6. Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління

Глава 15 КУАП України визначає умови і підстави притягнення до відповідальності осіб, які вчинили правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління: неправомірне використання державного майна (ст. 184¹), порушення порядку або строків подання інформації про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків (ст. 184²), ухилення від виконання законних вимог прокурора (ст. 185⁸), розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (185¹¹), самоуправство (ст. 186), незаконні дії щодо державних нагород (ст. 168¹) тощо.

Статтею 185-3 установлена відповідальність за прояв неповаги до суду. Об’єктом правопорушення є суспільні відносини в сфері правосуддя: авторитет суду і нормальне здійснення правосуддя.

Об’єктивна сторона правопорушення характеризується дією особи по ухиленню від участі в судовому розгляді або дією, що свідчить про явну зневагу до суду. Такі дії можуть бути вчинені всіма учасниками судового розгляду або присутніми громадянами. Наприклад, явна зневага до суду може виражатися в порушенні порядку під час судового засідання, невмотивованій відмові в дачі показань свідком, потерпілим, позивачем, відповідачем тощо. При кваліфікації таких дій необхідно враховувати ступінь небезпеки, шкідливості дій правопорушника.

КУАП передбачає відповідальність за здійснення незаконних дій, що перешкоджають здійсненню посадовими особами правоохоронних чи інших державних органів покладених на них повноважень по охороні громадського порядку (ст. 185 КУАП).

Під непокорою працівнику міліції, іншій уповноваженій посадовій чи особі представнику громадськості розуміється відкрита відмова від виконання, інше навмисне невиконання правопорушником законних вимог згаданих посадових осіб. Представник громадськості, наприклад дружинник, що здійснює разом зі співробітниками міліції функції щодо охорони громадського порядку, також наділений у цьому своєму статусі повноваженнями посадової особи.

Під „іншим навмисним невиконанням” законних вимог співробітників міліції і дружинників варто розуміти фактичну бездіяльність правопорушника: останній не відмовляється від розпорядження відкрито, але і не здійснює ніяких заходів для його виконання, наприклад, ухиляється від особистого огляду, огляду автомобіля, вилучення речей і документів (дружинники здійснювати ці функції не вправі, однак дозволяється їхня присутність при здійсненні огляду).

Для „злісної непокори” характерні інші ознаки. У цьому випадку маються на увазі дії правопорушника, виражені в зухвалій формі, або у продовженні правопорушення, незважаючи на кількаразові вимоги працівника правоохоронного органа чи дружинника їх припинити.

Якщо в правопорушенні будуть виявлені факти застосування фізичної протидії представнику влади чи протидії йому при виконанні своїх службових обов’язків, то діяння варто кваліфікувати не як адміністративний проступок, а як злочин. Не має значення, чи було насильство небезпечним для життя і здоров’я чи ні – будь-який факт фізичного впливу у відношенні представника влади являє собою типову ознаку злочину, а не адміністративного правопорушення.

Попри те, що поняття „представник влади” використовується в межах Кодексу, його юридичний зміст у КУАП не розкривається. Виходячи з правозастосовчої практики до цієї категорії осіб відносяться наступні:

а) належні до посадової особи правоохоронного чи контролюючого органа;

б) належні до інших посадових осіб, наділених розпорядницькими повноваженнями у відношенні осіб, що не знаходяться в службовій залежності. До останньої категорії осіб відносяться дружинники, що здійснюють спільні заходи зі співробітниками міліції, а також посадові особи муніципальних органів.

Суб’єктом розглянутих правопорушень можуть бути особи, що досягли 18-річного віку. Адміністративна відповідальність 16-річних громадян передбачена за правопорушення, які є найбільш небезпечними – ст. 165 (злісна непокора законному розпорядженню чи законній вимозі працівника міліції) і ст. 185¹⁰ (злісна непокора законному розпорядженню чи вимозі військовослужбовця або працівника Державної прикордонної служби України або члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону).