27. Гносеологічні погляди Платона – теорія амнезису.

Гноселогія Платона грунтується на протиставленні тіла і душі. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула.  Є релігійне трактування, за яким душа є безсмертною і народжується кілька разів. Тобто, передумовою видобуття істини з душі, є сам факт наявності її там. Жодна людина не бачила у житті та природі щось абсолютно рівне, значить, вона бачила це раніше у ідеальному світі. У кожній людині присутні чисті форми знання, першопочаткова інтуїція істини. Це і є анамнезис.

         Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

28. Проблема людини у Платона – дуалізм душі і тіла.

У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонян­кою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому.Людська душа, на його думку, є безсмертною і є вища за тіло. Вона може перероджуватись. Її потрібно постійно удосконалювати, плекати, розвивати свій розум. У душі існує першопочаткова інтуїція істини. Тіло – це лише середовище, у якому перебуває душа. Тому його потрібно підтримувати, щоб не померти. Але й не потрібно піддаватись інстинктам та насолодам. Ідея реінкарнації душі, вона жива, вічна. Платон знехту­вав самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави. Ви­ховання, мистецтво — все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність запере­чував він в ім'я держави.

29. Діалог Платона Федон.

Ранній твір Платона. В діалозі документується невдоволеність платонівського Сократа матеріальними причинами виникнення, зникнення та буття, як вони зображені в природно-наукових вченнях досократських філософів. Каже про смерть. Визнає її цілком закономірним фактом, бо життя все одно веде до неї, ми щохвилини вмираєимо, бо втрачаємо час. Смерті не потрібно боятись, не потрібно хапатись за життя – це жалюгідно. Смерть – уе лише втрата тіла, його відділення від душі, яка продовжуватиме жити вічно! Отже, якщо в Апології Сократ до смерті підходить нейтрально, то тут він вважає її більш привабливою.

Сократ визнає, що існує не тільки матеріальна, але й нематеріальна причина того, що втримує його від втечі із тюрми – розум. Він приходить до висновку, що підхід через органи чуття не приносять пізнання причин, чому речі мають певні властивості. Тому він прагне продовжити дослідження за допомогою розуму (втеча до понять; друге найкраще рішення). Причини не є матеріальними, вони є невидимими,або спільними із  ідеями. Тут він згадує і про  співвідношення душі і тіла, що душа усі турботи повинні бути спрямовані на душу. Також говорить і про теорію анамнезису – пригадування. Розуміння, очищення душі, пізнання істини – ось переваги. Цей діалог можна вважати початком метафізики.