1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справед­ливості", рівності.

Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за до­помогою якого можна перевернути всю систему громад­ського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, кот­ра готувала собі ідейні засади приходу до влади.

Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.

2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

Визначальним моментом культурного життя епохи Про­світництва була безмежна віра в перетворювальні можли­вості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвит­ку людства у руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що Просвітництво розумілося ширше, ніж про­сте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утверджен­ня "істинних" уявлень про світ, суспільство та людину — на противагу "хибним" ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789— 1794рр.

3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе по­кликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:

1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насампе­ред тим, що англійське Просвітництво не випереджало буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж, Англійська буржуазна революція XVII ст. вис­тупала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класо­вий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася вла­дою з новим дворянством, залучивши останнє до буржу­азного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.

2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії, що ^ І* підіймалася. Воно породжувалося специфічними умовами ,ч, • Франції XVIII ст., де боротьба між феодалізмом і антифео­дальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.

3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної солідарності, з національ­ним відродженням, особливими стимулами для яких ста­ли гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм. Історичним прикладом може слугувати період Гетьманщи­ни в Україні.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спо­стережливість, проникнення в людські пристрасті і харак­тери. Водночас, здобутки художньої культури доби Просвітництва, досягнуті ціною втрати універсальної повно­ти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні ес­тетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попе­редніх років.

Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає громадянин, який утверджує свободу в рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Філдінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П. Бомарше, Вольтер, Д. Дідро репрезентують у своїй творчості розумне, саму природність людини. Для них розв'язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом, знаннями.

Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповню­вався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі "розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцт­во його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси — моралі­заторський пафос самого мистецтва Просвітництва та зро­стаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Про­світництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мис­тецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритні­стю винахідливого героя.

Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи су­спільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а при­близно з 60-х років XVIII ст. — також і романтизму.

