2. Зміст категорій філософії.
1) Категорія “Причина - наслідок”. Причини ніколи не виступає у чистому вигляді, її завжди супроводжують умови і привід. Умови - це сукупність факторів, які супроводжують або сприяють причині. Умови є необхідні і достатні. Необхідні створюють можливість виникнення події, достатні забезпечують реалізацію цієї можливості. Причина - одна із визначальних умов, тобто умова, яка здебільшого викликає дію. Але, щоб відбувся наслідок, потрібен привід. Привід пов’язаний як з причиною так і з умовами, Привід як поверховий вираз причини, служить поштовхом для породження наслідку.
2) Категорія “Необхідність – випадковість”. Необхідність розуміється як, необхідним є те, що за певних обставин обов’язково є, або повинно бути. Випадковість - поняття яке визначає, що за певних умов може бути, а може й не бути. Науковий світогляд визначає безумовну об’єктивність необхідності і випадковості. Фіксується необхідність і випадковість у їхній якісній протилежності. Наприклад, відкриття Америки – подія необхідна, зумовлена всім соціально – економічним розвитком Європи в епоху Відродження, і водночас це відкриття є випадковим в тому розумінні, що воно могло бути зроблене або раніше, або пізніше. Людська необхідність прокладає собі шлях через безліч випадковостей.
3) Категорія “Можливість - дійсність” - це філософське поняття, яке відроджує об’єктивно існуючий і внутрішньо існуючий стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсністю є філософське поняття, яке характеризує реалізоване, завершене, актуальне буття предмета; дійсність - здійснена можливість. Будь - яка можливість співвідноситься із дійсністю. Можливість і дійсність взаємопов’язані і нероздільні категорії, водночас вони суперечливі.
3. Закони діалектики.
1) Джерелом розвитку всіх природних, соціальних і духовних об’єктів та процесів є взаємозв’язок і боротьба протилежностей. Або інакше джерелом розвитку всіх природних, соціальних і духовних процесів є діалектична суперечність. Отже , одним із головних законів діалектики, є закон єдності і боротьби протилежностей. Протилежності - це основні суттєві сторони, частини, сили, властивості об’єктів і процесів, внаслідок взаємодії яких виникає рух, розвиток цих об’єктів і процесів (позитивний заряд у ядра і негативний у електронів; у природі - асиміляція дисиміляція; у суспільстві – це продуктивні сили і виробничі відносини; у пізнанні - це чуттєві і раціональні знання). Взаємо заперечення (боротьба) – це полярна спрямованість тенденції дій або характеристика суттєвого змісту протилежності, які взаємо виключають одна одну (процес асиміляції та дисиміляції). Взаємозв’язок і єдність протилежностей означають їхнє взаємопокладання,, нерозривну, органічну взаємозумовленість (корінь і стовбур дерева). Отже, даний закон діалектики відповідає на питання, що є джерелом розвитку оточуючих об’єктів. Це закон єдності і боротьби протилежностей.
2. Закон переходу кількісних змін у якісні розкриває механізм розвитку, охоплює якісні і кількісні зміни природи, суспільства і духовної сфери. Зміст і характер механізму розвитку розкривається через категорії “якість”, “кількість”, “властивість”, “міра”, “стрибок”. Якість – це внутрішня стійка визначеність об’єкта, цілісна єдність властивостей, які відрізняють об’єкт від інших об’єктів . Якщо умови змінюються, то окремі властивості речовин теж змінюються, або зникають зовсім. За високих температур залізо втрачає властивість намагнічуватись при взаємодії з магнітом. Міра – це філософська категорія, що виражає діалектичну єдність якісної і кількісної визначеності (зумовленості) об’єктів і процесів. Кількісні характеристики можуть змінюватися до певної межі, за якою зміна кількості спричиняє зміну якості об’єкта, процесу або навпаки. Стрибок . Перехід від старої якості до нової позначається категорією “стрибок”. Існує два види стрибка: швидкі (вибухові) і поступові.
3) Закон заперечення - заперечення. Діалектичне заперечення - це такий перехід від старої якості до нової, за якого певні сторони, елементи змісту старої якості входять у перетвореному вигляді у зміст нової якості. Закон заперечення - заперечення характеризує напрям і форму розвитку, єдність поступовості і наступності, виникнення нового і відносне повторення певних моментів старого (покоління людей, насіння і рослини, технічний прогрес тощо). Закон заперечення - заперечення співвідносить категорії “розвиток” і категорію “прогрес”. Прогрес – це напрям розвитку, коли реалізуються внутрішні можливості певної системи в процесі встановлення якісно нової системи, що забезпечує більш високий ступінь цілісності, стійкості і пристосованості до середовища і більш високий потенціал для наступного розвитку. Регрес - напрям розвитку, протилежний прогресу.
Теми для рефератів і доповідей.
1. Формування ідеї діалектики.
2. Спільне і відмінне в діалектиці Г. Гегеля і марксистській діалектиці.
3. Становлення сучасної філософської концепції розвитку.
Завдання для закріплення матеріалів теми.
1. Поясніть значення поняття “діалектика” в житті матеріального та духовного світу.
