Тема 8. Психологія виборів та політичні технології.

1. Поняття вибори. Основи виборів.

Політологія виділяє два основні шляхи завоювання та утримання влади: насильство, диктатуру і демократичні вибори. Вибори - це демократичний спосіб формування, періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади або підтвердження повноважень на новий строк, процедура призначення посадових осіб через волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил і процедур. Вибори є сучасною, цивілізованою правовою формою завоювання влади, зміни здійснюваного нею курсу.

Політичні вибори - це не лише безпосереднє голосування, а й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування керівних органів у державі, Головними серед них є:

o призначення виборів та визначення дати їх проведення;

o визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;

o утворення виборчих комісій (Центральної, окружних, дільничних);

o складання списків виборців;

o висування та реєстрація кандидатів;

o проведення передвиборчої агітації;

o голосування; підрахунок голосів;

o оприлюднення результатів голосування;

o проведення в разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.

Вибори відповідають республіканському типові організації влади, коли вона є "res publika" - тобто, справа народу. Згідно з ідеєю республіканізму, народу належить реальний мандат влади, який громадяни періодично вручають, делегують обмеженому колу людей. Будь-який парламентаризм грунтується на ідеї володіння кожним дієздатним громадянином владними повноваженнями і їх передачі своїм повноважним представникам. Що стосується акту голосування, то його можна оцінити як процедуру передачі влади, а ухиляння від участі у виборах - як незгоду її передавати.

Вибори символізують не лише виявлення думки населення, але й залучають маси до процесу управління державою. Вони є засобом політичної соціалізації населення, забезпечують легітимність, законне обгрунтування (як тієї, що опирається на думку народу) політики, яку проводять представники влади, що перемогла на виборах. Вибори відіграють у суспільстві роль своєрідного регулятора, оскільки таким чином можна демократично змінювати владні структури.

Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні (вибори до місцевих органів влади). З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення виборним органам своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парламенту, смерть або відставка президента), додатковими (проводяться для поповнення представницького закладу, якщо з його складу вибув один або кілька членів).

В умовах трансформації політичної системи вибори в Україні ще не є у повній мірі механізмом формування волі більшості та цивілізованого вирішення конфліктів, що виникають, не достатньо виконують функцію рекрутування нової політичної еліти, не є оптимальним способом мобілізації громадськості на підтримку загальнозначимих цінностей і партійних програм.

Абсентеїзм і його причини.

Абсентеїзм (від лат. absent -відсутній) - це байдуже ставлення людей до своїх громадсько-політичних прав. Найхарактерніший прояв абсентеїзму - свідоме ухилення виборців від участі у голосуванні,

Перші відомості про абсентеїзм з'являються ще у III ст. до н. е. У цей час значна частина римських громадян, які, на відміну від афінян, не отримали жодної винагороди за участь у політичному процесі, не могли дозволити собі частої та тривалої участі у зібраннях.

Сьогодні у багатьох державах світу вважається нормальним, коли на виборчі дільниці приходить від третини до половини виборців, а деінде голосує ледве 1/10 електорату. У більшості ліберальних держав вважається, що не йти на вибори - це таке ж право вільної людини, як і решта, що їх гарантує особі цивілізоване суспільство. В Україні участь у голосуванні добровільна, а у світі є приклади, коли законодавче встановлено її обов'язковість. Так, неучасть у виборах в Італії призводить до моральних санкцій (догана від мера), у Мексиці - до штрафу або позбавлення волі, у Греції й Австрії - до тюремного ув'язнення на строк від місяця до одного року.

Є два найважливіші типи причин абсентеїзму:

1) пов'язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в силу певних причин вибори нецікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня справжня змагальність на виборах тощо;

2) пов'язані з загальною політичною, соціальною й економічною Ситуацією у державі.

О.В. Лазоренко та О.О Лазоренко вважають, що абсентеїзм як Тип політичної поведінки особи є:

1) рисою її характеру, життєвою позицією, що виявляється у відсутності потреби, звички, бажання політичної дії;

2) світоглядом, зорієнтованим, наприклад, на внутрішнє вдосконалення. Серед причин абсентеїзму відзначимо низький рівень політичної культури, інфантильність або зк усвідомлення власного політичного безсилля, нездатність впливати на прийняття політичних рішень, відчуження власних політичних цінностей і потреб від можливостей їх задовольнити, високий рівень недовіри виборців політичним інститутам та ін.

Абсентеїзм є відбиттям прагнення людей відсторонитися від політики, в якій частина з них вбачає марнославне й амбіційне змагання групових і егоїстичних інтересів. На думку М. Рокара, у сучасному суспільстві, в якому вплив релігії вельми послабився, усе трагічне і священне пов'язують з політикою. Коли ж вона не виправдовує їх сподівань, у ній розчаровуються, і як один із наслідків - абсентеїзм.

Є. Головаха, І. Бекешкіна, В. Небоженко пояснюють абсентеїзм виборців менталітетом байдужості, характерним для народів колишнього СРСР, а також "психологією конформізму", панування якої в суспільства вивело на політичну арену некомпетентних діячів, що знизило авторитет законодавчих органів і влади взагалі.

Виборча система: поняття, основні типи.

Виборча система - це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних з формуванням органів влади. Сучасні демократії застосовують найрізноманітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різновидів) і кожна із них має певні переваги та недоліки. Основними типом виборчих систем є:

o система абсолютної більшості або мажоритарна; її різновидом є система відносної більшості або плюральна;

o система пропорційного представництва (пропорційна); її різновидом;

є пропорційна система з преференціями;:

o змішана (мажоритарно-пропорційна) система.

Мажоритарна виборча система (від фр. majorite - більшість) передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Залежно від того, яким чином встановлюється ця більшість, розрізняють мажоритарну систему абсолютної і відносної більшості (плюральну). При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав понад 50 відсотків голосів виборців, а при застосуванні мажоритарної системи відносної більшості - той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості застосовується у Франції, Еквадорі, а мажоритарна виборча система відносної більшості - у Канаді, Великобританії. Загалом ця найдавніша виборча система застосовується у 76 країнах світу.

Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. На відміну від мажоритарної виборчої системи, при застосуванні пропорційної системи виборець насамперед голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів.

Історично пропорційна виборча система з'явилася пізніше від мажоритарної, на початку XX століття, і сьогодні застосовується у 48 країнах світу. Вона впроваджувалася під гаслами справедливості, політичної рівності та поваги прав меншості, і часто пов'язується з ідеєю адекватного представництва всіх провідних політичних сил.

Вважається, що ця виборча система є справедливіша за інші, бо дозволяє врахувати інтереси різноманітних суспільних груп, національних меншин, сприяє представництву різних політичних сил у парламенті. У той же час надмірна розпорошеність мандатів між різними, інколи дрібними партіями, призводила до неможливості сформувати більшість у парламенті і утворити уряд, а тому у більшості країн, що застосовують пропорційну систему, введений своєрідний бар'єр, тобто мінімальний відсоток голосів виборців, який має отримати список партії, щоб кандидати від неї могли отримати депутатські мандати. Розміри прохідного відсотка різні: 1% у Ізраїлі, 5% у ФРН, Швеції, 10% у Туреччині.

Як вважає Т.І. Кіс, абсолютний пропорціоналізм може існувати лише як теоретичний ідеал, концептуально пов'язаний з ідеальною демократією. Ця система сприяє зростанню політичного представництва, зростанню політичної активності та політичній соціалізації, знижуючи тим самим відчуженість громадян від участі у політичному процесі.

Існує кілька різновидів пропорційної виборчої системи:

o партія попередньо не формує список своїх кандидатів, а здобувши на виборах певне число мандатів, самостійно визначає депутатів;

o партія пропонує повні списки своїх кандидатів з визначеним місцем кожного з них;

o пропорційна система з преференціями (перевагами), яка дозволяє виборцям, які голосують за певний партійний список, позначати відповідними номерами тих кандидатів, яким вони віддають перевагу.

Тобто, залежно від можливості виборця вплинути на розташування кандидатів у списку, розрізняють такі різновиди пропорційної виборчої системи як "жорстока", "напівжорстока", "м'яка".

Противники пропорційної виборчої системи наголошують на тому, що замість вироблення ефективної парламентської більшості та сприяння створенню працездатного уряду, вона призводить до фіксації надмірної чисельності партій; появи слабких і мінливих урядових коаліцій.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є "лінійне змішування", за якого частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина - за пропорцією. Класичним прикладом застосування змішаної виборчої системи є ФРН, у якій 50 відсотків депутатів Бундестагу обирається за земельними партійними! списками, а інші 50 відсотків - на основі мажоритарної системи відносної більшості. Німецький досвід запозичили більшість посткомуністичних країн, зокрема Україна, Росія, Литва та ін. Змішана виборча система у -нових державах пострадянського простору надійніше та об'єктивніше дозволяє віддзеркалювати політичну структуру суспільства, веде до появи впливових політичних структур замість "кишенькових" партій, які не - мають популярності Серед населення.

На думку М. Томенка, "змішана система дещо привабливіша для простого виборця. Наявність загальнонаціональних списків виборчих блоків посилює суспільний інтерес та привертає увагу до перипетій політичної боротьби. Мотивація пересічного виборця зростає, адже окрім впливу на вибори у своєму одномандатному окрузі, він має можливість долучатися до загальноукраїнського політикуму. Крім того, у варіанті змішаної системи зменшується роль суб'єктивних факторів (зокрема, владного впливу) на рішення виборців".

Виборча система України. За Законом України.

"Про виборі народних депутатів України" депутати Верховної Ради України обираються за змішаною виборчою системою. 50 відсотків (225 депутатів) обв раються у одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а інші 50 % депутатів - за спискам кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків у багате мандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

По багатомандатному загальнодержавному виборчому округу мандат розподіляються між партіями, виборчими блоками партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів пропорційно до отриманих ними голосів. По одномандатному виборчому округу обраним вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносної інших кандидатів, котрі балотувалися, по даному виборчому округу.

Вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради, а також голів цих рад проводяться за мажоритарною системою відноси більшості по одномандатних виборчих округах. Вибори депутатів районної та обласної рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах.

Запровадження змішаної виборчої системи, безумовно, є важливим, кроком на шляху до демократизації українського суспільства, однак, сьогодні багато політичних партій виступають за проведення парламентських виборів 2002 року за пропорційною системою, аргументуючи це такими положеннями:

o по-перше, вибори за змішаною виборчою системою привели до парламенту багато безпартійних депутатів, що стало однією з причин того, що Верховна Рада України не змогла сформувати парламентську більшість;

o встановлення 4-відсоткового бар'єра, на думку прихильників пропорційної виборчої системи, привело по-суті до порушення конституційного права обирати тих громадян, які віддали свої голоси за політичні партії, що не подолали цей рубіж, але за яких проголосував певний відсоток виборців;

o політичні партії, які подолали цей 4-відсотковий бар'єр, а їх лише 8 з ЗО, і взяли участь у виборах, поділили між собою депутатські мандати, які по-праву належали іншим політичним партіям, а це понад 80 мандатів. Отже, склалася така ситуація, коли голоси виборців, які вони віддали за інші політичні партії, тобто проти восьми партій, які пройшли до парламенту, були всупереч їх політичній волі зараховані цим партіям.

Ті, хто сьогодні виступає за чергове реформування виборчого законодавства України в аспекті переходу до пропорційної виборчої системи, вважають, що така система є перспективнішою, оскільки не буде втрачено жодного голосу виборця.

2. Політичні технології: психологічна специфіка.

Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування об'єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.

Особливості політичних технологій зумовлені характером політичного процесу, який охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в межах конкретної політичної системи. Серед них — політична участь, яка має на меті формування в процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами.

Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб'єктам політики). Серед перших найпоширеніші технології завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та утримання влади. Індивідуальні технології використовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов'язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об'єднання тощо), майстерністю дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо.

Люди порізному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її практичній реалізації, інші — індиферентні до неї. Зацікавленість політикою зумовлена багатьма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено таку типологію політичних ролей:

— рядові громадяни (об'єкт політики, політичних процесів);

— рядові громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як члени профспілок, виробничих колективів тощо;

— громадяни, які належать до виборного органу, є активними членами певної політичної організації;

— громадські, політичні діячі, які активно займаються практичною політичною діяльністю;

— професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою);

— політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери.

Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочатку. Мотиви визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовираження, самореалізації, визнання, свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльності суб'єкта політики, передбачити її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості його потреб.

Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільнополітичному житті залежить від її політичної орієнтації.

Політична орієнтація (франц. orientation — звернений на схід, від лат. oriens — схід) — певні уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

Політична орієнтація — це, з одного боку, певні словесно оформлені ідеї та цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина переживає на емоційному рівні.

Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від сформованості особистості, рівня її соціалізації, політичної культури, а також від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства. Вибір може бути груповим та індивідуальним. Груповий вибір часто здійснюють автоматично, під впливом групової орієнтації, особливо на ранньому етапі соціалізації особи, за несформованої політичної культури. Такий вибір найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на перехідних етапах їх розвитку та існування. Індивідуальний — притаманний людині з високим рівнем соціальнопсихологічного, духовного розвитку, громадськополітичної активності.

Вибір орієнтації не завжди є остаточним. Це — динамічний процес, який часто супроводжується елементами дезорієнтації або цілковитою дезорієнтацією. Політологи виокремлюють чотири підходи щодо політичного вибору: ситуаційний, соціологічний, маніпулятивний та індивідуальнопсихологічний.

Ситуаційний підхід. Базується на твердженні, що будьяка політична орієнтація є реакцією на конкретноісторичну ситуацію.

Соціологічний підхід. Спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціальнополітичної ситуації в суспільстві.

Маніпулятивний підхід. Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психологополітичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології. За інтенсивного розвитку засобів масової інформації, зростання ролі засобів зв'язку в політичному житті маніпулятивний підхід відіграватиме неабияку роль у формуванні громадської думки, особливо в нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади.

Індивідуальнопсихологічний підхід. За основу вибору бере особистісні психологічні якості (вроджені, набуті). Фундатор його — основоположник неофрейдизму Т. Адорно, що обстоював ідею «авторитарної особистості». На його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціальнополітичними чи етнонаціональними орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами, їй він протиставляв демократичну, ліберальну особистість. Цю проблематику досліджував Е. Фромм, спеціалісти з інших галузей знань.

Вибір політичної орієнтації — не одномоментна дія, а процес, у якому людина коригує свою орієнтацію під впливом певних соціальноекономічних умов, особистих психологічних змін. У цьому процесі вона ідентифікує себе з окремою особою або групою осіб. Політичні переваги, як правило, і формуються внаслідок макрогрупової («середовищної») ідентифікації. Наприклад, людина може ідентифікувати себе з бізнесменами, управлінцями, середнім класом тощо. Такі ідентифікації ґрунтуються на відповідній психологічній близькості до групи, кій вона симпатизує.

Характерними виявами групових психологічних ідентифікацій є ідентифікації на національному ґрунті. Національна чи націоналдержавна орієнтація відображає систему політичних уподобань і переваг. Головним її важелем є прагнення націй, етносів до незалежності.

Політичний вибір здійснюється на основі певних цінностей. Для одних домінуючими є загальногуманістичні цінності, для інших — цінності певної релігії, соціальної групи тощо. Вибір може бути й суто прагматичним, ґрунтуватись на особистісних цілях й інтересах.

Політичні процеси неможливі без участі в них різних суб'єктів, яку називають політичною участю.

Є декілька концепцій політичної, передусім електоральної, участі.

Теорія раціонального вибору. Згідно з нею більшість людей схильні до раціональної поведінки (не ототожнювати з логічною поведінкою), її прибічники вважають,що людина намагається досягти максимального результату за рахунок оптимальних, а то й найменших зусиль.

Мічиганська модель. Передбачає, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або висхідною політичної соціалізації.

Психологічна школа, її прихильники домінуючими у політичній участі й діяльності вважають мотиви й установки людини, намагаються щонайконкретніше вивчити взаємозалежність установок та поведінки, конкретних дій особи.

Інституціональний підхід. На думку його прибічників, політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на владу.

Реалізується політична участь у виборах, управлінні та самоуправлінні, прийнятті політичних рішень та здійсненні контролю за їх доцільністю; політичних кампаніях (мітингах, маніфестаціях, зібраннях), акціях громадянської непокори (війнах, революціях); діяльності політичних партій, різноманітних громадських об'єднань, у процесі самостійної індивідуальної політичної діяльності, її рівень, масштаби — показник рівня демократичності суспільства, загальної та політичної культури його громадян, інших суб'єктів політики.

Без знання особливостей політичних технологій та вміння їх використовувати досягти успіху в політичній діяльності неможливо. А для оволодіння ними передусім потрібні відповідна науковотеоретична підготовка, вміння вивчати й аналізувати об'єктивні умови, в яких діють конкретні суб'єкти політики. Це стосується соціальноекономічної, політичної ситуації в країні, регіоні; особливостей функціонування соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб й інтересів; розстановки політичних сил; статусу та рівня впливу на громадян політичних партій, рухів, об'єднань, засобів масової інформації.

Особливості політичного процесу завжди зумовлені відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників. Політична діяльність визначається самою природою політики — встановленням відповідних політичних відносин між суб'єктами політики, які часто мають протилежні запити та інтереси, судження і спрямування активності.

Політична діяльність завжди індивідуальна. Йдеться про індивідуальний стиль політичної діяльності не як сукупність окремих якостей, а як цілеспрямовану систему взаємопов'язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат.

Залежно від характеру поведінки учасників політичного процесу поділяють на лідерів, активістів, послідовників, лідерів громадської думки. Лідери, як правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, своєму авторитету, соціальному статусу тощо. Активісти виступають посередниками між лідерами і тими, хто їх підтримує. Вони впливають на рядових учасників політичних дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності. Послідовники мають різний ступінь політичної, соціальної активності, в цілому підтримують ідеї лідерів, але з різних причин недостатньо чітко усвідомлюють навіть власні інтереси у політичній боротьбі, а тому менш діяльні, ніж активісти. Лідери громадської думки своєю не стільки організаторською діяльністю, скільки інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації) підсилюють емоційне, психологічне напруження навколо проблем, які є предметом політики.

Політичну поведінку, взаємодію різних соціальних груп, особистостей, соціальних, політичних інститутів називають політичними відносинами. Існують дві форми політичних відносин: політична діяльність, яка відображає динамізм політичних відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників політичного процесу, і політична організація, яка відображає структурованість політичних відносин, їх сформованість на основі певних норм і правил.

Політична участь не лише забезпечує реалізацію інтересів і запитів громадянина в процесі політичної діяльності, а є дієвим засобом політичної соціалізації, формування політичної культури, громадянської позиції особи.

У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч вступає в певні контакти з іншими політиками, має відносини з державою, ідеологією, політикою, владою. Ці відносини багато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх сутність, особливості функціонування, як володіє прийомами, технологіями політичної діяльності. Адже йому випадає жити і діяти за конкретного політичного режиму, певних політичних партій, громадських об'єднань, інших суб'єктів політики.

Особливості використання індивідуальних та загальних політичних технологій

Індивідуальні політичні технології використовуються окремими політиками, громадськими, державними діячами, загальні — колективними суб'єктами політичного процесу: групами тиску, політичними партіями, лобістськими групами, громадськими об'єднаннями.

До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій належать публічні виступи, участь у бесідах, дискусіях, розв'язанні конфліктів; прогнозування політичної діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підготовка матеріалів для друкованих засобів масової інформації тощо. Кожна технологія має свої особливості, завдяки яким створюється певний імідж політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується досвід політичної діяльності.