28. Найвідоміші французькі просвітники — філософи-деїсти Франсуа Вольтер (1694—1778), Етьєн Кондільяк (1714—1780), Шарль-Луї Монтеск´є (1689—1755), Жан-Жак Руссо (1712—1778) і представники матеріалізму Дені Дідро, Жульєн Ламетрі (1709—1751), Клод Гельвецій (1715— 1771), Поль Гольбах (1723—1789) та ін. В Англії ідеї Просвітництва проповідували Джон Толанд, Антоні Шефтсбері (1671 — 1713), Джон Коллінз (1676—1729), Бернард Мандевіль (1670—1733) та ін. У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф (1679—1759), Александр Баумгартен (1714—1762), Готгольд Лессінг (1729— 1781) та ін.    Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи. Щодо цього вони є спадкоємцями ідей раціоналізму Декарта і Лейбніца. Однак вони тлумачать розум дещо інакше, ніж їх попередники. Якщо для Декарта і його послідовників розум — це пасивне вмістилище вічних ідей (спільних для людини і Бога), то в просвітників розум набуває рис активності, постає як прагнення до істини, знаряддя перетворення буття. З цього приводу яскраво висловився німецький мислитель Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729— 1781): «Якщо би Бог тримав у правій руці всі істини, а в лівій — єдине і завжди живе прагнення до істини (навіть якщо до того ж я завжди і у всьому мав би помилятись) і сказав би мені: «Вибирай», я б смиренно впав на коліна перед його лівою рукою і сказав: «Отче, дай мені це! Право на чисту істину належить тільки тобі!»    Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пізнання наявного буття (природного та соціального), просвітники мислили як знаряддя перетворення буття. У просвітників розум сприймає буття в перспективі його перетворення. Звідси дух реформаторства, який охопив широкі кола освічених людей, віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна перебудувати світ. Цей дух проник навіть в палаци монархів, породив моду на монархів-просвітників.    Існує ще одна відмінність у підході до розуму між просвітниками і їхніми попередниками. Переймаючи декартівську ідею розуму як абсолютний вихідний принцип, просвітники інтерпретують розум швидше в дусі Локка. Опора на факти, чуттєві дані є необхідною передумовою розуму. Так, Даламбер стверджував, що філософія повинна опиратись на факти, інакше вона перетворюється на химеру. На цьому локківському підході до розуму ґрунтувалася боротьба просвітників з попереднім раціоналізмом як метафізикою, тобто умоглядною філософією, що не має під собою фактів. Взірцем науки вони вважали фізику Ньютона, теорію, що ґрунтувалась на фактах. Кондільяк, наприклад, вважав абстрактні принципи, на яких будувались метафізичні системи, шкідливими і небезпечними. Він виступав проти вживання понять «буття», «субстанція», «сутність», «атрибут», «причина», «свобода», вважаючи їх змістовно пустими.    Критика просвітниками метафізики почасти зумовлена відсутністю у них чіткого розмежування філософії та науки. До філософії ставились вимоги, правомірні швидше до наукового пізнання. Щодо цього просвітники є попередниками позитивістів — течії XIX ст., що намагалась побудувати філософію за зразком науки. До речі, засновник позитивізму О. Конт (1798—1857) вважав себе продовжувачем ідей енциклопедистів.    Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунтували його теоретично. Цей аспект, а також популяризаторство просвітників дали підставу Гегелю звинуватити Просвітництво у відсутності глибини та оригінальності.    Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм. Хоча більшість просвітників і визнавала ідею Бога, але тлумачила її в дусі деїзму. Бог мислився ними творцем світу, суддею за моральні вчинки, але заперечувалося його безпосереднє втручання в хід подій. Таку релігію просвітники називають раціональною, тобто узгодженою з розумом, або ж природною. Подібних поглядів дотримувались, зокрема, Толанд, Монтеск´є, Вольтер. Водночас просвітники заперечували існуючу так звану позитивну релігію — релігію Одкровення, яку вважали сукупністю марновірства та невігластва. Це породжувало нехтування обрядами, заперечення церковних історій. Гольбах як найвідоміший атеїст, який написав кілька праць, спрямованих проти релігії, вважав, що вона є плодом невігластва та обману. Більшість просвітників наївно вірила, що світло розуму розвіє сутінки релігії. При цьому вони не бачили принципової відмінності між релігією, міфологією та марновірством. Все це критикувалося як незасноване на розумі. Разом з релігією вони підривали авторитет традиції і культуру. Вважаючи людину природною істотою, вони і мораль розуміли як природне явище, не бачили необхідності в релігії для обґрунтування моралі.    У поглядах просвітників на світ панував механістичний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта. Так, лідер французьких матеріалістів Дідро заявляв, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами, пружинами і гирями. Світ — це матерія, що рухається в просторі та часі й має причинні зв´язки. При цьому причинність у межах механіцизму набуває рис фаталізму, заперечення будь-яких випадковостей. Просвітники заперечували телеологію, але не брали до уваги і якісну різноманітність світу. Ламетрі навіть людину зводив до машини. Оскільки всі здатності душі, на його думку, залежать тільки від особливостей побудови мозку і всього тіла, то вони повинні ототожнюватись з цією побудовою. Тому людина і є нічим іншим, як високоінтелектуальною машиною (механізмом).    Гольбах, автор одного з найвидатніпіих творів матеріалізму «Системи природи», заявляв, що людина є творінням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись навіть подумки. Він також заперечував відмінність між людиною фізичною та духовною. Вчинки людей, на його думку, не можуть бути вільними. Громадські закони повинні будуватись на «природних законах» людей.    Усе це свідчить, що просвітникам притаманний механістичний натуралізм в розумінні світу. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з людини як природної істоти (соціальна робінзонада). Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Локком повторював Гельвецій). Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.    З природи людини просвітники виводили природні права (права, виведені розумом з природи людини): право на життя, свободу і на приватну власність як основу добробуту. Ці думки, висловлені Локком, набули значного поширення серед французьких мислителів.    Вслід за англійськими філософами французькі просвітники (Руссо) захищали концепцію суспільного договору як джерела держави. На їх думку, в природному (додержавному) стані люди постійно воювали між собою. Зіткнення егоїстичних інтересів ставило під загрозу людське існування. Для того щоб подолати це і краще захистити себе від стихії, люди, зібравшись, уклали договір, згідно з яким частину своїх прав передали державі, щоб та стежила за порядком між ними. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У ній простежувалася думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов´язки перед державою, то і держава має певні обов´язки перед громадянином, адже контракт є двостороннім.    Один з найвідоміших тогочасних соціальних філософів Монтеск´є стверджував про об´єктивність соціальних законів, які породжуються географічними факторами, способом життя народу (землеробство, скотарство, мисливство), релігією тощо. Він надавав великого значення ідеї Локка про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.    Вчення про «природні права» людини було покладено в основу концепції демократичної правової держави, проголошеної в американській «Декларації прав...» (1776) і французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789). У них вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності, статі), народ проголошувався джерелом влади. Після християнства, яке закріпило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі.    Аристократія, яка в боротьбі з Просвітництвом спочатку опиралась тільки на релігію, пізніше витворила свою світську ідеологію. Нею став романтизм.    Романтизм (франц. romantisme) — філософська течія, представники якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.    Найбільшого поширення романтизм набув у Німеччині на початку XIX ст. Роздрібнена Німеччина запізнювалась із буржуазними перетвореннями, тому ідеї Просвітництва знайшли в ній не тільки прихильників, але й не менш палких супротивників. Романтики — Фрідріх Шлегель (1772—1829), Новаліс (1772—1801), пізній Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінг (1775—1854), усвідомлюючи суперечності капіталізму, протиставили йому ідеалізоване минуле. Романтизм постав як антипросвітництво. Просвітники виходили з розуму і науки, романтики — з віри та релігії. Просвітники відправною точкою вважали окрему людину (права людини), рухалися до соціального цілого, а романтики — від цілого (душі народу) до людини. Просвітники апелювали до природи, романтики — до історії, культури. Вони першими піддали критиці наївний раціоналізм і антиісторизм Просвітництва. Просвітники були носіями прогресивних ідей, романтики — консервативних.    У протистоянні Просвітництва і романтизму намітились два типи світоглядів, політичних ідей, які було покладено в основу ліберально-прогресивних і консервативних буржуазних політичних течій і партій. У філософській літературі XX ст. не вщухають дискусії щодо історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітництво піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філософія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обмеженість практично у всіх вимірах. Наука і техніка не тільки не розв´язують проблеми соціального буття людини, а й породжують нові (мирний і немирний атом), які за драматизмом перевершують колишні. Стала очевидною обмеженість розуму в боротьбі з релігією й традиціями. Розум сам із себе не здатен породжувати соціальні цінності, він швидше перетворюється на механічного робота — потвору, позбавлену моральних орієнтирів, але придатну максимально ефективно виконувати будь-яку програму.    Небезпроблемною виявилась і спроба перебудови суспільства на засадах розуму. Буржуазна демократія, яка сформувалась на ідеалах Просвітництва, є далеко не земним раєм. А спроба досягти його через соціалістичну революцію і планове господарство (воно повинно було знаменувати торжество розуму над ірраціональністю стихії ринку), не кажучи про ціну, яку довелось заплатити за цей експеримент, завершилась крахом. Планове раціональне господарство виявилося неефективним порівняно зі стихійним.    Може здатися, що є всі підстави проголосити розум фальшивим ідеалом. Але це теж було б неправильно, оскільки постала проблема, що возвести на опустілий п´єдестал. Релігійні цінності? Вони різні у різних народів, і за ними також тягнеться шлейф кривавих війн. Очевидно, ідеал Просвітництва, але з усвідомленням його обмеженості, залишиться основною цінністю сучаної цивілізації. За висловом В. Черчілля (1874—1965), буржуазна демократія недосконала, але кращої людство поки що не придумало.

