9. Які події Галицько-Волинського князівства свідчать про зародження аристократичної республіки ?

Коли Наддніпрянщина під ударами кочівників дедалі більше занепадала, зростало значення західних земель - Галичини та Волині. Ці землі були родючими і багатими. Тут розвивались землеробство, скотарство, ремесла, добувалася сіль, активно велася торгівля .Галичина стала окремим князівством за Ростиславовичів. Ростислав Володимирович був онуком Ярослава Мудрого. Після його смерті сини Рюрик, Володар і Василько сіли в містах Перемишль, Звенигород й Теребовля. Галицькі землі об’єднав в одне князівство син Володаря Володимирко (1124-1153 рр.). ІЗ 1144 р. він переносить столицю з Перемишля в м. Галич, із того часу його земля починає називатись Галицькою і виходить з-під контролю Києва.

Особливо піднявся авторитет князівства за Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Він брав участь у боротьбі за Київ, посилав свої полки проти половців, постійно вів боротьбу з місцевими боярами, користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував зв’язки не лише із сусідами, а й з Візантією та Священною Римською імперією. Завдяки такій політиці, Ростиславичі зуміли оборонити свою землю від нападників-сусідїв, захистити її кордони.Волинська земля теж мала давні державницькі традиції й об’єднувала територію колишніх племінних союзів дулібів,бужан та волинян. Вона лежала на торговому шляху з Києва на Захід і відокремилась від центру в середині XII ст. при князюванні правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізясяавича.Але згодом Волинь перетворилася на своєрідну федерацію менших князівств. Був свій князь у Луцьку, були князі в Пересопниці, Дорогобужі та ін. Одні князівства виникали, інші - зникали. Серед волинських міст, крім Волиня, Червена, Белза, стали відомими Володимир, Пересопниця, Дорогобуж, Острог, Дубно, Корець, Муравиця.Підняв авторитет землі Волинської Роман Мстиславович (1170-1205 рр.), який, повернувшись із Новгорода після смерті батька, заволодів престолом на Волині. Згодом постійно звертає свої погляди на сусідню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу із синами Ярослава Осмомисла.Утвореиня Галицько- Волинського князівства. Протягом довшого періоду між Волинським князівством і Галичиною розвивалися жваві економічні й культурні стосунки. Спільними в них були і вороги-сусіди - Польща й Угорщина. Все це і стало передумовою їх, об’єднання. Роман розпочав цю історичну справу ще у 1188 р., коли після смерті Ярослава Осмомисла бояри запросили його до Галича. Але тут він довго не втримався. Лише у 1199 р., після смерті останнього Ростиславовича, Романові вдається закріпитися у Галичині й об’єднати її з Волинню в одне князівство - Галицько- Волинське. Одночасно він підпорядкував собі Київ/Гаким чином, на європейській карті наприкінці XII ст. утворилася нова політична одиниця, лідери якої поставили перед собою мету відродити минулу славу руських земель на теренах теперішньої У країни. Літописи, хроніки, легенди, пісні високо оцінюють діяльність Романа Мстиславовича. Він змальовується розумним, хоробрим, енергійним. Літописець називає його великим князем “царем на Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в літописі вжито саме стосовно нього. Нова держава мала власну економічну основу, бо знаходилася на шляху Буг-Дністер, тримала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Роман вів запеклу боротьбу з галицькими боярами, посилав свої полки проти половців, постійно боронив західні рубежі від угорців і поляків. В одному з походів князь загинув у 1205 р., у битві з військами Лешка Білого на Віслі, залишивши двох малолітніх дітей - Данила й Василька. Скориставшись цим, бояри намагалися не допустити зміцнення великокнязівської влади, закликають на допомогу угорців і поляків, інших руських князів. Розпочалася 40-річна боротьба за престол.Але юний князь Данило Романович, знайшовши підтримку на Волині, повів боротьбу за Галич, зумів припинити міжусобиці і поновити єдність галицько-волинських земель.Данило Галицький. Син князя Романа Мстиславовича й Анни народився, можливо, у 1201 р., адже відомо, що в рік смерті батька йому виповнилося чотири роки. Походження матері не достовірне. Одні джерела її відносять до візантійського двору, інші до боярського роду Волині .Сироті Данилові прийшлося зустрітися з безліччю труднощів. Підрісши, він, разом із братом Васильком, розпочав боротьбу з боярами за об’єднання галицько-волинських земель, яка набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Данило розпочав цю справу з Волині. Здобув Володимир (1214 р.), Берестя й Забужжя (1219 р.), Луцьк (1225 р.), пізніше Белз. Згодом, опираючись на сили Волині, Данило повів війну за Галич. Ця боротьба вимагала великих зусиль. Правда, він знайшов допомогу зі сторони Мстислава Пересопницького, який видав за нього свою дочку. У 1237-1238 рр. Данило остаточно осів у Галичині, волинські землі віддав братові. У 1238 р. отримав перемогу над Тевтонським орденом, війська якого захопили Дорогочин. Збираючи руські землі, у 1239 р. заволодів Києвом. Він укріплює існуючі міста, будує нові. У 40-х рр. з’являється м. Холм - нова князівська резиденція, у 50-х рр. — м.

Львів.

Серед основних напрямків внутрішньої політики Данила значне місце займає організація державного апарату, який формувався з вірних йому бояр. Найпомітнішими тут були посади двірського — заступника князя в справах війська, суду, “печатника” — охоронця державної печатки, канцлера, міністра закордонних справ.Данило проводив активну зовнішню політику. Його міжнародному авторитетові сприяло коронування папською короною 1253 р. у м. Дорогочині. Отримавши корону, князь надіявся на допомогу Заходу у боротьбі з татарами. Однак цього не сталося. Данило Галицький помер у 1264 р., але назавжди залишився в українській історії визначною постаттю, збирачем південних руських земель у єдину державу, який разом із братом Васильком активно протидіяв монголо-татарській загрозі.

9. Які зовнішньополітичні чинники призвели до коронації Данила Галицької о 1253 році?

Коли на відозви Папи до хрестового походу ніхто не відгукнувся, Данило, зберігіш королівський титул, припинив відносини з Папою й почав готуватися до опору власними силами. Час був сприятливий — після смерті Батия в Орді почалися ворохобні; татарським темником (намісником) у цій частині Русі був слабкий Куремса.Наприкінці 1254 р. Данило почав військову кампанію проти татарів. Темник Куремса спробував перейти у контрнаступ і виступив зі своїм військом під Крем'янець. потім під Володимир-Волияський і Луцьк, але був розгромлений. Це була перша руська перемога в боротьбі проти Орди. 1254—1255 — військо Данила звільнило від загонів Куремси землі вздовж Південного Бугу,Случі та Тетерева, взяло Возвягель (нині Новоград- Волинський). Данилові вдалося відстояти від татар Ба коту (Поділля) та повернути зайняті ними міста на Волині.Але в Каракорумі ствердився великий хан (імператор) Хубілай, а на місце Куремси призначили заповзятливого Бурундая. Він посварив Данила з Міндовгом і навіть досяг того, що в його поході на Литву 1258 року брали участь галицькі дружини під проводом Василька, попри те, що Данило був сватом Міндовга.Союзників у Данила не виявилося — Бела був послаблений поразкою від чехів (він знову намагався оволодіти австрійським спадком). Коли Бурундай зажадав, аби Данило прибув до нього, він відправив замість себе сина Лева, а сам поїхав до Польщі.Продемонструвавши свою сипу, Бурундай прийшов на землі Галичини й Волині з великим військом, заявивши: «Якщо хочете жити з нами у злагоді, то розкидайте всі ваші міста», Данило й Василько змушені були зруйнувати все, що будували довгі роки. Вони розібрали фортифікації Луцька, Крем'янця, Данилова, Львова (названого на честь княжого сина Лева).

Галицько-Волинська держава позбулася головних пунктів опору у війні з ординцями. Вдалося зберегти лише Холм. Лише 1260 року загони Бурундая залишили Галичину та Волинь.Татари також змусили галицькі дружини до участі в їхньому поході на Польщу. В 1262 році Василько відбив грабіжницький набіг Литви, наздогнавши та винищивши обтяжених здобиччю литовців біля міста Небля.З усіх зовнішніх дій Данила найуспішнішим був його похід на ятвягів. яких вдалося нарешті змусити платити данину.

12«

У 40-х роках XIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351—1352 рр. між Польніею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви.

Виникає питання: Чому ж Литві вдалося 7'ак швидко підпорядкувати собі руські землі?

Тут можна назвати декілька причин:

По-перше, руські землі були роз'єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод.

По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у 1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою ніж татарська

По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст,

І насамкінець це те, що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо

і контролювати фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали нейтралістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро- монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольська навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392-1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.

У серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об’єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвигою, перейшов у католицьку віру, проголосив католицтво єдиною релігією для населення Литви і став польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського, в тому числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була підписана компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідував Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасовує колишню автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409—

1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили також українці, росіяни та білоруси.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтїю, а Польщі - Добжинську землю.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжіи раді- Унія

посилила дискримінацію українського православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві бул о введено польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Отже підписанням Кревськоїі Городельської уній між Литвою і Польщею докорінно змінилося становище українських земель, які стали об’єктом відкритої експансії Польщі.

Одночасно посилився вплив централізованої Російської держави, яка проголосила свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилилися проросійські настрої. У 1508 р. відбулося повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. І все ж, часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І.

Крип’якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи”.

13,

14.

15.

Більш-менш достовірні відомості про українських козаків з’являються з кінця XV ст. (перші історичні згадки датуються 1489 р., хроніка Мартина Бельського, та 1492 р., лист Великого князя Литовського Олександра до кримського хана Менглі-Гірея). Проте слід мати на увазі, що ці дати появи козацтва є умовними, вони лише відображають довготривалий історичний процес, започаткований раніше, в ході якого українське козацтво пройшло певну суспільну еволюцію, із побутового явища перетворилось в окремий стан зі своїми привілеями.

Причин появи українського козацтва, зумовлені такими взаємопов’язаними факторами:

По-перше — це природне прагнення людей до особистої, господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб отримати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля, Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги.

По-друге - на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим житгя тут проходило на межі смертельного ризику, під. постійною загрозою ворожого татаро- турецького нападу і знищення, тому вони постійно мали бути готовими до відсічі і боротьби з ворогом

До появи українського козацтва вели і такі глибинні причини, як інстинкт самозбереження народу, небажання частини еліти нації втратити велич княжої доби, незалежності, яка, хоча мінімально, але ще втримувалась до др. пол. ХУ ст.

