105.Чому історик завжди йде до людей минулого зі своїм специфічним людським досвідом?

Це, по-перше, історія як процес будь-якого, природного, суспільного, душевного чи духовного розвитку взагалі.

Починаючи від Мультиверсуму, тобто множини Всесвітів (Універсумів, одним з яких є й наш Всесвіт, що включає Галактику з нашою сонячною системою) й закінчуючи флорою, фауною й людством, мислячим духом нашої планети, все утворює певну темпоральну тривалість і водночас послідовність змін, тобто певний історичний процес. Без врахування цього моменту неможлива будь-яка галузь людського пізнання, з ним — вона у певному сенсі постає як різновид історичного вивчення реальності. Дану обставину непогано розкрили свого часу ще К. Маркс і Ф. Енгельс. "Ми, — писали вони, — знаємо тільки одну-єдину науку, науку історії. Історію можна розглядати з двох боків, її можна поділити на історію природи і історію людей"3.

Загалом ця позиція де в чому нагадує гегелівське розуміння історичного процесу, однак взяте з історичними корективами. Гегель, як і Маркс з Енгельсом, теж вважав навколишній світ сферою вияву об'єктивної діалектики, об'єктивного розвитку. Однак тлумачив цю діалектику не матеріалістично, а як абсолютну ідею. Крім того, за Гегелем, об'єктивний розвиток відбувається в природі, по-перше, у відчуженій формі, по-друге ж, припиняється і переходить у просторові форми з появою мислячого духу, людини. Тому власне історією, за співіснування природи та суспільства, постає, як вважав німецький мислитель, лише соціальний процес, саме (і тільки) у цій сфері можна говорити про зміну й не тільки суспільну, а зміну як таку, у повному обсязі цієї категорії. "Всесвітня історія, — вважав Гегель, — є взагалі вияв духу в часі, подібно до того, як ідея, як природа, виявляється у просторі. Якщо ми тепер кинемо погляд на всесвітню історію загалом, то побачимо величезну картину змін і діянь, безкінечно різноманітних формувань народів, держав, індивідів, котрі неперервно з'являються одні за другими... Загальною думкою, категорією, яка насамперед уявляється за цієї неперервної череди індивідів і народів, що існують деякий час, а потім зникають, є зміна як така"

106.Поясніть наступну думку п.Рікера: “Історія являє собою сферу комунікацій свідомостей”.

Начатое Рикёром в 80-е годы осмысление повествовательной функции культуры и предпринимаемые в связи с этим попытки соединить феноменологию с лингвистическим анализом, герменевтику - с аналитической философией позволяют мыслителю перейти от анализа фрагментов культуры, запечатленных в слове или фразе, к анализу текстов культуры, в конечном итоге - к бытию культуры как исторической целостности. Одной из главных проблем феноменологической герменевтики становится вопрос о человеке как субъекте интерпретации и об истолковании как преимущественном способе включения индивида в целостный контекст культуры.

Рикёр преобразует регрессивно-прогрессивный метод в метод исторической эпистемологии, основанный на диалектическом понимании времени. Все здание герменевтической философии Рикёра пронизывает теперь принцип деятельностного подхода, в центре ее - человек как субъект культурно-исторического творчества (реализующий себя 1'homme capable, т.е. человек, обладающий способностями), в котором и благодаря которому осуществляется связь времен. Именно этой проблеме посвящено трехтомное произведение философа "Время и повествование". Под углом зрения повествовательности Рикёр осмысливает философское понимание субъекта. Целостность, автономность, творческая сущность человека рассматриваются им как "повествовательная идентичность", без которой, по мнению философа, проблема личной идентичности обречена на антиномичность: либо мы полагаем субъекта постоянно идентичным самому себе, либо считаем самоидентичного субъекта субстанциалистской иллюзией. Человеческая самость может избежать этой дилеммы, если ее идентичность будет основана на временной структуре, соответствующей модели динамической идентичности, которую содержит в себе поэтика повествовательного текста. Рикёровское повествование, справедливо отмечает О. Монжен, выступает как то, что "связывает индивида с самим собой, вписывает его в память и проецирует вперед".

Персонализм, верность которому Рикёр сохранил до конца двадцатого столетия, стал ответом на тенденцию развития общественного сознания, в эпоху, когда свободнее творчество личности начало становится производительной силой. Требование свободы личности стало краеугольным камнем многих философских учений XX века. Центральным положением персонализма было утверждение, что суть истории – это существование свободных творческих личностей, что история предполагает наличие в своих структурах принципа непредсказуемости, а это в свою очередь «ограждает от жёсткой систематизации».¹ Это утверждение сегодня стало общепринятой доктриной разрешения теоретических проблем в исторической науке. «Именно теория должна направлять поиск новых исторических сведений, цель которых не мифическая «полнота», а проверка и коррекция гипотез».² Историк может претендовать не на «холизм тотальностей», а на «холизм моделей», не претендующий на охват «всех» элементов, аспектов и отношений предмета исследования. Вопрос об уровнях обобщения в истории предлагается решать исходя не из глобальных конструкций, а из конкретно-исторических моделей развития общества, то есть идти по пути создания теорий среднего уровня.