2. Розкрийте відмінності між категоріями діалектики та іншими філософськими категоріями.
3. Приведіть приклади дії основних законів діалектики в природному, суспільному та духовному житті.
Література з теми.
1. Філософія. Підручник для вузів. За ред. Г. А. Заїченко. К., “Вища школа”. 1995. С. 205 – 247.
2. Філософія. Підручник для вищої школи. За ред. В. Г. Кременя. Харків. “Прапор”. 2004. С. 396 – 412.
Додаткова література.
1. История диалектики. Немецкая класическая философия. – М., 1978.
2. Миклин А. М. Подольский В. А. Категория развития в материалистической диалектике. – М., 1980.
Соціальна філософія. Будова людського суспільства. Суспільна свідомість.
Мета вивчення: Ознайомити студентів з поняттями “філософія історії” (соціальна філософія), будовою людського суспільства, особливостями суспільної свідомості. Окреслити питання значення виробництва у становленні суспільства. Зупинитись на характеристиці суспільно - економічних формацій та будові суспільної свідомості.
Після вивчення матеріалів теми ви повинні знати:
предмет і завдання філософії історії;
проблематику філософії історії та особливості її становлення;
системну організацію суспільного життя як стабільний елемент історії;
структуру та особливості функціонування духовного життя суспільства.
вміти:
пояснювати конкретними прикладами особливості розвитку суспільства;
знаходити в сучасному суспільстві реальні прояви будови та особливостей функціонування духовних процесів.
розуміти:
- основні відмінності процесів людської історії від процесів природи;
- які саме чинники впливають на хід реальних процесів історії та як їх можна використовувати;
- чому історичні процеси не можна звести ні до процесів природи, ні до процесів реалізації свідомих людських намірів.
План
1. Погляди на суспільство. Матеріальне і духовне виробництво.
2. Продуктивні сили і виробничі відносини як одне ціле способу виробництва.
3 Зміна способу виробництва.
4. Суспільно – економічні формації та їх розвиток.
5. Будова і структура суспільної свідомості.
6. Рівні суспільної свідомості.
7. Форми суспільної свідомості.
Ключові терміни і поняття.
Історія - процеси дійсності, що виникають і розвиваються як частина космічних процесів, але частина особлива - пов’язана із свідомою діяльністю людини.
Духовне життя суспільства - сукупність процесів, пов’язаних з продукуванням в суспільно – історичному процесі інтелектуальних образів, ідей, настроїв стереотипів поведінки і т. п.
Ідеологія – сукупність взаємопов’язаних ідей, уявлень та переконань, призначених об’єднувати людей заради спільного життя та спільних дій.
Суспільне буття - матеріальний, природно – історичний процес, де природні умови перетворюються в суспільні, історичні умови виробництва, що існують незалежно від суспільної свідомості і визначають все людське життя.
Суспільна свідомість - це духовна сторона історичного процесу, цілісне духовне явище, що має певну внутрішню структуру і включає різноманітні рівні і форми свідомості.
1. Суспільство - це вся сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем, способом існування яких є виробництво засобів для життя. У філософії сформувались різні підходи до виникнення суспільства і його розуміння. 1) Ідеалістичний підхід - ґрунтується на визнанні вирішальної ролі міфів, ідей, духовності у згуртуванні людей у суспільство. 2) Релігійна модель стверджує божественну обумовленість суспільства. 3) Натуралістичний підхід – розглядає суспільство як природне продовження розвитку Космосу. 4) Матеріалістичний підхід (К. Маркс) – ґрунтується на творах Ч. Дарвіна, за якими вихідним пунктом формування суспільства є виділення людини з тваринного світу. В 20 столітті пошуками підходів до розуміння суспільства займались філософи Еміль Дюркгейм (бачив у цінностях фактор зародження суспільства) та Карл Паппер (суспільство зародилось внаслідок індивідуальної взаємодії). На формування концепції про суспільство вплинула науково - технічна революція. Так з’явилось вчення про традиційне, індустріальне і постіндустріальне суспільство. Традиційне суспільство – це суспільство з аграрним устроєм. Індустріальне суспільство – суспільство, що визначається рівнем індустріального розвитку. Постіндустріальне суспільство (автори Даніел Белл, Збігнев Бжезинський), суспільство з такими ознаками: 1) перехід від виробництва товарів до виробництва послуг; 2) переважають працівники розумової праці; 3) головними є теоретичні знання; 4) планується розвиток техніки; 5) використовуються в управлінні нові технології, наприклад комп’ютер. Суспільне виробництво та його структура. Суспільство виникло тому, що людина почала займатись трудовою діяльністю, постає взаємодією природного і народженого, соціального. Природне забезпечувало соціальне, а соціальне вдосконалювало природне начало. Людина діє по відношенню до природи свідомо, принаймні може відтворити окремі її фрагменти. Суспільство твориться людьми. Принаймні Аристотель говорив: “Суспільство, як сукупність людей, що об’єднуються з метою задоволення соціальних потреб”. Суспільство - це процес і результат взаємодії конкретних людей, вихідним пунктом якого є суспільне виробництво. Матеріальне виробництво націлене на задоволення потреб людей у харчуванні, одязі, житлі. Воно виступає дійовим стимулом духовного життя людей. Забезпечує розвиток науки і мистецтва, філософії і моралі, політики і права. Матеріальне виробництво стимулює духовне виробництво. Духовне виробництво створює необхідні знання як різновид цінностей. Матеріальне і духовне виробництво взаємодіють, впливають одне на одного, створюючи спосіб виробництва. Спосіб виробництва – це конкретно – історична єдність продуктивних сил та виробничих відносин.
