9.1. Інвестиційна стратегія як форма диверсифікації

страхового портфеля

У Законі України “Про страхування” в редакції від 04.10. 2001 року (ст. 2)

передбачено, що “Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність пов”язана з формуван- ням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням”.

Отже, діяльність страховика, пов”язана з розміщенням та управлінням страховими резервами, по суті є інвестиційною діяльністю.

З погляду інтересів страховика, способи найкращого розміщення цих грошових коштів являють собою інвестиційну стратегію страховика.

Жодна із страхових компаній у країнах з ринковою економікою не ставить собі за мету отримання основної маси прибутків лише від страхової діяльності. Головним для них є максимальне збільшення числа страхувальників і використання коштів, зібраних у вигляді страхових внесків, з метою інвестування. І в цьому плані страхова компанія економічно зацікавлена і зобов”язана все- бічно знати методику діяльності інвестиційного ринку. Володіння механізмами та станом справ на фондовому ринку дає підстави страховику займатися страхуванням інвестиційних ризиків. Надання такого виду послуг, з одного боку,

розширює його страхове поле, а з іншого - дає можливість “відчувати”, які з цих ризиків підлягають перестрахуванню, а які – ні, і таким чином здійснювати відбір ризиків стосовно прийняття їх на страхування. Фондовий ринок грунтується на тому, що рівень доходу на цінні папери тим вищий, чим вищий ступінь ризику. Разом з тим, в окремих випадках, однаковим доходам може від- повідати неоднаковий рівень ризику, або при одному і тому ж ризику доходи

можуть суттєво відрізнятися. І мало хто знає, як слід поводитися в постійно мінливих ситуаціях на ринку, щоб звести до мінімуму помилки.

Розвиток страхування та перестрахування інвестиційних ризиків страховими компаніями, надання послуг із страхування їхніх страхових пулів з видачею спільного страхового полісу дають можливість розосередити взятий на себе ризик, диверсифікувати та збалансувати страховий портфель.

9.2. Інвестиційні ризики та їх структура

Законом України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09. 1991 р. поняття інвестиції визначає як майнові та нематеріальні цінності, що вкладаються в об”єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається певний соціальний ефект.

Отже, інвестиційна діяльність – це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб та держави з реалізації інвестицій.

Інвестори - це суб”єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення, в об”єкти інвестування, власних, позичених і залучених майнових

та інтелектуальних цінностей.

До інтелектуальних та майнових цінностей відносять:

- грошові кошти, цільові банківські вклади, паї акції та інші цінні папери;

- нерухоме і рухоме майно ;

- майнові права, пов”язані з авторським правом, досвідом та іншими видами інтелектуальних цінностей;

104.

- сукупність технологічних, комерційних, технічних та інших знань, оформ-лених у вигляді технічної документації, виробничого досвіду, необхідного для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованого (“ноу-хау”); права користування землею, водою, іншими ресурсами, будівлями, спорудами, устаткуванням та інші майнові права;

- інші цінності.

Інвестиції розподіляються на три великі групи:

- споживчі;

- підприємницькі ;

- фінансові.

Споживчі - інвестиції безпосередньо не пов”язані з отриманням доходу. Фактично, це вкладення в предмети споживання довгострокового користування (автомобілі, житло, дачі, гаражі тощо).

Підприємницькі (реальні) інвестиції - це вкладення в основний капітал підприємств, спрямовані як на оновлення, так і на розширення виробництва.

Фінансові (портфельні) інвестиції - це затрати грошового капіталу на купівлю активів у формі цінних паперів, як майнових, так і кредитних.

Споживачі інвестицій, безумовно, підлягають страхуванню, але не в системі страхування інвестиційних ризиків. У розглянутих раніше випадках страхування (майнове, будівель, автомобільне) реалізується страховий захист спожичих інвестицій, а тому в цьому розділі їх розглядати недоцільно.

Підприємницькі й фінансові інвестиції пов”язані з отриманням доходів, тому кожний інвестор прагне певних гарантій вкладених ним коштів. У зв”язку з викладеним нас насамперед цікавитимуть підприємницькі та фінансові інвестиції.