Козацький стан втілював споковічне прагнення людини до волі, свободи, романтики, слави, мужності, це була втеча і захист від примусу, підданства, приниження і т. д.

Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні, політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники тощо. Ігнорування чи, навпаки, гіпертрофоване зображення будь-якого з них призводять до

деформованого відтворення обставин появи і розвитку козацтва. Тут недоцільно віддавати пріоритет господарським заняттям населення перед необхідністю захисту південного гюрубіжжя від вторгнень татар або акцентувати увагу лише на втечах від панів як одній з форм соціальної ооротьои на шкоду іншим факторам. Лише з урахуванням усіх ооставин, причому не механічно, а в широкому діалектичному взаємозв’язку, можна наблизитись до відтворення цілісної картини виникнення та початкових етапів розвитку українського козацтва.

16.,

Вперше термін «козак» зустрічаємо у 1 початковій монгольській хроніці (1240) . У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання».У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною.

Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М.

Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами {з часом викристалізувалася низка версій, ідо пояснюють походження козацтва:

1. «хозарська»— ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами»? або хозарами;

2. «чорно-клобуцька»— вбачає в них нащадків «чорних" клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом ГІороссі;

3. «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4. «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

5. «автохтонна» — доводить, що козацтво як, спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6. «болохівська» -- пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

?) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8. «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9. «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10. «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

На межі XVI—XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Наприкінці XVI ст. грабіжницькі напади зайд стають дедалі масштабнішими і зухвалішими. Ще в серпні 1589 велике татарське військо рушило на Поділля, спопеляючи, грабуючи та руйнуючи все довкола, дійшло аж до Львова. Ба початку XVII ст. татари неодноразово з'являлися в українських землях, «умиваючись, — за висловом сучасника, •— по лікоть у нашій крові та спустошуючи все огнем і мечем». У цей час кримський хан заявляв: «Завойовувати держави — це наш талан, переданий у спадок нашими батьками, а хіба вам судилося воювати? Це не ваша справа».

Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобільній, гарно організованій татарській кінноті було надзвичайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася і зросла сила, яка була здатна не лише відбити напади татарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визволяючи полонених співвітчизників. Цією силою було козацтво.

Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. Ці та інші дії запорожців настільки занепокоїли султана Мурада III (1546—1595), що він під час зустрічі з польським послом у Константинополі, дорікаючи Речі Посполитій за невміння втримати козаків від нападів на турецькі володіння, зірвався на крик: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Пруссія, тремтять венеціанці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною».

Своєрідного відповіддю турецькому султану на початку XVII ст. стали декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями — Кіза-Керменом та Аслан-Керменом, щоб заблокувати рух козаків. Посередині Дніпра було залишено лише «браму», площа довколо неї прострілювалась з гармат з фортечних мурів. Проте навіть такі перешкоди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або ж тягнули волоком свої чайки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити в Чорне море, а вже тут вони були нестримними.

У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615 р. запорожці з'явилися під мурами турецької столиці — Константинополя. Спаливши портові споруди, вони повернули в море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спалили головний невільничий ринок регіону — Кафу — та визволили полонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії та визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії в глиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не с ідеальним, але цілком очевидно, що його різновмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько- турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя під час Хотинської війни. Перзмігши польські війська 1620 р. під Цецорою , Туреччина вирішила остаточно зруйнувати польську державу. З цією метою було організовано грандіозний похід у якому задіяно понад 150 тис, осіб, багато артилерії навіть чотири бойових слони. На чолі виступив сам султан. Проти турецької армади Річ Посполита могла виставити з 30- 40 . польських вояків. І хоча багато хто з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана Жолкевського, який казав: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти», - все ж польський уряд був змушений звернутися до козаків по допомогу. Козаки, чудово розуміючи, що султан не зупинить агресії і за Польщею настане черга України, до того ж, враховуючи, що польський уряд пообіцяв їм платню в поході, а також поступки в релігійному питанні, погоджуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирішальній битві під Хотином поряд з 35-тисячним польським військом стояло 40-тисячне козацьке під проводом Сагайдачного,

Бойові дії тривали понад місяць. Втративши майже 80 тис. осіб, турки так і не змогли здобути перемоги і в жовтні 1621 р. змушені були піти на укладення миру з поляками. Проте, відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їх «союзники» — поляки — за умовами підписаного договору брали на себе зобов'язання заборонити козакам судноплавство по Дніпру і не допустити їхніх походів до турецьких берегів.

Про активний вихід козаків наприкінці XVI — початку XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, стають спроможними вирішувати державні проблеми і тому інколи навіть виступають самостійно.

Зокрема, 1577 р. після загибелі молдавського господаря Гвоні, козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе братом убитого і розпочав боротьбу за молдавський престол. Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії — Ясси, але надовго втримати міста не змогли. Під тиском турків Підкова змушений був відступати на Запорожжя, але в дорозі був по-зрадиицьки схоплений поляками і страчений на вимогу турецького султана у Львові,

Проте ця невдача не відбила бажання в козаків поборотися за молдавський престол. Вже навесні 1578 р, двохтисячне козацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін з новими претендентами на господарський престол.— Олександром і Петром.

