Фіксований та плаваючий валютні курси

Сучасний етап розвитку грошово-валютних відносин характеризується множинністю валютних курсів. Відбувається постійний пошук найефективніших засобів стабілізації та регулювання валютних курсів. Так, системі золотого стандарту найбільше відповідали фіксовані валютні курси, паперово-грошовому обігу притаманні плаваючі. Існують і так звані змішані валютні курси.

Фіксовані валютні курси передбачають наявність твердих зареєстрованих паритетів, що лежать в основі валютних курсів і підтримуються державними валютними органами. Фіксованими бувають:

• реально фіксовані курси, що спираються на золотий паритет і допускають відхилення валютного курсу від золотого паритету в рамках "золотих точок" (що можливо лише при золотомонетному стандарті);

• договірно фіксовані курси, що спираються на погоджений еталон — офіційну ціну золота, або ж на поєднання золота та певних валют, чи на одну або декілька валют. За узгодженим еталоном визначається валютний паритет і гранично допустимі амплітуди відхилень валютного курсу від валютного паритету.

Договірно фіксовані валютні курси ще називаються "зв'язаними" курсами і, в свою чергу, поділяються на:

• ординарні валютні курси, прив'язані до СПЗ. Це курси валют Лівії, М'янми, Раунди, Сейшельських Островів (всього 4 країни);

• ординарні валютні курси, прив'язані до долара США. Це курси валют Аргентини, Сирії, Іраку, Панами, Венесуели, Нігерії, Оману, Литви, Туркменистану, Гаїті, Гондурасу, Анголи, Ямайки та ін. (загалом 23 країни);

• ординарні курси, прив'язані до інших валюті до ран да ПАР — курси валют Намібії, Лесото, Свазіленду; до російського рубля — курс валюти Таджикистану (всього 7 країн);

• кошикові курси, прив'язані до штучно побудованих комбінацій валют основних торговельних партнерів. Це валюти Австрії, Алжиру, Фінляндії, Кіпру, Швеції, Ісландії, Угорщини та ін.

• валютні курси, що базуються на системі змінного паритету, коли держава встановлює твердий валютний курс по відношенню до базової валюти, але зв'язок між динамікою курсів не автоматичний, а вираховується за спеціальною формулою, яка враховує різницю в темпах зростання цін. Це валюти Бразилії, Чилі, Колумбії, Мадагаскару, Португалії.

Фіксовані валютні курси використовуються за умови наявності в країні кризових явищ, при нестабільній економіці, коли використання подібного режиму валютного курсу забезпечує більш низькі темпи інфляції. За цих умов менш вірогідною є дестабілізуюча спекуляція валютою за умови утримання курсу на постійному рівні відповідними офіційними державними структурами. Багато країн, які виходили з криз, на певних етапах економічного розвитку дотримувались саме такого режиму своєї валюти.

Другим різновидом валютних курсів, що використовуються в сучасних грошово-валютних відносинах, є досить поширена система плаваючих курсів, за якої взагалі відсутні валютні паритети.

Плаваючі валютні курси, які змінюються під впливом попиту і пропозиції на ринку, можуть у свою чергу використовувати такі режими:

• незалежне плавання (курс валюти формується на девізних ринках при помірних інтервенціях центральних банків. Таку різновидність плаваючих курсів використовують деякі розвинуті країни та країни, що розвиваються. Серед них США, Японія, Велика Британія, Італія, Швейцарія, Норвегія, Канада, Аргентина, Австралія, Венесуела, Індія, Гана, Філіппіни, Азербайджан (всього 59 країн). Режим незалежного плавання найбільш поширений у країнах із розвинутою ринковою економікою і високим рівнем доходів. Його успішне використання можливе за умов економічної та політичної стабільності, повної відсутності інфляції, або незначного її рівня, усталеної макроекономічної політики;

• кероване (регульоване) плавання, яке схоже з незалежним плаванням, але при більшому втручанні центральних банків (валюти Ізраїлю, Туреччини, Росії, України, Греції, Індії, Китайської Народної Республіки, Південної Кореї, Югославії, Польщі, Словенії, Сінгапуру та ін, (всього 36 країн)). При режимі керованого плавання, що носить назву змішаного, держава вибирає валютний режим з урахуванням конкретної економічної ситуації, намагаючись подолати абсолютизацію жорсткого фіксування чи вільного плавання. Змішаний валютний курс іншими словами можна охарактеризувати як контрольований плаваючий курс. Однією з форм такого контролю є введення так званого курсового валютного коридору — встановлення мінімального і максимального значення відхилення валютного курсу. Для здійснення цієї політики, при якій втручання держави призначено пом'якшувати різкі короткочасні чи середньострокові коливання валютного курсу, необхідна наявність значних валютних резервів. При цьому чим менш стабільна економіка країни, тим значніші повинні бути державні валютні резерви. Досвід країн, що використовують для курсів своїх валют режим регульованого плавання, показує, що його успішне використання вимагає наявності солідної матеріальної та методичної бази для прогнозування валютного курсу, високого ступеню професіоналізму і відповідної підготовки. В іншому разі його використання може призвести до колосальних матеріальних і фінансових втрат;

• змішане плавання щодо однієї валюти (долара США). Такий курс національної валюти використовують Бахрейн, Саудівська Аравія, Катар, Об'єднані Арабські Емірати (всього 4 країни);

• спільне плавання, яке використовує валютне угруповання ЄС, причому з двома валютними режимами — один для валютних операцій серед членів Союзу, інший — для відносин країн — членів Європейського Союзу з іншими партнерами, що знаходяться в позасоюзній зоні.