Готуючись, наприклад, до публічного виступу, політик передусім повинен знати про час, мету його і відповідно готуватися до спілкування з аудиторією. На цьому етапі важливою є підготовка тез (структури) виступу, визначення суті, спрямування розмови, ймовірних запитань. Необхідно попрацювати над зовнішністю, жестикуляцією, диханням тощо. Усе це і є технологією політичного виступу.

В індивідуальних політичних технологіях домінують індивідуальні риси особистості політика. Саме на них відповідно акцентують в інтересах політика.

Серед найзагальніших і найпоширеніших є технології прийняття політичного рішення і технології виборчих кампаній.

Технологія прийняття політичного рішення — процес реалізації політичної мети на основі накопиченої інформації.

Кожне політичне рішення є невід'ємним елементом політичного процесу, результатом попередніх дій. Іншими словами, це своєрідний процес, за якого накопичена інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні спонукальні акти (вказівки, розпорядження, накази тощо). Політичні рішення є елементом політичного процесу і не можуть існувати статично, їх класифікують:

1. За спрямованістю на конкретну проблему. Рішення правильне (проблема вирішується відповідно до мети); рішення нейтральне (проблема залишається на попередньому рівні); рішення неправильне (проблема стає ще гострішою, загальна ситуація погіршується).

2. Як правові та неправові. Правові — рішення, прийняті згідно з конституцією, законами та розпорядчими актами конкретної держави. Неправові — рішення, при1 йняті всупереч чинним законам і актам.

3. На основі суб'єктнооб'єктних відносин. Це озна^ чає, що суб'єкт влади при прийнятті рішення може одної; часно бути і його об'єктом. Верховна Рада України, наприклад, приймає певні рішення щодо організації власної діяльності.

4. За ступенем значущості. Значні, або кардинальні; чергові (радикально ситуації не міняють); нейтральні (прийняті з незначних суспільнополітичних питань, наприклад, утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робочих груп тощо).

5. За термінами дії, виконання, реалізації. Довготривалі (різноманітні мораторії); безперервної дії (дія багатьох статей конституції країни), короткотривалі (рішення про заборону мітингу, пікету, страйку тощо).

Процес прийняття політичного рішення має кілька етапів: а) підготовчий (відбір і аналіз інформації); б) розробки проекту рішення (проекту програми); в) затвердження і прийняття до виконання рішення; г) реалізації прийнятого рішення; г) автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його наслідків.

Дотримання вимог усіх етапів може забезпечити прийнятому рішенню адекватність щодо ситуації. Це ще залежить і від компетентності тих, хто готує його, і ступеня врахування громадської думки, знання суспільнополітичної ситуації.

Технологія підготовки і прийняття політичного рішення розпочинається з аналізу суспільнополітичних відносин у тій сфері, якої воно стосуватиметься. Спершу необхідно вивчити, наскільки предмет майбутнього рішення відповідає реальності, чи не стосуватиметься воно псевдопроблем, удаваних відносин. Відтак необхідно серед багатьох подій і явищ вирізнити саме тенденційні, а також визначити їх сутнісні особливості. На цьому етапі важливою є об'єктивність інформації, доступ до її джерел.

На етапі підготовки проекту політичного рішення може працювати одна особа або група осіб. За колективної підготовки проекту є більше шансів серед альтернативних точок зору знайти ту, яка задовольнила б інтереси багатьох. Особливо важливим є колективне вироблення рішень, що стосуються інтересів великої групи людей — конституцій, меморандумів, програм і заяв політичних партій, об'єднань, груп тощо. На цьому етапі великого значення набуває визначення перспективи рішення (прогностичний аналіз того, наскільки дієвим, результативним буде рішення, як сприятиме воно розв'язанню проблем у суспільстві, між суб'єктами політичного процесу).

Не менш складним є процес затвердження політичного рішення та прийняття його до виконання. Іноді він відбувається в безкомпромісній політичній боротьбі. І хоча в парламентах, окремих політичних партіях відпрацьований певний механізм розгляду і прийняття рішень, боротьба навколо них нерідко триває довго, гостро і непрогнозовано. Особливо складними є ці процеси в країнах зі слабкими демократичними засадами і традиціями, де немає чіткого поділу влади між її гілками і механізмів противаг, що часто зумовлює прийняття нелегітимних рішень, а отже, перешкоджає створенню відповідних умов для їх реалізації. Легітимність рішень — це насамперед дотримання чинних законів. Залежить вона і від сприйняття громадянами ідеї, змісту політичного рішення. Поєднання цих умов здатне забезпечити виконання прийнятого рішення. Незаконність політичного рішення породжує різні «групи тиску», лобістські групи. В демократичних суспільствах лобіювання певних рішень, законів давно набуло цивілізованих форм, стимулює ефективне їх виконання. Це офіційні виступи в парламентах, на з'їздах, інших зібраннях політичних партій, у засобах масової інформації, організація листів, телеграм, дзвінків тощо.

Здійснення ухваленого політичного рішення є складним, часто тривалим і суперечливим процесом. Воно пов'язане з відповідними змінами соціальнополітичної, економічної ситуацій. Тому після прийняття рішення, як правило, ще залишається ймовірність багатовекторності, непрогнозованості розвитку політичного процесу. Це вимагає від усіх, хто причетний до його прийняття, певних зусиль щодо його реалізації. Нерідко виникає необхідність доповнення, радикального доопрацювання уже прийнятого рішення.

Технології прийняття політичних рішень великою мірою зумовлені характером політичного режиму. За авторитаризму, тоталітаризму рішення приймають здебільшого в закритому, таємному режимі вузьким колом людей, не беручи до уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів дбають про чіткість процедури прийняття політичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус. Це сприяє уникненню соціальних, політичних конфліктів, забезпечує стабільний розвиток суспільства.

Стрижнем політичної діяльності, політичної участі, а значить, і використання різноманітних політичних технологій, є влада, яку здобувають або демократичним (всенародні вибори), або недемократичним (насильство, авторитаризм, диктатура) шляхами. Іноді ці шляхи поєднуються або взаємодоповнюються.

Відповідно до виборчої системи (мажоритарна, пропорційна, змішана, куріальна), суб'єкти політики обирають певні виборчі технології.

Виборчі технології — сукупність політикоорганізаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чу їх об'єднання.

Здебільшого починаються вони з формування команди кандидата або іншого суб'єкта політичного процесу. Команда кандидата на виборах — це групи політичного аналізу, по роботі із засобами масової інформації, підготовки і поширення матеріалів, організації масових заходів, «швидкого реагування». Кожна з груп, маючи конкретні функції, взаємодіє з іншими, працюючи на єдину програму і мету.

Починають передвиборчу кампанію з ґрунтовного аналізу політичної ситуації як у конкретному виборчому окрузі, регіоні, так і в країні. Аналізу підлягають історичні й географічні особливості, соціальнодемографічний портрет; соціальноекономічна ситуація; політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); результати попередніх виборів (розстановка політичних сил); наявність впливових політиків, громадських діячів, неформальних лідерів; особливості засобів масової інформації; інформація про головних конкурентів тощо.

Відтак виробляють відповідну стратегію виборчої кампанії, беручи до уваги сильні й слабкі сторони суперників, ситуацію у виборчому окрузі, проблеми, які передусім турбують виборців, головні принципи, засоби проведення виборчої кампанії, створення іміджу кандидата тощо. Предметом особливої уваги є програма кандидата на виборах, для якої важливими є:

— наявність поглядів щодо найактуальніших проблем — соціальних, економічних, політичних, духовних, етнокультурних тощо;

— чіткість, зрозумілість, логічність;

— конкретність щодо змісту і строків розв'язання існуючих у регіоні проблем.

Підготовці виборчої програми передує вивчення громадської думки шляхом соціологічних та експертних опитувань.

Існують технології підготовки і виступу перед аудиторією (виборцями), у засобах масової інформації, участі в дискусіях, дебатах тощо. Готуючись, наприклад, до виступу на телебаченні, насамперед слід мати загальне уявлення про конкретну назву, жанр (інформаційна програма, дебати, дискусія, телеінтерв'ю), сценарій, регламент, режим передачі (прямий ефір, запис), склад учасників.

Найчастіше стратегію виборчої кампанії вибудовують так, щоб підтвердити причетність кандидата до політичної сили, партії, блоку, владної структури, авторитетного лідера; створити певний ідеологічний контраст з іншими кандидатами, сформувати його позитивний імідж на тлі конкурентів, зробити ставку на відповідні суспільнополітичні структури, засоби масової інформації.

3. Виборчі технології.

Виборчі технології є об´ємною та багатоконструктурованою темою, і тим не менш, навіть говорячи про “чорні” (брудні) технології, неможливо обійти момент маніпулювання як такий.

Представляється доцільним попередньо запропонувати декілька визначень:

Виборчі кампанії є ніщо інше, як чи то утримання , чи то перерозподіл, чи то захоплення ресурсів – матеріальних, інформаційних, силових, інтелектуальних, людських.

“Під “виборчими технологіями”розуміють інтелектуальні комплекси або системи , нормативно визначені акції, дії тощо, які підвищують ефективність політичних груп, організацій, які беруть участь в боротьбі за державну владу.”

Отже, дані технології застосовуються у виборчих кампаніях, мета яких – мотивувати людей йти на голосування і голосувати, відповідно, за конкретну політичну організацію або особу.

Звідси можна констатувати, що всі виборчі технології, які застосовуються у ході виборчої кампанії, незалежно від того, вважають їх спеціалісти чистими чи брудними, базуються на маніпуляції свідомістю виборця.

Відомо, що сама політитична система намагається регулювати процес управління людьми настільки, наскільки це можливо. Фізичний примус в демократичних суспільствах є малоефективним. Тому виникла ціла “індустрія” свідомості, яка за допомогою ідеологічних механізмів дозволяє управляти свідомістю людей.Є Доценко пропонує наступне визначення такого роду маніпуляціям:

“Маніпуляція – це вид психологічного впливу, майстерне виконання якого веде до скритого збудження у іншої людини намірів , які не співпадають з його актуально існуючими бажаннями.”