29. Емпіризм Д. Локка. Смисл теорії природного права і суспільного договору в філософії Просвітництва. Загальна характеристика німецької класичної філософії. Новизна етичних уявлень І. Канта. Принципи побудови філософської системи Г. Гегеля. Основні етапи розвитку світового філософського процесу. Вихідні положення філософії марксизму. Головні категорії філософії життя (життя і воля). Історичні форми позитивізму. Аналітична філософія: визначення та проблеми. Філософія прагматизму: представники та ідеї. Фрейдистська лінія філософування. Розробка поняття екзистенції в філософії XX ст. Філософія Києво–Могилянської академії (загальна характеристика). Філософія українського Відродження. Дохристиянські витоки української філософії. Особливості та основні етапи розвитку філософської думки в Україні. Філософія Княжої доби. Філософські погляди Г. Сковороди. Сутність концепції філософії серця П. Юркевича. Історичний розвиток уявлень про світ як Всесвіт. Філософський зміст відношення людина–світ. Категоріальне вираження буття. Рух як фундаментальна властивість світу. Філософське осягнення категорій простір і час. Діалектика та метафізика. Зміст основних категорій діалектики. Проблема субстанції в європейській філософії. Проблема свідомості в історії філософії. Основні ознаки й структура свідомості. Теорія пізнання, її предмет і метод. Чуттєвий рівень пізнання та його форми. Раціональний рівень пізнання та його форми. Поняття істина (абсолютність, відносність і конкретність істини). Філософія і наука: спільне і відмінне. Проблема, гіпотеза, теорія як основні форми наукового пізнання. Методологія та основні групи методів наукового пізнання. Емпіричні методи пізнання. Методи пізнання сучасної науки. Глобальні проблеми сучасності як предмет філософського осмислення. Розкрити поняття соціальна природа свідомості. Суспільство та його складові. Онтологічні підвалини суспільного буття. Соціальні групи як різновиди соціальних спільностей. Політика і мораль (на прикладі філософії Платона, Арістотеля й Макіавеллі). Суспільство як предмет сучасної соціальної філософії. Типології суспільства в сучасних концепціях соціальної філософії (К. Поппер, Д. Белл, О. Тоффлер). Індивід і соціум. Поняття про особу. Основні етапи розвитку соціальної філософії. Особливості становлення і розвитку української нації. Релігійно-міфологічна антропософія. Натуралістична антропософія. Відмінність людського способу буття від тваринного. Філософські аспекти проблеми походження людини. Соціальні групи як основні суб’єкти суспільного розвитку. Біологічне й соціальне в людині. Поняття культури. Історичні моделі культури. Нація як об’єкт філософського аналізу. Філософське осмислення процесу антропогенезу. Атрибутивні ознаки культури. Сутність і проблемна сфера філософії економіки. Особливості суспільного виробництва. Великі соціальні групи як основні суб’єкти суспільного розвитку. Сім’я як мікросоціум.