2. У поняття продуктивні сили входить: люди – це та робоча сила, яка володіє певними знаннями, навичками і прийомами забезпечення трудової діяльності, виконує відповідний різновид праці.; засоби виробництва - це знаряддя праці (предмети праці, умови праці).
Виробничі відносини визначають спосіб поєднання людей і засобів виробництва на основі певного характеру власності. Головним у змісті виробничих відносин є форма власності на засоби виробництва. Виділяють суспільну та приватну форму власності. Найбільш поширеною у світі є приватна форма власності. Вона має свої позитивні і негативні сторони. Зокрема вона формує нерівність і несправедливість. Хоча і державна (суспільна) форма власності має свої недоліки. В ній людина праці оголошується господарем засобів виробництва, але вона такою не є, бо не є суб’єктом виробничих відносин. Вона лише носій найманої праці з елементами примусу (приписка, черга на квартиру, тощо). Відносини власності реалізуються через наступні структурні елементи: відносини організації виробництва; відносини обміну (об’єктивна необхідність, яка виникла внаслідок поділу праці); відносини розподілу (нерівність і несправедливість); відносини споживання (ринок диктує скільки чого треба для споживання).
Продуктивні сили і виробничі відносини - одне ціле. Але визначальними є виробничі відносини. Якщо не змінюються виробничі відносини (відносини організації, розподілу, обміну і споживання матеріальних та духовних благ) то гальмується зростання продуктивних сил. Отже, зміну продуктивних сил зумовлюють зміни виробничих відносин. В цьому випадку діє загально соціологічний закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.
3. Зміна способу виробництва.
Конфлікт у способі виробництва між виробничими відносинами і продуктивними силами переростає в боротьбу класів, соціальних груп, де більшість не власників засобів виробництва домагаються справедливості. Зміна способу виробництва може відбутись революційним, насильницьким шляхом (наприклад перехід від феодального до капіталістичного суспільства, або методом реформ, як наприклад країни Східної Європи в 80 – 90 роки перейшли від тоталітарного соціалізму до ринкової, капіталістичної економіки).
4. Суспільно – економічна формація – це визначальний тип суспільства, що історично склався, взятий у його цілісності на грунті конкретного способу виробництва. Основними структурними елементами формації є базис та надбудова. Базис - це виробничі відносини, вони первинні, матеріальні. Надбудова – ідейні мотиви діяльності людей. Формація фіксує історичний тип окремого суспільства. Епоха відображає той чи інший відрізок всесвітньої історії відповідно до провідної для даного часу тенденції суспільного розвитку. Цивілізація, зокрема, характеризує не просто рівень матеріальної та духовної культури, а поєднання всіх цих начал..
Найважливішою закономірністю суспільно – економічної формації є діалектика об’єктивного і суб’єктивного. Формація розвивається через діяльність людей. Кожне покоління розпочинає з того рівня, який досягнуто попередниками, вступає в життя об’єктивно, але й само реалізує власні інтереси і потреби, здійснює свої цілі. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є джерелом руху до наступної, більш досконалої формації.
Отже, розглянемо основні складові частини суспільно – економічної формації: а) Економічний базис – це сукупність виробничих відносин даного суспільства, що включає панівні залишки старих і зачатки ще не розвинутої форми майбутніх виробничих відносин. б) Надбудова - це більш або менш струнка система ідей, відповідних Їм організацій і установ, а також тих суспільних відносин, в які вступають люди, керуючись вказаними ідеями і використовуючи певні суспільні інститути.. У надбудові є постійно діючі елементи: а) Ідеї – пряме чи опосередковане відображення інтересів і потреб індивідуальних, групових, класових.; 2) Суспільні інститути – це сукупність державних органів, політичних партій, суспільних організацій, що регулюють використання політичної влади в суспільстві для певної групи людей. Головним політичним інститутом є держава. Новий спосіб виробництва викликає до життя і новий тип держави (капіталістичної феодальної і т. п.).; в) Ідеологічні відносини. Широка гамма інтересів зумовлює різноманітність ідей надбудови, широкий діапазон суспільних інститутів та ідеологічних відносин.
Таким чином, суспільно – економічна формація це єдина складова економічного базису (виробничих відносин) і надбудови, яка включає в себе ідеї, суспільні інститути та ідеологічні відносини.
5. Будова суспільної свідомості. Філософія фіксує два поняття “дух” (духовне, що виступає у своєму об’єктивному аспекті) і “душа” (духовне в межах суб’єктивної реальності). Духовне життя притаманне суб’єктові соціальної діяльності на всіх його трьох рівнях: окремої людини, соціальної групи, суспільства в цілому. Сукупність характеристик свідомості, що є спільним для певної соціальної групи або для суспільства в цілому, називають суспільною свідомістю (духовним життям суспільства).