С. Кара-Мурза вважає, що “Маніпуляція – це вид застосування влади, при якому той, хто володіє нею впливає на поведінку інших , не розкриваючи характер поведінки , яку він від них очікує”.

Фактично, обидва автори, аналізуючи у своїх творах феномен маніпуляції, погоджуються у наступному:

Маніпуляція – психологічний, а не фізичний вплив,

Маніпуляція – це прихована дія, факт якої не повинен бути поміченим об´єктом маніпуляції,

Маніпуляція – це вплив, який потребує значної майстерності і знань.

Політична маніпуляція, на відміну від міжособистісної, безособова і передбачає вплив на широкі маси. Воля меншості (а то й окремої особистості) у завуальованій формі нав´язується більшості. Технологічно маніпулювання являє собою “вплив на суспільну думку за допомогою управлінських ефектів для досягнення певних цілей коммуніканта” .

Таким чином, говорячи про політичні маніпуляції, варто:

Чітко розрізняти маніпуляцію як процес і власне маніпулятивні методи , тобто техніку маніпуляції. Технікою можна користуватися несвідомо, але до політичної маніпуляції відносять лише свідомі, заплановані маніпуляції, спрямовані на досягнення своїх цілей особою, чи групою осіб,

Розрізняти політичну (масову) маніпуляцію і міжособистісну.

Технологія політичної маніпуляції, на думку В Амєліна, передбачає наступні моменти:

а)впровадження у свідомість під виглядом об´єктивної інформації неявного, але бажаного для певної групи осіб змісту,

б) дія на больові точки суспільної свідомості, які збуджують страх, тревогу, ненависть тощо

в) реалізацію деяких замислів і цілей, які приховуються і досягнення яких комунікант пов´язує з підтримкою суспільною думкою своєї позиції”.

Маніпуляції неможливі без спеціального викривлення стану речей шляхом замовчування одних фактів та вип´ячування інших, публікацій неправдивих повідомлень, пробудження у аудиторіії негативних емоціїй за допомогою засобів або словесних образів тощо, що само собою являється основними прийомами чорного PR. Всі ці прийоми спрямовані на створення певного емоційного настрою і психологічних установок у аудиторії.

С.Кара-Мурза, Є. Доценко та В. Амєлін, які вважаються спеціалістами в галузі маніпуляції людською свідомістю, у своєму аналізі приходять до думки, що найефективніше маніпулювати виборцями за умов перенесення передвиборчої боротьби з реальної у, так звану, віртуальну площину, що насправді доведено і на практиці. Тема загрози “віртуалізації” передвиборчої боротьби тобто виштовхування її у чисто інформаційне поле, де основну роль відіграють інформаційно-комунікативні технології, неодноразово підіймається в ЗМІ. Зокрема Г. Почепцов детально розглянув прийом “спін”, як один із прямих засобів маніпуляції свідомістю електорату.

“Спін” з англійської означає повертати , відповідно, політтехнолог, якого називають спін-доктор, повертає підопічного політика або партію так, щоб він зайняв більш вигідну для свого освітлення в інформаційному просторі позицію.

Зрозуміло, що спін-доктор працює не з реальними об´єктами, а їх віртуальними замінниками, які прийнято називати іміджами, або , більш професійно, “віртуальними об´єктами”, які ним же і створюються. Спін-доктор покликаний зробити з несуттєвих подій подій першої важливості і навпаки, повертаючи віртуальний об´єкт вигідним боком. Професор Почепцов пропонує найпростішу схему оберту віруального об´єкту:

СУТТЄВЕ НЕСУТТЄВЕ

НЕСУТТЄВЕ СУТТЄВЕ

Основним з правил роботи з віртуальними об´єктами є їх наближення до землі, матеріалізація. Матеріалізований віртуальний об´єкт користується підримкою і може йти на наступний рівень віртуалізації. Тобто відбувається процес постійної зміни віртуалізації матеріалізацією:

ВІРТУАЛІЗАЦІЯ МАТЕРІАЛІЗАЦІЯ ВІРТУАЛІЗАЦІЯ

Як приклад матеріалізіції віртуального об´єкту Г.Почепцов пропонує історію збору підписів у підтримку уряду Ющенка, згадану С. Конєвим у “Київському телеграфі”. Виявляється, барикада перед трибуною, яка мала уособлювати всенародну підтримку, була чисто віртуальним об´єктом: Рух Удовенка заповнив свої скрині власною рекламною продукцією, трохи присипавши її зверху невеликою кількістю справжніх паперів із підписами. ПРП та Рух-2 просто відксерили існуючі папери у потрібній кількості і також заповнили ними свої скрині. Таким чином віртуальний об´єкт отримав матеріалізацію. Матеріалізований віртуальний об´єкт став називатися всенародною підтримкою і був готовий до наступної віртуалізації.

Отже, віртуальні об´єкти легко створювати, але з ними легко і боротися, оскільки вони пристосовані до будь-яких трансформацій. Зважаючи на те, що навколо будь-якого віртуального об´єкту існує нескінченний потік як позитивної, так і негативної інформації, спонсор комунікації може замовити повідомлення, що має досягти певної аудиторії. Так спонсор коммунікації може підтримувати свій власний віртуальний об´єкт, а може боротися з конкурентним, оскільки віртуальні об´єкти є відкритими не лише для політтехнологів, які їх створили.

Щоб боротися з віртуальними об´єктами достатньо змінити контекст навколо них, не зачіпаючи самих об´єктів, тобто ввести певний негатив.

У віртульний простір українського партійного блоку можна вводити негативи, які неодноразово доводили ефективність свого застосування для маніпуляції свідомості електорату. Зокрема, на виборах 1998 року до віртуального об´єкту “Канівська четвірка” був введений негатив неможливості прийтидо спільної думки. Отже, пропонуються наступні негативи для “спінування” українських партійних блоків:

акцент на неможливості прийти до спільної думки,

акцент на наближеності до влади,

акцент на корупційності.

Таке “крутіння” віртуальними об´єктами, тобто іміджами політиків, політичних партій, блоків, відбувається виключно задля впливу на свідомість громадян, з метою провокування їх симпатій або антипатій до певних віртуальних об´єктів.

Так, для ефективної маніпуляції за допомогою віртуального, інформаційного простору пердвиборча кампанія вимагає певної схеми дій, які можна задати наступним чином:

Виборець отримує більший об´єм відомостей у інформаційному просторі, ніж у результаті особистого спілкування

Реальні події стають значними також завдяки їх освітленню в ЗМІ. Крім того виникають і широко використовуються терміни “псевдоподія”, “паблісіті” та “джинса”, які широко застосовуються в інформаційному просторі, для означення штучно створених подій та їх освітлення в ЗМІ.

Інформаційний простір “диктує” виборчій кампанії характеристики, найбільш вигідні з точки зору висвітлення .

Запропоновані характеристики “виштовхують” предвиборчу ситуацію в інформаційне поле, де й відбувається маніпуляція свідомістю електорату за допомогою інформаційно-комунікативних технологій.

Все перераховане вище створює серйозну небезпеку як для відходу чисто до маніпулятивних стратегій, так і для неадекватного вирішення проблем, які стоять перед виборчою кампанією.

Ще одним, чи ненайефективнішим засобом маніпуляції свідомістю електорату є вплив на суспільну думку за допомогою рейтингів , які контролюються.

Адже опитування суспільної думки і рейтинги політиків стали важливим інструментом передвиборчої боротьби. . У демократичній політичній системі “еквівалентом виразу “Бог з нами” сьогодні стало “Суспільна думка з нами”. Такий фундаментальний ефект опитувань суспільної думки: ствержувати думку про існування єдиної думки, тобто легітимізувати певну політику і закріпити відношення сил, на яких вона базується або які роблять її можливою”.

Вплив на настрій виборців за допомогою рейтингів отримав назву “ефекту фургона з оркестром”. Про зміст суспільної думки люди дізнаються із ЗМІ, причому рейтинг вважається його єдиною об´єктивною характеристикою. Картина суспільної думки, створена на основі рейтингів, занурюється у свідомість електоральної одиниці , яка завжди підсвідомо ототожнює себе з більшістю , оскількі у масовій свідомості саме більшість є носієм моральної істини. Виникає позитивний зворотній зв´язок, який веде до подальшого зростання рейтингу.

Але слід зазначити, що соціологічне маніпулювання найефективніше за умов притаманності суспільству двох наступних факторів:

Високий ступінь залежності суспільної думки від офіційної інформації, а такою є все, що пускається через ЗМІ.

Соціологічні данні мають виступати в очах суспільства у статусі компетентного знання.

У цьму відношенні в українському суспільстві склалася специфічна ситуація: з одного боку добре помітно падіння патерналістичних настроїв. З іншого – авторитет держави і професійних структур, які домінують у ній , досить низький. У зв´язку з цим перебільшувати роль маніпулятивних технологій , пов´язаних із соціологією , не варто, можна прослідкувати навіть зворотню тенденцію. Якщо ще на президентських виборах 1999 року маніпулювання свідомістю за допомогою рейтингів було найефективнішою технологією, то зараз за умов їх шквалу з показниками, які суперечать один одному, реакція виборця не може бути однозначною.

Тим не менш, недооцінювати роль соціологічних маніпуляцій не можна , оскількі при професійному підході вони відіграють першу роль у зомбуванні свідомості електорату.

Отже, якщо в демократичному суспільстві засобом досягнення головної мети виборчої кампанії – примусу (психологічного) електорату голосувати за певну політичну організацію або особу є політична маніпуляція свідомістю електорату, тоді, якщо не всі, то більшість виборчих технологій і будуть використовуватись для прямого чи не прямого впливу на свідомість електоральної одиниці. Виникає загроза, що поступово в арсеналі політтехнологів, які, безперечно, мають працювати максимально ефективно, щоб вдовольнити замовника і не втратити роботу , залишаться лише найактуальніші виборчі технології, тобто ті , які найкраще маніпулюють свідомістю. Відповідно, слід з´ясувати які з наявних виборчих технологій найефективніше маніпулюють свідомістю, щоб передбачити тенденцію до змвни правил виборчої боротьби.

