Класифікація голосних.

За силою голосу голосні розрізняти надто важко, усі вони достатньо сильні, бо основу їх становить голос. Один і той голосний залежно від позиції може міняти силу звучання.

За висотою тону голосні теж важко класифікувати. Висота голосового тону може бути однаковою у різних звуках і різною у вимові одного звука.

Розрізняють голосні за резонаторним тоном, який залежить від форми, розміру й об’єму резонатора.

В основу класифікації голосних покладено артикуляцію. Установлено, що резонатор, його форму та об’єм змінюють язик, губи та м’яке піднебіння. Залежно від їх положення прийнято розрізняти голосні.

Найрухомішим активним органом є язик, він здатний змінювати своє положення в горизонтальному й вертикальному напрямках. Наприклад, вимовляючи звуки і та у, язик рухається горизонтально, і та а – вертикально.

Ряд Піднесення	Передній	Середній	Задній
Високе	І и		у
Середнє	е		о
Низьке			а

Залежно від руху язика по горизонталі голосні поділяються на ряди: передній, середній, задній.

За зміною положення язика по вертикалі розрізняють піднесення: високе, середнє, низьке.

Голосні лабіалізовані (у, о), нелабіалізовані (а, і, е, и).

Неносові (неназалізовані) – без носового відтінку.

Носові (назалізовані), від nasus – «ніс». У польській мові носовими є голосні о, е.

Класифікація приголосних звуків

В основі класифікації приголосних звуків лежить: а) наявність чи відсутність голосу (участь голосу); б) активність мовного органу (спосіб творення шуму); місце творення та участь /неучасть палатуму у їх творенні .

1). Залежно від співвідношення голосу й шуму приголосні поділяються на сонорні (sonorіus – «звучний»), шумні (дзвінкі і глухі).

Дзвінкі і глухі утворюють співвідносні (корелятивні ) пари: б ‒ п, д ‒ т, з ‒ с, ж ‒ ш, д͡ж – ч, д͡з ‒ ц, ґ ‒ к, г ‒ х. Але це не означає, що в усіх мовах світу кожному дзвінкому відповідає глухий і навпаки. У російській мові ч і ц не мають відповідних дзвінких, за те є пара в ‒ ф; в українській мові ф не має парного дзвінкого; глухим ч і ц відповідають д͡ж і д͡з.

У більшості мов світу розрізняють три ступені звучності: сонорні, дзвінкі і глухі.

В українській мові до сонорних належать: в, л, л', м, н, н' р, р', й.

До глухих: п, т, с, ш, ч, ц, к, х, ф.

Решта приголосних належить до дзвінких.

2). За активним мовним органом (за місцем зімкнення активного аргана з пасивним) приголосні поділяються на:

а) губні (лабіалізовані): б, п, в, м, ф, які в свою чергу поділяються на: губо-губні (білабіальні): б, п, м і губо-зубні (лабіодентальні): в, ф;

б) язикові:

передньоязикові: д, т, л, н, р, з, с, ч, ш, ж, д͡ж, д͡з;

середньоязикові: й;

задньоязикові ґ, к, х;

в) язичкові, або увулярні (uvula - “маленький язичок»), французьке і німецьке r;

г) глоткові, або фарингальні (pharynga): г.

3). За способом творення шуму (характером подолання перешкоди) приголосні поділяються на:

а) щілинні, або протиснено-щілинні, фрикативні (лат. fricare – «терти»), або спіранти (лат. spiro – «дую»): с, з, ш, ж, в, ф, г, г, х.

Завдяки утвореній щілині ці звуки під час артикуляції протягуються;

б) зімкнені, або проривні, або зімкнено-прохідні: б, п, д, т, г, к

При їх творенні перешкода створюється внаслідок повного зімкнення на долю секунди активного мовного органа з пасивним і раптовим, моментальним розривом під тиском видихуваного повітря, що виходить з легенів. Ці звуки не можуть бути протяжними.

в) африкати (лат. affrikata – притерта), або зімкнено-щілинні: ц, ч, д͡з, д͡ж.

Під час артикуляції африкатних звуків після зімкнення активних органів з пасивним наступає повільне (а не раптове, як при творенні проривних) розімкнення, що поступово переходить у щілину. Африкати ще називають злитими звуками.

У вимові африкати ц злились елементи, що нагадують артикуляцію зімкненого т і щілинного с; ч (т+ш); д͡ж (д+ж); д͡з (д+з).

Перехід від вимови елементів проривних до елементів фрикативних на слух не сприймається (не відчувається), тому африкати сприймаються як один звук.

Залежно від ступеня наближення активного мовного органа до пасивного, а також від плоскої чи котловинно вгнутої форми язика створюється відмінний акустичний ефект вимови протиснено щілинних і зімкнено щілинних звуків.

За акустичними ознаками щілинні передньоязикові з, с, зімкнено -щілинний ͡дз приймаються як свистячі, а передньоязикові котловинні щілинні ж, ш та зімкнено- щілинний д͡ж сприймається як шиплячі;

в) вібранти (лат. vibrare – «дрижати»), або дрижачі: р.

Під час артикуляції дрижачих утворюється перешкода внаслідок ритмічних зімкнень і розімкнень активного еластичного мовного органа з пасивним. Властивість дрижати у струмені повітря мають кінчик язика і маленький язичок.

Четвертий принцип класифікації приголосних звуків (додатковий): це їх палаталізація і веляризація.

Те, що на слух сприймається як м’якість або помʼякшення приголосних, створюється внаслідок накладання додаткової артикуляції на основну, необхідну для творення певного звука. Суть додаткової артикуляції полягає у піднятті середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (лат. palatum), що спричиняється до підвищення характерного для звука тону і шуму.

Звуки, що утворюються внаслідок накладання на основну артикуляцію додаткової, пов’язаної з підняттям середньої частини язика до твердого піднебіння, називаються палаталізованими. Вони утворюють корелятивні пари за твердістю, м’якістю: н – н', т - т', д - д', з ‒ з', с ‒ с', л ‒ л', ц ‒ ц', р ‒ р'.

Звук й не має парного твердого.

Велярні (м’якопіднебінні): ґ, к, х.

У мовленнєвому потоці палатальний чи велярний характер приголосних впливає на артикуляцію сусідніх голосних.

Так, у слові тюк голосний у під впливом вимови сусіднього палаталізованого т' стає звуком середнього ряду ( ̇у – т' ̇ук), у слові тютюн (в оточенні двох палаталізованих т') артикуляція у відтягується до переднього ряду ( ̇у̇ - т' ̇у ̇т' ̇ун).

Сусідство велярного звука може послужити причиною перетягнення артикуляції голосного переднього ряду трохи назад, як-от у слові російської мови безыдейный, у якому звук и у корені идей пристосовується до велярної вимови приголосного з.