30. Прихильники цього напряму виходили з ідеї суверенності людського розуму, відводили йому, мисленню провідну роль у пізнанні, продукуванні ідей. Одним із найяскравіших представників раціоналізму був Р. Декарт, який, застосувавши закони механіки для пояснення фізичних та елементарних психічних функцій, істотно змінив традиційні уявлення про мораль. Він намагався розглядати пристрасті як фізик, тобто природничо-науково витлумачити мораль, виокремивши в людині тілесну і духовну функціональні сфери, які начебто протистоять одна одній. Між ними розташована сфера дії емоцій, до яких належать почуття любові і ненависті, радості і смутку, бажання і здивування. Почуття створюють систему важелів, що з'єднують дух з тілом і речами зовнішнього світу. Ці важелі як спонукальні сили душі і тілесного руху надають діям людини наполегливості і сталості. Завдяки емоціям душа, яка мислить, піклуючись про самозбереження, узгоджується з предметним світом.

Згідно з концепцією Р. Декарта різні рівні діяльності (мислення, воля, почуття), перебуваючи у взаємодії, залишаються самостійними чинниками. У сфері емоцій взаємно урівноважуються механічна детермінація і світ духовної свободи людини. Пристрасті підсилюють сигнали тіла, завдяки чому стають предметом постійної уваги мислячої душі, яка приборкує почуття і через них керує тілом. Не заперечуючи значення пристрастей, Декарт закликав розвивати мораль як своєрідну техніку самоприборкання, оскільки почуття заважають людині адекватно сприймати зовнішній світ і себе, тому часто бажане вона прикрашає, а небажане — спотворює.

Свободу людини Декарт вбачав у здатності створити у власному внутрішньому світі сферу автономного розуму і підкорити йому емоції, а вище благо — у самозадоволенні розуму. Людина, на його думку, нагадує автомат, який завдяки психічним процесам пристосовується до зовнішнього світу або вступає з ним у конфлікт. Моральне виховання передбачає пізнання відповідних істин і вироблення позитивних звичок. Крім того, щоб навчитися керувати своїми пристрастями, дисциплінувати їх, не завадить інколи використати досвід дресирування мисливських собак. Загалом самовиховання здійснюється шляхом просвітлення душевних порухів людини.