Сьогодні сфера лібералізації валютних відносин інтенсивно розширюється. Збільшується кількість країн, які взяли на себе зобов'язання за статтею VIII Статуту Міжнародного валютного фонду, яка забороняє:

• вводити обмеження на проведення платежів і переводів за поточними операціями;

• використовувати множинність валютних курсів без згоди на це МВФ;

• брати участь у дискримінаційних валютних угодах.

Посилюється тенденція до відміни обмежень у сфері міжнародного руху капіталів. Йдеться про повну свободу конвертованості валют. Намітились неординарні підходи до валютної політики взагалі. Отже, поволі створюється нова модель світового валютного устрою.

Сьогодні більше половини країн — членів МВФ, на які припадає три чверті сукупного світового ВВП, використовують ті чи інші режими плаваючих валютних курсів.

Однак наслідками цього бувають різкі коливання валютних курсів, їх нестабільність, що негативно впливає на розвиток системи міжнародних економічних відносин. Адже для здійснення еквівалентного обміну у сфері світогосподарських зв'язків країнам необхідно користуватися у практиці взаємних розрахунків відносно стабільними валютними курсами, які б відображали реальне співвідношення валют, виходячи з їх купівельної спроможності. Часті коливання валютних курсів, через непередбачені різкі відхилення їх від купівельної спроможності, нерідко призводять до необґрунтованого перерозподілу національного доходу між країнами та тягнуть за собою виграш одних країн і втрати інших. Саме тому спільні заходи по регулюванню та стабілізації валютних курсів є надзвичайно важливими як з суто економічного, так і політичного погляду.

Введення множинності гнучких валютних курсів об'єктивно відображає посилення впливу ринкових сил на формування валютних курсів у сучасній системі міжнародних валютних відносин. Однак це зовсім не означає повної відмови держави від впливу на формування валютних курсів. Відбувається перехід до відповідно більш еластичних методів державного регулювання.

Платіжний баланс і його макроекономічне значення. Фактори та наслідки дефіциту платіжного балансу

Зовнішньоторговельна діяльність країни враховується у вигляді платіжного балансу. Платіжний баланс складається у формі бухгалтерських рахунків, що містять статистичну інформацію із зовнішньоторговельних операцій господарських суб'єктів країни і закордону за певний період (як правило, за рік). Вартісне вираження платіжного балансу відбиває співвідношення між вартістю, отриманою країною, і вартістю, вивезеною за її межі.

Макроекономічне призначення платіжного балансу полягає в тому, щоб у лаконічній формі відбивати стан міжнародних економічних відносин даної країни з її закордонними партнерами, являючись індикатором для вибору кредитно-грошової, валютної, бюджетно-податкової, зовнішньоторговельної політики і управління державною заборгованістю.

Платіжний баланс має такі розділи:

торговий баланс – фіксує всі торгові операції між країною і закордоном. Показує експортні доходи й імпортні витрати;

баланс послуг – включає фрахт, виплату ліцензій, страхові, туристичні і брокерські послуги, чистий прибуток на інвестиції (відсотки і прибутки на закордонні активи господарських суб'єктів і громадян країни за відрахуванням прибутків іноземців на активи, якими вони володіють у даній країні);

баланс переказів – фіксує безоплатні постачання товарів і допомоги у вигляді грошових переказів;

баланс руху капіталу – фіксує купівлю/продаж активів (акції, облігації), тобто імпорт/експорт капіталу. Позитивне сальдо балансу руху капіталу означає притік капіталу, а негативне сальдо – відтік.

Рахунок поточних операцій включає торговий баланс і баланси послуг і переказів. Дефіцит рахунку поточних операцій поповнюється за рахунок чистого притоку капіталу. На розмір рахунку поточних операцій впливає темп економічного росту країни – збільшення темпу економічного росту викликає дефіцит рахунку поточних операцій. Сальдо рахунку поточних платежів відбиває чистий експорт країни.

Сальдо платіжного балансу є сума сальдо поточних рахунків і сальдо балансу руху капіталу. Активне сальдо платіжного балансу означає заборгованість закордону країні і веде до підвищення курсу національної валюти. Дефіцит/надлишок платіжного балансу впливає на валютні резерви країни і, отже, на пропозицію грошей. Відсутність впливу спостерігається тільки при змінному валютному курсі. Країна повинна рухатись до нульового сальдо платіжного балансу, для чого застосовуються такі заходи:

валютні інтервенції;

обмеження зовнішньоекономічних зв'язків;

зміна внутрішньої фіскальної і грошово-кредитної політики;

зміна валютного курсу.

Для утримання постійної рівноваги платіжного балансу треба підтримувати на незмінному рівні обсяг резервів. Якщо поточні диспропорції автономних угод не компенсуються операціями з резервами, вони коригуються ринковими силами, і часто – в напрямку скорочення обороту зовнішньої торгівлі. Додатне сальдо автономних угод нейтралізується підвищенням валютного курсу і скороченням чистого експорту переважно за рахунок зменшення експорту. Від'ємне сальдо автономних угод компенсується зниженням обмінного курсу та збільшенням чистого експорту, в тому числі – за рахунок скорочення імпорту.

Отже, у короткостроковому періоді нерівновага платіжного балансу припустима. Але при пасивному платіжному балансі слід запобігати збільшенню дефіциту автономних операцій і дефіциту фінансування платіжного балансу. Дефіцит фінансування платіжного балансу є перевищенням дефіциту автономних операцій над обсягом валютних резервів або над бажаним обсягом їхнього скорочення. Наслідками дефіциту фінансування платіжного балансу можуть бути:

збільшення товарних кредитів;

зростання неплатежів і зовнішньої чистої кредиторської заборгованості підприємств країни;

збільшення іноземних і внутрішніх позик та процентних ставок по них;

прискорене зростання чистого зовнішнього боргу і сум його обслуговування;

припинення імпортних поставок через відмову постачальників;

передача виробленої продукції, землі, майна, акцій та інших активів нерезидентам в рахунок погашення заборгованості.

Для попередження кризи платіжного балансу необхідно підтримувати обсяг валютних резервів на достатньому рівні. Достатнім вважається обсяг валютних резервів, здатний забезпечити оплату імпорту країни протягом 3-х місяців.

При недостатньому обсягу резервів обов'язковими умовами попередження дефіциту фінансування платіжного балансу є фінансова дисципліна держави й контролювання умов оплати експортно-імпортних поставок. Фінансова дисципліна держави означає утримання уряду від збільшення бюджетного дефіциту, перебирання на себе приватних зобов'язань, зокрема від надання гарантій та пільг по зовнішніх угодах, відмову від субсидування імпорту. Мета контролю за розрахунками – забезпечення балансу валютних надходжень і платежів у автономних розрахунках по експорту й імпорту, запобігання втечі капіталу через експортно-імпортні операції.

На рівновагу платіжного балансу впливають різноманітні кон'юнктурні, сезонні, циклічні, структурні та інші фактори. Найважливішими довгостроковими факторами є структурні особливості національного господарства: галузева структура, ефективність, експортно-імпортна орієнтація виробництва; якість та імпортомісткість продукції, місце країни в міжнародному поділі праці; ступінь її залежності від певних ринків збуту та постачання, схильність населення до споживання імпортних товарів та послуг. Основними чинниками короткострокового впливу є зовнішні шоки й заходи економічної політики, які діють на платіжний баланс через реальний обмінний курс, процентні ставки, заощадження та інвестиції.

Різноманітність обставин і заходів економічної політики, довгострокова динаміка платіжних балансів багатьох країн виявляє спільну історичну тенденцію і характеризується певною циклічністю. В процесі історичного розвитку більшість індустріальних країн пройшли свого часу або проходять зараз одну з чотирьох стадій платіжного балансу:

молода, зростаюча нація-боржник з пасивним торговельним балансом і дефіцитним балансом поточних операцій. Країна купує більше, ніж продає, витрачає більше, ніж одержує, інвестує більше, ніж заощаджує, позичає більше, ніж віддає в позичку. Окремі країни отримують у цей період значні поточні й капітальні трансферти. Позичені кошти інвестуються в економіку, яка інтенсивно розвивається;

зріла нація-боржник з додатним або врівноваженим торговельним балансом, але від'ємним балансом поточних операцій в цілому. Країна експортує більше, ніж імпортує, і витрачає на внутрішні потреби менше, ніж дозволяє доход. Але вона сплачує відсотки за позичками минулих років, тому сальдо поточних операцій в цілому від'ємне;

нова нація-кредитор з активним торговельним балансом і додатним сальдо поточних операцій. Країна розвивається власними силами, пожинає плоди розвитку й допомагає іншим країнам. Вона інвестує за кордон набагато більше, ніж позичає, перетворюючись на міжнародного чистого кредитора і донора. Баланс чистих зовнішніх трансфертів стає нульовим або від'ємним;

зріла нація-кредитор має пасивний торговельний баланс, але додатне сальдо поточних операцій в цілому. Чисті доходи від закордонних інвестицій перекривають дефіцит зовнішньої торгівлі товарами та послугами. Країна споживає доходи від капіталу. Баланс трансфертів – від'ємний.

Платіжний баланс – систематизований запис результатів всіх економічних угод між резидентами даної країни (домашніми господарствами, фірмами й урядом) і іншим світом протягом певного періоду часу (звичайно роки).

Резидент – будь-яка особа, що мешкає в даній країні більше одного року незалежно від його громадянства (підданства) і паспортного статусу. Робітники посольств і військові завжди є резидентами тільки своєї країни, незалежно від терміну їхнього перебування за рубежем.

Економічні угоди являють собою будь-який обмін вартості, тобто акт, у якому передається право власності на товар, надається економічна послуга або право власності на активи переходить від резидента даної країни до резидента іншої країни. Будь-яка угода має дві сторони і тому в платіжному балансі реалізується принцип подвійного запису. Основними статтями платіжного балансу є кредит і дебет.

