6. Ефективність групової діяльності

Всі динамічні процеси, що відбуваються в малій групі, забезпечують певним чином ефективність групової діяльності. Логічно і це питання розглянути як складову частину проблеми групової динаміки. Ефективність діяльності малої групи може бути досліджена на різних рівнях. Коли мала група розуміється перш за все як лабораторна група, ефективність її діяльності означає ефективність діяльності по виконанню конкретного завдання експериментатора. Не випадково тому, що більшість експериментальних робіт з даної проблеми виконані як лабораторні експерименти. Почало цим роботам належало в школі групової динаміки. У них були виявлені деякі загальні характеристики ефективності діяльності групи: залежність ефективності від згуртованості групи, від стилю керівництва, вплив на ефективність способу ухвалення групових рішень і т.д. Формальні сторони цих взаємозв'язків вельми значущі для збагнення природи групових процесів.

Проте такі дослідження нічого не можуть сказати про те, як впливають на ефективність діяльності групи характер цієї діяльності, її зміст. Більш того, при прийнятих зразках дослідження цієї проблеми вона розглядається односторонньо. Ця однобічність посилюється ще і тією обставиною, що ефективність діяльності груп стала вже давно об'єктом не тільки соціально-психологічних досліджень, вона в рівній мірі цікавить, наприклад, і економістів, для яких, природно, проблема обертається переважно однією стороною, а саме зведенням ефективності діяльності групи до її продуктивності. Оскільки більшість робіт по ефективності проведена на робочих бригадах, проблема часто стала формулюватися як проблема продуктивності праці останніх. Ефективність діяльності групи виявилася зведеною до продуктивності праці в ній.

Насправді ж продуктивність праці групи (або продуктивність) є лише один показник ефективності. Інший, не менш важливий показник — це задоволеність членів групи працею в групі. Тим часом ця сторона ефективності виявилася практично не дослідженою. Точніше було б сказати, що проблема задоволеності була присутня в дослідженнях, проте інтерпретація її була вельми специфічною: була на увазі, як правило, емоційна задоволеність індивіда групою. Результати експериментальних досліджень були досить суперечливими: в деяких випадках такого роду задоволеність підвищувала ефективність діяльності групи, в інших випадках — ні. Пояснюється ця суперечність тим, що ефективність зв'язувалася з таким показником, як спільна діяльність групи, а задоволеність — з системою переважно міжособових відносин.

Проблема задоволеності, тим часом, має іншу сторону — як проблема задоволеності працею, тобто виступає в безпосередньому відношенні до спільної групової діяльності. Акцент на цій стороні проблеми не міг бути зроблений без одночасної розробки питання про роль спільної діяльності групи як її найважливіший інтегратор, про рівні розвитку групи на основі розвитку цієї діяльності. Прийняття принципу спільної діяльності як найважливіший інтегратор групи диктує певні вимоги до вивчення ефективності. Вона повинна бути досліджена в контексті конкретної змістовної діяльності групи і реальних відносин, які склалися в цьому процесі на кожному етапі розвитку групи.

Логічно припустити, що групи, що знаходяться на різних стадіях розвитку, повинні володіти різною ефективністю при рішенні різних по значущості і трудності завдань. Так, група, що знаходиться на ранніх етапах розвитку, не в змозі успішно вирішувати задачі, що вимагають складних навиків спільної діяльності, але їй доступні легші завдання, які можна як би розкласти на складові. Найбільшу ефективність від такої групи можна чекати в тих випадках, коли завдання в мінімальному ступені вимагає участі групи як цілого. Наступний етап розвитку групи дає більший груповий ефект, проте лише за умови особистої значущості групового завдання для кожного учасника спільної діяльності. Якщо всі члени групи розділяють соціально значущі цілі діяльності, ефективність виявляється і у тому випадку, коли вирішувані групою задачі не приносять безпосередньої особистої користі членам групи. Виникає абсолютно новий критерій успішності вирішення групою завдання, що стоїть перед нею, Це — критерій суспільної значущості завдання. Він не може бути виявлений в лабораторних групах, він взагалі виникає лише в системі відносин, що складаються в групі на вищому рівні її розвитку.

Це дозволяє по-новому поставити питання про самі критерії групової ефективності, а саме, значно розширити їх перелік — разом з продуктивністю групи, задоволеністю працею її членів, йдеться тепер, наприклад, і про такий критерій, як «наднормативна активність» (прагнення членів групи добиватися високих показників понад необхідне завдання) (Немов, 1984). Що ж до традиційних критеріїв, то і тут слід зробити певні уточнення: зокрема, потрібно враховувати обидві фази, присутні у всякій трудовій діяльності, як підготовчу, так і інструментальну. Акцент більшості досліджень на інструментальній фазі не враховує тієї обставини, що на певному рівні розвитку групи особливе значення набуває саме перша фаза — тут найясніше можуть виявитися нові якості групи в їх впливі на кожного окремого члена групи, Так само як і інші проблеми, пов'язані з динамічними процесами малої групи, проблема ефективності повинна бути пов'язана з ідеєю розвитку групи.