12. Генезис Галицько-Волинського князівства
1. Загальна характеристика. Основні етапи розвитку. У різні періоди до складу Галицько-Волинської держави входили Галицьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Володимир-Волинське, Луцьке, Белзьке, Берестейське та інші удільні князівства. Майже впродовж півтора сторіччя Галицько-Волинська держава відігравало надзвичайно важливу роль в житті східних слов'ян.
Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяв ряд чинників:
а) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників; крім того, Галицько-Волинське князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);
б) необхідність спільної боротьби двох князівств (Галицького і Волинського) проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом і проти монголо-татарської навали на Русь (Київська Русь);
в) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238-1264 рр.);
г) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному росту та інтенсифікації торгівлі.
Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в декілька етапів:
I етап (1199-1205 рр.) - утворення і становлення Галицько-Волинського князівства. 3 ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146 р. - Волинське князівство. Першими в Галицькій землі правили Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свою родовід від Володимира Мономаха. Галицьке князівство досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187 рр.), а Волинське - при Романі Мстиславовичі (1170-1205 рр.).
II етап (1205-1233рр.) - тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа Мстиславича єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинського князівства прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі.
III етап (1238-1264 рр.) - об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василько розгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена.
Данило Романович проводив активну зовнішню політику. Ще у 1238 р. він розгромив німецьких рицарів під Дорогочином, які надовго залишили спроби завоювання руських земель. Припинили втручання у справи князівства і польські князі. Було укладено мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки до Золотої Орди (1245-1246 рр.) Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, але добився підтвердження своїх справ на Галицько-Волинське князівство. Вінцем політичної діяльності Данила Романовича Галицького було прийняття ним королівського титулу. Коронація відбулася в 1253 р. в м. Дорогочині, де Данилу Романовичу були вручені королівські регалії, 3 цього часу не лише фактично, а й юридично Галицько-Волинське князівство. набуло статусу самостійної Української держави, який визнавався Папою Римським і країнами Східної та Центральної Європи. Саме королівство в очах європейської громадськості було державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Само воно на руїнах останньої стало єдиною політичною силою, спроможною об'єднати навколо себе решту українських земель.
Данило Романович продовжував активно вести воєнні дії з військами Золотої Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. У 1250-х г. Данило Романович збудував Місто Львів, назвавши його на честь свого сина Лева, а раніше - в 1240 рр. на річці Угорці він заснував місто Холм. За його князювання
I галицько-волинська держава стала найбільшою державою в Європі. У 1264 р. Данило Романович занедужав і помер в м. Холмі, де і був похованій у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував.
IV етап (1264-1323 рр.) - початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269 р., а згодом його син Володимир 1269-1289 рр.) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301 рр.). Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі.
V етап (1323-1349 рр.) - занепад. Після смерті Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича (Лева II) останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 рр. і продовжував політику своїх попередників. Юрій ІІ Болеслав зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали невдоволення його політикою, і у квітні 1340 р. його було отруєно у Володимирі-Волинському.
Відразу після смерті Юрія II у внутрішні справи Галицько-Волинської Держави втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Влада перейшла до боярської олігархії на чолі з Д. Дедьком (1340-1114 рр.), який титулувався «управителем і старостою Руської землі». Восени 1349 р. польське військо вторглося в Галичину і Волинь і захопило їх (за винятком Луцької волості). 3 цього часу Українське королівство припинило своє самостійне існування. Розпочалась тривала й запекла боротьба Литви і Польщі за територіальну спадщину королівства. У 1352 р. між ними було укладено мирну угоду, згідно з якою Польща зберігала права на Галичину, а Литва - на Волинь.
2. Значення галицько-волинської державності. Значення галицько-волинської державності в українській історії важко переоцінити.
- Галицько-Волинська держава стала новим після занепаду Києва центром економічного та політичного життя.
- Вона модернізувала давньоруську державну організацію.
- Галицько-Волинська держава врятувала Україну від поневолення її Польщею,
- Галицько-Волинська держава продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі і ще 100 років після встановлення золотоординського ярма представляла східнослов'янську державність на міжнародній арені.
