Грошово-кредитна та фінансова політика
Основою реалізації структурної та інвестиційно-інноваційної політики є грошово-кредитна та фінансова політика держави.
Грошово-кредитна політика центрального банку (ЦБ) – це сукупність заходів, спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредитів, рівня процентних ставок та інших показників грошового обігу і ринку позикового капіталу з метою регулювання господарської кон’юнктури.
Методи грошово-кредитної політики ЦБ поділяються на дві групи – загальні, що впливають на грошовий ринок у цілому, та селективні, які регулюють конкретні види кредиту.
Загальні („кількісні”) методи регулювання грошової маси і грошового ринку становлять: визначення норм обов’язкових банківських резервів; облікова (процентна) політика; рефінансування комерційних банків; операції з цінними паперами на відкритому ринку; підтримання курсу національної валюти; регулювання імпорту та експорту капіталу.
Норма обов’язкових резервів дозволяє розрахувати грошову суму, яку комерційний банк не має права давати в позику і зобов’язаний тримати на своєму рахунку в ЦБ.
Процентна (облікова) політика ЦБ здійснюється за допомогою маневрування ставкою міжбанківського кредиту, тобто процентом за кредит, який ЦБ надає всім іншим банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.
Рефінансування комерційних банків тісно пов’язане з процентною політикою і означає кредитування комерційних банків у разі тимчасового дефіциту їхніх резервів.
Операції на відкритому ринку – найбільш гнучкий і тонкий інструмент контролю за пропозицією грошей. Визначаючи обсяг купівлі-продажу державних облігацій населенням та змінюючи рівень процентної ставки за кредит і обсяг попиту на позики, центральний банк впливає на величину кредитних резервів комерційних банків.
Політика підтримання курсу національної валюти в Україні реалізується шляхом валютних інтервенцій, тобто купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках.
Регулювання імпорту та експорту капіталу необхідне через те, що вони супроводжуються припливом і відпливом іноземного капіталу і, відповідно, впливають на грошову масу в обігу. НБУ у зв’язку з цим застосовує: реєстрацію імпорту та експорту капіталу; установлення максимальних і мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках; установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов’язкового безпроцентного вкладання певної частини від суми цих боргових зобов’язань в уповноважених банках України.
Селективними („якісними”) методами грошово-кредитної політики ЦБ є:
– вибірковий контроль з боку ЦБ за розміщенням кредиту;
– регулювання споживчого кредиту – через встановлення ЦБ мінімальних початкових внесків і максимальних термінів повернення;
– особливі умови рефінансування експортних кредитів;
– облік процентних ставок по депозитах, головним чином – обмеження верхньої межі норми процента;
– пільговий переоблік векселів;
– встановлення маржі на одержання позики під цінні папери з метою попередження використання комерційного кредиту як фінансового інструменту спекуляцій на фондовій біржі;
– „моральне умовляння” – спроба ЦБ відкрито переконувати банки або широкі верстви населення здійснити певні позики.
Фінансова політика держави являє собою сукупність державних заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання для виконання державою її функцій. Фінансова політика спрямована на формування максимально можливого обсягу фінансових ресурсів як матеріальної бази будь-яких перетворень, державних програм економічного і соціального розвитку та реалізації фінансової безпеки держави, що базується на незалежності, ефективності і конкурентоспроможності фінансово-кредитної сфери.
Першочергові національні інтереси у сфері реалізації фінансової політики в Україні:
1) зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, інших юридичних осіб і домашніх господарств;
2) підвищення ефективності фінансової системи як регулятора економічних відносин шляхом розробки відповідного фінансово-економічного законодавства, що регулюватиме рух міжнародних фінансових потоків, діяльність митних і податкових служб, банківської системи та інших фінансово-інвестиційних інституцій, а також захищатиме фінансову систему від впливу кримінальних і терористичних угруповань;
3) удосконалення і розвиток грошово-кредитної системи з метою забезпечення грошовою масою і кредитами потреб економіки і населення, підтримка ліквідності і стабільності національної грошової одиниці;
4) забезпечення зміцнення фондового ринку та його інфраструктури, розвиток інститутів спільного інвестування, страхових та пенсійних фондів, вихід України на міжнародні ринки капіталів;
5) здійснення політики доходів, спрямованої на випереджаюче зростання платоспроможного попиту населення, подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних витрат, відновлення стимулюючої функції заробітної плати;
6) створення ефективної системи управління зовнішнім боргом.