У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку протягом 1604— 1605 pp. запорожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського самозванця — Лжедмитрія II (1607— 1610). У 1618 р, П. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив на Москву з метою визволення з Тушинської облоги королевича Владислава. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулінське перемир'я з Московською державою (польськими ставали Смоленськ, Чернігів та Сіверщина). Козаки ж знову були ошукані: реєстр скоротився більш як утричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж у черговий раз почала діяти заборона виходити козакам у Чорне море.

Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна військова майстерність сприяли зростанню його авторитету та популярності на міжнародній арені. В Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей час виходить понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців.

Високо цінував козаків персидський max: «Ви не знаєте, що не за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони — ті, що домінують на Чорному морі».

Отже, на зламі XVI—-XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня ст льніеп у ' і П< споли аі юді ;&тпь безоека дес ^: г‘- значною о* о:-о з шежогаї еі ї гтс иції козацтва. Запорожці брали активну участь боротьбі за лр/: і, у Росії, М<. лдааіїта інших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворююся на самостійний чинник міжнародного життя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми.

а) були погано підготовлені^) селяни та міщани були погано озброєні;в) не завжди козаки виступали єдиною силою з усім іншим населенням;!") нерішучість козацької старшини, яка боялась втратити свої привілеї;д) українські повстання не підтримувались польськім і литовським населенням, через що уряз зміг стягувати сили з інших областей для придушення повстань.

19.

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних ЇЇ причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого - посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5—6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними - вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти, У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20-30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси — все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботі» та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОГЛЯДІВ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ ЩОДО МІСЦЯ І РОЛІ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ У ПОЛІТИ ЧНОМУ ЖИТТІ ГЕТЬМАНЩИНИ ДРУГОЇ

ПОЛОВИНИ XVII ст.

Національно-виззольна війна середини XVII ст. спричинила руйнацію ус а ених поглядів на суспільство і політику серед козацької старшини Гетьманщини. З’явилися нові, переважно ворожі до молодої держави фактори, які претендували на домїнантність і першочерговість впливів в українському суспільстві. Втручання в українські справи Москви, Польщі, Туреччини, поділ України на дві частини, збройні протистояння за гетьманську булаву, все це змушувало правлячу' еліту приймати нестандартні рішення, швидко змінювати власні політичні погляди. З появою нових, нерідко нав’язаних ззовні політичних орієнтирів та суспільних вартостей відбувалася переоцінка місця і ролі усіх політичних та військових інституцій України-Гетьманщини.Не стала виключенням і Запорозька Січ, що у перші роки гетьманування Б. Хмельницького мала визначальний вплив на формування політичного світогляду козацької старшини, була суб’єктом внутрішньої! зовнішньої політики, ядром формування української національної армії. Вивчаючи праці сучасників з історії Запорозької Січі, можна зробити висновок про те, що Запорожжя у період Національно-визвольної війни перетворилося у потужний фактор консолідації українського народу та в осередок українського державотворення

І Проте, після смерті Б. Хмельницького Запорожжя поступово змінює свій статус консолідуючого фактора та генератора загальнонаціональних ідей. У даній статті автори ставлять за мету проаналізувати причини і наслідки зміни поглядів козацької старшини Гетьманщини стосовно місця і ролі Запорозької Січі у політичному житті українського суспільства у другій половині XVII ст., а саме - втрати нею центру української державності і розвитку військової справи.На наш погляд, причин такого регресу декілька. По-перше, це було спричинено діями Б. Хмельницького, який у погоні за зміцненням гетьманської влади у формі спадкової монархії, по-суті, ліквідував Генеральну козацьку раду, що ослабило самобутні основи козацького самоврядування та порушило баланс повноважень між гетьманами та кошовими отаманами. Його вимушені поступки Польщі та перманентне зменшення козацького реєстру поклали початок історії збройних виступів запорожців проти верховної влади, Наступники Хмельницького, остерігаючись подібного, намагалися виправдати свою полі гику щодо запорожців за допомогою епістолярних лестощів чи убезпечитися від них дорогими дарунками. На словах Запорожжя продовжувало залишатися уособленням національного захисника та політичного центру України, вищим суддею в українських справах, але у дійсності політичне значення і суспільна роль Запорожжя поступово зменшуються.Прикметними у цьому відношенні є листи написані у різний час гетьманами та полковою старшиною у Запорозьку Січ. Наприклад, у період гетьманування Ю. Хмельницького окремі полковники «щиро просили здорової запорозької поради, щоб якось відвернути від марнотратного владолюбця занепаду вітчизну».

2. Традиційними стали послання на Січ претендентів чи новообраних гетьманів. Несхожі за характером та політичною метою, вони домагалися визнання і підтримки серед запорожців. Наприклад, Павло Тетеря погляди якого були полярно протилежні поглядам запорозьких козаків, в своїх «знадливих)) листах до запорожців опові дяв про історичні гряди ції їхнього зв^язку з Польщею, наголошував на ненадійності союзу з Москвою, небезпеці від кримського хана, врешті, на своїй некорисливій відданості запорозьким козакам.

3. Відомий своїм авантюризмом І. Брюховецький «... до Січі Запорозької писав, ставлячись до війська з великою покірністю, сповіщаючи про нелад і непорядки з людськими втратами й розоренням і просячи в них собі сприяння.»

4. Петро Дорошенко інформував у Січ про обрання його гетьманом, висловлював прохання до всього Війська Запорізького «... підтвердження та бути до нього, Дорошенка, лагідним і приязливим, як було приязливе до попередника його, славно покійного Богдана Хмельницького, обіцяючи навзаєм військові свою гетьманську ласку та приязнь».