Суспільна свідомість відрізняється від індивідуальної: носіями (це свідомість групи суспільства); роллю (відображає світ з позиції групи суспільства); способом існування (у книжках і у свідомості окремої людини).
Яку ж роль виконує суспільна свідомість у житті суспільства? Суспільна свідомість постає: а) як результат об’єктивного процесу розвитку суспільства; б) як програма, що керує діяльністю суспільства; в) як основа духовного виробництва; г) як духовне життя суспільства. Важливим є питання відносної чи абсолютної залежності суспільної свідомості від суспільного буття. Суспільне буття (праця, виробничі відносини, що склались об’єктивно) виробляє об’єктивну, абсолютно залежну суспільну свідомість (моральні норми, правила, ідеї). Суспільне буття, що склалось штучно (наприклад в Радянському Союзі), відповідно вироблялись штучні суб’єктивні моральні норми і правила. Суспільна свідомість відносно залежала від буття, і навпаки була нормою домінуючою. Свідомість абсолютно залежить від буття в тому значенні, що зміст справжнього відображення дійсності цілком визначається її відповідністю до буття. Буття абсолютно залежить від свідомості, де реалізація будь – чого підпорядковується задумові, програмі. Буття абсолютно не залежить від свідомості оскільки воно існувало до свідомості й існує поза дією свідомості. Буття відносно не залежить від свідомості, бо сама дія свідомості можлива лише до об’єктивних законів буття.
Структура свідомості. Свідомість містить в собі: а) знання (відображення об’єктивної суспільної діяльності), які створюють цінності; б) норми (синтез знань і цінностей), що створюють нормативну сферу. Як знання так і норми є результатом певних умов суспільного буття, елементом програми, що керує діяльністю суспільства, підсумком духовного виробництва і частиною цілісного духовного життя.
6. Виділяють два рівні суспільної свідомості. 1) Стихійний рівень суспільної свідомості - це суспільна підсвідомість, ті цінності, повсякденні уявлення, норми (знання), які помітно впливають на наше життя, але не виявляються у виразній формі. 2) Усвідомлений рівень норм містить у собі, як мінімум усвідомлення (певні норми моралі, політичні цілі, світоглядні або релігійні принципи) це одна справа, а дуга спромогтися порівняти норми з іншими, проаналізувати альтернативи (ідеологічні і науково обгрунтовані). Отже суспільна психологія, як норми і правила моралі, знання про них складаються стихійно. Поступово, коли виникає необхідність захисту від нападів супротивників, з’являється потреба в усвідомленні та обґрунтуванні суспільної психології. Ця потреба переводить суспільну свідомість на рівень ідеології. Буржуазна ідеологія, наприклад, орієнтована на цінності максимілізації прибутку, як засобу влади над світом. Ідеологія “казарменного” соціалізму теж ставила в центр багатство (догнати і перегнати) і владу., але не для індивіда, а мовляв “ для всіх”, але фактично для адміністративно – командної системи. Отже ідеологія і суспільна психологія взаємо поєднані рівні суспільної свідомості.
7. Форми суспільної свідомості. Суспільна свідомість містить в собі форми, окремі її види. Система суспільної свідомості відповідає системі надбудовних суспільних відносин. Визначають такі форми суспільної свідомості.: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська.
1) Політична і правова форми суспільної свідомості. Політичні відносини виникають тоді, коли суб’єкти змушені керувати один одним, а правові, коли виникає нагальна потреба відрегулювати політичні відносини на основі законних прав суб’єктів відносин. Політика і право не тільки відображають суспільне буття, вони є програмою зміни його, вони є формою суспільної свідомості.
2) Моральна форма суспільної свідомості. Моральна свідомість існує у вигляді цінностей (що виражені у моральних кодексах, заповідях, прислів’ях, тощо) і знань ( що розкривають і обґрунтовують моральні цінності та норми). Моральні відносини на об’єктивній основі збігання інтересів різних суб’єктів. Тому, щоб зрозуміти реальний зміст закликів до совісті, обов’язку, добра, слід завжди піддавати його конкретно історичному аналізу. а) Класові відмінності моральних цінностей. І раб і рабовласник кажуть про добро, але їхнє уявлення про добро виключають один одного. б) Загальнолюдська суть моралі. Китайський філософ Конфуцій висловив “золоте правило” : “Ніколи не роби іншому такого, чого ти не хотів би, щоб робили тобі”. Шанування людського життя і гідності, іншого способу життя, доброзичливе ставлення до людей, чесність, працелюбність, дбайливе ставлення до природи - такі ці загальнолюдські норми. в) Між особисті моральні цінності. Кожна людина зазирає у внутрішній світ іншої людини, добровільно приймає цінності і цілі інших суб’єктів, доброзичливо ставиться до них (вдячність за добро). Висновок. Формування моральної культури вимагає засвоєння і закріплення її цінностей і норм на рівні психології та усвідомлення їх на рівні наукової ідеології.