Кредит – відтік вартостей, за яким повинний бути притік у дану країну, що компенсує попередній відтік. У кредиті відбивається відтік цінностей із країни, за які згодом її резиденти одержують платежі в іноземній валюті.

Дебет – притік вартостей у дану країну, за котрий її резиденти повинні згодом сплачувати, можливо, готівкою, тобто витрачати іноземну валюту.

Загальна сума кредиту повинна дорівнювати загальній сумі дебету платіжного балансу за визначенням. При цьому усередині платіжного балансу можуть бути виділені декілька частин.

Всі угоди між даною країною й іншим світом містять у собі поточні операції і операції з капіталом. Відповідно платіжний баланс містить у собі три складові елементи .

1) рахунок поточних операцій;

2) рахунок руху капіталу і фінансових операцій;

3) зміна офіційних резервів.

Рахунок поточних операцій містить у собі експорт товарів і послуг (із знаком плюс), імпорт (із знаком мінус), чисті прибутки від інвестицій і чисті поточні трансферти. Різниця між товарним експортом і товарним імпортом утворить власне торговий баланс. У цілому рахунок поточних операцій виступає як розширений торговий баланс.

Товарний експорт і всі експортоподібні операції враховуються зі знаком плюс і виступають як кредит тому, що створюють запаси іноземної валюти в національних банках. Навпаки, імпорт і всі імпортоподібні операції враховуються в графі “дебет” із знаком мінус тому, що вони скорочують запаси іноземної валюти в країні.

Чисті факторні доходи з-за кордону утворяться в результаті експорто- і імпортоподібних операцій. Вони містять у собі чисту оплату праці тимчасових (сезонних, прикордонних і т.д.) робітників і чисті прибутки від кредитних послуг, що пов'язані з “експортом” послуг вкладеного за рубежем національного грошового капіталу. Якщо національний капітал, вкладений за рубежем, приносить більший обсяг відсотків і дивідендів, чим іноземний капітал, інвестований у даній країні, то чисті прибутки від інвестицій виявляться позитивними; в іншому випадку – негативними.

Іноді активи і пасиви даної країни збільшуються без відчутних потоків цінностей між країнами. Найбільш частим прикладом такого роду є неповернення на Батьківщину прибутків вітчизняних корпорацій, реінвестованих у іноземних фірмах. У цьому випадку вітчизняна материнська компанія збільшує свої активи за рубежем, але не репатріює їх на Батьківщину у вигляді дивідендів. У звичайній державній статистиці такі прибутки і їхнє реінвестування за кордоном цілком виключаються зі статей платіжного балансу, начебто ніяких міжнародних угод не відбулося, поки ці прибутки не будуть репатрійовані в країну материнської компанії.

Чисті поточні трансферти включають переведення приватних і державних засобів в інші країни (пенсії, подарунки, грошові перекази за межу або безоплатну гуманітарну допомогу іноземним державам). Урахування односторонніх трансфертів (дарунків) є технічно складним, тому що неможливо зіставити два взаємодоповнюючих один одного потоку цінностей (наприклад, коли медична допомога експортується за межу безоплатно). У цьому випадку у графі “дебет” із знаком мінус з’являється спеціальний рядок “односторонні трансферти” (або “дарунки”), тому що подібні платежі виснажують наявний у країні запас іноземної валюти.

У макроекономічних моделях сальдо рахунку поточних операцій звичайно зображується як різниця:

Експорт Х (і експорто подібні операції) – Імпорт М (і імпорто подібні операції) = Чистий експорт Хп = Y – (C + I + G) – Абсорбція.

Абсорбція – частина валового внутрішнього продукту, реалізована вітчизняним домашнім господарствам, фірмам і уряду даної країни.

Коли країна зіштовхується з дефіцитом балансу по поточних операціях, це означає, що її витрати по оплаті імпорту перевершують доходи, отримані від експорту. Цей дефіцит фінансується або за допомогою закордонних позик, або шляхом продажу частини активів іноземцям, що і відбивається в рахунку руху капіталів. Ці угоди ведуть до скорочення чистих закордонних активів.

Чисті закордонні активи – різниця між розміром закордонних активів, якими володіють вітчизняні резиденти, і розміром національних активів, якими володіють іноземці.

Вичерпання кредиту й активів, що користуються попитом, призводить до необхідності макроекономічного коригування поточного рахунку платіжного балансу. Коригування припускає або збільшення прибутків від експорту товарів і послуг за корддон, або скорочення витрат по імпорту, в тому числі і за допомогою зовнішньоторговельних обмежень (уведення тарифів на імпорт, імпортних квот і т.д.). У випадку обмежувальної зовнішньоторговельної політики макроекономічне коригування дуже хворобливо для вітчизняних споживачів, тому що вони зіштовхуються зі зрослими цінами як на імпортні, так і на вітчизняні товары. При цьому стан поточного рахунку платіжного балансу поліпшується тільки в короткостроковому періоді, тому що в довгостроковій перспективі (навіть у тому випадку, коли торгові партнери не починають відповідних обмежувальних заходів) чистий експорт із даної країни зменшиться внаслідок підвищення курсу національної валюти.

