19.3. Модель менеджменту систем якості підприємства

В умовах переходу до ринкової економіки боротьба за споживача на внутрішньому та зовнішньому ринках потребує створення і виробництва дійсно конкурентоспроможних товарів. У зв'язку з цим виникає проблема пошуку економічно ра­ціональних рівнів конкурентоспроможності товару і витрат на їх досягнення. Все це підвищує роль управління в цілеспря­мованому впливі на якість, а через нього на конкуренто­спроможність продукції. Як свідчить вітчизняна та світова практика, взяті самі по собі ні управління якістю, ні введення тотального контролю якості, здійснюваного державними орга­нами і підприємствами, не можуть кардинально вирішити цю проблему, якщо вони не сполучаються з ринковим контролем.

В умовах достатності товарів і послуг на ринку, перевищення в цілому їх попиту над пропозицією покупець повною мірою реалізує своє право вибору, зрозуміло, надаючи перевагу тому товару, який з його точки зору (а ніяк не виробника, плановика, інженера) має найкраще співвідношення споживчих якостей і ціни в той чи інший момент.

Незапитані споживачем продукти праці залишаються у виробника і (або) його посередників. Нереалізовані на ринку товари переконливо показують правильність або помилковість товарної політики виробника, переконують його найефективнішим спо­собом — гривнею, доларом, маркою, що випускати потрібно тільки те, чого потребує споживач. За таких умов не існує необхідності звертатися до "громадянського сумління" виробників, мітингувати за якість, виносити урядові постанови. Покараний споживачем виробник сам прекрасно розбереться в тому, якість яких товарів і якою мірою необхідно підвищувати [55, с. 291].

Інакшими є обставини в умовах дефіцитної економіки. Споживач задоволений лише тим, що йому доступне. Вимоги до якості різко знижуються. "Зрозумілий" регулятор і критерій оцінки якості — попит і перевага покупців — перестає "пра­цювати", чинити належний вплив на виробництво, підтримку мінімально необхідної для реалізації продукції якості її виго­товлення. Якість потребує великих витрат і зусиль, своєчасного оновлення технічної бази виробництва та її об'єктів. Але якщо абияк зроблена продукція все одно розкуповується, у виробника пропадає стимул робити "зайві" зусилля.

За умов конкурентного ринку діяльність будь-якої госпо­дарської одиниці обов'язково проходить подвійний контроль. Зовнішній контроль проводиться конкурентами, але не без­посередньо, а через кінцеві результати ринкової діяльності. Неупереджену оцінку цієї діяльності зрештою дає покупець (споживач). Конкуренція - найбільш ефективний і дешевий метод економічного контролю, який не має собі рівних. Такого роду контроль коштує суспільству мінімальних витрат, але не тільки, він створює умови забезпечення покупців товарами потрібної якості, причому в потрібний термін. Це важлива динамічна сила, яка постійно штовхає виробника на зменшення витрат виробництва і зниження ціни, на збільшення виробництва і збуту, боротьбу за покупця, за покращання якості продукції [212, с. 175].

Таким чином, вже сам по собі ринковий фактор слугує діючим засобом, змушуючи виробляти товари потрібного рівня якості в конкретний момент. Але цим не вичерпується роль конкуруючого ринку. Він чинить потужний вплив на конкретні економічні, організаційно-управлінські і контрольні функції виробників, спрямовані на вирішення проблем якості та конку­рентоспроможності. Розвиток ринку та підвищення його вимог до товарів, посилення на ньому ролі покупців, зростання ролі науково-технічного фактора — все це змушує удосконалювати форми і методи розв'язання проблеми якості та конкуренто­спроможності, механізм управління якістю.

Перехід до ринкової економіки викликає необхідність у нових підходах до проблеми якості та конкурентоспроможності, що вимагають: дедалі більш повного обліку виробниками ринкового фактора; зсуву від адміністративних важелів контролю якості до переважно організаційно-економічних засобів управ­ління якістю; переходу від гнучкої системи стандартизації і сертифікації, що дозволяє виробникам швидше реагувати на змінювані вимоги внутрішнього та зовнішнього ринку до якості товару; організації роботи з переходу в перспективі до тотального забезпечення якості.

Схематично процес планування і забезпечення рівня якості в ринкових умовах може бути поданий так:

1. Визначення потреб —► 2. Визначення головних ха­рактеристик продуктів, що визначають їх якість або ступінь задоволення потреб —► 3. Визначення бажаних параметрів —► 4. Виявлення шляхів досягнення цих характеристик і параметрів.

Головні учасники процесу планування якості на перших його етапах - споживачі та служба з маркетингу. Процес планування якості має безперервний характер, оскільки постійне оновлення й удосконалення продукції - обов 'язкова умова успіху виробника на ринку. Останніми роками розвинуті світові галузі підвищили увагу до якості продукції. Існує кілька моделей забезпечення якості продукції.

Традиційним методом є контроль за якістю, тобто зістав­лення вже виготовлених товарів або послуг із певним стандартом. У деяких системах контролю за якістю вироблена продукція перевіряється та піддається дослідженням методом довільної вибірки - кожен десятий виріб, кожен сотий тощо, і за всіма відбракованими виробами складається звіт, що відображає рівень браку в розглянутий період, а також причини, з яких ці вироби були списані у відходи або відправлені на переробку. Але контроль за якістю — це лише фрагмент загальної картини.

Нове "гасло дня" - гарантія якості, поширена в компаніях система практичних прийомів та методик, спрямована на Забезпечення гарантії того, що продукція компанії задовольняє запити споживачів. Гарантія якості включає в себе як контроль за якістю, так і першочерговий високий рівень виконання, який забезпечується передусім якісними інструментами та облад­нанням, а також вибагливим ставленням до якості компонентів, які отримують від постачальників, кращої підготовки робочої сили, використанням стимулів, що спонукають працівників працювати продуктивніше.

Гарантія якості включає в себе також широко використо­вувану нині концепцію статистичного контролю над ви­робництвом, відповідно до якої для спостереження за процесом виробництва використовується контрольний графік, який дозволяє менеджерам побачити, протікає виробничий процес за планом, чи якість виконання роботи не відповідає нормам. Гарантія якості вимагає від керівництва досягнення повної кооперації зусиль; менеджери не повинні перекладати від­повідальність за якість на виробничих робітників, залишаючи за собою лише одне завдання — спонукати їх працювати краще та швидше. При кооперації зусиль можливо одночасно досягти і високої якості, і високої продуктивності: результати окупають затрачені зусилля.

Найвища турбота за якість втілилася в концепції управління якістю в цілому — свого роду філософія управління, яка ставить якість у центр діяльності компанії. В цій філософії якість розглядається не просто як атрибут продукції, а як зміст існування компанії.

Сьогодні в управлінні конкурентоспроможністю вико­ристовується новий підхід — регулювання якості як перехід від технічного контролю. Цей підхід включає три найважливіших елементи: контроль, аналіз і на цій основі регулювання техно­логічного процесу, тобто вибір і здійснення дій, що забезпечують підтримку необхідного рівня якості. При цьому контролюється вибіркове, але недостатньо репрезентативне число об'єктів, і на основі аналізу, що проводиться відділами контролю якості, керівники відповідних виробничих ділянок здійснюють дії, що ліквідують причини, які породжують брак. Така організація роботи стабілізує конкурентоспроможність продукції і скорочує брак, збільшуючи випуск придатної продукції з одиниці обладнання чи площі, а оскільки ліквідація причин браку проводиться шляхом удосконалення технічних і технологічних умов, забезпечується зниження витрат у виробництві [223, с. 290 — 291 ].

З метою забезпечення конкурентоспроможності продукції фірми встановлюють контроль на всіх стадіях виробничого процесу, починаючи з контролю якості сировини і матеріалів, що використовуються, і закінчуючи визначенням відповідності випущеного продукту технічним характеристикам і параметрам не тільки в ході його випробувань, але й в експлуатації, а для складних видів обладнання — з наданням певного гарантійного терміну після встановлення обладнання на підприємстві замовника. Тому контроль конкурентоспроможності продукції став складовою виробничого процесу і спрямований не стільки на виявлення дефектів чи браку в готовій продукції, скільки на перевірку якості виробу в процесі його виробництва. Такий підхід до контролю передбачає проведення випробувань в міру го­товності окремих частин продукту (особливо складних видів обладнання, в тому числі, комплектного). Посилення контролю конкурентоспроможності значною мірою пов'язано з орієнта­цією виробника на конкретного споживача.

Важливою новинкою є те, що контроль якості вихідних матеріалів здійснюється до їх надходження у виробництво, причому на підприємствах основних субпідрядників. Методи контролю конкурентоспроможності узгоджуються між замовником і поста­чальником. Зазвичай, при прийнятті партій комплектуючих виробів чи матеріалів застосовується вибірковий контроль.

Для здійснення технологічного контролю застосовується карта технологічного контролю як інструмент, що дозволяє контролювати конкурентоспроможність продукції в процесі виробництва. Коригувальні заходи застосовуються відразу ж при виявленні відхилень.

Одним із напрямків покращання якості продукції є вивчення і застосування досвіду удосконалення та підвищення конку­рентоспроможності товарів провідних зарубіжних фірм.

Оцінка і контроль конкурентоспроможності під час ви­робничого процесу на передових американських і японських підприємствах зазвичай здійснюється самими робітниками на робочих місцях через гуртки конкурентоспроможності.

Гурток конкурентоспроможності — група робітників ви­робничого підрозділу, які на добровільних засадах регулярно збираються на співбесіди для того, щоб обговорити проблеми конкурентоспроможності і розробити пропозиції, спрямовані на підвищення якості продукції. Зазвичай, члени групи отримують спеціальну підготовку, що дозволяє їм виявити проблеми, пов'язані з якістю продукції.

Управління якістю в масштабах фірми покладається на центральну службу контролю якості (або забезпечення якості), в функції якої входить розробка якісних показників за всіма видами продукції, що випускається, методів перевірки якості й порядку проведення випробувань, аналіз рекламацій і порядок їх регулювання, з'ясування причин виникнення дефектів і браку та умов їх усунення. Служба контролю здійснює свою діяльність у тісному контакті з відповідними службами у виробничих підрозділах, а також із заводськими службами контролю якості (або відділами технічного контролю). Центральна служба контролю може здійснювати перевірку якості сировини і матеріалів, технологічного процесу, організації контрольних випробувань, правил прийняття, що застосовуються заводською службою якості чи відділом технічного контролю, а іноді й вибірково проводити перевірку якості продукції, що вже пройшла контроль.

Однією з найважливіших функцій центральної служби контролю є планування і координація всієї роботи в сфері забезпечення якості, встановлення необхідних зв'язків між службами контролю якості у виробничих відділеннях під­приємств. Через центральну службу контролю здійснюється централізація управління у сфері удосконалення якості про­дукції, яка випускається, що є однією з найважливіших умов розвитку ТНК у сучасних умовах.

Основні принципи управління якістю в фірмах США можна узагальнити такими положеннями:

1. Робота, спрямована на підвищення якості, повинна виступати обов'язковою складовою стратегії фірми.

Процес підвищення якості здійснюється на основі розробки конкретних програм. Наприклад, фірма "Хеrох" втілює в життя спеціально розроблену стратегічну програму загального за­безпечення конкурентоспроможності продукції під девізом "Лідерство через якість". Створено спеціальний центр управ­ління конкурентоспроможністю продукції, який координує і спрямовує роботу в цій сфері. За два роки реалізації програми якість збірних операцій зросла на 63%, надійність продукції — на 20%, витрати виробництва знизились на 20%. Підвищення конкурентоспроможності продукції забезпечило можливість на 10% збільшити частку ринку.

Успіх компанії "Ксерокс" зумовлений також цілеспрямо­ваною роботою управлінського персоналу компанії, якому вдалося створити єдиний механізм управління конкуренто­спроможністю продукції. Також фірмою були розроблені свої критерії оцінки ефективності роботи в сфері конкуренто­спроможності продукції, які знайшли відображення у слідуючих показниках: кількість дефектів на один мільйон деталей, що надходять, кількість дефектів на сто готових виробів (для споживачів), відсоток обладнання, встановленого без дефектів.

2. Головне в управлінні конкурентоспроможністю про­дукції — не контроль, а бездефектна робота.

Висока якість продукції, як показує досвід, забезпечується шляхом налагодження бездефектного виробництва, а не контро­лю вже готової продукції. Передбачається, що всі можливі дефекти усуваються на проміжних стадіях виготовлення про­дукту, а не в готовому виробі. Використання такої системи дозволяє ліквідувати можливі втрати часу і матеріалів, різко скоротити витрати на апарат управління, виявляти дефекти в ході виробництва і усувати їх одразу ж на місці, забезпечити роботу всіх підрозділів при мінімальних затратах.

3. Постачальники повинні бути партнерами. Специфікою американських фірм є наявність не одного, а декількох конкуруючих між собою субпостачальників одних і тих самих деталей або напівфабрикатів. З метою скорочення обсягів матеріальних запасів фірми виробники кінцевої продукції змушують своїх субпостачальників тримати у себе ці запаси, не зменшуючи їх обсягів. Оскільки вартість їх збереження і транспортування все одно включається у витрати виробництва і відображається в ціні кінцевого виробу, ефективність виробу від цього не підвищується.

Новим у взаємовідносинах американських фірм зі своїми субпідрядниками є привернення субпідрядників до спільної роботи на ранніх етапах створення продукту; укладання із субпідрядниками довгострокових контрактів на постачання частин, деталей, напівфабрикатів; навчання субпостачальників новим методам управління, таким, як "робота з коліс", "поста­чання точно в строк".

Наприклад, "Форд" і "Хеrох" приблизно в два-три рази скоротили кількість своїх субпостачальників і з тими, що залишилися, уклали довгострокові контракти на два-три роки. Тісні контакти з обмеженою кількістю субпідрядників дозво­ляють підвищити надійність постачань, знизити затрати на вхідний контроль, усуваючи на місці брак у поставлених деталях.

4. Підвищення кваліфікації.

Постійне підвищення кваліфікації робітників — незмінна вимога практично у всіх американських, японських та західно­європейських фірмах, причому воно безпосередньо включає питання управління конкурентоспроможністю продукції.

Наприклад, американська фірма "Вестингауз" організувала спеціальний "коледж конкурентоспроможності продукції", де проходять підготовку в сфері управління конкурентоспро­можністю продукції 20 тис. робітників, об'єднаниху 2 тис. гуртків конкурентоспроможності продукції. Це допомогло фірмі збільшити щорічно протягом трьох останніх років продук­тивність праці на 7% у рік , а за 10 років — подвоїти обсяг виробництва без додаткових ресурсів.

В силу своєї комплексності та багатогранності якість — це проблема, що вимагає на рівні промислового підприємства, фірми узгоджених зусиль всіх підрозділів і служб для прийняття рішень. Узгодженість зусиль — неодмінна умова підтримки якості продукції на належному рівні. Щоб дана умова функціонувала, необхідна чітка програма дій, в якій формулюються цілі та завдання, методи і засоби вирішення проблем якості протягом запланованого періоду, наводяться розрахунки щодо витрат — випуск для визначення економічної ефективності всієї роботи з підтримки якості та встановлення остаточних рівнів пов'язаних з цим витрат як у цілому, так і за окремими видами продуктів асортименту. Наявність такої програми дозволяє не тільки мати повну уяву про стан справ на підприємстві в цілому з вирішенням проблеми якості і намітити відповідні заходи з її вирішення, але й визначити напрямки дій служб та підрозділів у межах їх функцій, сфери взаємодії, що вимагають загальних зусиль.

Розв'язання проблеми якості в нових умовах здебільшого залежить від створення відповідної законодавчої бази, її складові елементи — Закон України " Про захист прав споживачів"; Закони України "Про стандартизацію та сертифікацію"; Закон України "Про державний нагляд за стандартами, нормами і правилами"; Закон України "Про метрологію" — тісно пов'язані з іншими "сумісними" законодавчими актами (наприклад, такими як Господарський кодекс України, Закон України "Про охорону навколишнього середовища").

Розроблена Державна програма з управління якістю про­дукції. В ній відображена державна політика, спрямована на створення умов, які забезпечують економічну зацікавленість товаровиробників у випуску продукції в асортименті, від­повідно до інтересів різних груп споживачів, а також від­повідно до завдань соціально-економічного розвитку держави. Мається на увазі, що держава, впливаючи на управління якістю, не буде безпосередньо втручатися в практичну діяльність підприємств.

Особливе місце в програмі управління якістю відведено економічним методам. До їх числа віднесені:

- державне регулювання ринку через досконалість системи

оподаткування й інші фінансові важелі;

- сприяння розвитку конкуренції;

- втілення в життя положень законодавства про анти-

монопольну діяльність;

- створення ефективного механізму правового захисту

національних споживачів.