5. Подібні листи завжди викликали незгоду серед запорожців. Рідко коли гетьмани знаходили тут повну підтримку. Проте, незважаючи навіть на заперечливий вердикт з боку Запорозької Січі, вони мало звертали на нього увагу і продовжували реалізовувати свої політичні амбіції. Внести розбрат у загальний лад Січі могли не лише подібні листи. Є багато свідчень про те, як запорожці реагували на різного роду справжні чи вигадані політичні чутки. В особливу категорію можна виділити ті чутки, за якими, навіть мінімально, обмежувалися їхні права та зольності. На нашу думку, це цікава тома наукового дослідження не лише для істориків, а й для соціологів, ПСИХОЛОГІВ* ТОЩО. Зменшення ролі Запоріжжя у політичному житті Гетьманщини було закономірним явищем. На Січі, яка залишалась невід’ємною частиною України, у повній мірі відображалися усі характерні особливості періоду української історії, відомого під назвою Великої Руїни. Яскравим уособленням історії Запорожжя цього періоду, провідником суперечливих військово-політичних планів став кошовий отаман Іван Сірко. З 1654 по 1680 рік його ім’я фігурувало в усіляких політичних комбінаціях, перебуваючи, так би мовити, у фокусі свого часу.

6. Відомий дослідник історії запорозьких козаків Д. Яворницький характеризує Івана Сірка так: «Він був хоробрим, відважним, пристрасним, не завжди постійним, не завжди вірним своїм союзникам; він любив часом погуляти, добряче випити й напідпитку показати козацьке завзяття; він міг миттєво захопитися новою думкою, новим починанням, аби потім відмовитися від свого задуму й прийти до зовсім іншого рішення. То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то підтримував Дорошенка, то ставав на бік його ворогів, Суховія й Ханенка, то виступав проти останніх і знову захищав Дорошенка, то допомагав російському цареві проти турецького султана й кримського хана, то йшов проти царя разом із султаном і ханом. «Нужда закон міняє», - часто казав Сірко, зазвичай діючи за цією своєю улюбленою приказкою,»

7. Дослідник І. Стороженко також звертає увагу на те, що керівництво Січі, не розуміючи, що її апогей уже минув, претендувало в період Руїни на лідерство в українському суспільстві, чим завдало великої шкоди справі утвердження і збереження єдиної незалежної Української держави.

8. 3 1654 р. новим суб'єктом геополітики у Східній Європі стає Московське царство. Запорозька Січ, потрапивши у сферу інтересів Москви, сприйняла Московського царя як вигідного протектора, який надійно гарантував би збереження козацьких прав і вольностей, захищав православну віру, регулярно виплачував жалування, забезпечував Січ провізією, тощо. Після смерті Б. Хмельницького ідея єдності та національного державотворення не знайшла підтримки серед більшості правлячої еліти з одного боку, з іншого — була знівельована авторитетом Москви. Окремі гетьмани, які не мали опори серед запорожців таємно звинувачували останніх у зраді цареві. У результаті нескінченних виправдань козаків перед царським урядомзагострювались суспільні антагонізми. Важливий фактор зміни поглядів козацько-гетьманської старшини на Запорозьку Січ можна вбачати у появі найманого війська, підпорядкованого гетьманським режимам по обидва боки Дніпра.Традиційно вважається, що початок існуванню найманства на Лівобережжі було покладено старшинською радою в Глухові при обранні на гетьманство Д. Многогрішного. З березня. 1669 р. рада затвердила нову редакцію українсько-московських договірних статей, 22-й пункт яких приписував «призначити полковника із малоросійських міст і при ньому щоб була тисяча козаків реєстрових»,

9. Проте, дослідник О. Сокирко доводить, що найманство виникло і розвинулося в самостійний військово-політичний інститут задовго до рішень Глухівської ради 1699 року. Ще за життя Хмельницького військово-політичний провід України переконався в тому, що набагато ефективнішим буде створення нової військової системи, заснованої на найманстві, паралельно з існуючою реєстрово-козацькою. Найманий вояк, у порівнянні з козаком, володів значними перевагами: професіоналізмом і відсутністю якихось соціально-політичних симпатій. Головними стимулами його служби були висока платня та кар’єра.

10. Прикладом ефективного використання найманого війська в середині країни стали сердюцькі полки сформовані гетьманом П. Дорошенком, який довів їх чисельність до 12 тис. шабель.

11. По-суті, саме їм Дорошенко завдячував збереженням своєї влади у 1669 р., коли незадоволені його політикою Кальницький, Корсунський, Торговицький та Уманський полки, об’єднавшись із запорожцями, оточили війська гетьмана у межиріччі Росави й Росі.

12. Таким чином, наймане військо українських гетьманів другої половини XVII ст., яке складалося здебільшого із чужоземців стало своєрідною противагою військовій силі козацтва. Підсумовуючи, зазначимо; якщо в силу зовнішніх та внутрішніх факторів Запорозька Січ періоду Руїни для козацько-гетьманської старшини поступово переставала бути центром консолідації українського суспільства, то для простого населення образ Січі продовжував традиційно ототожнюватися із захистом рідної землі від ворогів, особистої свободи, козацького рівноправ’я, військової романтики. Наявність у суспільстві двох антагоністичних поглядів стосовно Запорозької Січі була виявом соціального конфлікту між старшиною та підпорядкованими станами та верствами, який став однією з вирішальних причин ліквідації і Гетьманщини, і українського козацтва.