Позитивне сальдо рахунку поточних операцій протилежне дефіциту: у цьому випадку країна одержує іноземної валюти більше, ніж витрачає за кордоном, а отже, може надавати кредити іноземцям або накопичувати закордонні активи.

У рахунку руху капіталу і фінансових операцій відбиваються всі міжнародні угоди з активами: доходи від продажу акцій, облігацій, нерухомості іноземцям і витрати, що виникають у результаті покупок активів за кордоном.

Баланс руху капіталу.

Надходження від продажу активів.

Витрати на покупку активів за кордоном.

Продаж іноземних активів збільшує запаси іноземної валюти, а їхня купівля зменшує їх. Тому баланс руху капіталу і фінансових операцій показує чисті надходження іноземної валюти від всіх угод з активами.

Позитивне сальдо рахунку руху капіталу і фінансових операцій визначається як чистий притік капіталу в країну. Навпаки, чистий відтік (або вивіз капіталу) виникає на фоні дефіциту рахунку руху капіталу і фінансових операцій, коли витрати на покупки активів за кордоном перевершують прибутки від їхнього продажу за кордон.

Для того, щоб надходження від всіх угод балансували сукупні витрати, необхідно, щоб дефіцит поточного рахунку в точності відповідав позитивному сальдо фінансового рахунку, чи навпаки – дефіцит рахунку руху капіталу і фінансових операцій повинний у точності відповідати активному сальдо поточного балансу. Таке взаємо врегулювання рахунків платіжного балансу здійснюється за умови, що Національний банк не починає валютних інтервенцій і не змінює величину офіційних валютних резервів. У цьому випадку на тлі припливу капіталу з'являється тенденція до відносного подорожчання національної валюти, а на тлі відтоку капіталу – до її відносного здешевлення. Вільні коливання валютного курсу є механізмом автоматичного зрівноважування поточного і фінансового рахунків платіжного балансу.

Необхідність такого взаєморегулювання зникає, якщо центральні банки прагнуть запобігти вільні коливання валютного курсу і впливають на нього, купуючи і продаючи іноземну валюту з офіційних валютних резервів. Офіційні валютні резерви, як правило, включають золото, іноземну валюту, кредитну частку країни в МВФ плюс спеціальні права запозичення (SDR) і так далі. Дефіцит платіжного балансу може бути профінансований за рахунок скорочення офіційних резервів Національного банку. Оскільки в даному випадку пропозиція іноземної валюти на внутрішньому ринку збільшується, то дана операція є експортоподібною і враховується в кредиті зі знаком плюс (хоча запаси іноземної валюти в Національному банку країни знижуються). При цьому пропозиція національної валюти на внутрішньому ринку відносно зменшується, а її обмінний курс відносно підвищується, що робить на національну економіку стримувальний вплив.

Навпаки, активне сальдо платіжного балансу супроводжується ростом офіційних валютних резервів у Національному банку. Це відбивається в дебеті зі знаком мінус, тому що дана операція зменшує пропозицію іноземної валюти на внутрішньому ринку і є імпортоподібною. При цьому пропозиція національної валюти на внутрішньому ринку відносно збільшується, а її обмінний курс – відносно знижується, що робить на економіку стимулювальний вплив.

Такі покупки і продажі Національним банком іноземної валюти називаються операціями з офіційними резервами, що не тотожні його операціям на відкритому ринку. Операції з валютними резервами, як правило, використовуються центральними банками для підтримки режиму фіксованого валютного курсу чи курсу “керованого плавання”. У підсумку операцій з офіційними резервами сума сальдо поточного рахунку, фінансового рахунку і зміни величини резервів повинна скласти нуль.

Оцінки активу чи дефіциту платіжного балансу не можуть бути однозначними. Їхня бажаність чи небажаність залежать від причин, що їх викликали, і стійкості. Дефіцит (чи позитивне сальдо) платіжного балансу можуть бути реакцією на зростання (чи скорочення) іноземного попиту на валюту даної країни для використання її як резервних активів. Загальним правилом є: в умовах нормально зростаючої економіки і розширення зовнішньоекономічних відносин країна, чия валюта використовується як засіб міжнародних розрахунків, повинна мати дефіцит балансу поточних операцій. Оскільки велика частина світових грошей має форму банківських депозитів чи казначейських векселів у ключовій валюті, зростаючий попит на світові гроші з боку всіх інших країн породжує дефіцит міжнародних розрахунків ключової валюти. У цьому випадку дефіцит платіжного балансу може бути цілком нормальним явищем, а не ознакою слабкості національної валюти, як у всіх інших випадках. Країна ключової валюти діє, власне кажучи, як звичайний банк, що завжди має більше грошових зобов'язань, ніж резервних активів. Такий дефіцит платіжного балансу нерідко називають “дефіцит без сліз”, тому що країна ключової валюти може дозволити собі протягом відомого часу не проводити макроекономічного коректування.

Якщо ж країна не є світовим фінансовим центром, то оскільки офіційні резерви будь-якої країни обмежені, остільки стійкі і тривалі дефіцити платіжних балансів згодом приводять до їхнього виснаження. У цьому випадку проводиться коректування платіжного балансу, пов'язане зі складною макроекономічною перебудовою: країна може скоротити свої витрати за кордоном чи збільшити доходи від свого експорту шляхом використання різних зовнішньоторговельних обмежень чи коректування обмінного курсу валюти.

