4. Поетична група «Парнас»

Поетична група «Парнас» залишила помітний слід у літературі. Письменники цієї школи надали ліричним творам довершеної витонченості вишуканості, поставивши в центр своєї поетки красу.

Згідно з уявленнями давніх греків, на горі Парнас жила муза та бог поезії, сонця і музики Аполлон. Саме тут бере початок священне Кастильське джерело – поетичне натхнення. У переносному значенні Парнас – символ мистецтва взагалі й поезі зокрема.

У французькій поезії 50-70 років ХІХ ст. ця назва отримала друге життя. Парнасцями називали поетів, які своїм завданням вважали створення «чистого мистецтва» й основну увагу приділяли ідеальній поетичній формі.

У групу входили Шарль-Леконт де Ліль (очолював школу), Теофіль Готьє (вважається її наставником), Поль Верлен, С. Малларме, Ж-М. де Ередіа, Т. де Банвіль.

5. Ідея «чистого мистецтва»

В творчості «парнасців» виявилися небажання впливати на натовп, прославляти його. Вони не сприймали утилітаризації епохи, прагнули відірватися від проблем сучасності,переносили дію своїх творів у далеке минуле або екзотичні країни. Парнасці намагалися заховати своє авторське «я». головний акцент вони перенесли на описовість,пластичне, картинне.

Характерні риси творчості парнасців:

• точність і вивіреність поетики замість натхненної недбалості романтиків;

• дбайливе ставлення до обробки вірша й увага до речі в її чуттєвих проявах;

• любов до «романтичного пейзажу» змінилася любов’ю до «штучної природи»;

• живе в їхній поезії порівнювалося із неживим,матерія із матеріалом (нагота жінки – мармур, листя - мідь, небо – блакитна емаль тощо);

• на відміну від романтиків, що зображали світ у його динаміці, парнасці прагнули зупинити мить, надати їй нескінченності і величі;

• головним прийомом парнасців став розгорнутий опис, створення «словесної картини»;

• холодний ідеал краси незабаром почав сприйматися як жорстокий і недосяжний.

Інакше вони ставляться і до природи – вона байдужа до людських страждань. Інколи естетизація жахливого або потворного, кристалічна холодність віршів відштовхували читачів від їхніх творів, але попри все вони назавжди залишилися в історії світової літератури.

6. Трансценденталізм

Трансценденталізм (від лат. те, що виходить за межі чогось, позасвідоме) – самобутня релігійно-філософська й етична система, в основу якої було покладено вчення І.Канта про апріорне знання, котре нібито відвічно притаманне свідомості та є умовою будь-якого досвіду. Це потойбічн, те, що знаходиться за межами людського пізнання.

Трансценденталісти не сприймали капіталістичного накопичення . протиставляли йому вищі духовні цінності. Вони поставили в центр всесвіту людську особистість, наділену божественною душею, яка не визнає над собою жодної влади, крім закону «Я».

7. Волт Вітмен – риси творчості

У ставлення до життя поет був гуманістом. З дитинства захоплювався читанням Біблії. Великий вплив на формування його світогляду мала філософія трансценденталізму: ідеї «довір’я до себе», духовної незалежності, божественності людського «Я», рівності людей, пантеїстичного сприйняття життя (ототожнення Бога з природою), вірою в існування «наддуші», частинки якої містяться в кожній людині.

У всіх своїх творах В.Вітмен наголошував на великій ролі літератури в суспільному житті. У памфлеті «Демократичні перспективи» він зазначає, що в цивілізації ХІХ ст. «література, безперечно, панує над усіма мистецтвами, виконує виняткову службову роль: формує характер і церкви, і школи, або принаймні могла б формувати. Сфера її впливу, справді, безмежна, особливо, якщо ми залучаємо сюди літературу наукову».

Особливості індивідуального стилю Волта Вітмена:

1. схожість образів ліричного героя і творця збірки;

2. поєднання конкретного,чуттєвого образного плану і плану абстрактного,філософського значення;

3. змалювання життя в контрастах (протилежність образів);

4. створення своєрідних «каталогів» (переліку чогось,конкретизації);

5. дія музичного принципу на всіх рівнях поетичної композиції;

6. форма вірша – верлібр;

7. внутрішній і зовнішній ритм;

8. поступове наростання емоційної напруги;

9. використання прийомів ораторського мистецтва (риторичних запитань,окличних речень,звернень);

10. космізм;

11. схильність до символіки.