21.

Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі визначили проросійський вектор зовнішньої політики Богдана Хмельницького. Ще починаючи з 1648 р., гетьман неодноразово звергався до Москви з проханням допомогти у антипольській боротьбі. Російський цар після деяких вагань «в ім’я спасіння віри православної» погодився взяти Україну під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земський собор. 8 (18) січня 1654 р. козацька рада, зібрана в м. Переяслав, ухвалила рішення про прийняття протекції царя. У ході переговорів, що супроводжували Переяславську раду, було узгоджено принципові засади майбутнього договору - антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вільностей Війська Запорізького, та здійснено усний акт присяги.

У березні 1654 року у Москві українська делегація передала на розгляд росіянам проект договору

із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії.

Після двотижневих переговорів сторони ДІЙШЛИ компроміс)', який увійшов у історію під назвою «Статті Богдана Хмельницького» (т.зв, «березневі статті»). Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики.

Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.

ІІольща реагувала на союз України з Москвою об’єднанням своїх сил з татарами. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. У 1656 р. за спиною Хмельницького відбулися мирні переговори Москви з Польщею (Віленське перемир’я). Укладення перемир'я Москви з Варшавою робило безперспективним російсько-козацький військовий союз і розв’язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів - приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Проте важко хворий, Хмельницький помирає 6 серпня 1657 р. на 62 році життя у Чигирині.

Доба Руїни - надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60-80-ми роками XVII ст. Питання залишають відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.

Причинами Руїни були:

• розкол серед старшини — правлячої верстви українського суспільства;

• посилення антагонізму між різними станами українського населення;

• слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

• боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі П о споли тої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію".

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

~ загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально- економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

• початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

• зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від

національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то я приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

• звертання до урядів іноземних, країн при розв’язаній внугрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

• жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотнри гетьмани (згадаймо 1668 р,: П. Дорошенко, ГІ. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися нарізні країни;

• поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “...тепер там самі себе поїдають, містечко проти, містечка воює, син батька, батько сина грабує”.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий укладав окремий догвір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького", але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. - Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. - І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. - Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні). Конотопські Статті 1672 р. - І. Самойловича тощо.

23,

В еміграції новим гетьманом став Пилип Орлик (1710-1742 pp.). Він походив із литовсько- чеського роду, навчався у Вільнюсі та Києві, працював у канцелярії київського митрополита, а при Мазепі був Генеральним писарем і найближчим його дорадником.

Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву “Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького”, або ж “Конституція П.Орлика”.

Цей документ був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут передбачалося, що Україна, обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову - планувалося скликати козацький парламент - Генеральну раду. Також фіксувався соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.

Конституція П.Орлика випереджувала з багатьох важливих питань тогочасну суспільно-політичну думку й практику. Вона виразно засвідчила демократичні прагнення українського народу і була прийнята задовго до американської (1787 р.) та французької й польської (5 791 р.) конституцій-- перших конституцій у світі.

Дипломатичні та військові заходи П.Орлика. Намагаючись активізувати боротьбу за козацьку державність, П. Орлик уклав союзний договір із Швецією (? 7 3 0 р.) та Кримським ханством (1711 p.). Війну Московській державі оголосила Туреччина. Однак наступ об’єднаних козацько- татарських військ на Правобережну й Слобідську Україну у 1711 р. не вдався через грабіжницьку тактику татар. Також контрнаступ московської армії призвів до її оточення турками на р.Прут.

За укладеним між Росією й Туреччиною Прутським (1711 р.) та Андріанопольським (17 і 3 р.) мирними договорами, Москва зобов'язувалася вивести свої війська з Правобережної України і повернути туркам Азов із прилеглими територіями.

У наступних роках П.Орлик проводив активну дипломатичну діяльність в еміграції, намагаючись відстояти ідею української державності і схилити європейських правителів до створення антимосковського союзу держав. Він відомий також, як автор цінного “Щоденника” (“Діаріуша”), багатьох книг та звернень, таких, наприклад, як “Маніфест до європейських урядів”, “Вивід прав України” та ін.

На державній службі у Франції прославився син Пилипа Григорій, що був дипломатом, генералом та польним маршалом.

Народження із Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації І державності. Виняткову роль у цьому відіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознак республіканського демократичного устрою.

У цей час в Україні сформувалась нова верства населення - шляхта. В межах Гетьманщини саме шляхта і забезпечувала, тяглість в існуванні українського політичного е-тносу з 14 по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка. досягла зрештою російського дворянського звання.

Ця концепція грунтовно досліджена в монографії Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)».— К,, 1994.

Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було досить, щоб вона не щезла зі шпальт історії, з пам'яті народної. Цього було досить для виникнення ментальності народу, який має свою державу. За. цей час виникла своя національна політична еліта. Згуртованість народу навколо своїх керівників гідна поваги й сьогодні. Національне самоусвідомлення українського народ}' в XVII ст. загострило цікавість суспільства до основ європейської цивілізації — до ан­тичності, християнства та просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції вдосконалювати, українську державність.

Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. Прийнята вона була в 1710 р. в Бендерах. У ній найголовнішою була проблема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалась постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Багато уваги приділялось обмеженню соціальної есплуатацїї, У Конституції стверджувалось, «щоб людям військовим і посполитим зайві не чинились утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах

111. уКсіІ.И СІЮКІИ.Н1ШОІ О, ЛСГ1І10Г0 И КОрИСїіІЦіОГО собі мешкання».

Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежною від Полінці і Москви. Найменш демократичною була стаття 1-а Конституції, в якій говорилося, що «новообраний гетьман... повинен,., дбати та міцно поставити, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, ...іншовірцям співжиття на Україні... не давати дозволу». Як писав про Бендерську конституцію О. Оглоблин, вона була «віковічним пам'ятником української державно-нол ітичної думки».

Однак шлях еволюції і вдосконалення національної держави був перерваний, що трагічно позначилось яе тільки на долі українського народу, а й негативно вплинуло на політичну стабільність європейського континенту.

25.

Перехід І.Мазепи на бік шведів Петро 1 використав як привід для рішучих дій по ліквідації української автономії. До обраного в 1708 р. гетьмана І.Скоропадського був приставлений для нагляду царський міністр-резидент. А восени 1722 р. царський уряд створив Малоросійську колегію. Так з'явилась ще одна структура, що відстоювала інтереси Росії. Після смерті гетьмана І. Скоропадського Петро І заборонив вибори нового гетьмана, а організаторів опозиції царській політиці на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком було суворо покарано. Уся влада в Україні належала Малоросійській колегії. Лише в 172.7 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол, який відразу ж дуже енергійно взявся за відновлення втраченої автономії: він призначив на полковничі посади своїх прихильників, провів ряд заходів по впорядкуванню старшинського землеволодіння, вжив заходів щодо вироблення бюджету Гетьманщини, впорядкував українську торгівлю, підпорядкував гетьманській владі місто Київ, реорганізував судову систему, добився повернення запорожців, почав проводити заходи по кодифікації права на Лівобережній Гєтьманщині.

Після смерті Д. Ага стола з 1 734 р. нова імператриця Аяна Іоанівна у.юау заборонила обрання нового гетьмана, а відання українськими справами було передано "Правлінню гетьманського уряду". У часи правління Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розумовський, було дозволено обрати нового гетьмана.

Ним став брат Олексія — Кирило Розумовський. За час його гетьманування (1750—і 764 рр.) українські справи були передані з Сенату до колегії закордонних справ. Він домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв фінансову самостійність, виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Україною та Росією, провів судову реформу, почав скликати з'їзди старшини, де обговорювались важливі питання життя Гетьманщини. Спробував також реформувати українські військові частини через уніфікацію зброї та обмундирування і через створення системи шкіл з військовою наукою для козацьких дітей.

Л приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У 1764 р. управління Гетьманщиною було передано Малоросійській колегії. Після успішного завершення російсько-турецької війни, коли відпала необхідність у Запорозькій Січі, Катерина II вирішує ліквідувати останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України. З ліквідацією Запорожжя 1775р. царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою України. У 178 3 р. було ліквідовано Малоросійську колегію. На українських землях було утворено три намісництва — Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, об'єднані в Малоросійське генерал-губернаторство. У 1783 р. козацькі полки перетворюються на полки карабінерів. Указом 1783 р. українське селянство було остаточно закріпачене. А в 1785 р. жалувана грамота дворянству, підписана Катериною II, поширювала всі дворянські права та привілеї на українську старшину.

Таким чином, у другій половині XVIII ст. на Україну був поширений суспільно-політичний устрій, характерний для всієї території Російської імперії. Залишки української автономії були ліквідовані. Козацтво як суспільну верству України було знищено.

Українська старшина, що була основною панівною верствою в Гетьманщині, не вчинила скільки- небудь помітного опору ліквідації старого суспільного устрою, оскільки її приватновласницькі інтереси не були порушені.

26.

Катерина II, продовжуючи традиції абсолютизму і централізму Петра І, мала намір найближчим часом скасувати всі автономії в імперії, уніфікувати систему управління.

Вона скористалася з того, що старшина почала збирати підписи під петицією про перетворення гетьманства у спадкове в роді Розумовського, викликала у 1764 р. гетьмана до Петербурга й запропонувала добровільно зректися своєї посади. При цьому був проігнорований і той факт, що Кирило Розумовський брав участь у 1762 р. в змові на користь Катерини Іі, у зведенні її на престол. Розуміючи безперспективність боротьби, Розумовський без опору погодився на ЦС, отримавши від імператриці великі земельні володіння, почесну посаду та нагороди. В

Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство, для управління яким була створена друга Малоросійська Колегія, яка складалася з чотирьох російських і чотирьох українських членів. її президентом стає малоросійський генерал-губернатор граф П. Рум'янцев. Катерина II у секретній директиві наказувала ліквідувати в Україні всі ознаки н автономії. Отже, знищувалися залишки п державності, і вона перетворювалася на звичайну провінцію Російської імперії. Народні маси зустріли ліквідацію Гетьманщини зовні пасивно, бо вже давно були усунуті від громадсько-політичного життя. Спокійно поставилася до скасування гетьманства і більшість козацької стаошини* яка була впевнена, що це не зачепить її привілеїв. Тепер вона домагалася лише того, щоб її було зрівняно у правах з російським дворянством і. зосередившись на господарських інтересах, забула про національну справу. І лише в пам'яті більшості простого народу і невеликої частини знаті ідея української автономності, боротьби за неї зберігалась і оспівувалась.