ПРИМІТКА. Звичайно, слід зазначити, що навіть якщо передбачити максимальне зміщення акцентів пердвиборчої боротьби у бік лише найактуальніших технологій , які, як ми з´ясуємо пізніше, можуть виявитися “брудними”, вона [боротьба] все одно залишиться у певних рамках передбачених законодавством, яке , відповідно, є і має бути потужним регулятором правил передвиборчої боротьби.

Визначення PR і PR-технологій як одних із ефективних виборчих технологій.

Якщо мета виборчої кампанії – примусити (психологічно) проголосувати за певну виборчу одиницю засобом маніпуляції свідомістю електорату, тоді ті технології, які найефективніше працюють для досягння цієї мети і називатимуться актуальними виборчими технологіями.

Щоб довести, що PR–технолгії належать до актуальних виборчих технологій , тому, що ефективно маніпулють свідомістю електорату, важливо дати визначення самому терміну “паблік релейшенс”, а це зробити досить важко, оскільки в кожній школі PR виникає ситуативне власне визначення, відповідно до місцевої практики застосування зв´язків із громадкістю.

Загалом, у ХХ столітті було запропоновано чимало визначень PR. У 1975 році один з американських фондів (Foundation for Public Relation Research and Education) виявив біля 500 визначень PR. Зібрані визначення були уважно вивчені. В результаті з´явилося узагальнене визначення, головною якістю якого стала довжина, однак ні в якому разі не зрозумілість.

“PR” – це особлива функція управління , яка сприяє запровадженню і підтримці спілкування, взаєморозуміння і співробітництва між організацією і громадскістю, рішенню різноманітних проблем і задач, допомагає керівництву організації бути інформованим про суспільну думку та своєчасно реагувати на неї, визначає і робить особливий удар на головній задачі керівництва – служити інтересам громадскості, допомагає керівництву бути готовим до будь-яких змін та використовувати їх найбільш ефективно, грати роль “системи раннього повідомлення” про загрозу і допомагає справитися з небажаними тенденціями, використовує дослідження і відкрите спілкування, яке базується на етичних нормах, у якості основних засобів діяльності.”

Загалом, вказані різноманітні, різні за значенням , і не всі напрямки діяльності , причому без вказування специфіки PR. Приблизно те ж саме можно сказати про прикладну психологію, соціологію і психологію управління, теоріїї “людських відносин” тощо.

Наприклад, Інститут суспільних відносин (ІPR) , який було створено у Великобританії у 1948 році, прийняв наступну трактовку :

“PR – це тривалі зусилля, які плануються, спрямовані на створення і підтримку доброзичливих відносин і взаєморозуміння між організацією та громадскістю”.

З визначення не ясно, як ця діяльність здійснюється. Не можна не вказати на наївно-ідеалістичне визначення , яке спрямоване на досягнення абстрактної суспільної гармонії, запропоноване відомим англійським PR-спеціалістом Семом Блеком, автором першої виданої в СРСР книги з PR:

«Діяльність в галузі паблік рілейшинс – це мистецтво і наука досягнення гармонії із зовнішнім середовищем за рахунок взаєморозуміння , яке базується на достовірній та правдивій та повній інформованості ».

Як видно з визначення, воно сильно відірвано від нашої сучасної української дійсності. У цьому визначенні нема місця ані «брудним», ані «чорним» PR-технологіям. Можна сказати, що визначення класика світового PR Сема Блека дуже ідеалістичне і в практичній діяльності недоречне. Як вважає Микола Попов, у випадку правильного застосування PR-засобів преславута гармонія наступає лише для замовника просування ідеї та її старих і нових послідовників, --тоді як лезо PR спрямоване, в основному, на усунення гармонії між замовником і його конкурентами. Взаєморозуміння слід розуміти як переконання більшості (за допомогою як раціональних, так і ірраціональних методів) у тому , що ти правий. Якщо ж під критичним кутом подивитися на закінчення блеківського визначення (там , де йдеться про правду та повну інформованість), то ми знайдемо черговий прояв державно-суспільної пропаганди і маніпуляції свідомістю громандян.

Крім того, критеріїв правди (або факту, якщо бути конкретнішим) не існує. Існують лише критерії відповідності того або іншого тверження загальноприйнятим нормам – і не більш того. Правда для одного може бути неправдою для іншого.

Під сумнів можна взяти і «повноту інформованості» Блека. Єдина постійна річ у нашому світі -- це щосекундні зміни. Це означає, що, пам'ятаючи сверхзадачу ,-- укріпити імідж шляхом досягнення взаєморозуміння, -- слід обмежити інформування лише тими шляхами , які будуть цікаві суспільству і зіграють на користь замовника. Тобто насправді PR – це видозміна системи інформованості суспільства про об'єкт, при якій пов'язані з ним новини розповсюджуються не природним , а штучним шляхом. Шляхом лакування інформації, майстерного приховування невигідних фактів і застосування інших PR-засобів.

Схожий на блеківський “ідеалістичний підхід” закріплений і у достатньо популярному словнику Вебстера (Webster New International Dictionary), який дає наступне визначення:

“PR – це сприяння встановленню взаєморозуміння та доброзичливості між особистістю, організацією та іншими людьми, групами людей або суспільством у цілому засобами розповсюдження роз´яснювального матеріалу, розвитку обміну (інформацією) та оцінки реакції” .

Критикувати його вважаю недоцільним , оскільки це вимагає використання аналогічної до блеківського підходу аргументації.

Один з відомих російських авторів у сфері PR – А.П. Чуміков , вважає, що:

“PR – це система інформаційно-аналітичних та процедурно-технологічних дій, спрямованих на гармонізацію взаємовідносин в середині певного проекту, а також між учасниками проекту та його зовнішнім оточенням задля успішної реалізації даного проекту”.

Майже ідеальне визначення, але не PR , а PR –супроводу та PR-проекту як одиниці діяльності, але знову без вказання специфіки діяльності.

Тобто від “мистецтва досягнення гармонії” ми поступово переходимо до “системи інформаційно-аналітичних та процедурно-технологічних дій”, а точніше чіткої продуманої діяльності з встановленими правилами і процедурами.

Можна відмітити й інші визначення. Всі вони фіксують лише одну із сторін PR і мало говорять про його специфіку. Це пов´язано, перш за все, з тим, що в сучасних умовах нового “інформаційного” суспільства відбувається панування практики над теорією. PR, консалтінг, реклама—складні інформаційні технології, надати певний теоретичний рівень яким надзвичайно важко, оскільки будь-яке визначення не може бути вічним і сталим, воно здатне до розвитку, не заперечує існування інших, попередніх визначень, а по можливості включає їх до свого змісту.

Оптимальною серед широкого спектру запропонованих західними, російськими та вітчизняними спеціалістами визначень PR, які опрують спільними категоріями, але дещо відрізняються у деталях, я вважаю дефініцію, яка доводить його домінуючу роль в актуальних виборчих технологіях, визначення, запропоноване Незалежноим Інститутом Політичних Технологій та Зв´язків із Громадкістю (НІПТЗ):

“PR – це діяльність з формування образу об´єкту (організації, особи, ідеї, товара, послуги тощо) і впровадження цього образу у суспільну та/або групову свідомість для досягнення знань, переконань та дій”.

Якщо пригадати запропоноване вище виначення виборчих технологій як:

“ інтелектуальних комплексів або систем , нормативно визначених акцій, дій тощо, які підвищують ефективність політичних груп, організацій, які беруть участь в боротьбі за державну владу.”

Можна дифініціювати виборчі PR-технології як :

Інтелектуальні комплекси або системи нормативно визначені акції, спрямовані на формування образу осіб, політичних груп, організацій, які беруть участь у боротьбі за державну владу, і впровадження цього образу у суспільну та/або групову свідомість для підвищення їх ефективності.

Запропоноване визначення доводить, що PR-технології можна вважати актуальними виборчими технологіями , оскільки , формуючи імідж певного політичного об´єкту, ми змінюємо картину світу виборця і примушуємо його діяти таким чином, як потрібно нам, що, фактично, і є політичною маніпуляцією, а, отже, і актуальною виборчою технологією. Більш того, судячи з визначення PR як діяльності та , відповідно, PR-технологій, як засобів цієї діяльності, головним методом роботи тут і є саме маніпуляція свідомістю, що і робить виборчі PR-технології ефективно працюючими у виборчих кампаніях політичних організацій та осіб.

Чорний PR та чорні PR – аналіз визначення та причини їх використання у передвиборчій боротьбі.

У виборчих PR-технологіях, які широко застосовуються у виборчих кампаніях, оскільки ефективно маніпулюють свідомістю електорату, вагому частку займають так звані “брудні” технології. Більш того, у ЗМІ переодично висловлюється занепокоєння, що пердвиборча боротьба фактично переміщується на поле “чорного PR”. Щоб довести або спростувати актуальність цих звинувачень та зрозуміти причину такого неймовірного захоплення “брудними” технологіями,важливо чітко визначити, що відносити до так званого “чорного” PR.

ПРИМІТКА 1. Слід заздалегідь зазначити , що термін “чорний PR” використовується як синонім “брудних” виборчих технологій і іноді не має жодного відношення до PR, що буде видно з подальшого його аналізу.

Доцільно почати з визначення чорного PR. Перш за все, слід зазначити, що назва “чорний PR” була вперше запропонована популярним сучасним письменником В.Пєлєвіним у скандальному романі “Generation π” та з легкої руки ЗМІ та PR-щиків перетворилася на сталий фразеологізм.