3) Естетична свідомість (як форма прекрасного). Краса визначає цілісний настрій життя людини ( в побуті, в поведінці, в оточенні, як вона одягнена, як говорить, як прикрашає своє помешкання, тощо). Естетичний настрій визначається в естетичному смаку, тобто в оцінці явищ дійсності з позиції прекрасного чи огидного. У кожного свій смак до явищ, речей дійсності. Все залежить від умов в яких зростала людина. Отже потрібно створювати умови, що формують добрий естетичний смак і навчати робити правильний естетичний вибір.
4) Релігійна свідомість (як форма). Вона сформувалась на вірі. Віра сама по собі не виникла. Ні матеріалісти, ні ідеалісти не спроможні доказати виникнення Всесвіту. Людина стала на порозі невідомості. Прагнучи пізнати минуле і передбачити майбутнє людина стикається з безмежністю у просторі, часі, з відсутністю знань про те і інше. Віра в Бога – Творця Всесвіту залишається єдиною усвідомленою цінністю для людини. Господнє творіння - святе (природа, земля, людина, тварина тощо). Релігійна категорія святості стала базовим ціннісним чинником взаємовідносин віруючої людини з іншою людиною, природою, іншим оточуючим її середовищем.
Отже суспільна свідомість це її будова, структура, рівні і форми, як чинники, що складають духовне життя суспільства.
Теми для рефератів і доповідей.
1. Якісні відмінності суспільної історії від природних процесів.
2. Предмет та проблеми соціальної філософії.
3. Суспільство як система; основні елементи суспільного життя.
4. Особливості суспільно – економічних формацій.
5. Рівні та форми суспільної свідомості.
Завдання для закріплення матеріалів теми.
1. Дайте визначення поняття “суспільство”.
2. У якій взаємодії між собою знаходяться “продуктивні сили “ і “виробничі відносини”.
3. Дайте оцінку концепціям походження суспільства.
4. Розкрийте суть поняття “суспільна свідомість”.
5. Назвати і дати оцінку рівням і формам суспільної свідомості.
Література з теми.
1. В. Л. Петрушенко. Філософія. Навчальний посібник. К., “Каравела”. 2001. С. 352 – 378.
2. Філософія. Підручник для вузів. За ред. Г. А. Заїченко. К., “Вища школа”. 1995. С. 247 – 260, 351 – 365.
3. Філософія. Підручник для вищої школи. За ред. В. Г. Кременя. Харків. “Прапор” 2004. С. 530 – 629.
4 В. П. Андрущенко. Сучасна соціальна філософія. К., Видавництво “Генеза”, 1996.
Додаткова література
1. Бойченко І. В. Філософія історії. Підручник. К., 2000.
2. Гаврилишин Б. Дороговкази у майбутнє. До ефективніших суспільств. К., 1990.
3. Кузьменко В. Л. На порозі над цивілізації. Львів. 1991.
Релігієзнавство. Причини виникнення релігії та її особливості. Іудаїзм та християнство.
Мета вивчення: Ознайомити студентів з поняттями “релігія”, “релігієзнавство”. Дати уявлення про причини походження релігії, її відмінність від філософських знань. Окреслити розуміння “християнства” як однієї з світових релігій.
Після вивчення матеріалів теми ви повинні знати:
- що вивчає релігієзнавство;
- які причини виникненні релігії;
- що таке християнство і його відмінність від іудаїзму.
вміти:
- пояснювати особливості релігійних догм;
- розрізняти національні та світові релігії.
розуміти:
- особливості релігійних вчень;
- відмінності релігійних культів.
План
1. Поняття “релігієзнавство”.
2. Причини виникнення релігії, її особливості.
3. Іудаїзм та християнство.
Ключові терміни і поняття.
Віра - стан релігійної свідомості, що виявляється у бездоказовому визнанні істинності релігійного вчення..
Богослужіння - здійснення певних релігійних обрядів.
Символ віри - короткий звіт головних догматів, які становлять основу віровчення будь – якої релігійної течії.
Катехізис - церковний посібник для елементарного навчання християнській вірі.
1. Релігієзнавство - гуманітарна наука, яка досліджує суспільно – історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язків з політичними, економічними, духовними системами суспільства, особливо їх впливу на віруючих. Як галузь знання, релігієзнавство сформувалось в Європі в другій половині 19 століття. Як система наукових поглядів вона стала на межі філософії, соціології, антропології і т. п. Основоположник релігієзнавства англійський історик Едуард Тай лор (1832 - 1917), який досліджував вірування первісних людей. ( Книги “Первісна культура”, “Антропологія”).
2. Релігія - частина політичного життя людей. В науці є два підходи до виникнення релігії: 1) теологічний і 2) науково - філософський ( засвідчує що релігія є соціальним феноменом). У світі є три світових релігії : християнство (сповідує 1,5 млр. людей), мусульманство (сповідує 1 млр. людей), буддизм (сповідує 300 млн. людей). Також існують національні та інші віровчення. Тобто більшість населення Землі є релігійними.
Виходячи з археологічних досліджень, вік релігії 50 тисяч років. (Наприклад в поселеннях кроманьйонців знайдено фігурки жінки - праматері). У світі історично склались єдинобожжя (монотеїзм) та багатобожжя (політеїзм).