Минуло небагато часу, і старшина, зрозумівши, що втратила дуже потрібну державність, почала шкодувати за Гетьманщиною. Це виявилося вже у 1767 p., під час скликання у Москві Законодавчої комісії для перевірки законів і уложення нового Кодексу. Комісія складалася з представників від усіх станів суспільства, за винятком селян-кріпаків. Під час виборів у деяких районах України виборці доручали своїм депутатам домагатися відновлення гетьманства в Україні.

На засіданнях Комісії активним керівником групи українських автономістів виступав представник шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика. Депутати від України вимагали повернення старовинних її прав і вольностей. Частина депутаті в-старшин намагалася закріпити за собою землі

і повністю закріпачити селян. До того ж у Комісії виникли суперечки і, скориставшись початком війни з Туреччиною, цариця розпустила її на початку 1768 р.

У 1765 р. царизм, продовжуючи винищувати залишки автономності України, ліквідував слобідські козацькі полки і замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки, підпомічники стали називатися військовими обивателями. Територія Слобідської України стала тепер Слобідсько- Українською губернією. У 1764 р. на територіях Слов'яносербії, Иовослобідського полку, частини Миргородського і Полтавського полків було створено Новоросійську губернію з центром у місті Кременчук. Вона складалася з двох провінцій: Єлизаветинської — на правому березі Дніпра і Катеринославської — на лівому. Провінції поділялися на полки. Всі козаки, які тут жили, були перетворені на пікінерів. У 1781-1782 pp. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Тоді ж утворене Харківське та Катеринославське намісництва, і по усій Україні була введена єдина для всієї Російської імперії адміністрація.

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні і знищив залишки української державності. За наказом Катерини II до Петербурга були вивезені козацькі військові прапори, гармати, гетьманські й полкові печатки та інші атрибути гетьманської держави.

27.

Унаслідок політичних перетворень кінця XVIII ст. припинили існувати держави, від яких протягом попередніх двох століть значною мірою залежав розвиток подій в Україні, — Річ Посполита та Кримське ханство. Низка воєнних конфліктів призвела до серйозних змін кордонів між державами, до яких належали українські землі.

У 1772 р. ослаблена війнами, внутрішніми суперечностями й шляхетським свавіллям Річ Посполита була поділена між Австрією, Пруссією та Росією. Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині та Поділля, 1775 р. до Австрії було приєднано Буковину, яка була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина,

Волинь, Поділля), після третього (1795 р.) — західна смуга Волині й Берестейщина. У результаті війн з Туреччиною 1768—1774 й 1783—1791 pp. Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські степи. Так усі українські етнічні землі стали підвладні Російській та Австрійській монархіям.

На підвладні Росії українські території було поширено загальнодержавний адміністративний устрій, започаткований указом імператора Павла І від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії і намісництва» (табл. 11).

Регіони	Губернії	Г емерая-губєрнаторства
Слобожанщина, Лівобережжя	Харківська	Малоросійське
	Чернігівська
	Полтавська
Правобережжя	Київська	Київське
	Волинська
	Подільська
Степова Україна, Північне Причо­рномор'я і ГІри- азов'я, Крим:	Катеринославська	Новоросійсько- Бессарабське
	Херсонська
	Таврійська

Визначаючи кордони губерній, влада не враховувала географію національного розселення: частина заселених переважно українцями земель опинилася за межами дев'яти українських губерній.У губерніях необмежену владу над усім населенням мали губернатори. За рахунок значної частини податків утримувалися тисячі чиновників. Губернії поділялися на повіти, очолювані царськими справниками, а повіти — на стани, очолювані поліцейськими приставами. Для зміцнення централізації створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства. Саме за допомогою військової сили й поліцейського апарату утримувалася недемократична самодержавна влада. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно- управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму на місцях. Щодо більшості населення •— кріпосних селян, то вся судова й адміністративна влада над ними перебувала у руках поміщиків. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації.Для запобігання виникненню руху за відокремлення з боку численних підлеглих народів Російська імперія проводила політику придушення національної окремішності. Неповноправне становище формувало у неросіян відчуття неповноцінності, другорядності по відношенню до панівної російської нації. Це породжувало антиросійські настрої серед національно свідомої частини українського населент.Адміністративно-територіальна структура, створена австрійською владою на теренах Галичини — Королівство Галичини і Лодомерії, — поділялась на дванадцять округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Симбірський, Сяноцький і Перемишльський. Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча тоді вже Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а в Південній Буковині більшість населення становили румуни), надалі вона стала окремою провінцією. Адміністративно-

політичним, центром Буковини було місто Чернівці,

У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним

життям міст У селах адміністратнвн:-‘ і поліцейсько-еудов? «лада цілком належала великим ;; V отоликнм та їхнім управи ■ ям (поо орам і лапт 'дачам (малда эрам).

Закарпаття залишалося у складі королівства Угорщина, було частиною Австрійської імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи); Ужанський, Берегівський, Угочанський, Мармароський.

Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупана ми. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

Вища австро-угорська влада розглядала українські землі як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Феодально залежні українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпатья, були найзнедоленішими в Австрійській імперії. Середня тривалість життя не перевищувала ЗО—40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності.

29.

30.