- Водночас, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця державність допомогла уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольського впливу.
- Галицько-Волинська держава стала також важливою культурною межею. Вона виступала або як східний форпост католицького Заходу, або як західний - православного Сходу.
- Галицько-Волинська держава стала головним політичним осередком майбутньої України.
13. Внутрішня та зовнішня політика Данила Галицького
14. Місце Галицько-Волинської держави
15.тенденції державно-політичного та соціально-економічного розвитку українських земель у литовську добу
16. Державний устрій ЛитовськоРуського князівства
На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він здобував престіл на змішаних підставах наслідування одного з синів Великого князя. Він сполучав у законодавчу, виконавчу й судову владу, був зверхнім збройних сил, провадив дипломатичні зносини з іншими народами, проголошував війну та мир, призначав і звільняв зних урядовців.
Значне місце в структурі держави належало удільним князям. Удільний князь мав біля себе раду, що складалася з служилих бояр, значних урядовців, єпископів. У своїй землі він був найвищим суддею, адміністратором, командував військами, збирав податки. Великий князь не мав права втручатися в адміністрацію або приймати апеляції на присуд удільного князя. Другим чинником центральної влади були Пани-Рада. Спочатку в Радах брали участь ґедиміновичі, бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали тільки ґедиміновичі. За Вітовта, з 1401 року, до голосу приходять службові князі і магнати — маєткова аристократія, на яку спирається Вітовт. Але Рада не була державною установою, і Великий князь не був зобов'язаний слухатися її порад. Під кінець правління Казіміра Великокняжа Рада — Пани-Рада — поділяє владу з Великим князем: у його відсутності веде закордонну політику, провадить суди, проголошує мобілізацію. Року 1492 злеґалізовано правне становище й унормовано склад Ради та її компетенцію. Спочатку до неї належали 4 католицьких єпископи, деякі з удільних князів, намісники більших земель, з урядовців — канцлер, маршалок, підскарбій земський, гетьман найвищий та ще дехто. В XVI ст., коли вже не було удільних князів, загальне число провінціяльних і центральних урядовців досягле 80. Вступ до Ради був відкритий лише для католиків, хоч бували вийнятки, наприклад, князь Острозький та індгі. Велике число членів робили Раду негнучкою, Ті тяжко було скликати, і тому Великий князь користався Тайною Радою з 8-10 осіб, серед яких були латинські єпископи, воєводи, каштеляни, великокняжі урядовці.
Після Люблинської унії Вальний Сойм перемагає Панів-Раду. Ще з середини XV ст. князь починає, за прикладом Польщі, втягувати до державних справ дрібну шляхту; так, у 1440 р. вперше загал шляхти бере участь в обранні князя, що стає надалі традицією: обирають — шляхта та Пани-Рада. Сойми породили привілеї шляхті, які звільняли її від обов'язків платити податки.
Фінансами завідували земський підскарбій та його заступник — двірський підскарбій. Командували військом — гетьман земський (пізніше великий) та гетьман двірський (чи польний). Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у великих волостях намісники-старости. У великих містах — у Вільні, Троках та Києві — були не старости, а воєводи, але вони мали інший характер, ніж староруські воєводи. Намісники менших міст називалися державцями. Ще нижче стояли їіюни. Територія староста («Повіт») була неоднакова: менші повіти були в Литві, більші в Україні. Намісник або староста був не лише урядовцем, який виконував державні функції, але й управителем державних доменів з їх господарством — великокняжих дворів. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустіли селянські ґрунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї території, за справністю замка, забезпеченням його зброєю та припасами. Серед помічників старости, що мали староруські назви — тіюнів, детських — з'явилися нові: возні, що виконували судові рішення, приводили позваних на суд; в кожному повіті були хорунжі, городничі, що мали нагляд над замком, мостовничі тощо. Функції старости були різноманітні, крім адміністративних також поліційні. У складі Корони Польської українські землі поділялися на во-евідства: Руське, Волзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брац-лавське і в 1630 році — Чернігівське. На чолі воєвідств стояли воєводи з широкою владою. Помічниками їх були каштеляни.