2. Ситуаційний підхід у менеджменті, його суть і характеристика

Ситуаційний підхід в менеджменті розроблений в Гарвардській школі бізнесу і набув розповсюдження в 70-х роках ХХ століття. Представниками його є Е. Петерсен, Е. Плоумен та інші вчені. Спільним у цьому напрямку є прагматична орієнтація, яка ґрунтується на вивченні практики управління, конкретних управлінських ситуацій (кейсів) і формулюванні відповідних рекомендацій.

Основні положення ситуаційного підходу наступні:

1. Управлінська діяльність – це, переважно, мистецтво, якому навчає не скільки теорія, стільки практика.

2. Вирішальне значення в управлінні організаціями має безпосередній управлінський досвід, а не наука, теорія.

3. Наукові принципи, форми, методи менеджменту повинні витікати з безпосереднього досвіду, шляхом його систематичного вивчення, аналізу і узагальнення.

4. Порівняльний метод є одним з головних методів наукового пізнання у менеджменті.

5. Основним джерелом знань про управління є досвід «великих органі-заторів» крупних промислових комплексів.

6. Немає найкращого методу управління взагалі, який би можна було застосувати в усіх випадках, оскільки не може бути двох однакових управлінських ситуацій.

7. Ефективне управління – завжди ситуаційне, тобто таке, яке будується на аналізі конкретних обставин і прийнятті оптимального рішення для конкретної ситуації.

8. Існує більше одного шляху досягнення поставленої організацією цілі, і менеджери повинні знайти той з них, який найкращим чином відповідає ситуації.

9. У менеджерів організацій є дві специфічні групи обов’язків. Перша –пов’язана зі створенням з наявних ресурсів виробничої єдності, найбільш ефективної для даної ситуації. Друга – пов’язана з необхідністю в кожному рішенні і дії враховувати вимоги конкретного моменту, пам’ятати при цьому про майбутні перспективи.

3. Інші школи і течії в сучасному науковому менеджменті

Серед інших шкіл і течій в сучасному західному менеджменті можна виділити наступні:

1. Кількісна школа управління. Сформувалася в кінці 40-х на початку 50-х років ХХ століття. Представниками її є Д. Міллер, М. Старроу, Ф. Форрестер. В основі ідей школи є положення про те, що управління – це процес логічний, а тому може піддаватися формалізації і кількісній математичній обробці. При цьому передбачається широке застосування методів економічної статистики, математичного програмування, теорії ймовірності.

2. Концепція цільового управління. Сформована в 50-х роках ХХ століття П. Друкером. Основна ідея полягає в тому, що управління повинно починатися із формулювання цілей, а потім переходити до визначення функцій, завдань, процесів. Це корінним чином перевернуло логіку функціонального управління, прийняту із часів А. Файоля.

Концепція цільового управління П. Друкера (1904 р. н.) виходить з того, що ефективне управління – це таке, яке органічно поєднує досягнення різних цілей організації, оскільки будь-яка організація може мати різні цілі і потреби.

Основне завдання менеджерів – адекватно сформулювати конкретні цілі, які можливо виміряти, і часові параметри їх досягнення.

П. Друкер виділяв 8 сфер бізнесу, де можуть бути встановлені цілі виробництв:

1) визначення ринку, ринкові цілі;

2) нововведення;

3) продуктивність;

4) фізичні і фінансові ресурси;

5) прибутковість;

6) ефективність і розвиток менеджменту;

7) продуктивність поведінки персоналу;

8) суспільне визнання.

Механізмом реалізації цільового управління є побудова «піраміди» цілей організації.

Головними перевагами цільового управління П. Друкер вважав:

1. ефективний спосіб мобілізації персоналу;

2. ефективний спосіб визначення майбутніх результатів;

3. ефективний спосіб координації дій;

4. ефективний спосіб контролю і самоконтролю.

3. Модель управління «Мак Кінзі. 7 С». Сформована на початку 80-х років ХХ століття консультантами відомої консультаційної фірми «Мак Кінзі» Т. Пітерсом, Р. Уотерменом.

Головна ідея моделі полягає в тому, що ефективне управління грунтується на основі семи взаємопов’язаних складових, назва яких англійською починається з однієї літери «S»:

1. Стратегія – плани і напрямки дії, які визначають досягнення поставлених цілей у певні часові терміни.

2. Структура – внутрішня побудова організації, що відображає поділ її на підрозділи, ієрархію і розподіл влади.

3. Системи – процедури і процеси, що протікають в організації.

4. Штат – важливі групи працівників з відповідним рівнем освіти, кваліфікації, досвіду.

5. Сума навиків – видатні здібності ключових працівників організації.

6. Стиль – сукупність способів, якими керівники управляють організа-цією.

7. Спільні цінності – суть і зміст основних напрямків діяльності, які організація доводить до своїх працівників.

4. Концепція стратегічного управління сформувалась в 60-70-х роках ХХ століття. Видними представниками його є І. Ансофф, М. Портер, Б. Карлоф.

Суть її полягає у визначенні головних цілей, пріоритетів діяльності організації на перспективу з врахуванням прогнозних параметрів зовнішнього середовища, шляхів вирішення стратегічних проблем та оптимального розподілу обмежених ресурсів.

Головною сутнісною ознакою стратегії є її цілеспрямованість, а призначення полягає у побудові організації, здатної успішно адаптовуватись заради досягнення цілей до мінливих умов зовнішнього середовища.

5. Імпауермент як новітня течія сучасного менеджменту. Сформувалась в кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття. Назву одержала від англійського empowerment (делегую, передаю). Імпауермент є своєрідним синтезом прикладної реалізації підходів попередніх шкіл і течій менеджменту.

Основні ідеї імпауерменту наступні:

1) підприємство використовує своїх працівників у рамках конку- рентного проекту, під конкретні, обмежені часом завдання;

2) у зв’язку із цим у працівників відсутня постійна посада. Успіх подальшої кар’єри визначається успішністю виконання проекту;

3) працівники на всіх рівнях мають широкі повноваження і несуть відповідальність за свої рішення;

4) групи у фірмі працюють як невеликі підприємства, контролюють прибутки і збитки і несуть відповідальність перед своїми покупцями;

5) керівний персонал значною мірою втрачає свою ієрархічну владу і виконує, більше роль наставників, консультантів, порадників для підлеглих;

6) внутріфірмові соціально-психологічні відносини повинні базуватися на наступних постулатах:

• підлеглий має право і повинен звертати увагу керівника на його помилки;

• в організації діє політика підкресленої соціальної та ієрархічної рівності;

• групи працюють на командних засадах, для чого здійснюється відповідний підбір працівників;

• відкритість і щирість – вищі соціальні цінності персоналу організації;

• кожний працівник має право на помилку, оскільки бізнес – це завжди ризик.

Рекомендована література: 2, 3, 6, 10, 12, 14, 15, 21, 24, 25, 29, 31, 40, 51, 59.