Страхові компанії вкладають свої капітали передусім у цінні папери(ЦП). На ринкову вартість цінних паперів впливають ряд чинників:

- вид цінних паперів;

- величина доходів(прямо пропорційна залежність);

- рівень інфляції;

- кон”юнктура ринку;

- фаза економічного циклу (криза характеризується падінням попиту на інвестиції, піднесенням – зростанням);

- прибутковість діяльності емітента, його надійність та стабільність;

- засоби та міра втручання держави в регулювання фондового ринку;

- рівень ліквідності ЦП;

- ступінь ризику по кожному з видів ЦП.

В залежності від рівня ризиковості та дохідності цінні папери розподіляються на такі:

- найризиковіші: спекулятивні звичайні акції з рівнем дохідності 15 – 20%;

- високоризикові: звичайні акції компаній що швидко зростають, які забез- печують їхньому власнику дохід у розмірі 10 – 12%;

- з помірним ризиком: цінні папери взаємних інвестиційних фондів із незба-лансованим портфелем, цінні папери взаємних інвестиційних фондів із збалан- сованим портфелем, конвертовані акції із фіксованим дивідендом, конвертовані облігації. Вони забезпечують рівень доходу, у середньому 8 – 10%;

- з низьким рівнем ризику: муніципальні та державні облігації з доходом 4 - 6% . Цінні папери цього виду найбільше підпадають під ризик у звязку з

105.

несприятливою зміною облікової ставки процента або індексу інфляції, навіть при умові незначних змін;

Ризики, пов”язані з купівлею – продажем цінних паперів, підлягають страхуванню трьома різними шляхами:

- за допомогою механізму страхування, притаманного тій чи іншій моделі фондового ринку;

- самострахування;

- страхування майнових інтересів та відповідальності учасників ринку

цінних паперів третьою стороною, страховою компанією, яка не є безпо-середнім учасником тих страхових подій, частину ризику за які вона бере на себе.

Коротко розглянемо кожен з цих шляхів.

Фондові ринки світу підпорядковуються певним механізмам регулювання з боку держави. Залежно від того, які процеси та явища підлягають регулюванню та які засоби впливу на функціонування фондового ринку застосо- вує та чи інша держава, розрізняють всілякі його моделі. Причинами, що зумовлюють необхідність втручання держави в механізм функціонування фондового ринку, є:

- прагнення підтримати його ліквідність;

- забезпечення довіри до нього з боку інвесторів та емітентів, які отримують певні гарантії у разі настання небажаних для них подій.

Засобами, що забезпечують такі гарантії є:

- ліцензування діяльності учасників фондового ринку;

- регулювання порядку випуску(емісії) та обігу цінних паперів;

- встановлення відповідальності учасників фондового ринку;

- встановлення спеціальних державних гарантій для інвесторів та емітентів (страхування депозитів, обов”язкове надання інформації про емітентів тощо).

Крім цього, на ринку цінних паперів діє властивий йому механізм страхува-ння, який називається хеджуванням. Зміст його полягає в тому, що з метою зведення до мінімуму ризику втрат від зміни рівня цін на ЦП інвестор, купуючи

цінні папери, купує опціон на продаж, і навпаки, продавець цінних паперів купує опціон на купівлю. Це вимагає додаткових затрат від інвестора, але забезпечує йому певний рівень надійності.

Своєрідним способом страхування на фондовому ринку є розміщення цінних паперів через інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, солідні дилерські фірми, що забезпечує диверсифікацію, отже, більшу надійність вкладених грошових коштів.

Котирування цінних паперів на фондовому ринку теж може розглядатися як елемент страхового захисту.

Приведені методи страхування вмонтовано в механізм функціонування фондового ринку і вони не потребують наявності третьої сторони - професійного страховика.

До самострахування інвестор вдається тоді, коли немає достатньо надійних механізмів захисту його інтересів як в межах діючої моделі фондового ринку, так і в межах діючої системи страхування інвестиційних ризиків професійними страховиками. Найпоширенішим способом самострахування в даній галузі є відмова інвестора вкладати капітал у ту чи іншу країну, в той чи інший прект.

Коли ж інвестор страхує себе від можливих збитків у зв”язку з операціями на фондовому ринку, звертаючись до страховиків, які не беруть