10. Радянсько-німецький договір у Рапалло.

Відчувши себе в Генуї у становищі ізгоїв, РРФСР та Німеччина в містечку Рапалло 16 квітня 1922 р. уклали сепаратний договір між Радянською Росією та Німеччиною про відновлення дипломатичних відносин, взаємну відмову від претензій, встанов­лення торгово-економічних зв'язків. Свої підписи під угодою поставили комісар закордонних справ Росії Г. Чичерін та його німецький колега В. Ратенау (24 червня 1922 р. був убитий терористами за участь у німецько-радянському зближенні).

Радянсько-німецькі економічні відносини" почали розвиватися у напрямі створення змішаних компа­ній та надання німецьким фірмам концесій у Радянській Росії. Особливістю радянсько-німецьких відносин того періоду було військове співробітництво, яке старанно замовчувалося довгі роки».

11. Найголовніші постанови Гаазької, Лозаннської конференцій.

Гаазьку конференцію було скликано за рішенням Генуезької конференції 1922 р. Це була фінансово-економічна конференція, в роботі якої брали участь представники ділових кіл, "зацікавлених у російських справах". На конференції обговорювалися питання про націоналізацію іноземної власності, яку здійснили більшовики в Росії, а також про борги царського та Тимчасового урядів і про можливе, надання кредитів Радянській Росії. Представники західних держав наполягали на відшкодуванні збит­ків, яких зазнали власники-іноземці в Росії. Радянський уряд запропонував перелік підприємств багатьох галузей економіки, які могли бути передані в оренду, концесію або спільне управління іноземним підприємцям. Проте цю пропозицію не було прийнято. Захід сподівався хоча б на часткове повернення боргів з боку Радянської Росії. Конференція закінчилася, так і не прийнявши рішення. Інша важлива міжнародна конференція того часу відкрилася у швейцарському місті Лозанна 20 листопада 1922 р. і тривала з перервою аж до 24 липня 1923 р. У роботі конференції брали участь Велика Британія, Франція, Італія, Японія, Греція, Руму­нія, Югославія, Туреччина і СІЛА (як спостерігач). Крім того, при розгляді питання про режим чорно­морських проток на конференцію запрошувалась російсько-україно-грузинська делегація та делегація Болгарії. Ще одним важливим питанням, що роз­глядалося на конференції, було підписання мирного договору з Туреччиною.

Позиція радянської делегації щодо статусу чор­номорських проток різко розійшлася з позицією західних держав. Незважаючи на протести, пропо­зицію радянської делегації було відхилено без обговорення й прийнято конвенцію, що базувалася на англійських пропозиціях. Вона зводилася до вимоги про вільне проходження протоками війсь­кових суден під будь-яким прапором як у мирний, так і у воєнний час, якщо Туреччина залишається нейтральною, а якщо вона бере участь у війні, то залишається вільний прохід лише для суден нейт­ральних країн. Прийняття цієї конвенції порушу­вало життєві інтереси чорноморських країн, у тому числі й Туреччини.

12. Наслідки реалізації планів Дауеса (1924 р.) та Юнга (1928 р.).

Лондонська конференція, що відбулася в серпні 1924 р., схвалила доповідь, розроблену комісією експертів під керівництвом американського банкіра Чарльза Дауеса, "План Дауеса", спрямовану на перегляд репараційних зобов'язань Німеччини.

Згідно з цим планом Німеччина щороку сплачу­вала певну суму репарацій (поступово збільшуючи її з 1 млрд. марок у 1924 р. до 2,5 млрд. у 1928-29 рр.). Як головні джерела покриття репара­цій передбачалося використовувати прибутки дер­жавного бюджету за рахунок запровадження висо­ких непрямих податків на товари широкого вжит­ку, що викликало вкрай незадовільну реакцію більшості німецьких громадян. План Дауеса ставив економіку Німеччини у залежність від іноземного капіталу й передусім американського. Німеччині надавалося 800 млн. марок у вигляді позики від США. План був розрахований на те, що німецькі підприємства та фірми перенесуть свою зовнішньо­економічну діяльність до Східної Європи, передусім до СРСР. США, Велика Британія та Франція мали наміри таким чином позбавитися потенційного конкурента в Європі.

У наступні роки, з розвитком економіки Німеч­чини та посиленням її впливу у міжнародних відносинах, уряд країни почав вимагати перегляду умов плану Дауеса. Позиція Німеччини була під­тримана США.

Другий репараційний план для Німеччини був прийнятий 1929 р. й дістав назву "план Юнга", оскільки головою створеного Лігою Націй комітету експертів з вирішення репараційного питання став відомий американський підприємець, президент електротехнічного тресту О. Юнг.

План Юнга було затверджено 20 січня 1930 р. на конференції в Гаазі. За новим репараційним планом розмір щорічних виплат було зменшено й визначено у розмірі 2 млрд марок на найближчі 37 років. Відповідно до плану Юнга всі форми та види контролю над Німеччиною, її господарством та фінансами ліквідовувалися. Для отримання й розподілу репарацій було створено Банк міжнарод­них розрахунків, головною функцією якого стало фінансування важкої та військової промисловості Німеччини. Банк зміцнював позиції американського капіталу в Європі.