Виявляється фінансова політика у: фінансовому законодавстві; в системі форм i методів мобілізації фінансових ресурсів (найважливішими з яких є податки); в перерозподiлi фінансових ресурсів мiж окремими верствами населення, галузями діяльності, регіонами країни; в структурі доходів i видаткiв бюджетів та iн.
Сукупність державних заходів по організації управління фінансовими ресурсами держави визначають фіскальною політикою. Вона включає мобілізацію, залучення необхідних грошових коштів, їх розподіл, забезпечення застосування цих коштів за призначенням.
Фіскальна політика застосовується у різних варіантах, в залежності від загальної економічної ситуації в країні і фази економічного циклу, в якій знаходиться економіка. В період економічного піднесення фіскальна політика носить обмежувальну спрямованість, стримує параметри зростання в оптимальних межах. У період економічного спаду така політика носить розширювальний характер, спрямовується на перехід до економічного зростання. Між цими двома курсами є й третій шлях дій, що має назву стабілізаційної фіскальної політики.
Політика стабілізації – це дії уряду щодо регулювання фінансових потоків, грошового обігу з метою максимізувати обсяг ВВП і утримати при цьому безпечні межі інфляції та високий рівень зайнятості. Розрізняють автоматичну стабілізацію і таку, що регулюється. Остання передбачає застосування різних дискретних заходів, характер яких залежить від кон’юнктури.
Дискреційна фіскальна політика – це сукупність оперативних фінансових заходів уряду, що приймаються для доповнення або зміни постійно діючих правил, норм, звичаїв господарського життя.
У період економічного занепаду стимулююча дискреційна фіскальна політика може бути пов’язана із: 1) збільшенням державних витрат; 2) зниженням рівня оподаткування; 3) сполученням зростання державних витрат із зниженням податкового тиску. Така фіскальна політика фактично приводить до дефіцитного фінансування, але забезпечує скорочення спаду виробництва.
В умовах інфляції, що зумовлена надлишковим попитом (інфляційне зростання), обмежувальна (рестрикційна) фіскальна політика здійснюється через: 1) зменшення державних витрат; 2) збільшення рівня оподаткування; 3) сполучення скорочення державних витрат із зростаючим податковим навантаженням. Така фіскальна політика орієнтується на позитивне сальдо бюджету.
Інший варіант фіскальної політики дозволяє в цілому обходитися без використання додаткових урядових заходів. Він представлений автоматичною фіскальною політикою, або політикою автоматичних (умонтованих) стабілізаторів. Вони включають економічний механізм, який автоматично реагує на зміну економічного стану без необхідності обов’язкового урядового втручання. До головних вмонтованих стабілізаторів належить, перш за все, зміна податкових надходжень відповідно до змін динаміки і обсягу ВВП.
У період економічного піднесення автоматичне зростання податкових надходжень формує тенденцію до скорочення або навіть ліквідації бюджетного дефіциту і виникненню бюджетного «надлишку», що в свою чергу, сприяє зменшенню можливої інфляції. В період економічного спаду автоматичне скорочення податкових надходжень зумовлює бюджетний дефіцит, який стимулює подолання спаду.
Бюджетна політика держави як частина фіскальної політики орієнтується головним чином на досягнення врівноваженого бюджету, збалансованого за доходами і видатками протягом всього бюджетного періоду, а також на подолання бюджетного дефіциту критичного рівня (коли дефіцит бюджету сягає десятків відсотків його обсягу, наближається до 10 % ВВП).
Існують певні концепції бюджетної політики.
1. Бюджет повинен бути збалансованим щорічно. Донедавна це було метою будь-якої фіскальної політики. Однак такий стан бюджету виключає або зменшує ефективність антициклічної, стабілізуючої спрямованості фіскальної політики.
2. Бюджет повинен бути збалансованим в ході економічного циклу, а не за кожен рік. Передбачається, що уряд здійснює антициклічний вплив і водночас прагне збалансувати бюджет, але не обов’язково щорічно, а, можливо, за декілька років.
Особлива проблема, що виникає при цьому, – це те, що спади і піднесення в економічному циклі можуть бути неоднаковими за глибиною і тривалістю.
3. Метою державних фінансів є забезпечення збалансованості економіки в цілому, а не бюджету. При цьому досягнення макроекономічної стабільності може супроводжуватися як усталеним позитивним сальдо, так і стабільним бюджетним дефіцитом. Збалансованість бюджету в даній концепції є другорядною проблемою.
Друга і третя концепції лежать в основі бюджетної політики, що орієнтована на помірний бюджетний дефіцит і спирається на розвинену і стабільну грошову систему країни.