Інноваційна політика. Національна інноваційна система
Перехід до інноваційного типу економічного розвитку безпосередньо пов'язаний з нагромадженням та ефективним використанням інноваційного потенціалу національної економіки як сукупності чинників інноваційного економічного розвитку, що охоплює рівні: 1) ресурсний (ресурсний потенціал) – сукупність ресурсів, використовуваних у певних соціально-економічних формах для виробництва інноваційної продукції, що задовольняє суспільні потреби; 2) результативний – результат реалізації наявних можливостей здійснення сучасного інноваційного процесу і 3) внутрішній – здатність економічної системи ефективно перетворювати ресурси на інноваційний продукт, сприймати і впроваджувати інновації.
З метою формування необхідних інституціональних умов для інноваційної діяльності, інтеграції наукової, інноваційної й виробничої сфер економіки, розвитку інноваційного підприємництва, держава проводить інноваційну політику.
Відповідно до закону України «Про інноваційну діяльність» (N 380-IV (380-15) від 26.12.2002 р.) головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.
Напрями впровадження інноваційної політики:
пряма фінансова підтримка інноваційних процесів:
безпосереднє фінансування утворення нових галузей, наукоємних виробництв тощо за рахунок коштів державного бюджету, зокрема на державних підприємствах;
ініціювання створення та фінансування науково-дослідницьких програм, наукових центрів шляхом конкурсного відбору;
надання безпроцентних чи пільгових позик та грантів;
державне замовлення на інноваційні продукти;
дотації за рахунок державного бюджету для визначених галузей, виробництв чи технологій;
компенсація банківського процента цілком чи його частини, в разі спрямування позики на фінансування інвестицій у технологічні інноваційні зміни;
державні виплати провідним науковим центрам та науковцям;
компенсація науково-дослідним установам витрат, пов’язаних з налагодженням інформаційного забезпечення (підключення до всесвітньої мережі “Інтернет”, організація передплати зарубіжних видань для бібліотек тощо);
фіскальні пільги для інноваторів, а саме: зниження ставок податку на прибуток підприємств; надання податкового кредиту інноваційним підприємствам; зменшення суми прибутку до оподаткування шляхом виключення з нього вартості досліджень чи освоєння нової технології; звільнення від певних відрахувань до бюджету; звільнення від сплати податку на прибуток, який отримано власниками майнових прав інноваційних та венчурних фірм; відстрочка сплати імпортного мита чи звільнення від його сплати в разі ввезення товарів для реалізації інноваційного проекту; пільгова амортизація для фірм, що визначені як інноваційні;
удосконалення законодавства про авторське право, патентних відносин (уведення системи сертифікації та стандартів, що заохочує споживання інноваційних товарів, тимчасовий дозвіл на монополію виробника інноваційних товарів та впровадника інноваційних технологій),
упровадження інструментів підтримки інновацій: економічних (надання державних замовлень підприємствам для гарантування компенсації витрат на фінансування інновацій), політичних (здійснення державного лобіювання інтересів українських виробників інноваційної продукції на міжнародному рівні, застосування відповідного торговельного режиму та регулювання валютних курсів) та інфраструктурних (створення державної інформаційної інфраструктури, розширення доступу до інформаційних мереж та банків даних, бібліотек).
Державному регулюванню належить пріоритетна роль у становленні й розвитку національної інноваційної системи країни.
Інтегруюча й трансформуюча роль інноваційної сфери в сучасному нелінійному інноваційному процесі системного типу знаходить своє узагальнене теоретичне вираження в науковій концепції національних інноваційних систем (НІС), що сформувалася наприкінці XX ст. в результаті дослідження проблем становлення економіки знань, і широко використовується представниками економічної науки як методологічне підґрунтя аналізу проблем соціально-економічного розвитку в умовах перетворення знань та інформації на вирішальні чинники суспільного прогресу.
Національна інноваційна система – це сукупність організаційних та інституціональних структур у державному та приватному секторах економіки у межах національних кордонів, активність та взаємодія яких ініціює, створює, модифікує та сприяє дифузії інновацій.
Національні інноваційні системи характеризуються доволі складною структурою. У більшості робіт, присвячених їх структуризації, переважає поділ НІС на організаційний й інституціональний складники (або рівні), які враховують елементи як приватного, так і державного секторів економіки.
Організаційний складник НІС – це сукупність взаємозалежних організацій державного і приватного секторів економіки, які безпосередньо беруть участь у системному інноваційному процесі. Це: (а) організації наукової сфери, (б) спеціалізовані інноваційні організації, (в) інноваційні й інноваційно активні фірми виробничої царини, (г) організації інфраструктури інноваційної діяльності.
Складник інституціональний – комплекс інститутів, що забезпечують та регулюють інноваційну діяльність на національному рівні.
Вирізняють такі функціональні блоки НІС.
Перший функціональний блок НІС формують організації академічної, галузевої, вузівської, заводської науки державного і приватного секторів економіки, що здійснюють фундаментальні й прикладні наукові дослідження. Його головною функцією як структурного складника НІС є створення наукового продукту – новації, що має ринковий потенціал.