Термін “релігія” є абстракція. Походить від латинського слова, яким римляни позначали все, що пов’язано з вшануванням богів. Як сучасне визначення поняття “релігія” вживається з початку 19 століття і розглядається як форма суспільної свідомості.
Причинами виникнення релігії були: 1) Соціальні. Людина істота суспільна і може існувати лише в суспільстві. Але люди відчувають свою залежність і безсилля перед природою що і обумовлює появу релігійного пояснення незрозумілих природних процесів. 2) Класові передумови. Вони доповнюють соціальні. З’являються держави, пануючі релігії, які підтримуються державою. Для цього використовуються державні установи, закони, освіта. Тут певна релігія відтворюється свідомо.; 3) Гносеологічні передумови Людина - пізнаючи світ, не може пояснити всіх її явищ, що і стимулює появу релігійного усвідомлення непояснених явищ.; 4) Психологічні передумови. Негативні емоції завжди сильніші за позитивні. З позитивними емоціями людина справляється самотужки, а негативні відчуття легше долаються при допомозі релігії. Одним з головних почуттів, що породжує необхідність у релігії є страх - перед смертю, стихійним лихом, втратою близьких.
Таким чином, релігія є явищем соціальним і відображає всі складності людського життя.
До структури релігії відноситься: релігійна свідомість, віра і релігійний культ. Складовими елементами релігійної свідомості є: 1) релігійні погляди (проявляються через розуміння і тлумачення світу); 2) релігійні почуття (виражають емоційне ставлення до світу); 3) релігійний смисл (стосується сенсу життя). Віра - стан релігійної свідомості, що проявляється у визнанні істинності релігійного вчення. Віра в надприродне є ознакою любої релігії. Є наприклад, віра у встановлення зв’язку з надприродним , що називається преформізм. Віра реалізується через галузі релігійних знань богослов’я і теологію. Розділами богослов’я є апологетика (захист) - розділ що захищає певну релігійну систему і догматика (думка) - віровчення, яке визнається як встановлене Богом.; 3) Релігійний культ. (догляд, поклоніння) - реалізація віри в предметах, символах. (речі, храми, капища і т. п.
Релігійні відносини розгортаються через релігійний культ та релігійні організації. Релігійний культ - сукупність релігійних дій у вигляді різного роду обрядів і церемоній, пов’язаних із ставленням людини до надприродного. Метою культових дій є вплив на потойбічний світ. Релігійний культ - зовнішня форма релігії. Особливістю релігійного культу є його емоційність, в ньому використовуються різні види мистецтва. До культу відносяться всі види дій: обряди, жертвоприношення, таїнства, богослужіння, молитви, а також матеріальні предмети, які при цьому використовуються - храми, святилища, предмети культу, тощо. Через культові дії віруючі - миряни прилучаються до релігії.
На основі єдності релігійних уявлень і культу відбувається спілкування віруючих, формуються релігійні організації.
Функціями релігії є: 1) світоглядна (релігія, як форма суспільної свідомості); 2) компенсаторна ( виступає в ролі пояснюючого покровителя і утішителя, посередника між слабкістю людини і могутністю природи); 3) інтегративна (поєднує людей в межах санкціонованого нею світогляду); 4) нормативно – регулююча (формує певні норми поведінки); 5) комунікативна (виступає формою спілкування віруючих).
Таким чином, релігія - складне соціальне явище, яке виступає у вигляді релігійної свідомості, що через ідею надприродного відображає зовнішні сили, які панують над людиною у повсякденному житті; релігія виступає як основа світогляду, що пояснює світ через ідею надприродного і дає розуміння цінностей та установок для діяльності; релігія виступає як частина реальних відносин між людьми - релігійних відносин і тому виконує у суспільстві певні функції.
3. Однією з найбільш поширених релігій у світі є християнство, але її витоками є національна релігія євреїв іудейська релігія. Євреї прийшли в Палестину з Аравійської пустелі і підкорили країну Ханаан, де асимілювашись з ханаанцями утворили єврейський народ “ті, що прийшли з – за річки Євфрат”. Це сталося в 3 тисячолітті до нашої ери. В 13 ст. до н. е. Утворилась держава Ізраїль. За часів царювання Давида і Соломона (кінець 11 - перша половина 10 ст. до н. е.) Єврейське царство було одним з наймогутніших. В 935 році до н. е. внаслідок внутрішньої боротьби Ізраїль розпався на Ізраїльське та Іудейське царство.
В 6 ст. до н. е. вавілонський цар Навуходоносор 2 завоював Іудейське царство, переселивши іудеїв до Вавілону. В цьому ж столітті Вавілон був завойований персами, які дозволили євреям повернутись в Єрусалим і розселитися по інших землях, зокрема в Римській імперії. До речі, саме тоді виникло єврейське поняття “діаспора”.
Одночасно формувалась іудейська віра. У євреїв на першому місці опинився культ Ягве (Ієгова) - Бога племені Іуди, звідси і назва релігії - іудейська релігія.
