним, заради яких і доступного їм відпочинку й існує , за Арістотелем, видовищний і музичний бік театральних видовищ. Глядачам іншого роду – вільнонародженим і вихованим, катартичні і ентусіастичні мелодії не потрібні.
Однак, у сучасній науці, все більшого поширення набуває точка зору, згідно з якою катарсис трактується як релігійна й медична (ледве не гігієнічна) функція.
7. Арістотелівська теорія ентелехії. Ентелехія (грец. — здійсненість, закінчений) — реалізація, дійсність; життєва сила. У філософії Аристотеля, ентелехія — внутрішня мета руху, закладена в прихованому вигляді в кожному бутті до його здійснення; діяльний, форму-вальний початок. Ентелехія - це суть речі, якій, як метою і покликанням, спря-мовується і визначається її існування. Поняття энтелехии дозволяє зрозуміти дійсність не просто як готівкове буття, а як можливість, що збулася, як мету буття тієї або іншої речі, що здійснилася. Так, Арістотель говорить про душу як энтелехії тіла, убачаючи в ній силу, яка визначає дійсність людської істоти. У світлі цього форма форм з'являється як буття, в якому абсолютно відсутня яка б то не було потенційність. Воно цілком активне і актуально: тобто у формі форм ніщо не існує у вигляді можливості, а тільки і виключно у вигляді дійсності, здійсненого. Усяке явище має на увазі, за Аристотелем, можливість зміни, мета, до якої, спрямована зміна, і ентелехію як здійсненність даної мети, що лежить у словах. Говорячи сучасною мовою, ентелехія - це "програма" зміни. Якщо для тіл, створюваних мистецтвом, мета і "програма" лежать поза змінюваною річчю і вносяться в неї майстром, то в природних речах вони наявні в ній у тій мірі, у якій річ має в собі "початок руху", тобто здатні до саморуху. Створюючи своє вчення про ентелехії, Аристотель прагнув врахувати результати попереднього розвитку філософії і зберегти в якійсь формі ідею саморуху природи. Однак, позбавивши матеріальний початок здатності до саморуху, він прийшов до необхідності перетворити саме поняття природи – «фюсіс»(природа), розріз-нивши в ній матеріальну причину як момент статичний, пасивну і невизначений і форму як момент динамічний і визначальний. На відміну від Платона, у якого ці моменти виявилися розділеними відповідно двом "царствам", буття ідей і "небуття" матерії, Аристотель обох відносить до єдиної природи. Тому остання залишається здатною до саморуху - але тільки за рахунок ідеальної внутрішньої сили, "ентелехії", що обумовлює цілеспрямованість природних процесів. Звідси ідеалізм Аристотеля в розумінні "душі" як рушійного початку. Як і інші мислителі, Арістотель намагався об'єднати в «єдиному» два рівня — матеріальн. та духовний, досить часто вагався між ними й тому постає радше за все як дуаліст, що тяжів все ж таки до «духовного» та «першодвигуна», а не до «матерії» та «саморозвитку». Визнаючи «першоматерію» як підставу будь-якого буття, Арістотель водночас підкреслює роль «душі» як форми, реалізації «першої ентелехії» природного тіла, називає «душу» панівним принципом усього, що існує. Ця загально-філософська, методолого-світоглядова позиція пронизує фактично всі твори Арістотеля. Не є винятком і його праці з етики та політики. Незважаючи на реалістичне підґрунтя, соціальне вчення Арістотеля у прихованому вигляді містить у собі ідею «кінцевої мети» («душі», «ентелехії»), яка визначає характер та спрямованість життя й діяльності мови в суспільстві, форми організації останнього тощо.