Мелодика

Інколи інтонацію розуміють як ритмомелодику чи й просто мелодику висловлювання, проте мелодика (від грец. Μελωδος – «співучий») – це лише один із складників інтонації. Вона являє собою рух висоти тону голосних звуків. Порівняно зі співом, особливо з грою на музінструментах, мелодика мовлення має доволі вузький діапазон. Модуляція тону тут відбувається в межах квінти-секти.

У мовленні, особливо монологічному, перед аудиторією, бажано уникати монотонності (так говорять роботи, бо це присипляє слухачів, послаблює увагу до змісту мовлення.

Низька тональність сприймається краще, ніж висока, писклива, яка трапляється, зокрема, у представниць педагогічної професії, котрі не приділяють належної уваги цій проблемі і, як наслідок, мають клопіт з дисципліною своїх вихованців. Надто високий голос на радіо і телебаченні, за даними досліджень, викликає у слухачів агресивність, натомість надто низький звучить монотонно і нудно.

І в монологічному, і в діалогічному мовленні потрібно використовувати все розмаїття питальної, окличної, наказової, перелічувальної, парентетичної (вставної), незавершеної та інших видів мелодики. Мелодійність, «співучість» ‒ це одна з привабливих прикмет української мови, її специфічна національна риса. Доброзичливе, щире етикетне мовлення не може бути мелодійно одноманітним, безбарвним, сухим.

Т Е М П

Темп (італ. tempo, від лат. tempus – «час») – це швидкість, із якою розгортається мовлення. Темп вимірюється кількістю складів, що вимовляються за одиницю часу (здебільшого за секунду). Розрізняють темп швидкий (прискорений), середній (помірний), уповільнений, дуже повільний.

Дуже швидке мовлення, за даними фахівців з теорії інформатики, майже в п’ять разів хутчіше за мовлення дуже повільне. Якщо, скажімо, флегматик вимовить одне слово (висловлювання), то холерик за такий самий відрізок часу – п’ять рівновеликих слів (висловлювань).

У дуже швидкій розмові незмістова сторона мовлення не перевищує тридцяти відсотків від змістової, у розмові в середньому темпі вона доходить до 75% - є більше часу на сприйняття мелодики, тембру звучання та ін.. Як бачимо, від темпу залежить не тільки породження тексту, але і його сприйняття. Тому мовець повинен тримати темп свого мовлення під контролем свідомості, бо, наприклад, емоційне збудження спонтанно прискорює швидкість вимовляння звуків, що може мати наслідком труднощі у сприйнятті тексту адресатом (аудиторією). Особливо треба стримувати темп свого мовлення особам із холеричним темпераментом.

Тримати темп під контролем треба також у виступах перед аудиторією, бо в ній завжди є люди з різним темпераментом і з неоднаковим рівнем володіння мовою. Рекомендується сповільнювати темп у приміщеннях з поганою акустикою.

Варто знати, що темп мовлення у жінок швидший, ніж у чоловіків. За даними досліджень, за 30 секунд жінка вимовляє в середньому 80 слів, чоловік – тільки 50. Така відмінність у темпі мовлення стає причиною комунікативних конфліктів.

Прислів’я скорий поспіх – людям посміх стосується й мовлення. Тому у публічних виступах доцільно вимовляти не більше 130 слів за хвилину. Це приблизно пів сторінки тексту, надрукованого через два інтервали.

Темп мовлення з іноземцями має бути в 1,5 – 2.0 рази повільніший ніж звичайно.

Темп треба модулювати і залежно від змісту мовлення, важливіші слова (сполучення слів, висловлювання) доцільно вимовляти повільніше. Не однакового темпу вимагають різні стилі і жанри мовлення, різні складові комунікативної ситуаціх «чому – для чого – коли - де». Є порушенням етикетності мовлення читати в швидкому темпі присягу чи виголошувати промову на панахиді. З іншого боку, надто повільне коментування спортивних ігор здебільшого дратує шанувальників спорту.

Темп мовлення – це одна з етномовних особливостей народу. Так, вірмени за одну секунду вимовляють у середньому 10,95 звука (4.52 складу), а росіяни – 12,56 звука (5,26 складу). Поспішність не властива мовленню японців. Вони уповільнюють його паузами. У Європі найшвидше розмовляють італійці, найповільніше – фіни. Загальновідомо, що галичани розмовляють швидше від українців з інших регіонів, і часом це буває причиною комунікативних нерозумінь.

Т Е М Б Р

Тембр (франц. timbre – «дзвіночок, дзвін») - це забарвлення голосу. Кожна людина має індивідуальний тембр. За тембром пізнають голос рідних, знайомих, акторів, політиків, співаків. Є голоси з приємним тембром, є й такі, що не викликають симпатії – «пискливий», «рипучий», «плаксивий», «гугнявий». Через особливості тембру іноді намагаються встановити характер людини. Фахівці рекомендують удосконалювати свій голос, виконуючи спеціальні вправи.

Забарвлення голосу здатне змінюватися залежно від комунікативних умов, настрою, стану здоров’я, намірів тощо, набуваючи типових властивостей: існує тембр «веселий», «грайливий», «байдужий», «сумний», «похмурий», «безнадійний», «змовницький» та ін.. Ще інші тембри вирізняють за ознаками деяких професій, посад: «генеральський», «педагогічний» (повчальний), «прокурорський», «проповідницький».

Тембр мовлення має відповідати характерові комунікативної ситуації. Не можна розмовляти з друзями «прокурорським тоном» або виголошувати урочисту промову грайливим голосом. Така голосова поведінка застосовується хіба що як художній засіб – оповідачами анекдотів, гуморесок, імітувальниками чужого мовлення, акторами – персонажами кінокомедій тощо.