У ході таких коректувань можливе зниження рівня життя населення в результаті підвищення загального рівня цін, знецінювання національної валюти (і заощаджень у цій валюті), скорочення зайнятості в окремих галузях економіки і т.д. Тому коригувальні заходи макроекономічної політики є мало популярними і нерідко відкладаються.

Криза платіжного балансу (довгостроково існуючий накопичений дефіцит платіжного балансу) нерідко виникає в результаті того, що країна тривалий час відкладала врегулювання дефіциту по поточним операціях і виснажила свої офіційні валютні резерви. Можливості кредитування за рубежем вичерпані, тому що порушений графік обслуговування зовнішнього боргу і країна не в змозі його погасити. Макроекономічне коректування є єдиним способом подолання кризи платіжного балансу і кризи зовнішньої заборгованості.

Фактором збільшення кризи платіжного балансу є недовіра економічних агентів до політики уряду і Центрального банку. Чекання знецінювання національної валюти стимулюють спекулятивний попит на іноземну валюту. Ця ситуація характерна для багатьох перехідних економік, у тому числі і для України. Будь-яка інформація про погіршення стану державного бюджету, про зниження цін на нафту чи на інші експортні ресурси знижує довіру до політики уряду і підвищує попит на іноземну валюту (в обмін на національну). Це значно утрудняє дії Центрального банку по захисту національної валюти від знецінювання, тому що його офіційних валютних резервів може виявитися недостатньо для одночасного фінансування дефіциту платіжного балансу і задоволення зростаючого спекулятивного попиту на іноземну валюту. Тому уряду нерідко прибігають до обмежень таких спекулятивних операцій. У цьому випадку виникає “чорний ринок” валюти, а проблема недовіри до політики держави не знімається.

Коректування обмінного курсу валюти є, власне кажучи, єдиним способом виходу з цієї ситуації. Однак установлення більш реалістичного валютного курсу на практиці досить важко здійснити, тому що це залежить від чекань економічних агентів і їхніх оцінок політики уряду. Оскільки обернений вплив макроекономічної політики на економічні чекання є важко прогнозованим, остільки критерій “реалістичності” валютного курсу виявляється дуже розпливчастим.

У короткостроковій перспективі сальдо поточного рахунку, фінансового рахунку і платіжного балансу в цілому може змінитися під впливом факторів, що визначають обсяги заощаджень і інвестицій таких, як бюджетно-податкова політика і зміна світової ставки відсотка.

Величина національних заощаджень визначається мірами бюджетно-податкової політики. Стимулювальна фіскальна політика в країні супроводжується зниженням обсягу національних заощаджень. Це приводить до позитивного сальдо фінансового рахунка і дефіциту рахунка поточних операцій. Стримувальна фіскальна політика в країні збільшує обсяг національних заощаджень, що супроводжується дефіцитом фінансового рахунка й активним сальдо рахунка поточних операцій.

Підвищення світових процентних ставок приводить до дефіциту фінансового рахунка і позитивного сальдо рахунка поточних операцій у невеликій відкритій економіці. Зниження світових ставок відсотка приводить до протилежних результатів.

У сфері міжнародних валютно-фінансових відносин велику роль відіграє така організація, як Міжнародний валютний фонд (МВФ). Статутом МВФ передбачено, що він співробітничає з країнами-членами цього фонду з питань, пов'язаних з загальною фінансовою нестабільністю країни. В основі діяльності МВФ лежить надання кредитів країнам-членам цього фонду для підтримки курсу національної валюти, на фінансування дефіциту платіжного балансу та обслуговування зовнішнього боргу.

Капітал фонду утворюється за рахунок внесків країн-членів. Квоти для кожної з них визначаються відповідно до їх економічного потенціалу, тобто в залежності від величини їхнього ВВП. Ця квота визначає також і обсяги можливої допомоги кожній країні з боку фонду у разі виникнення у неї фінансових проблем.

МВФ фінансує не комерційні проекти, а проведення економічної політики. У своїй діяльності МВФ керується принципом обумовленості, згідно з яким країни-члени фонду можуть отримати кредит лише за умов, якщо вони беруть на себе певні зобов'язання щодо внутрішньої економічної політики. Ці зобов'язання оговорюються в спеціальному меморандумі між фондом і урядом.

У відносинах з країнами колишнього Радянського Союзу МВФ застосовує три типи програм, які реалізуються почергово. Перша – програма трансформації економіки на ринкові відносини. Друга – програма “стенд-бай”, яка є програмою короткострокового фінансування, тобто терміном на 12-13 місяців, і спрямована на здійснення першочергових заходів, необхідних для досягнення макроекономічної стабілізації. Третя – програма розширеного фінансування, яка розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації за програмою “стенд-бай”, і, в першу чергу, на структурну перебудову економіки.

