6. Тенденції розвитку системи вищої освіти

Провідними тенденціями розвитку системи вищої освіти в сучасному світі є:

- кількісне зростання студентських контингентів. Перетворенню післясередньої освіти на загальнодоступну у розвинутих країнах сприяє ряд чинників: прийняття законів, що сприяють залученню до ВУЗІВ вихідців з малозабезпечених сімей; надання студентам дотацій на вигідних довгострокових умовах; відсутність лімітів вакансій на перших курсах; зарахування абітурієнтів до вузів без екзаменів тощо.;

- суттєва зміна цілей вищої освіти: від підготовки соціальної еліти до формування широких кіл спеціалістів розумової праці; - структурна перебудова системи вищої освіти з метою надання їй якостей гнучкості та варіативності. З цією метою у західних країнах та в Японії запроваджена триступенева система вищої освіти. Кожен зі ступенів є відносно самостійним, але у своїй сукупності вони складають єдину систему. І ступінь вищої освіти (2 роки навчання) присвячений закріпленню загальноосвітніх шкільних знань та наданню першопочаткової основи знань з обраного профілю. ІІ ступінь (2-3 роки) дає закінчену вищу освіту із конкретної професії. Студент отримує ступінь бакалавра. Ті, хто бажають підвищити рівень своєї кваліфікації і отримати ступінь магістра, навчаються ще 1-2 роки, здають екзамени з ряду дисциплін і готують дисертацію, що є аналогічною рівню серйозної дипломної роботи у вітчизняному ВУЗІ. ІІІ ступінь призначений для тих, хто вже отримав диплом магістра і проявив здібності до дослідницької діяльності. Успішне завершення цього етапу навчання дає можливість набуття наукового ступеня доктора наук, що, у свою чергу, дає можливість займатись науково-дослідницькою діяльністю а також викладати у ВУЗІ;

- варіативність системи вищої освіти досягається через розширення не-університетського її сектору. Історично основним типом вищого навчального закладу є університет. До закладів вищої неуніверсистетської освіти відносять 3-4 річні вищі професійні школи. Для них характерна більш вузька загальноосвітня підготовка, ніж в університетах, і більш чітка професійна спрямованість, що робить їх випускників достатньо конкурентноздатними на сучасному виробництві.

- збалансування пропорцій випуску спеціалістів різних професій та галузей знань. Особливо гостро така проблема стоїть у країнах, що розвиваються. Там значною мірою переважають гуманітарні факультети, що пов'язано як з тим, що на них витрачається менше коштів, ніж на технічні та медичні, так і з орієнтацією на них місцевої еліти (диплому юриста або журналіста віддається перевага у порівнянні з дипломом інженера та лікаря). У розвинутих країнах існує певний дефіцит дослідницьких кадрів та висококваліфікованих інженерів. В Україні існуючі диспропорції у сфері вищої освіти пов'язані з недостатньою прив'язкою цієї сфери до потреб економіки, невизначеністю таких потреб на етапі її структурної перебудови.

- удосконалення системи акредитації вищих навчальних закладів. У країнах з централізованою системою управління освітою, наприклад, в Україні, Франції, Росії акредитація здійснюється державними відомствами за встановленими державними стандартами. У країнах з децентралізованою системою управління освітою, наприклад у США, акредитацію здійснюють недержавні професійні асоціації відповідного профілю;

- розвиток наукового потенціалу вищих навчальних закладів. У провідних університетах західних країн проводяться фундаментальні наукові дослідження, до яких залучаються і викладачі, і студенти. Як правило, саме ця сфера діяльності ВУЗу і визначає його престижність, а, отже, допомагає отримати додаткові фінансові можливості;

- реформування характеру управління вищими навчальними закладами. Класичне право університетської автономії передбачало можливість вибору ректора з числа професорів та поєднання ним управлінської та науково-викладацької діяльності. В сучасних умовах керівниками адміністрацій ВУЗІВ є, як правило, професійні менеджери, провідним критерієм ефективності діяльності для яких є фінансовий стан закладу, а не характеристики навчального процесу; - зростання вартості навчання у країнах з ліберальною ринковою економікою як у державних, так і у приватних вузах, що є наслідком відносного зменшення державної підтримки вищої освіти. Проте у деяких європейських країнах (Німеччина, Австрія, скандинавські країни) платня за навчання залишається або зовсім відміненою, або символічною; - все більшу роль в рамках вищої школи відіграє післядипломна освіта, яка полягає у наданні дипломованим спеціалістам другої вищої освіти або у підвищенні рівня першої. У традиційних вищих навчальних закладах (університетах, спеціалізованих вузах) післядипломна підготовка пов'язана з триступеневим характером вищої освіти. У провідних західноєвропейських університетах підготовка докторів наук здійснюється у самостійних організаційних підрозділах. У Німеччині це - аспірантські коледжі, у Франції - докторські школи.