Абсолютизація природничо-наукових методів унеможливила осягнення Декартом суспільно-історичної сутності людини і моральних стосунків. Здогадуючись про вразливість своєї етичної концепції, він зазначав, що хоч кожна людина — неповторна особистість, її можливості діяти морально вільно обмежені настільки, наскільки вона є часточкою Всесвіту, насамперед часточкою своєї землі, держави, суспільства і сім'ї. Розум людини всемогутній тільки стосовно природи, щодо суспільства він виявляє свою обмеженість.

Нідерландський філософ Б. Спіноза, як і Декарт, дотримувався принципів раціоналізму і навіть намагався розкрити зв'язок між рівнями пізнання і моральної досконалості. Визнаючи егоїстичну сутність тогочасного суспільства, він був змушений зважувати на реальність та індивідуалізм ізольованого суб'єкта, який ставиться до суспільства як до зовнішнього і часто ворожого середовища, засобу задоволення своїх інтересів. Б. Спіноза також прагне перебороти етичний індивідуалізм шляхом синтезу ізольованого суб'єкта з родом.

У працях Б. Спінози простежуються думки, близькі до епікуреїзму. Він цінував насолоди, доводив, що вільна людина ні про що так мало не думає, як про смерть, а її мудрість полягає саме в роздумах про життя.

Спіноза розрізняв позитивні і негативні афекти (пристрасті), які подовжують або скорочують життя людини: наприклад, радість подовжує його, а сум — скорочує. Похідними позитивними афектами є веселість, любов, надія, впевненість тощо.

Розуміння добра і зла філософ теж пов'язував із вченням про афекти. Добром, на його погляд, є те, що збільшує життєздатність людини, що корисне, а злом — те, що зменшує життєздатність, що шкідливе. Добро і зло — це радість і сум, осягнуті і пережиті у своїх причинах. Вважаючи афекти причиною інтелектуальної і моральної обмеженості людини, він спрямовував вістря своєї етичної концепції на їх приборкання. Його етична теорія опирається на вчення про вічну і нескінченну природу, яку він ототожнював з Богом. У ній поєднуються принципи раціоналізму з пантеїзмом (філософським вченням, за яким Бог ототожнюється з природою). Розумність, а тому й моральність, тлумачив як вищий шар світового цілого, розумну поведінку, як момент всезагального взаємозв'язку світу. Спіноза дотримувався думки про вторинність духу, вважаючи його доступним об'єктивному пізнанню атрибутом Бога-Природи.

Не розуміючи суспільно-історичної сутності людини та її моралі, прагнучи перебороти етичний індивідуалізм, Спіноза визнавав родову природу людини як суб'єкта моральних відносин. Тому обґрунтував ідею інтелектуальної любові, стверджуючи, що розум, будучи спрямованим на пізнання природи як цілого, а також її атрибутів, стає практичною позицією людини, з огляду на це його слід називати не знанням, а любов'ю. Інтелектуальна любов виявляє субстанціональність (сутність) людини, поєднує її з природою, включає у всезагальний взаємозв'язок світу. Інтелектуальна любов освіченого громадянина — це насамперед любов Бога-Природи до себе.

Егоїзм, на думку Спінози, є елементарним способом існування, який ґрунтується на буденному рівні пізнання, суб'єктивній думці. У моралі цьому рівню пізнання відповідає мотивована індивідуальним почуттям дія. Це добрий намір, проте він може бути невдалим або хибним. Моральність дії передбачає єдність намірів і їх реалізації, а для цього необхідно пізнати каузальні (причинні) зв'язки світу як цілого. Буденний рівень пізнання, афекти, що є стимулами поведінки, вносять розлад у взаємодію людини із зовнішнім світом. Людині, яка живе афектами, природа як ціле недоступна. Моральність є пізнанням, що приборкує афекти, а свобода душі — пануванням розуму над ними. Щоправда, на його думку, розум не перебуває в постійному конфлікті з афектами. Більш того, всі спричинені пристрастями дії можуть бути породженням і розуму, який це робить ефективніше, ніж пристрасті.