Особлива увага в програмі приділяється проблемі захисту прав споживачів. Під терміном "споживач" ми маємо на увазі окремих представників широкої громадськості, що вико­ристовують споживчі товари, власність або послуги в особистих цілях. У нашій країні споживач довгий час був повністю витіснений із системи управління якістю продукції. Адмі­ністративно-командна система з її тотальною монополією, як не парадоксально, в споживачеві не мала потреби. Практично заздалегідь визначалося, що купувати і за якою ціною. Вирішення проблем, пов'язаних з якістю, передбачає надання споживачу права вибору і захист його прав.

Закордонна (та й вітчизняна негативна) практика свідчить, що поряд з державою велику роль у захисті прав споживачів повинні відіграти самі споживачі. За кордоном інтереси спо­живачів захищаються організаціями трьох видів — державними, громадсько-спеціалізованими і громадсько-неспеціалізованими. В 1980 р. більше ніж у 60-ти країнах світу діяли понад 130 різноманітних асоціацій споживачів [111, с 329].

З великими труднощами, не завжди послідовно і ціле­спрямовано проходить створення нової системи з підтримки якості та конкурентоспроможності продукції. На відміну від раніше діючої системи якості, головними її суб'єктами стають виробники і споживачі, а не державні органи. Вся конкретна робота з контролю якості та управління ним шляхом перевірки вимірювальної техніки, сертифікації продукції і систем управ­ління якістю децентралізована і передана регіональним органам управління якістю.

Загальнодержавні функції впливу на якість і управління нею нині полягають у створенні та вдосконаленні законодавчої бази, регулюючому впливі й уніфікації обов'язкових вимог до продукції і технології, пов'язаних із забезпеченням їх безпеки та екологічності, погодженням загальнодержавних інтересів України в галузі якості і конкурентоспроможності з інтересами інших країн та світового співтовариства в цілому.

19.4. Недобросовісна конкуренція та захист від неї

Метою діяльності будь-якого підприємця є отримання прибутку. Тому не дивно, що в погоні за отриманням прибутку деякі фірми використовують конкурентні прийоми, які роз­раховані на нанесення збитків іншим фірмам або на їх повне знищення. Такі фірми можуть встановлювати на свої товари ціни нижчі собівартості, погрожувати постачальникам розірванням із ними стосунків або підривати авторитет інших фірм (їх товарів) неправдивою інформацією тощо. Всі зазначені заходи сміливо можна назвати недобросовісною конкуренцією, оскільки вони спрямовані на обмеження конкуренції в галузі шляхом завдання шкоди іншим учасникам ринку.

Усі розвинуті країни мають тривалу історію боротьби з недобросовісною конкуренцією та обмеженням монополізму. Монополізм необхідний лише тоді, коли дає можливість економити на масштабах виробництва.

З переходом до ринкових відносин Україна також почала формувати власну законодавчу базу з обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції.

Законодавча база України в галузі обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції почала форму­ватися в 1992 р. її фундаментом став Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності". У цьому Законі сформульовані основні визначення: конкуренції (у тому числі і недобросовісної), монопольного становища, товару, ринку товару, монопольної ціни, монопольної діяльності тощо, а також визначені органи, покликані займатися контролем за дотри­манням антимонопольного законодавства [192]. За даним Законом монопольним вважається таке становище, коли частка суб'єкта господарювання перевищує 35% на ринку даного товару. Також відразу йде застереження, що монопольне становище може бути і при більш низькій частці товару на ринку, якщо так вважає Антимонопольний комітет. Недоліком є те, що не зазначається, в яких саме випадках це буде відбуватися. У Законі наведені основні види зловживання монопольним становищем. Цікавим є пункт визначення монопольної ціни в першій редакції Закону. Тут мова йде лише про дискримінаційні ціни стосовно споживача, тобто про завищені. Про демпінгові ціни немає ні слова. Лише у виправленнях та доповненнях (1993 — 1995 рр.) четверта стаття додається двома абзацами, що передбачають існування цін як монопольних високих, так і монопольних низьких.

Третій розділ закону цілком присвячений недобросовісній конкуренції, що може здійснюватися в трьох напрямках:

1. Перший пов'язаний з типовим для нас виробництвом „під фірму", полягає в неправомірному використанні товарного знака, фірмової назви чи маркування товару та ін.

2. Другий напрямок пов'язаний з неправдивою інформацією, що може зашкодити діловій репутації чи власності підприємця.