Другий функціональний блок НІС становлять спеціалізовані організації (структури) різних форм власності, що діють в інноваційній сфері. Це технопарки, галузеві кластери, які є формою науково-промислових комплексів, що належать до територіальної інноваційної інфраструктури, інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори, венчурні фонди та ін. Зазначені організації необхідно виокремлювати в особливий функціональний блок національних інноваційних систем, оскільки їх функціональне призначення є подвійним: (а) вони можуть виступати безпосередніми учасниками усіх стадій інноваційного процесу, виконувати функції продукування, впровадження новацій, забезпечення рутинізації й дифузії нововведень, тобто здійснювати інноваційну діяльність на підставі інтеграції наукових, виробничих і ринкових чинників нововведень; (б) зазначені організації виконують також функції інноваційної інфраструктури, спрямовані на створення необхідних умов для ефективної діяльності всіх учасників інноваційного процесу.
Саме специфічність ролі розглянутих організацій у сучасному інноваційному процесі, які здійснюють як інноваційну діяльність, так й її інформаційно-організаційне обслуговування та підтримку, дає підставу для відокремлення їх в особливий функціональний блок НІС – спеціалізовані інноваційні організації.
Третій функціональний блок НІС становлять фірми різних форм власності, що діють у реальному секторі економіки й здійснюють інноваційну діяльність.
Четвертий функціональний блок НІС становлять організації, до функцій яких належить забезпечення сучасного нелінійного інноваційного процесу на базі інтеграції наукової, інноваційної й виробничої сфер економіки – організації інноваційної інфраструктури. Зміст поняття інноваційної інфраструктури слід трактувати у вузькому й широкому значенні. У вузькому – це інфраструктура інноваційної сфери економіки, представлена спеціалізованими інноваційними організаціями, що забезпечують інноваційний процес. У широкому розумінні інноваційна інфраструктура – це інфраструктура інноваційної діяльності, яка разом з організаціями інфраструктури інноваційної сфери включає організації наукової, ринкової й виробничої інфраструктур, що забезпечують ефективну взаємодію суб'єктів інноваційного процесу, що діють у науковій, інноваційній і виробничій царинах економіки.
Важливим елементом національних інноваційних систем є їх п’ятий блок – інституціонально-функціональний, що забезпечує реалізацію призначення блоків НІС, їх взаємозв’язок і взаємодію в сучасному нелінійному інноваційному процесу в умовах певних політичних, економічних, соціальних, національних відносин, правил і норм, притаманних різним країнам. Його головними елементами є: нормативні акти державно-правового регулювання інноваційної діяльності, принципи поміж фірмового інноваційного співробітництва, правила й норми корпоративного управління інноваційним процесом, інноваційна культура й інноваційне мислення.
В Україні здійснюється перехід до інноваційної моделі соціально-економічного розвитку. Її сутнісними характеристиками є:
– головний чинник економічного зростання – інновації як науково-технічне й соціально-економічне явище, результат системного інноваційного процесу ринкового типу;
– основа досягнення господарюючими суб'єктами й суспільством у цілому цілей соціально-економічного розвитку – інноваційна діяльність як здійснення системного інноваційного процесу на підставі інтеграції наукових, виробничих і ринкових чинників нововведень;
– пріоритетна сфера економіки – інноваційна, головною функцією якої є трансформація наукових новацій на інноваційні продукти й технології на підставі інтеграції науки й виробництва;
– організаційно-інституціональна основа інноваційного розвитку економіки – національні інноваційні системи;
– ресурсна основа – інноваційний потенціал суспільства.
У контексті зазначених характеристик формування інноваційної моделі соціально-економічного розвитку суспільства становить собою комплексний науково-технічний і соціально-економічний процес перетворення (а) інновацій – на головний чинник економічного зростання; (б) інноваційної діяльності – на пріоритетний вид економічної активності; (в) інноваційної сфери – на найважливішу сферу економіки, розвиток якої є одним з головних об’єктів державної економічної політики; (г) НІС – на провідний сегмент сучасного господарства.
Стан інноваційного розвитку економіки України відповідно до проекту «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів» свідчить про існування широкого кола гострих проблем, подолання яких неможливе без ретельного визначення тих потенційних можливостей, які присутні в національній економіці і які мають стати опорними точками для переходу України на інноваційно-інвестиційну модель розвитку. Найважливішими з них є:
наявність в Україні світового рівня людського капіталу і можливість його збільшення за рахунок повернення у вітчизняну економіку значної кількості українських зарубіжних «заробітчан»;
багаті та диверсифіковані природні ресурси, включаючи мінеральні, земельні, водні, енергетичні та інші;
наявність потужного промислового потенціалу, який забезпечує майже половину випуску товарів і послуг, більше 90% товарного експорту країни;
наростання в останнє десятиріччя загальної тенденції до відновлення і збільшення обсягів промислового виробництва, особливо машинобудування;
наявність наукових і виробничих досягнень світового рівня: ракетно-космічних технологій, літакобудування, матеріалознавства, виробництва штучних матеріалів тощо;
вигідне географічне розташування стосовно транзиту ресурсів, товарів і переміщення людей.
До основних джерел фінансового забезпечення, які використовуються для гарантування науково-технічної та інноваційної діяльності, відносять: бюджетні асигнування, що виділяються на державному і регіональному рівнях; кошти спеціалізованих позабюджетних фондів фінансування НДДКР, які створюються підприємствами і місцевими органами управління; фінансові ресурси різних типів комерційних структур (комерційних банків, пенсійних фондів, інвестиційних компаній тощо); кредитні ресурси спеціально уповноважених урядом інвестиційних банків; кошти наукових, інноваційних та венчурних фондів; кошти наукових установ; іноземні інвестиції; власні кошти підприємств, в тому числі: прибуток, амортизаційні відрахування тощо.