Однак попри безперечні глибину й оригінальність, етичній концепції Спінози властива певна наївність. Зокрема, він стверджував, що егоїстичний суб'єкт в егоїстичному світі може перебороти егоїзм завдяки інтелектуальній любові до світу, Бога-Природи, піднявшись з її допомогою до свідомого синтезу індивідуального начала з родом. Щоправда, філософ здогадувався про нездійсненність цього, зазначаючи, що шлях до свободи є важким і відкритим для небагатьох, тому "пороки будуть, доки житимуть люди".

Отже, раціоналісти зробили спробу створити всеосяжну дедуктивну систему етики, побудовану в порядку загальності понять, які до неї входять, знайти універсальний етичний принцип, з якого можна було б логічно вивести всі конкретні вимоги моралі стосовно різних ситуацій. Проте абсолютизація цього підходу, ігнорування нескінченності й унікальності деяких моральних ситуацій зумовлюють неефективність раціоналізму у сфері етики.

31. Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На перший план в цей період висувається ідея так званого “коперніканського перевороту” у філософії. До І. Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина пасивно сприймає дію світу на неї. Кант “перевернув” це співвідношення: він проголосив, що знання постають результатом людської (насамперед розумової) активності. Звідси випливав висновок про важливе значення людської активності для пізнання. У питаннях пізнання І. Кант насамперед намагається вирішити питання про те, якою мірою можуть бути виправдані філософські судження і висновки, адже у філософії йдеться про речі, які не можна спостерігати в досвіді. Такі судження Кант назвав апріорними “синтетичними” судженнями, тому що їх зміст поставав незалежним від досвіду, таким, що передує досвіду (такі судження називаються “апріорними”). Саме щодо них Кант ставить запитання: як вони можливі в “метафізиці”? 

32. Вирішення цього питання Кант пов’язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних здібностей людини: 1) відчуття;  2) розсудок; 3) розум. Відчуття здатні постачати матеріал знанню, розсудок здатний мислити і утворювати судження, розум здатний утворювати ідеї. Проведені дослідження дали змогу Канту зробити висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час) та апріорні форми розсудку (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про існування антиномій розуму. Категорії не становлять відображення змісту, наданого відчуттями, вони є лише формами, під які розсудок, утворюючи та фіксуючи схеми своїх дій, підводить чуттєві дані. Тому синтез чуттєвих даних виникає на підставі їх введення у схему, яка відповідає певній категорії, та створення на цій основі певних понять. Отже, ні поняття, ані відчуття самі по собі не дають знання. Відчуття без понять – несвідомі, поняття без відчуттів – порожні. Знання завжди є результатом синтезу відчуттів і понять.  Умовою створення синтетичних суджень, за Кантом, є 12 категорій, які поділяються на чотири види: кількість, якість, відношення, модальність. Як чисті поняття категорії є апріорними. Кант розробив складну за своєю структурою концепцію зв’язку категорій з формами чуттєвого споглядання. Ця концепція спирається на вчення про “схематизм” категорій, або “фігурний синтез”. Людська свідомість, за І. Кантом, завжди має справу із предметом, який постає результатом проведеного синтезу. Якими є речі, що діють на наші чуття, ми не знаємо, оскільки сприймаємо їх вже оформленими у синтезі. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять визначення “предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей у собі”, що стає основою кантівського агности­цизму. Кант розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що при­зводить до виникнення ідей. Розум створює три різновиди ідей: 1) ідею про душу як цілісність усіх психічних явищ; 2) ідею про світ як цілісність нескінченного ряду причинозумовлених явищ (причин і наслідків); 3) ідею про Бога як причину усіх причинозумовлених явищ. Однак спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, чим є світ як ціле, призводить до суперечності, оскільки тут нам не може прийти на допомогу досвід (в досвіді ми ніколи не стикаємось із світом як таким), тому ми змушені тут покладатись на доведення. Проте можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі, а можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Кожна зі схем доведення буде логічно істинною. Такі суперечності, як виявив Кант, виникають у розумі з необ­хідністю. А це свідчить, що розум сам по собі, відокремлений від досвіду, має суперечливий характер.  В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідності та свободи в діяльності людей, то він вважав, що ця суперечність – уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно – в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона зі своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота вона належить до світу духовного. І в цій якості людина – вільна. Моральний закон, який дається лише розуму, це “категоричний імператив”, закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного. У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому разі, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як “свобода”, “безсмертя”, “Бог”, пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу існуватиме завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.