Теорії походження лідерства
Існує три основні теоретичні підходи в розумінні походження лідерства.
«Теорія рис» (іноді називається «харизматичною теорією», від слова «харизма», тобто «благодать», яка в різних системах релігії інтерпретувалася як щось, що зглянулося на людину) виходить з положень німецької психології кінця XIX — початку XX в. і концентрує свою увагу на природжених якостях лідера.
Лідером, згідно цієї теорії, може бути лише така людина, яка володіє певним набором особових якостей або сукупністю певних психологічних рис. Різні автори намагалися виділити ці необхідні лідерові межі або характеристики.
На зміну теорії рис прийшло нове пояснення, сформульоване в «ситуативній теорії лідерства». Теорія рис в даній концептуальній схемі не відкидається повністю, але затверджується, що в основному лідерство — продукт ситуації. У різних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які перевершують інших принаймні в якомусь одній якості, але оскільки саме це якість і виявляється необхідним в даній ситуації, людина, їм що володіє, стає лідером.
Як це часто буває в історії науки, два таких крайніх підходу породили третій, більш менш компромісний варіант вирішення проблеми. Цей третій варіант був представлений в так званій системній теорії лідерства, згідно якої лідерство розглядається як процес організації міжособових відносин в групі, а лідер — як суб'єкт управління цим процесом. При такому підході лідерство інтерпретується як функція групи, і вивчати його слід тому з погляду цілей і завдань групи, хоч і структура особи лідерів при цьому не повинна скидатися з рахунків. Рекомендують враховувати й інші змінні, що відносяться до життя групи, наприклад тривалість її існування. У цьому сенсі системна теорія має, звичайно, ряд переваг. Вони очевидні, коли мова заходить не просто про лідерство, але про керівництво: особливо популярною є так звана імовірнісна модель ефективності керівництва, запропонована Ф. Фідлером.
Більшість вітчизняних досліджень лідерства здійснюються в рамках близьких даній моделі, хоча до неї додається щось нове продиктоване загальними передумовами дослідження динамічних процесів в групі: феномен лідерства в малих групах розглянутий в контексті спільної групової діяльності, тобто в розділ кута ставляться не просто «ситуації», але конкретні завдання групової діяльності, в яких певні члени групи можуть продемонструвати свою здатність організувати групу для вирішення цих завдань. Відмінність лідера від інших членів групи виявляється при цьому не в наявності у нього особливих рис, а в наявності вищого рівня впливу.
4. Стиль лідерства
Відразу ж потрібно обмовитися, що в традиції соціальної психології досліджується питання саме про стиль лідерства, а не керівництво. Але у зв'язку з відміченою неоднозначністю використання термінів дуже часто проблему позначають як стиль керівництва. На жаль, відсутність строгості характерна і для багатьох класичних експериментів з цієї проблеми, зокрема для експерименту, виконаного під керівництвом К. Левіна, Р. Ліппіта і Р. Уайта в школі групової динаміки.
Експеримент проводився на групі дітей-підлітків (хлопчики 11-12 років), які під керівництвом дорослих ліпили маски з пап'є-маше. Керівники трьох груп (відмітимо, що йдеться про дорослих керівників, а не про лідерів, дітей, що стихійно висуваються з середовища) демонстрували різний стиль і експериментатори порівнювали потім ефективність діяльності трьох груп.
Стилі керівництво, продемонстроване дорослими, отримало позначення, з тих пір міцно укорінені в соціально-психологічній літературі: «авторитарний», «демократичний» і «потурання» (достатньо вільний переклад терміну, запропонованого Левіним).
Проте це були свого роду метафори, і наївно було б думати, що в чисто психологічних експериментах відшукувалися риси авторитаризму або демократизму в тому їх значенні, яке вони мають в політичному житті. Насправді йшлося про психологічний малюнок типу ухвалення рішення, не більш того. Ніякого політичного значення жоден з виявлених стилів керівництва, природно, не мав.
Тому перш за все потрібно усвідомити те, що позначає кожний з виділених Льовіним стилів лідерства. Таких спроб було зроблено достатньо багато, і головним результатом їх є уточнення і конкретизація як мінімум двох сторін: зміст рішень, пропонованих лідером групі, і техніка (прийоми, способи) здійснення цих рішень. Тоді можна «розписати» кожний з трьох стилів по двох характеристиках:
Природно, що ні ця схема, ні яка-небудь інша не можуть охопити всі сторони і всі прояви стилю лідерства. Можна йти по шляху ще більшого ускладнення схеми, що і робиться в практиці експериментальних досліджень.
Наприклад, названі такі типи лідерів: лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-ерудит, лідер-генератор емоційного настрою, лідер емоційного тяжіння, лідер-умілець.
Багато хто з цих характеристик може бути з успіхом віднесений і до керівника. Проте суть проблеми полягає в тому, що сам феномен лідерства ще не описаний достатньо повно, перш за все не з'ясовані до кінця відмінності у позиції лідера і керівника. У питанні про стиль лідерства ця недоробка відчувається особливо сильно.
У експериментальних дослідженнях в рівній мірі виявляються і стиль лідерства, і стиль керівництва. Дуже часто методики, призначені для визначення стилю лідерства, вважаються придатними і для визначення стилю керівництва. Насправді не у всіх випадках ці методики можуть бути релевантними: враховуючи розведення функцій лідера і керівника і характеру їх діяльності, необхідно бачити, в яких конкретно функціях керівник повторює психологічний малюнок діяльності лідера, а в яких він детермінований іншими обставинами.
У реальній життєдіяльності малих груп, звичайно, разом з керівником можуть існувати різні лідери, що висуваються з членів групи в якихось певних проявах: чи то як центри емоційного тяжіння, чи то ще в інших. Психологічно важливо визначити специфіку поєднання діяльності керівника і деятельностей численних лідерів, так само як і в його власній діяльності поєднання рис керівника і лідера.