Фактично чорний PR називають:

Пропагандою(застарілий та не повний термін)

Компроматом (теж не повний , це лише частина чорного PR)

Провокацією

Брудними, чорними PR-технологіями, заперечуючи існування їх цілої методології

ПРИМІТКА 2. Знайти визначення “чорному PR” можна декількома методами. Найпростіше, здавалося, було б вивести його з різниці “білих” та “чорних” технологій. Однак, я вважаю цей метод недоцільним, оскільки , по-перше, так званий “білий PR” пропонує дуже широкий спектр технологій, по-друге, іноді чисті PR-технології можуть виявлятися “брудними” в залежності від специфіки їх застосування у кожному конкретному випадку. Тому, на мою думку, варто діяти від супротивного і методом аналізу публікацій на цю тематику визначити більшість можливих застосувань “чорних” PR-технологій, щоб в подальшому їх можна було відрізнити від власне політичного PR і знайти методи ефективної боротьюи з ними.

Пропоную наступний аналіз з визначення чорного PR деяких джерел, в основному періодики.

Не дивлячись на широкий досвід застосування і протидії таким технологіям, єдності в оцінці тих або інших технологій не спостерігається. Часто не спостерігається і логіки. Найчастіше пишуть про “чорний PR” і “брудні технології” журналісти, які нерідко мають досить поверхневе уявлення про цю сферу діяльності.

Наприклад, постійний автор газети “День” В.Войтенко чомуь зводить весь PR до спілкування з електоральними масами. У дійсності ж з будь-якого підручника слідує, що виборчі технологій – це лише частина (щоправда досить суттєва)політичного PR, а сам політичний PR – незначний фрагмент PRу взагалі.

Недивною є і поява думки про те , що будь які виборчі технології є “чорними”. Більш за всіх на цій стезі продвинулися автори випущеної минулого року в Санкт-Пітербургу книги “Чорний PR” А. Понеділко та А. Лукашев , які відносять до цієї області вибори як такі.

Український політолог Вадим Карасєв, на сторінках тієї самої газети “День” виводить явище чорного PR з інформатизації суспільства і деідеологізації політичної боротьби: “Чорний PR – це руйнування позитивних і конструювання негативних репутацій економічних конкурентів і політичних суперників за допомогою найновіших інформаційних технологій. PR-технологія – це продукт або ефект зростаючої технологізації політики, поява нових форм та інструментів політичної комунікації, законів розповсюдження політичної інформації”.

Інші спеціалісти дотримуються думки, що чорний PR -- синонім політичної провокації. Політична провокація – інформація , яка дискредитує якогось політичного або економічного суб´єкта , доступна широкій громадкості та існує в рамках порядку денного і політичного дискусу.

Політична провокація – явище, яке швидко псується (в наш час інформація про фінансову підтримку більшовиків кайзеровською Німеччиною підчас Жовтневої революції не є політичною провокацією ), крім того , вона ефективна лише проти діючих політичних суб'єктів (наприклад у наш час не буде вважатися політичною провокацію звинувачення тих самих більшовиків у використанні для боротьби з царським режимом німецьких коштів). Окрім того, провокація «не спрацьовує» проти невідомих широкій громадкості осіб та/або організацій. Іншими словами , зміст політичної провокації нерозривно пов'язаний з наявним порядком денним і політичним дискусом.

Існують інші, більш професійні думки. Деякі автори матеріалів Всеросійського семінару-конференції “Общество – выборы – СМИ – 1999, Между «чистыми » и «грязными» политическими технологиями”, наприклад, ствержують, що до “чоного PRу” слід відносити лише не оформлені офіційно і профінансовані “чорним налом” роботи. На жаль, така точка зору навряд чи характерна навіть для демократичних країн. Проблема в тому, що витрати на PR і рекламу взагалі дуже великі , а беручі до уваги наше оподаткування , навіть “найбіліші” заходи стають непосильно дорогими. Хоча, з інформації на сайті nonofficial-elections.com, на інформаційних сайтах CNN, BBC, Daily Telegraph відомо, що навіть у США реальні витрати набагато перекривають офіційні фонди кандидатів.

Інші вважають, що «чорний PR»-- технології створення негативного іміджу. Схожу думку виказав навіть відомий російський політолог А.Сатаров. Хоча навіть у США 2/3 політичної реклами мають негативний характер. Технологізація політики, звичайно, стимулює появу певного виду негативної інформації про політичні процеси і політичні персонжі. Вже хоча б тому, що з точки зору сприйняття негативна інформація завжди сприймається краще за позитивну. Однак це, ні в якому разі не може служити політичним, а тим паче моральним виправданням чорних технологій в політиці. У зв”язку з цим , необхідно вказати різницю між негативною інформацією і поливанням брудом суперника , тобто між легітимним і нелегітимним критицизмом і , відповідно, негативним і чорним PRом. Негативна інформація про політичних акторів не повинна виходити за межі моральних норм.

Особливо оригінальним виявився «прикремлівський » політтехнолог Г. Павловський, який у політтехнологічних колах вважається чорним PR-щиком. Він вважає за потрібне розрізняти дві речі: військові хитрощі і “брудні” технології , які недопустимі в політичні боротьбі, тому що руйнують саму боротьбу. Оскільки зрозуміти , що малося на увазі, досить складно, він наводить у якості прикладу про “брудні” технології звинувачення уряду про причетність до вибухів у Москві.

Особливу увагу слід приділити думці голови етичної журналістської комісії редактор тижневика “Дзеркало тижня” В. Мостового, який вважає , що : «Мета «чорного PR» -- маніпуляція свідомістю. Я не скажу, що це великий плюс, коли кандидата , його фірму чи його доброчинність розписують позитивно. Є , звичайно, свої нюанси, бо це не завжди відповідає дійсності . але топити політичного конкурента руками преси – це й означає маніпулювання , задурювання , зомбування виборця. Якщо весь час якогось політика бити в одну точку , не даючи шансу на виправдання , -- спробуй-но доведи потім , що ти не верблюд. Оце і є «чорний PR ».

На жаль, в Україні видача дозволеної інформації, показ неповної картини подій тощо є принципами роботи більшості мас-медіа. У нас і газети такі: або безапеляційно підтримують владу, або перебувають в опозиції. Золотої ж середини немає. »

Дніпропетровські спеціалісти з Центру ринкових та соціальних технологій “PRovider” дотримуються думки, що класифікація повинна здійснюватись на основі дотримання при застосуванні виборчих технологій норми діючого законодавства і громадської моралі. Звичайно , така класифікація не буде мати загального застосування, оскільки законодавство кожної країни , безперечно пропонує свої рамки передвиборчої боротьби, але досить функціональна у рамках певної держави. Що стосується різниці у законодавствах країн, підкреслю той відомий факт, що США агітація у день проведення виборів не заборонена, в той час, як в Україні це є серйозним порушенням законодавства, яке може привести до визнання результатів виборів недійсними.

У рамках запропонованого підходу “чорними” вважаються ті технології, застосування яких передбачає пряме порушення діючого законодавства. Сюди можуть відноситися, як технології зрозуміло кримінальні (замах на суперників, підкуп членів виборчої комісії тощо), так і порівняно безвинні, однак забороненні законом дії (“подарунки” виборцям, агітації зі сторони офіційних осіб тощо).

Відсутність однозначної і обгрунтованої оцінки зі сторони спеціалістів заважає як їм самим , так і їх підопічним. Так, часто називають “брудним” застосування адміністративного ресурсу. Однак далеко не всі з таких технологій дійсно можна вважати недопустимими. Наприклад, досить природним є більш активне освітлення в ЗМІ діяльності кандидатів, які одночасно представляють органи урядової влади і , відповідно, мають більше можливостей створення інформаційних приводів. Причому це характерно не лише для нових демократичних держав, але й для західноєвропейських демократій. Наприклад, у Німеччинні існує поняття “бонуса канцлера”, що означає високі шанси перемоги діючого канцлера на виборах.

Що стосуєтья підсумування запропонованих означень чорного PR, на мою думку, найдоцільніше буде, погоджуючись зі спеціалістами “Prоvider”, визначати і класифікувати його відповідно до двох критеріїв : відповідності нормам чинного законодавства і нормам суспільної моралі. Однак , тут теж виникають деякі складнощі, по-перше, якщо чорними технологіями вважати незаконні методи досягнення результатів , тоді вони ніяк не можуть бути названими виборчими технологіями і боротися з ними повинні не стільки консультанти і політологи, а ті, кого прийнято називати “компетентними органами”. По-друге, якщо відносити до брудних технологій ті, що суперечать нормам суспільної моралі, доведеться стикнутися із значною часткою суб´єктивізму і оперувати такими категоріями як “добре”, “погано”, “правильно”, “неправильно”.

Тим не менш, за відсутності більш-менш належного рівня теоретичної бази, вважаю запропонований підхід нійдоцільнішим. Звідси “чорними” технологіями будуть вважатися виборчі технології, які суперечать нормам чинного законодавства і/або вступають у протиріччя з нормами суспільної моралі і прийнчтими засобами ведення політичної (особливо --виборчої) кампанії. “Білими ” технологіями називаються ті, які входять до неофіційного “реєстру дозволених” і несуперечать закону. У більшості , це найпростіші та природні технології : розклеювання інформаційних листівок, зустрічі з виборцями тощо.

Якщо “чорні” PR-технології прямо суперечать законодавству , та нормам існуючої моралі, виникає питання , чому останнім часом вони так ефективно беруться на озброєння політтехнологами на замовлення політичних організацій чи осіб.

Можна припустити два вагомих варіанти відповіді: їх “дешевість” відносно до інших PR-технологій та їх неймовірну ефективність. Перший варіант безперчно лише частково відповвідає істині, оскільки до дешевих з усієї сукупності “брудних” PR-прийомів можна віднести лише декілька, наприклад, такі, як адміністративні прийоми тиску або деякі побутові прийоми, про які буде сказано нижче.