Спочатку Бога Ягве вшановували євреї - скотарі. Потім він став головним Богом усіх євреїв. Говорилось, що Ягве обрав євреїв своїм улюбленим народом ще до поселення їх у Палестині. Так виник міф, що колись євреї жили в Єгипті, а Бог Ягве вивів їх з єгипетського рабства. В 960 році до н. е. в Єрусалимі було споруджено храм Ягве, відомий нині як Єрусалимський храм.
Провідну роль в поширенні іудаїзму відіграли жреці. Ім’ям Ягве вони освячували засади рабовласницького ладу.
Історично виділяють три періоди еволюції іудаїзму: давній (біблейський), середньовічний (талмудський) та сучасний. На давньому етапі іудаїзм зберігав пережитки примітивних релігій давніх євреїв. Лише в його кінці запанував іудейський монотеїзм. Першу релігійну книгу Тору (закон) написали єрусалимські жреці. Згодом вона утворила першу Біблію (Старий Завіт - Завіт, угода Бога з людьми). Існує дві редакції Старого Завіту: Масоретська і Септугіант (латинська - сімдесят).
Релігійне життя євреїв концентрувалось в общині. На богослужіння збирались по суботах. Оскільки не всі євреї могли потрапити до єрусалимського храму - на місцях виникали релігійні общини - синагоги, як доповнення до храму. В синагогах читали Тору. Одночасно основні ідеї іудейської релігії були виписані в Талмуді (з лат. – вивчення). Письмове оформлення Талмуду завершилось в 5 ст. н. е. Талмуд складається з двох книг: Мішни (виклад вчення) і Гемари (закінчення) – коментарі до Мішни. Талмуд містить легенди і міфи про Бога, про потойбічний світ. Єдине джерело знань за Талмудом - Священне Писання. Система іудейської освіти базується на поклонінні перед авторитетом. Вищим авторитетом вважався рабин. Відомі десять заповідей іудаїзму, написані Мойсеєм, який вивів євреїв з єгипетського рабства. Одна з них, четверта заповідь, відрізняється від заповідей Ісуса Христа. Вона звучить так: “Пам’ятай день суботній, щоб святити його.”
Головними іудейськими обрядами є: 1) Обрізання - на восьмий день після народження в честь подарунку Богом землі ханаанської кожний хлопчик іудей повинен пройти обряд обрізання, як символ належності до богообраного народу; 2) Ритуальне обмивання - перед суботою віруючі обмивають руки у мокві (басейн з дощовою водою); 3) Рош - Гашана (Новий Рік). Відкриває річний цикл єврейських свят (вересень - жовтень); 4) Йом Кіпур (день Спокути) – головне свято в іудаїзмі - символізує очищення від гріхів.; 5) Суккот (кущі) - святкується восени, після збору винограду та жнив. Триває тиждень. Дякують Богові за врожай. Вісім днів моляться і махають зеленими гілками.; 6) Ханука – відзначається під час зимового сонцестояння (вісім днів). Символізує освітлення Божого будинку. Головне - запалювання ханукальних свічок з добавкою одної щодня.; 7) Пурим – (лютий – березень) як етап підготовки до свята Песах на честь врятування єврейського народу. Святкується як день богообраності єврейського народу. В цей день обмінюються подарунками, ставлять вистави, танцюють.; 8) Песах . Триває сім днів. (березень - квітень). Символізує відродження природи і народження єврейської нації. Пов’язане з давніми легендами про вигонку тварин на пасовище - Песах, потім його перетворили на свято землеробства Мацу от (звідси священні коржики - маца). Потім ці свята злились в одне свято Песах. В дні цього свята заборонено їсти їжу з квашеного тіста. Двері приміщення - де відбувається вечеря - відкриті, щоб міг прийти святий Ілля. Нині в цей день євреї вживають м’ясо риби, смажене м’ясо, яйця, овочі і т. п. 9) Шабат (субота). В Талмуді описано 39 дій, які не можна в цей день робити. Наприклад, не можна їхати, залазити на дерево, запалювати вогонь і т. п.
Християнство зародилось на грунті іудаїзму в середині 1 ст. н. е. на сході Римської імперії серед євреїв Палестини. Євреї не були в той час єдині: соціальні низи “зелоти” вимагали збройної боротьби за незалежність., консервативнішою була знать саддукеї і фарисеї (торговці), які виступали за співробітництво з римськими завойовниками. Особливою була позиція есеїв - найбільш знедолених людей, які жили общинами. Багато з них дотримувались аскетизму, безшлюбності, ритуальної чистоти (обмивання, носіння хоч і бідного але чистого одягу). Вони вірили у всевладдя Бога, безсмертя Душі, потойбічне життя. Проповідники з іх стану говорили, що прийде месія, який стане іудейським царем і врятує народ.
Тим часом ріс протест проти рабства в Римській імперії, що вело до посилення централізації влади, що потребувало єдиного Бога.
Головним джерелом християнства був перш за все іудаїзм, а носіями християнської ідеї була кумранська община есеїв, яка говорила, що месією буде людина.
Ісус Христос (спаситель, боголюдина) - виходячи з Святої Трійці є Бог –Син. Він народився у Віфлеємі, у сім’ї Діви Марії та теслі Йосипа в 750 році за римським літочисленням. З того часу ведеться християнське літочислення. Він народився у стайні і першими йому поклонилися пастухи. На восьмий день після народження за єврейським обрядом йому було здійснено обрізання.