Крім МВФ важливу роль у міжнародних валютно-фінансових відносинах відіграє Світовий банк (СБ). Його членами можуть бути лише країни-члени МВФ. Кошти Світового банку складаються із таких елементів: 1) статутного капіталу, утвореного шляхом придбання його акцій країнами-членами банку; 2) позичкових коштів, які Світовий банк одержує на світовому фінансовому ринку шляхом емісії своїх облігацій; 3) доходів, отриманих від власної діяльності.

Основна функція Світового банку – надання довгострокових позик під досить високі відсотки. Вони надаються як державним, так і приватним підприємствам за наявності гарантій з боку відповідних урядів. До групи Світового банку входять його філіали: 1) Міжнародна фінансова корпорація; 2) Інститут Економічного розвитку; 3) Багатостороння Агенція Гарантії Інвестицій.

В межах Європи важливу роль у Міжнародних фінансових відносинах відіграє Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк). Мета діяльності цього банку полягає у фінансовому сприянні переходу країн Центральної і Східної Європи, включаючи і країни колишнього Радянського Союзу, до ринково орієнтованої економіки. Основний капітал Євробанку складає 10 млрд. ЄВРО. До його акціонерів входять країни як Європи, так і Америки. Найбільшим акціонером Євробанку є США, частка яких складає 1 млрд. ЄВРО. Внесок України як акціонера становить

80 млн. ЄВРО.

Основні функції Євробанку – сприяння переходу до ринкової економіки через фінансування життєздатних проектів у державному та приватному секторах економіки, а також сприяння в здійсненні програм структурної перебудови та приватизації. За статутом цього банку не менше 60 % обсягу його фінансування мають бути спрямовані на реалізацію проектів у приватному секторі. При цьому кошти, які виділяються на проекти приватного сектора, можуть складати не більше 35 % від загальної вартості проекту, а решта фінансування цих проектів має забезпечуватися за рахунок інших джерел. Рівень фінансування проектів у державному секторі не обмежується 35 % їхньої вартості.

Результати зовнішньоекономічної діяльності кожної країни значною мірою повўязані з курсом національної валюти. Валютний(обмінний) курс – це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. При цьому під валютою розуміється будь-який платіжний засіб, який може бути застосований у міжнародних розрахунках. Отже, національна грошова одиниця стає валютою, якщо вона використовується в міжнародних розрахунках. Валютний курс установлюється на валютному ринку в процесі торгів по валютах різних країн.

Динаміка курсу національної валюти залежить від співвідношення темпів інфляції в окремих країнах. Але паритет купівельної спроможності визначає валютний курс лише в тенденції, тобто в довгостроковому періоді, а в короткостроковому періоді він відхиляється від цього паритету. Особливо значні відхилення відбуваються в умовах застосування валютного курсу, який коливається під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. Як будь-яка ціна, так і ціна валюти знаходиться в прямій залежності від попиту і в оберненій – від пропозиції на валютному ринку.

У першу чергу попит на національну валюту визначається попитом на вітчизняний експорт, а її пропозиція – попитом на вітчизняний імпорт товарів та послуг. Якщо вітчизняний експорт збільшується, то іноземні покупці збільшують попит на гривню, а якщо зростає наш імпорт, то вітчизняні покупці збільшують пропозицію гривні. Отже, ті фактори, від яких залежить експорт та імпорт товарів і послуг, є одночасно і факторами валютного курсу. Основні з них – якість товарів і послуг, їхня ціна та динаміка доходів іноземних покупців.

Крім факторів стосовно експорту та імпорту товарів і послуг, на валютний курс впливають й інші, зокрема співвідношення між відсотковими ставками окремих країн. Якщо відсоткова ставка в нашій країні зростає порівняно зі світовою, то це збільшує попит на наші фінансові активи (акції, облігації), а значить і попит на вітчизняну валюту. Важливим фактором валютного курсу є інфляційні очікування. Якщо в нашій країні намітилася тенденція до зростання інфляції, що в перспективі викличе знецінювання національної валюти, то власники гривні будуть намагатися конвертувати її в більш стійку (тверду) валюту, наприклад в американські долари. Внаслідок цього курс американського долара підвищиться, а курс гривні впаде.

Усі фактори, від яких залежить валютний курс, знаходять своє інтегральне відображення через стан платіжного балансу. Особливо це стосується торговельного балансу.

Між торговельним балансом і валютним курсом існує обернений зв'язок. Якщо, наприклад, торговельний баланс погіршується (збільшується від'ємне сальдо), то це слугує ознакою того, що країна більше витрачає грошей за кордоном, ніж отримує їх від продажу своїх товарів. У цьому випадку на валютному ринку з боку учасників торгових операцій збільшується пропозиція національної валюти і зростає попит на іноземну валюту, що спрямовує курс національної валюти на зниження. Навпаки, при позитивному сальдо торговельного балансу виникає тенденція до підвищення курсу національної валюти.

Зі зростанням курсу національної валюти все відбувається в протилежному напрямі. Одночасно слід враховувати, що обернений зв'язок між торговельним балансом і валютним курсом не є прямо пропорційним. Він залежить від еластичності цін стосовно експорту та імпорту. Але незалежно від цінової еластичності в довгостроковій перспективі зміни валютного курсу є важливим чинником регулювання торговельного балансу.

