Відмінності між мовою і мовленям

1. Мовлення має лінійний характер. Будь-який текст є суцільним (ланцюговим) потоком. Людина вимовляє звук за звуком, слово за словом. Одночасно два відрізки того ж рівня в одному акті мовлення з’явитися не можуть.

Мова ж має ієрархічну організацію нелінійного характеру. У мовлені кожен елемент може мати щонайбільше два найближчих сусіди, у мові ж їх кількість значно вища. У реченні «Грає вітер на дуду» (В.Сосюра) слово вітер розташоване між двома словами – дієсловом грає і прийменником на . У цьому мікротексті це – найближчі сусіди. А в мові слово вітер має усталені зв’язки зі своїми синонімами буревій, вітровій, легіт, суховій, з назвами інших атмосферних явищ – буря. Ураган. Заметіль і т.д., з лексемами протилежного значення – тиша, спокій.

2. Мовлення змінне, динамічне. Мовні одиниці в ньому щораз перетасовуються залежно від конкретних потреб. Зміна мовленнєвих зв’язків є закономірним проявом функціонування мови.

Мова – досить стала, статична і стабільна. У мові слово вітер має постійно тих самих сусідів, ті самі зв’язки. Зміна мовних зв’язків є проявом розвитку мови.

Зв’язки елементів мови називаються парадигматичними, А зв’язки елементів мовлення – синтагматичні (з гр. синтагма – «побудоване разом»).

Таким чином, парадигматичні зв’язки є сталими. Групи елементів, об’єднаних парадигматичними зв’язками, складають парадигми – щільні єдності, сукупність яких становлять систему мови.

Синтагматичні зв’язки є змінними. Правда, ця зміна є обмеженою. Вона обмежується здатністю елементів одного рівня сполучатися між собою.

3. Кожен окремий акт мовлення належить одній людині. Звідси випливає, що мовлення є явище індивідуальне, суб’єктивне. Але тільки до певної міри. Бо всяке мовлення стає надбанням мови. А мова – явище соціальне, суспільне, об’єктивне. Незалежне від волі індивіда. У мовленні кожна людина – творець. У мові не кожна людина може щось змінити. Зміни у мові залежать від суспільства, а не від окремих людей.

4.Кожен акт мовлення відбиває лише якусь невеличку частину мовного інвентаря та граматики. Сукупність мовних актів почасти відбиває все те, що є на той час у мові. У мові немає нічого, чого не було б у мовленні. Проте у мовленні є дуже багато такого, що до складу мови не потрапляє.

Фонетика як наука про звукову сторону мови. Зв’язок фонетики з іншими лінгвістичними дисциплінами.

Усім мовам притаманні звуки, які характеризуються певними особливостями. Звуки різних мов мають щось спільне, оскільки вони є людськими, і щось відмінне. Адже кожна мова специфічна. Потреба вивчення особливостей звуків зумовила формування фонетики – одного із найдавніших розділів мовознавства. Вона розробляється понад дві з половиною тисячі і досягла за цей час значних успіхів.

Фонетика (грець. phōn͞͞͞͞͞ētikos – звуковий) – розділ мовознавства, що вивчає звуковий аспект мовлення.

Предметом дослідження фонетики є звукова будова мови. Усі одиниці, що вивчає цей розділ мовознавства, поділяються на с е ґ м е н т н і , які у мовленнєвому ланцюжку становлять окрему ланку (звуки, склади, звукосполучення, ритмічні структури, або фонетичні слова, синтагми, фрази), а також с у п е р с е ґ м е н т н і, що у потоці мовлення не становлять окремої ланки, а накладаються на вже наявні сегменти (наголос, паузи, просодія, інтонація).

Для сегментних фонетичних одиниць х – рна субординація. Простіша одиниця є будівельним матеріалом для складнішої: із звуків вибудовуються склади та інші звукосполучення, зі складів – ритмічні структури (фонетичні слова, або такти), з них – синтагми (одиниці, більші за фонетичне слово і менші за фонетичну фразу), а з останніх – фонетичні фрази. Менш очевидна субординація властива суперсеґментним одиницям.

Основною фонетичною одиницею є звук. У реальному функціонуванні мови звуки ізольовано не вживаються. Вони існують лише у мовленнєвому потоці, у складі значущих одиниць мови (морфем, слів, речень).

З погляду акустики, звук мовлення – це результат коливальних рухів будь-якого пружного тіла, який створюється дією якої-небудь рушійної сили і дступний для слухового сприйняття. Звуки – це коливальні рухи повітряного середовища, викликані звучними тілами.

Тіло може перебувати у будь-якому стані (твердому – плескання в долоні, рідкому – плюскіт води, газоподібному – звук вистрілу).

Середовище повинно бути провідником звуку до органа сприйняття. У безповітряному просторі, як відомо, звук утворюватися не може.

Звуки мови обмежені органами слуху, за допомогою яких вони сприймаються, і мовним апаратом, яким утворюються.

Так, людське вухо здатне сприймати частоту звука в межах від 16 до 20 000 Гц. (одне коливання в секунду), інфразвуки й ультразвуки людське вухо не сприймає.

Голосові зв’язки можуть утворювати приблизно від 40 до 1700 Гц. (коливань у секунду); на практиці діапазон людського голосу ще вужчий: від 80 (найнижчий тон басу) до 1300 Гц (найвищий тон сопрано). У мові середній діапазон дорівнює 80 – 200 Гц. у чоловіків і 160 – 340 Гц. ‒ у жінок.