3. Третій пов'язаний з комерційною і державною таємницями. Отже, у першій редакції закону нічого не говориться про такий вид недобросовісної конкуренції, як реклама, і це в той час, коли "заповзятливі" люди з її допомогою-просто дурять народ. Звичайно, пізніше ці виправлення були внесені і, навіть, вийшов Указ Президента України "Про заходи щодо запобігання недобросовісній рекламі та її припинення". Відповідно до нього, вже не можна наперед обіцяти астрономічних відсотків, можна лише наводити виплачені за останній рік, не можна приписувати товару неіснуючих якостей, рекламувати шкідливі для здоров'я засоби, діяти на психіку людини і багато чого іншого.

Органом, що розглядає справи про недобросовісну рекламу, призначений Антимонопольний комітет України. Останні пункти Указу покликані змусити підприємців привести у відповідність з ним їхню рекламу, а Комітету пропонується внести виправлення в законодавство про недобросовісну конкуренцію. Усе це прекрасно, але чи не занадто пізно? Адже законодавство не змогло передбачати процеси в суспільстві, тобто не зовсім впоралося зі своїм завданням.

Викликає зацікавлення і порядок визначення штрафів у випадку порушення законодавства. Закон не цілком відбивав вимоги часу, мав та має багато неточностей, безліч важливих моментів просто відсутні.

Іншим фундаментальним законом є Закон України "Про Антимонопольний комітет України". Він має велике зна­чення, оскільки окреслює головні завдання і принципи діяльності основного державного органу, що займається справами про недобросовісну конкуренцію. Він створюється Верховною Радою, складається з голови і десяти державних уповноважених. Голову вибирає Голова Верховної Ради, а кандидатури уповноважених висуває голова Комітету. Анти­монопольний комітет України має свої відділення по всій території країни. Важливим є той факт, що голови те­риторіальних відділень не залежать від місцевої влади і підприємців, що дає надію на можливість виконання ними правосуддя і прийняття неупереджених рішень. Щоправда, не зовсім зрозумілі критерії, за якими відбираються державні уповноважені.

Дещо про Декрет Кабінету Міністрів "Про тимчасовий порядок визначення переліку підприємств, що займають монопольне становище на ринку". Цей документ служить для впровадження законодавства в життя, оскільки доручає Мі­ністерству економіки України і Державному комітету статистики України при узгодженні з Антимонопольним комітетом України визначити перелік підприємств-монополістів і потім до них уже будуть застосовуватися різні заходи. Важливим моментом було те, що встановлювалися терміни проведення цього заходу, хоча вони і переносилися ще не раз.

Щодо практичного впровадження законодавства в життя, то тут багато проблем. Щороку повинна прийматися програма з конкретними пропозиціями і термінами виконання. До 1994р. антимонопольне законодавство мало декларативний характер, оскільки програми не приймалися. Лише в 1994 р. це здійсни­лося, але прийнята програма не відповідала висунутим вимогам.

Інший спосіб боротьби із недобросовісною конкуренцією, зокрема дискримінаційними цінами монополістів — це регулювання їх ціноутворення. Держава здійснює політику в галузі ціноутворення монополістів шляхом встановлення фіксованих цін, граничних рівнів цін, рентабельності під­приємств і вимагає обов'язкової декларації при зміні цін, контролює різні надбавки. Усе це регулюється постановою Кабінету Міністрів України "Про Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-техніч­ного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень".

І в цьому законодавстві є також ряд недоглядів. На­приклад, встановлення рівня рентабельності (відсоткового співвідношення прибутку підприємства до його витрат). Сучасний підприємець досить легко обходить це Положення шляхом перерахування частини прибутку у фонд зарплати. Але підприємця не варто засуджувати, тому що при нинішній системі оподатковування він просто не виживе. Держава покликана стимулювати виробництво й у результаті цього отримувати кошти в бюджет, у нас же все навпаки: держава загнала виробника в глухий кут і намагається взяти з нього максимум.

Підводячи підсумок аналізу нашого законодавства, можна сказати те, що поспішні розробка і прийняття законів тягне за собою масу неточностей і вимагає великої кількості виправлень. Звичайно, кожен закон вимагає удосконалення з часом, тому що фізично не може проконтролювати ринкову ситуацію під час його прийняття.

Варто враховувати також і той факт, що перехід України до ринку йде дуже складно і просто важко спрогнозувати роз­гортання подій, а тим більше відобразити це в законі. Необхідно більше враховувати досвід країн світу і більш серйозно ставитися до процесу розробки законів, щоб вони могли дійсно контро­лювати ситуацію в країні, з огляду на особливості перехідного періоду.