Розрізняють такі валютні курси:

фіксований, що є результатом договору країн про пропорції обміну валют;

гнучкий (змінний), що встановлюється у результаті взаємодії попиту і пропозиції на валютному ринку. Змінний валютний курс звичайно встановлюють сильні зовнішньоторговельні партнери.

Зміна обмінного курсу пов'язана зі зміною купівельної спроможності валют. Реальний обмінний курс валют відбиває конкурентоспроможність країни в міжнародній торгівлі, а темпи економічного росту впливають на коливання валютного курсу. При збільшенні темпів економічного росту валютний курс національної валюти падає, тобто зростає частка імпорту.

Корисним засобом міркування про реальний валютний курс є проведення різниці між товарами і послугами, що є обмінюваними в сфері міжнародної торгівлі (експортуються або імпортуються) і необмінюваними благами (виробляються і споживаються усередині країни). Прикладами благ і послуг, що не можуть фізично обмінюватися, є житло, будівництво і транспорт та інші. Вони не обмінюються тому, що специфічні для конкретної країни правила обмежують використання цих благ за її межами, або їхньому обміну перешкоджають протекціоністські заходи. Найважливішою перешкодою для торгівлі, проте, є витрати на транспортування (перукарські і медичні послуги, ремонт автомобілів або асфальтування). Багато благ можуть бути необмінюваними, але, незважаючи на це, їх можна обмінювати, якщо будуть зняті протекціоністські бар'єри або знижені витрати на транспортування. Проте це розходження використовується, тому що необмінювані блага конкурують між собою меншою мірою, чим обмінювані. Для того щоб витримати своє бюджетне обмеження, країна, що робить позики за кордоном, повинна утворити надлишки на рахунку поточних операцій. Варто змінити розміщення виробничих ресурсів, направивши частину їх у сектор обмінюваних благ, а також скоротити місцевий попит. Механізм ринку забезпечить такий результат через зміни реального валютного курсу. Цей результат допомагає пояснити добре відомий факт, що спостерігається мандрівниками: у багатих країнах товари звичайно дорожчі, чим у бідних. Якщо значення дефляторів ВВП різних країн відобразити в одній валюті, то можна розглядати їх як середньозважену величину із цін на обмінювані і необмінювані блага. Якщо ціни обмінюваних на світовому ринку благ приблизно вирівняні в одній валюті (передумова про вирівнювання цін обмінюваних на світовому ринку благ іноді називається законом однієї ціни), розбіжності в середніх рівнях цін відбивають відмінності в цінах на необмінювані блага (стрижка волосся, готельні номери, транспорт і хліб). Звідси можна зробити висновок про те, що необмінювані блага дешевші в бідних країнах з таких причин:

Перша причина – попит. У той час як рівень цін обмінюваних благ залежить від кон'юнктури на світовому ринку, ціни необмінюваних благ диктуються економічним становищем усередині країни. Якщо внутрішнє багатство мале, то рівень витрат низький. Низький попит на необмінювані блага в бідних країнах приводить до того, що ціни в цих країнах будуть нижче щодо цін у багатих державах.

Друга причина – пропозиція. Бідні країни відрізняються меншими запасами фізичного і/або людського капіталу, що є причиною низької продуктивності в секторі обмінюваних благ. Коли продуктивність низька, для забезпечення конкурентоспроможності даного сектора на світових ринках ставки заробітної плати повинні бути також низькими. Ці ставки будуть маленькими й у секторі необмінюваних благ тому, що мобільність робочих, звичаї (бажання справедливості) і діяльність профспілок запобігають розходженню між ставками зарплати в різних секторах. При низькій зарплаті ціни на необмінювані блага будуть нижче в бідних країнах, якщо в цьому секторі продуктивність не менша, ніж у багатих країнах. У реальності рівні продуктивності в секторі трудомістких необмінюваних благ значно менше відрізняються між країнами у порівнянні з рівнями продуктивності в секторі капіталомістких благ (стрижка волосся здійснюється ножицями в усьому світі). Узагальнюючи, можна сказати, що ціни необмінюваних благ, що випускаються в бідних країнах, мало відрізняються від аналогічних цін у багатих країнах, тоді як ціни необмінюваних благ нижчі. У результаті загальний рівень цін у бідних країнах більш низький. Дана закономірність відома під назвою ефекта Баласса-Самуельсона.

При фіксованому курсі підвищення (зниження) ціни іноземної валюти, що є наслідком державних рішень, називається девальвацією (ревальвацією). Ревальвація валюти – заходи валютної політики, які спрямовані на підвищення курсу національної валюти. Рівень ревальвації є відношенням зміни валютного курсу (е-е) до його базового значення(е):

.

При гнучкому валютному курсі відбувається знецінювання валюти. Валютний курс відбивається на добробуті споживачів і фірм, тому уряд вживає заходи щодо коливань валютного курсу. Валютна інтервенція –купівля/продаж валюти для фіксації її курсу. Валютна інтервенція передбачає операції з іноземною валютою, впливає на резерви країни, отже, на обсяг грошової маси. Щоб виключити цей вплив одночасно з інтервенцією проводиться стерилізація – продаж/купівля валюти на відкритому ринку. Змінний валютний курс також не впливає на валютні резерви.