Мовленнєвий апарат

Сукупність органів мови (губи, зуби, язик, піднебіння, язичок, надгортанник, порожнини рота, носа, глотки, гортань, трахея, бронхи, легені, діафрагма) становлять мовленнєвий апарат. Правда, це треба розуміти умовно, тому що перелічені вище органи мовлення мають свої біологічні функції: нюх, смак, дихання, прийняття і перетравлення їжі. Весь мовленнєвий апарат поділяють на три частини: 1. все, що нижче гортані; 2. гортань; 3. все, що вижче гортані.

Нижній поверх мовленнєвого апарата складається з двох легень, двох бронхів і трахеї, виконує роль міхів. Дихальний апарат спирається на діафрагму, що розділяє грудну і черевну порожнини тулуба. При скороченні діафрагми грудна порожнина збільшується, унаслідок чого тиск у легенях стає меншим за атмосферний. Так відбувається процес вдихання. При розслабленні м’язів діафрагми тиск повітря в легенях стає вищий від атмосферного, що зумовлює видих. Якраз видихом і характеризується основна функція дихального апарата: він забезпечує струмінь повітря для утворення голосу в гортані і шуму в надгортанних порожнинах.

Гортань складається із хрящів, до трьох з них (щитовидного і двох пірамідальних) прикріплені голосові зв’язки – дві ніжні еластичні плівки.

Пірамідальні хрящі мають властивість рухатися (розходитись і сходитись). Під час дихання, коли людина мовчить, розслаблені голосові зв’язки знаходяться біля стінок гортані, повітря вільно проходить, не зачіпаючи їх. Під час говоріння голосові зв’язки, що зведені рухомими пірамідальними хрящами, під тиском видихуваного повітря зазнають дрижання (коливання), що зумовлює утворення голосу, на базі якого виникають голосні і більшість приголосних звуків.

Головна функція гортані – утворювати голос. Вона ще може утворювати і шепіт, який з’являється внаслідок проходження повітряного струменя через щілину ненапружених голосових зв’язок.

Пасивні і активні мовні органи.

Артикуляція (лат. articulatio – «вимовляння») – робота мовних органів, що спрямована на утворення будь-якого звука мови.

Артикуляційна база – сукупність артикуляційних навичок, необхідних для вимови звуків і всіх можливих звукосполучень тієї чи іншої мови.

Кожна людина, як правило, володіє артикуляційною базою своєї рідної мови, засвоєної з дитинства в тому оточенні, в якому вона виховувалася.

Класифікація голосних і приголосних звуків

Класифікація звуків мови – це поділ їх на розряди за характерними для них ознаками. У сучасному мовознавстві існує декілька підходів до їх класифікації. Найосновніші з них – акустичний та артикуляційний.

Акустична класифікація – це розподіл звуків за слуховим сприйняттям. З погляду акустики голосні виділяються як чисто тональні звуки, у яких відсутні шуми.

Розрізнення тонального ефекту, наприклад, у звучанні а чи о забезпечується завдяки зміни форми резонатора й участі губів.

Ознакою приголосних є наявність шуму. Проявляючись більшою чи меншою мірою, шум визначає тембр приголосного. Саме через те вимова звука т, що на слух сприймається як один шум, відрізняється від звука д, у якому шум поєднується з голосом. Тому в основу розрізнення голосних і приголосних покладено артикуляційні особливості.

Під час вимови голосних на шляху видихуваного повітря не виникає жодних перешк, на відміну від вимови приголосних. Це перша артикуляційна відмінність між голосними і приголосними. Другою артикуляційною відмінністю між ними є напруженість мовних органів: вимова голосних супроводжується загальним рівномірним напруженням мовного апарата, зокрема стінок резонаторів – глотки і рота, що сприяє створенню резонаторних тонів; під час артикуляції приголосних мовні органи напружуються лише в місці виникнення перешкоди. Третьою відмінною ознакою є сила повітряного струменя. Під час артикуляуії голосних вона є слабша, приголосних – сильніша.

Ознаки артикуляції	Голосні	Приголосні
Наявність чи відсутність перешкоди	Немає	Є
Напруженість органів мови	Рівномірна, нелокалізована	Нерівномірна, зосере- джена лише у місці створення перешкоди
Повітряний струмінь	Слабкий	Сильний