Дізнавшись про народження Людини - Бога іудейський цар Ірод наказав знищити у Віфлеємі всіх народжених хлопчиків. Йосип і Марія втекли в Єгипет, звідки повернулись в місто Назарет після смерті Ірода. Там Ісус прожив до 30 років. Потім, отримавши хрещення від проповідника Іоанна в річці Йордан, Ісус прожив місяць в пустелі, де постився і боровся з спокусами Диявола. Після цього він три роки проповідував про пришестя царства Божого. Для цього потрібно вірити в Єдиного Бога, покаятись в гріхах і іти за Сином Бога. Багато людей повірили, особливо 12 учнів, які потім стануть апостолами. Ісус робив чудеса. Своїми діями він в чомусь виступив проти іудаїзму, тому що спілкувався з грішниками, відпускав гріхи, що міг робити лише Бог, порушував вимоги щодо святкування суботи.
На третій рік проповідництва Ісус прибув на святкування Песах до Єрусалиму, чим насторожив місцеву релігійну верхівку, яка вирішила віддати його на суд синедріону (найвищий суд Єрусалиму). В четвер увечері Ісус разом з учнями вчинив обряд пасхальної вечері названої Таємною Вечерею, де причастив їх хлібом і вином як своїм тілом і кров’ю. Тоді ж він передбачив, що хтось із учнів зрадить його. Коли Ісус вечором молився в Гетисменському саду учень Іуда поцілунком вказав на нього і видав владі. Тої ж ночі синедріоном Ісус був засуджений до страти, як раб і розбійник. В п’ятницю, управитель Іудеї від імені Риму Понтій Пілат спробував подарувати життя Ісусу, але налаштовані жителі Єрусалима вимагали смерті. Тому опівдні на горі Голгофа Ісус був розіп’ятий на хресті. На голові його був терновий вінок і напис “Цар іудейський”. Шість годин помирав Ісус під насмішки натовпу. В момент його смерті сталося сонячне затемнення і землетрус. Після смерті Ісуса, апостоли таємно поховали тіло в печері заваливши камінням. На третій день Ісус воскрес, а на сороковий в присутності апостолів вознісся на небо, пообіцявши повернутись на землю в кінці існуванні світу, щоб чинити суд над живими і мертвими.
Після цього апостоли розійшлись по світу несучи його слово.
Священною книгою християн є Біблія яка складається з Старого Завіту і Нового Завіту ( в ньому ідеться про союз Бога з усіма людьми). Дата написання Нового Завіту примірно 2 ст. н. е. Він об’єднує 27 книг, серед яких 4 Євангеліє (від Матвія, Марка, Луки та Іоанні – опис дій І. Христа). В других книгах “Діяння і Послання апостолів” , “Одкровенні Іоанна Богослова “ Апокаліпсис говориться про небесне життя І. Христа і про Страшний Суд.
В Україну Біблія прийшла з Візантії в часи Київської Русі. Розповсюджувалась старослов’янською мовою, яку в 9 столітті н. е. принесли Кирило і Мефодій. Перші елементи української мови були використані в “Острозькій Біблії” (1581 р.), а повністю українською мовою Біблію переклали члени Кирило – Мефодіївського братства в середині 19 століття.
Основою християнського віровчення є символ віри - повинні вірити в єдиного Бога, який виступає в трьох особах. Щодо десяти заповідей Бога, то в християнстві четверта заповідь гласить : “Пам’ятай день святий святкувати; шість днів працюй, а день сьомий - свято Господу Богу твоєму.”
Головними заповідями Бога є: 1) Розлюби Господа Бога твого серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією мислію твоєю. 2) Розлюби ближнього твого, як самого себе.
Головними обов’язками християнина є: 1) Неділі і свята святкувати. 2) У неділю і свята відвідувати церкву. 3) Установлених святою церквою постів дотримуватись. 4) Принаймні один раз на рік у Великий піст сповідатись і причащатись. 5) Весілля в заборонений святою церквою час не справляти.
Сім таїнств християнства: хрещення, миропомазання, сповідь, євхаристія, священство, шлюб, єлеосвячення. Хрещення (прилучення людини до християнства зануренням у воду або окроплення). Причастя – євхаристія (співучасть віруючого у таємній вечері господній). Миропомазання (передавання віруючому благодаті Святого Духа через змазування ароматичними речовинами. Сповідь (символізує примирення віруючого з Богом). Шлюб (освячення подружнього союзу словом Божим). Священство – хіротонія (передавання Божої благодаті для здійснення богослужіння священникам)
Література з теми.
1. В. І . Лубський та ін. Релігієзнавство. Підручник. К., “Академія”. 2000.
2. Губаржевський І. Основи українського православ’я. Чикаго. 1970.
3 Дулуман Є. К. Релігія як соціально – історичний феномен. К., 1974.
4. Калінін Ю. А. Релігієзнавство. Підручник. К., 1998.
5. Релігієзнавчий словник. А. М. Колодний.. К., 1996.