1.Філософія та мистецтво – діалектика взаємозв’язку.

Взаємозв'язок філософії та мистецтва ставав предметом аналізу ба­гатьох мислителів, зокрема, концептуальний підхід ми знаходимо у Ге­геля. Саме у романтиків проблема відношення філософської мудро­сті та художнього пізнання постає однією з центральних та пов'язується з розвитком духовності людини. Порівнюючи можливості науки, філософії, моралі і мистецтва у гармонізації людського світовідношення, Ф. Шеллінг надає перевагу мистецтву, обґрун­товуючи думку, що мистецтво є вищим продуктом духовної діяльності людини, а виражена в ньому краса виступає критерієм істини і добра, оскільки мистецтво здатне виражати людину цілісно, а його філософ­ське пізнання сприяє розкриттю найглибших підвалин людського духу. На відміну від науки, філософія знаходиться набагато ближче до мистецтва. Більш того, в історичному розвитку вони впливають один на одного, взаємно переплітаючись і зближуючись. Це виходить з того, що якщо завданням науки є проникнення у всі стосунки зовнішніх предметів і явищ для підпорядкування їх і управління людиною, то завданням мистецтва є штучне відтворення дійсності за допомогою результатів пізнання і науки з метою задоволення вищим, суб'єктивним потребам людської природи, тобто потребам в відчуттях. Так само як наука і філософія, мистецтво, змінювалося в своїй історії з розвит-ком людської чуттєвості. В давнину, свідомість більшості людей відповідала нижчим відчуванням, тому панували ті мистецтва, які їх і відтворювали (наприклад, архітектура). Пізніше, з розвитком так званих первинних, більш складних почуттів розвивається живопис і музика. Ще пізніше, з появою "загальних відвернутих відчуттів", розвивається поезія і література. Посилення тенденції до оновлення і розвитку мистецтва через філософію поклало початок зворотньому процесу у філософії, яка все більше почала відтворюватися мистецтвом. Теоретично філософія, осмислюючи тенденції розвитку мистецтва, втілюється в конкретних образах, стає його невід'ємною частиною, а це відкриває шлях до поєднання мистецтва і філософії. В майбут-ньому, філософія і мистецтво повинні злитися воєдино. Філософія стане зміс-том мистецтва і, більш того, надасть йому внутрішнього сенсу. Мистецтво стане формою виразу філософії, тим самим зробивши її більш зрозумілою для більшості. Якщо врахувати, що "сучасне мистецтво прагне звернутися в філософію, а філософія – вдягатися в новітні форми мистецтва, то було б зрозуміло, що філософія може бути одночасно і частиною або моментом мистецтва, тобто мистецтвом майбутнього і самим цим мистецтвом, тобто не лише сьогодення і майбутнього, але і минулого, єдиною законною його основою". Поєднання мистецтва і філософії полегшується існуванням між ними схожих рис. Причому, мистецтво і філософія мають таких рис більше, ніж філософія і наука.

2.Художньо-естетична свідомість древньої Греції. Естетична свідомість це естетичні потреби, ідеали, смаки, погляди, переживання тощо. Для хар-ки естетичної культури античність придумала власну категорію «калокагатія», - єдність прекрасного і морального. Естетично прекрасне, розумілося і як естетично-моральне в своїй основі. Прекрасне як об'єктивна властивість задана самою природою, і прекрасне як суб'єктивне почуття задоволення співіснують. Особл. місце в античності набувають теорії соціального впливу мистецтва, зокрема ідеї художнього виховання. У Давній Греції держава забезпечувала громадянам можливість відвідувати театральні вистави, де йшли драми з життя античних героїв. Подвиги минулих років були орієн-товані на юнацтво. Сократ, Платон і Арістотель добре знали поезію їхнього часу, драма-тургію. Сократ наполегливо пов'язує уявлення про прекрасне з поняттям доцільного, тобто придатного для досягнення певної мети. Платон виходить з того, що найбільш справжнім є світ ідей, граничних сутностей людського буття. Широко відома його образна модель. Поетові і художники наслідують тим, хто вже так чи інакше, сприйняв і зміг реалізувати в своїх формах ці граничні ідеї буття. Художня діяльність, таким чином, є тільки тінь, яка відтворює засобами мистецтва все те, що вже втілилося в конкретних формах реальності. Але ж і сам видимий світ існує як тінь прихованих сутностей. Отже, твори художника - це тінь тіней. У момент творчого акту поет пере-буває в стані нестями, ним рухає не вишкіл, не майстерність, а божественна сила. Поет «може говорити лише тоді, коли стане натхненним і несамовитий і не буде в ньому більше розуму ...». Незважаючи на неодноразові твердження Платона про те, що мистецтво має орієнтуватися на соціально значущі потреби, у нього звучить й інша ідея: міру диктує внутрішня природа самого твору. Міра за Платоном завжди скінченна, вона робить світ органічним, цілим і доступним для огляду. Міра виступає у Платона одним з атомів його естетичної теорії, однією з базових категорій. Сам Арістотель розробив теорію катарсису як одного з компонентів мистецтва трагедії. Катарсис, відповідно до Аристотеля, - це очищення від афектів через страх і співчуття трагічної дії. Все пре-красне відповідно до Аристотеля - є певний порядок, оформленість. Він вважав також, що джерелом мистецтва є сама дійсність. Аристотель схиляється до думки, що через мистецтво виникають такі речі, форма яких знаходиться в душі художника. Прекрасна форма не існує "заздалегідь", вона є результат продуктивної здатності самого худож-ника. Підкреслюючи очевидне своєрідність художньої реальності в порівнянні з дійсним світом, Арістотель ставить проблему співвідношення правди і правдоподіб-ності в мистецтві. Правдоподібність виникає як результат майстерного копіювання реальності, всього того, що існує поза мистецтвом. Правда в мистецтві - це дещо інше, що стоїть вище правдоподібності, фактично вона втілює собою особливий художній зміст, на вираження якого і спрямовані зусилля художника.