В ефективності ж застосування чорних PR-технологій , зокрема їх українського варіанту, сумніватися не має сенсу, оскільки їх результативність доведена все більшим обсягом використання останніх і “забрудненням”українського передвиборчого поля, яке все частіше констатують ЗМІ. Ефективність застосування “брудних” технологій доводить, наприклад, директор Європейського інституту культури А.Булавін на шпальтах “Дня” від 15 серпня ,2001 року, де він вказує , що в результаті застосування адмінресурсу лише за рахунок деморалізацій громадян влада отримує 20-30 % голосів.

Крім того, до причин застосування брудних технологій можна віднести підсилення конкурентної боротьби, а особливо між однаково слабкими політиками, непрофесіоналізм політтехнологів, які занадто піздно починають кампанію і тому намагаються вижати з неї максимальну ефективність, недосконалість законодавства, яке , з одного боку, нездатне контролювати такі технології, а з іншого частото робить розмір виборчого фонду таким малим, що “викидує” в область чорного PR банальне розклеювання листівок, низький рівень політичної культури населення , яке дозволяє маніпулювати свією свідомістю.

Отже, від маніпуляції як головного засобу досягнення мети виборчої кампанії ми прийшли до висновку, що ,так звані, “брудні” технології актуально використовуються в пердвиборчій боротьбі через ряд факторів серед яких їх ефективність , непрофесійність політтехнологів та достатньо низький рівень політичної культури електорату.

Маніпуляція свідомістю за допомогою “чорних” PR – технологій на українському передвиборчому полі 2002 року.

Класифікація чорних PR – технологій та конкретні “брудні” прийоми.

Якщо розглядати чорний PR як сукупність конкретних чорних технологій, то слід класифікувати їх максимально чітко, щоб досягти вищеперерахованих цілей. Знову ж таки, якщо до брудних технологій відносити лише ті, що суперечать законодавству країни , то класифікувати їх досить легко. Якщо ж відносити до них і ті, що суперечать етичним нормам виникає складніша ситуація, оскільки, як відомо, останні не можуть бути цілком об´єктивними. Тим ни менш, пропоную декілька видів класифікації. Перш за все , спеціалістами у цій галузі використовується наступна класифікація чорного PR-у:

Узагальнені категорії

Неетичні методи і технології (тобто ті, які не відповідають етичним і моральним нормам суспільства)

Методи і технології, які прямо суперечать законодавству

Конкретні методи:

компромати (якщо використовується неправдива інформація або інфомація, яка була зібрана незаконними методами)

підкуп журналістів і розміщення інформації, яка вигідна для клієнта/замовника, в пресі на платній основі

технології, напрямлені на те, щоб свідомо очорнити конкурента , підірвати його репутацію (ситуація Доренко-Лужков)

Що стосується першого пункту, тут великий ступінь невизначенності критеріїв, розмитості меж і ситуативності. Складається враження, що у більшості випадків PR-технолог сам вирішує що етично, а що – ні , виходячи з ситуації і власного суб´єктивного досвіду.

Підкуп журналістів практично одностайно сприймається як прийом чорного PR. Ця проблема, до речі , викликає найбільшу занепокоєність PR суспільства , тому що використання такого роду технологій – джерело цілого ряду проблем (наприклад, порушення природного руху матеріалу в пресі, зміщення акцентів , складність розрізнення дійсних PR-матеріалів та “джинси”), які значно ускладнюють роботу всіх елементів PR-ринку.

З цього питання було розглянуто статтю в журналі “Советник” №7 за 1997 рік “Имидж “по-черному”, а по-белому – паблисити” Тетяна Стрепкова , автор даної публікації , зачіпає ще один аспект того, що більшість спеціалістів вважає чорними технологіями , тобто підкуп журналістів. Споживачі вважають, що головна та єдина мета технологів PR, це підкуп журналістів для того, щоб вони написали щось хороше про клієнта. Не будемо приховувати, такі факти мають місце , але так працюють непрофісійні PRщики. Або професіонали у кризових ситуаціях. Важливим є вміння організовувати пресу. У цивілізованих країнах знають, як створити позитивний імідж завдяки широкій популярності людини , товару або послуги. Вітчизняні технологі діють, на жаль, через оплату журналісту/головному редактору/видавцю або через подачу своєї інформації через рекламний відділ ЗМІ. У телевізійників на даний рахунок існує інше визначення – “джинса”,-- тобто оплачений матеріал, який йде не в рекламному блоці, а як звичайний сюжет новин.

Для боротьби із такими методами чорного PR на виборах 2002 була створена етична комісія журналістів з 12 членів, яку очолює головний редактор тижневика “Дзеркало тижня” В. Мостовий. Своїм завданням комісія ставить звести чорний PR до мінімуму, пропонуючи три основні напрямки роботи :

відслідковування порушення журналіської етики

відслідковуання випадків, коли редактори примушують журналістів писати матеріали, які суперечать їх переконанням

вчасно зупиняти битви “преса на пресу”, де рахунки між кланами , між видавцями виплескуються на публіку і виливаються з однієї газети на іншу, або з одного телеканалу на інший.

Загалом, існує 6 основних чисто журналіських прийомів чорного PR :

«Читання думок»-- коли до висказувань відомої людини журналістом приписуються думки або робляться висновки , про які він сам, можливо навіть і не думав.

Анонімність – коли журналіст у своїй роботі використовує анонімні джерела. Наприклад, повідомляє певну компрометуючу інформацію, посилаючись на людину, близьку до оточення , яка побажала залишитися невідомою.

Вилучення. У цьому прийомі просто відбувається нехтування деякими фактами , факт проходить через так званий інформаційний фільтр. Наприклад, всі негативні деталі розглядається зі всіх сторін, випитуються у спеціалістів , а позитивні навіть не згадуються. Саме так діяв Сергій Доренко у своїй авторській програмі. Він за тиждень робив вибірку усіх матеріалів про Лужкова та ОВР і, творчо обробивши, пускав у ефір. Його програма характеризувалася досить оригінальними PR-ходами. Наприклад, коли він став називати ОВР – Отечество МИНУС Вся Россия. У цього пункта є декілька підрозділів:

а) Ухилення. Журналіст дає слово двом наче протилежним сторонам, але думка з ключового питання у них виявляється однаковою,

б) Перспектива. Журналіст проводить дискусію, але постійно розставляє необхідні йому акценти,

в) Евфемізм. Використання таких синонімів та фразеологізмів , які відображають сутність речей , але компроментують одну зі сторін конфлікту,

г) Останнє слово. Після дискусії або дебатів , журналіст бере слово і підсумовує конфліктну ситуацію, завершує її своєю думкою або цитатою певної сторони.

Як це не дивно, оспівування теж є чорною PR-технологією. У цьому випадку відбувається ідеалізація певної групи , персонажа або процеса. Головне при використанні цього методу -- це перехвалити. Менталітет українця такий, що той, кого постійно хвалять починає здаватися йому негативним героєм. Можна використовувати декілька підметодів. Наприклад, подавлення негативів , найменування та оспівування негативів, ігнорування негативів, атака на аморальних опонентів.

Підробний нейтралітет. Використання штучних компліментів, критики, прототипу, напівдебатів (присутня лише одна сторона), подвійна бесіда (журналіст у бесіді сам собі суперечить – інформаційний флюс ).

Остання чорна технологія, яку відзначають PR-практики, називається “Структура , яку редагують”. Вона поділяється на два підтипи це :

а) отруєний сендвіч – між позитивними інформаціями дається негативна,

б)солодкий сендвіч—між негативними інформаціями дається, відповідно, позитивна.

Політичні провокації класифікуються за об'єктом інформаційної атаки:

дискредитація політичних діячів

дискредитація суспільно-політичних організацій

дискредитація промислових і фінансових компаній , холдингів

дискредитація державних установ або структур

дискредитація держави в цілому

Найсуттєвішою я вважаю класифікацію політичних провокацій за напрямком інформаційної агресії, як відображаюча сутність предмета, що вивчається :

безпосередньо проти політичного суб'єкта (пряма дискредитація)

проти деяких подій, фактів , ознак, які прийнято ототожнювати з політичним суб'єктом, який атакується (непряма дискредитація)

До першої групи можна віднести такі дії як:

Компрометуючі відомості, або просто т.з. «компромат» -- організація “утікання” і «розкрутки» певних відомостей, які дискредитують певного політичного суб'єкта, придуманих або тих, що мали місце наспрвді, без вказування конкретного джерела отримання цих відомостей.

Так звані «організаційні» технології , коли певного політичного суб'єкта дискредитують «встановлюючими» методами – наприклад, зрив зустрічі з виборцями або цілеспрямоване стравлювання «протесного електорату» з певним політичним суб'єктом Загалом, ті , для реалізації яких потрібна велика група виконавців, які підпорядковуються єдиному командному центру.

Дискредитація певного політичного суб'єкта «від його імені». В цьому випадку джерелом певної інформації є ніби сам кандидат (в цьому відмінність від компромату).

До другої групи можна віднести інші дії:

Дискредитація групи осіб, які знаходяться в оточенні певного політичного суб'єкта.

Дискредитація образу політичного суб'єкта (ракурс зйомки, символи , слогани). Наприклад використання у заставці авторської програми Доренка слогана Отечество- Вся Россия «справи вище за слова» у компрометуючій манері. Те саме можна віднести до обігрування назв деяких блоків (За ЄдУ-єдоки, Тундра та ін), з американських прикладів, використання республіканцем Бушем у передвиборній телевізійній рекламі слова демократи наступним чином – democRATS (демоКРИСИ). Хоча цей приклад можна віднести і до чистого порушення законодавства, оскільки у даній провокації використовувався метод 25-го кадру і справа вирішувалася у суді.

Як варіант можна розглядати агітацію (яка мала місце або придуману) за певного політичного суб'єкта людиною, яка не користується довірою у виборців. Наприкла, підтримка наче б то зі сторони Анатолія Чубайса або Салмана Радуєва під час парламентських виборів у Росії.

Опублікування подробиць особистого життя , здоров'я, особистого стану політичного суб'єкта, яке йде у вигляді набору фактів , вільних від оцінок та емоцій (тобто перерахування деяких фактів, розуміння яких викликає у виборців негативне ставлення). Достатньо згадати лише один приклад – передачу Сергія Доренко, у якій демонструвався тазобедрений суглоб Євгена Примакова «у розрізі». Операція Примакова – реальний факт, і сам по собі він може не лише відлякнути виборців, але й, навпаки, викликати їх співчуття та симпатію до кандидата (особливо, якщо враховувати гендерні та вікові особливості електорату Примакова). Але форма подачі цього реального факту , яка була обрана Доренком, не могла викликати у виборців ніяких емоцій, окрім страху та огиди.

І, нарешті, існують більш конкретні чисто політичні чорні PR-засоби. Всі вони поділяються на три підрозділи: побутові, адміністративні і власне PR-технології.

Побутові засоби понизити імідж конкурентів: Нічні дзвоники від опонента. Люди не люблять, коли їм дзвонять додому у пізній час. Можно посадити декілька чоловік на телефон , щоб вони по ночах обзвонювали виборчу дільницю та агітували за опонента. Це прийом широко застосовується в Росії на всіх рівнях виборів, у нас же активно користуватися ним стали лише на поточних.

Роздача продуктових наборів низької якості. Влаштування благодійних їдалень з дуже низькою якістю та брудним обслуговуванням від імені опонента. Тема дуже легко підхоплються і розкручується ЗМІ. У спростування звичайно не вірять.

Звернення представників сексуальних меншин у підтримку політичних суперників. Не дивлячись на показну терпимість багатьох до сексуальних меншин, така підримка буде негативним фактором.

У Росії дуже великою популярністю користується розклейка листівок опонента клеєм “Момент” або “Суперклеєм” на лобове скло автомобілів або оббивку дверей квартири.

Інформація про плідні відносини опонента зі спецслужбами своєї або зарубіжних країн.

Одруження, навчання дітей за кордоном на кошти, які були виділені постраждалим будь-яких катастроф.

Розсилка учням протизаплідних засобів від імені кандидата – прихильника збереження сімейних цінностей. Цей прийом було використано на президентських виборах 1999 року , коли презервативи розсилалися від імені лідера Комуністичної партій України П. Симоненка

Адміністративні засоби підтасовки результатів виборів.

До адміністративних “технологій відносять встановлення : числа турів, кордонів округів, норм представництва виборців, структури відповідного органу влади, вимоги до заповнення листів з підписами(до поки їх не відмінило чинне законодавство), дати виборів, порядок утверження результатів виборів тощо. Що стосується України, то останнім часом слово “адмінресурс” за частотою використання на шпальтах газет стоїть на дугому місці після слова “вибори”. Сиутацію з адмінресурсом в Україні було достатньо професійно висвітлено Д. Видріним. Він поділяє його на:

а) прямий адмінресурс – звичайні вульгарні командно-наказові методи, коли підпорядкованим чиновникам на місцях вказується, як і за кого голосувати , кого підтримувати , а кого тормозити --- займає біля 10% потужності адмінресурсу,

б) прихований адмінресурс – теж вульгарні маніпуляції вже з результатами голосування (бюлетнями, підрахунками) – потенціал близько 5 %

в)непрямий адмінресурс – бюджетне фінансування виборчих проектів, які підтримує влада. Сюди ж відносять вплив влади на ЗМІ – сладає більше 80% потужності загального адмінресурсу.

Отже власне до адміністратитивних засобів чорного PR відносять:

надання виборцям на дільницях ручок, які містять парасимпатичні чорнила

статистика вказує , що приходять, але не голосують 15-20 чоловік, але нічого не заважає заявити, що взяли бюлетні, але не опустили їх 50-100 чоловік, що перевірити практично неможливо. Несдані бюлетні можна приписати будь-якому кандидату

люди, які брали участь у перевиборчих комісіях, ствержують, що «підтасовка »відбувається на вищому рівні, тому що спостерігачі, преса, представники об´єднань та інші види контролю відсутні. А за допомогою печатки та пустого, але завіреного бланку протоколу можна владнати «незістиковку», яка виявилась в територіальній комісії.

псування дійсних бюлетнів під час підрахування голосів.

PR –івські або професійні брудні політичні технології:

Взаємне залякування за допомогою рейтингів, що контролюються. Тема соціологічних методів маніпуляції вже ставилася у першому пункті першого розділу даної роботи. Що стосується прикладів з поточних виборів, відомо, що майже на кожну потужну партію працює своя соціологічна служба, яка методами певної технологічної маніпуляції (наприклад, спеціалізація виборки) отримує потрібні замовнику результати. Наприклад, у “Вечірніх Вістях” та інших виданнях близьких до Юлії Тимошенко публікуються дані опитування Лабораторії соціальних досліджень, яка, відповідно, дає заміри суспільної думки на користь "Батьківщини", БЮТ і самої Юлії Володимирівни.

Кандидати-клони. Ймовірно, найпопулярніша з чорних PR-технологій нинішньої передвиборчої боротьби. “Двійник” виставляється штабом одного з кандидатів і всі свої дії співвідносить з ним. В Україні за даними ТСН “1+1” зареєстровано 123 “двійника”. Пропоную найвідміші випадки

а) Рух Бойка попадає під цю категорію, оскільки “клонувати ” можна не лише конкретного політика, а й вже розкручений бренд якоїсь партії,

б)Блок “За Ющенка ” О. Ржавського, ніякою мірою не суперечить чинному законодавству, оскільки після відмови Віктора Ющешка очолити його першу п´ятірку очолив один з керівників районної організації “Єдиної родини” Віниччини Володимир Ющенко,

в) Лідер політичної організації “Всеукраїнська партія трудящих” носить ім´я та прізвище лідера соціалістів Олександра Мороза,

г) у Львові у мажоритарному окрузі №117 з´явилося одразу три кандидати в депутати з прізвищами Стецків, один з них діючий сьогодні депутат Тарас Стеціків , який балотується від блоку Ющенка, два інші -- невідові широкій публіці Андрій та Євген Стецьків

д) сина покійного лідера Руха В´ячеслава Чорновола Тараса дублює його до сих пір аполітичний брат.

Провокування попереднього піку популярності опонета. По принципу «спортивної форми» -- передстартова лихоманка приводить до перегорання ще до старту. У опонента не залишиться до кінця гонки ані аргументів, ані грошей, ані сил. Частково це прийом був застосований до В.Ющенка, Ю. Тимошенко та О. Мороза. Застосування його приписують російському PR-агенству ФЕП, які працюють на СДПУ(о)

Посилення опонента № 2 для послаблення опонента №1. Прийом професійно застосований командою Л. Кучми у президентській передвиборчій кампанії.

Перебір позитивної інформації – доведення позитиву до абсурду або “перебір за рейтингом”. Наприклад, дійсно благородне діло певного кандидата (ремонт дороги , школи) за допомогою десятки тисяч листівок нагадують населенню, хто це спонсорував. Дуже ефективний прийом у злиденних районах.

За аналогію з попереднім , але спрямований на протилежну сторону , прийом , спрямований на нейтралізацію існуючого компромату на кандидата. Політтехнологи влаштовують свій власний потік компромату, який легко спростовується. У ньому «топляться» небезпечні факти, які мали місце насправді.

Розповсюдження компромату, який не відповідає дійсності, здійснюється, як правило, за допомогою “партизанської атаки”, тобто анонімно, від імені самого конкурента або через підставну особу. В останньому випадку може використовуватися інший кандидат (в тому числі видвинутий спеціально для цієї мети) або ж реально існуюча організація. Найбільше можливостей для дій такого роду надає останній день перед виборами. Цей час найчастіше використовується для розповсюдження відверто “чорних матеріалів”, що позбавляє конкурента можливості виправдатися перед виборцями. Під час кампанії розповсюдження компрометуючих матеріалів здійснюється засобами пліток , листівок. Подібні дії преслідуються законом як наклеп, однак цей процес займає більше часу аніж триває кампанія.

Особливе місце займають брудні технології, спрямовані на підвищення особистої популярності, яки застосовуються з метою викликати співчуття до кандидата і негативне ставлення до його конкурентів , які “брудно грають”. До їх числа належать:

а) Імітація замахів (т.з. “самостріл”)

б) розповсюдження неправдивих повідомлень про погрози кандидату,

в) розповсюдження неправдивих повідомлень про встановлення прослуховуючих пристроїв в офісі, квартирі кандидата,

г) розповсюдження неправдивих повідомлень про підтримку кандидата популярною у виборців особою,

«Важкоатлети у легкій вазі» або «Болівар не витримає двох». Кандидат з першої п´ятіркі , який не має шансів в першому турі набрати 22-25% голосів має бути виключеним зі списку претендентів. Такі кандидати примушують багатьох виборців задаватися питаннм , кому ж надати перевагу – симпатичному аутсайдеру або «важкоатлету» з високим рейтингом. Технологи «примушують» зробити вибір на користь більш прохідних кандидатів за допомогою «стартових» рейтингів, коли на самому старті через ЗМІ дається список з двох (дуже рідко трьох) кандидатів – це один з найбільш ключових етапів маніпулювання. Цей список практично ніколи не змінюється. У 1999 році пара Кучма—Симоненко не дозволила наблизитися більше нікому.

“Жаб´ячий зір”. Жаба бачить лише предмети, які рухаються, а того, що не змінюється, наче не існує. Точно побудована у часі нерівномірність публічної поведінки політиказ яскраво вираженими піками та спадами популярності дозволяє ефективно звертати на себе увагу широкої аудиторії. Співрозмірна стратегічному контексту помітність для виборця – це високе політичне мистецтво сучасного корегування стереотипів іміджу, які склалися.

Отже, було показано різноманітність класифікацій “чорних” виборчих технологій та конкретизацію їх прийомів, які допоможуть відрізнити “чорні” виборчі технології від чистих. Популяризація даного переліку прийомів може позитивно вплинути на зниження ефективності “чорних” технологій, якщо виборці усвідомлюватимуть загрозу і ступінь маніпуляції їх голоами за допомогої цих технологій.