Vі. Викладення нового навчального матеріалу.

Р озповідь учителя

• Що ми називаємо театром?

Перше, що виникає в нашій уяві, це будівля театру. За всіх часів важливе значення надавалося театральній будівлі. Зазвичай театри споруджували На центральній площі міста. Архітектори завжди прагнули, щоб будівлі театру були гарними, привертали до себе увагу.

Словом «театр» називають не лише будівлю, де відбуваються вистави.

С ловникова робота. Театр (від грецьк. iheatron — місце для видовищ, видовище) — це також вид мистецтва, що образ­но відображає дійсність, художньо опановує світ у формах дра­матичної дії. Театр належить до синтетичних видів мистецтва.

Драматичний театр. Найпоширеніший і найпопулярніший вид театру — драматичний. Його головний виражальний засіб — слово. Щоб створити образ, актор використовує мову.

М узичний театр. До цього виду театрального мистецтва відносять оперу, балет, оперету, мюзикл, театр-кабаре.

В опері умовність теат­рального дійства особливо очевидна, адже в житті люди не співають, щоб розповісти про свої почуття. Головне в таких постановках му­зика.

В іншому виді музичного театру — балеті про події і взаємини персонажів розповідають рухи й танці.

Т еатр-кабаре сформувався в Європі наприкінці XIX століття. У ньому поєдналися форми драматичного дійства, естради та ресторан­ного співу. Для театрів-кабаре слу­жать приміщення кав’ярень, а вистави зазвичай відбуваються пізно ввечері.

Пантоміма. Це — найдавніший вид сценічного мистецтва, відо­мий ще в Стародавній Греції. Для передачі змісту використовується пластика —жести, міміка, виразні рухи тіла.

Театр ляльок. Історія його виникнення бере початок з античних часів, він є одним із найпоширеніших жанрів народного мистецтва. Кожен народ створив своїх лялькових героїв. У чомусь вони схожі, а чимось різняться. Але їх об’єднує одне: на сцені лялькі жартують, пустують, висміюють недоліки людей.

Вистава є результатом злагодженої діяльності багатьох людей, не лише тих, які з’являються на сцені, алё й тих, хто шиє костюми, майструє предмети реквізиту, установлює освітлювальні пристрої зустрічає глядачів. Недарма побутує визначення — «працівники театрального цеху».

За тривалий час свого існування театральне мистецтво зазнало значних змін. Але що нам відомо про історію театру?

Виступи учнів

(Учитель коментує та доповнює виступи учнів.)

Історія виникнення театру.

Витоки мистецтва театру пов’язані з прадавніми ритуалами,і обрядовими, дійствами доісторичної людини, що згодом пошилися Давнім Єгиптом і були пов’язані з культом бога Осіріса. Проте свого апогею вони сягнули у давньогрецьких обрядах на честь бога Діоніса, який, за уявленнями давніх греків, ніс людям радість: життя веселощі, розваги. Саме діонісійські образи стали підґрунтям для виникнення трагедії та комедії, розвиток яких пов’язаний із культурами Давньої Греції та Риму.

У IV ст. до н. є. Аристотель у трактаті «Поетичне мистецтво»?: («Поетика») запровадив теоретичне обґрунтування жанрів трагедії та комедії. Він писав, що трагедія наслідує (зображує чи відо­бражає) щось. Жахливе; страшне, але обов’язково значне, а «комедія щ це відтворення гірших людей, але не у всій їх порочності, а в кумедному вигляді.'..». Отже, трагедія і комедія — це два полюси драматургії. У XVIII ст. з’явилися п’єси, Де ознаки трагедії та комедії поєднані. Цей новий жанр отримав назву «драма» . »

Мистецтво давньогрецького театру мало надзвичайно умов­ний характер і являло собою діалог між хором та актором. Роз­квіт цього виду мистецтва пов’язаний із такими видатними афінськими трагіками, як: Есхіл (525.—456 до н, е.), Софокл (бл. 496 р. до н. е.— 406 р. до н. е.), Еврипід (бл. 480 р. до н. е;— 406 р. до н. е.). Творчість цих поетів базувалася на традиціях давньогрецької міфо­логії, звідки вони черпали основні теми й сюжети для своїх творів.

Одним із видатних драматургів був Аристофан (бл. 450 р. до н. е.— бл. 385 р. до н. е.), якого вважають, «батьком комедії». Йому належать комедії «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата», «Верш­ники», «Птахи» та ін.

Отже, театр як явище духовної культури зародився у Давній Греції, ставиш підґрунтям для розвитку театру Давнього Риму, а згодом — і всієї Європи.

Словникова робота. Трагедія — драматичний жанр, твори якого вирізняються гостротою конфлікту особистого або су­спільного характеру.

Комедія — у Давній Греції імпровізована весела виста­ва — процесія, що супроводжується музикою, піснями й тан­цями.

Театр Середньовіччя

Однією з форм театрального мистецтва раннього Середньовіччя (V—XI ст.) є церковна драма. У боротьбі за панівне місце в житті суспільства церква знищувала сліди античного театру, забороняла також сільські ігрища, танці, народні гуляння й намагалася вико­ристовувати дієвість театральної пропаганди у власних інтересах. Священик виходив із книгою в руках і читав епізоди з життя Хри­ста. Саме із цих розповідей виникла літургійна драма.

Словникова робота. Літургійна драма (грецьк. leiturgia — служба, богослужіння) — середньовічна театральна вистава, інсценізація євангельських сюжетів, що входила до складу Різдвяної або Великодньої служби (літургії). Спочатку вона ви­конувалась у межах католицького храму.

Різдвяний цикл драми розповідав про народження Христа, а Великодній — ознайомлював з історію Його воскресіння. Згодом літургійна драма ускладнилася, урізноманітнилися костюми «ак­торів», було створено «режисерські інструкції», де точно визнача­лися тексти й рухи. Усім цим займалися священики.

Містеріальний театр сягнув розквіту у XV XVI ст., період

бурхливого розвитку міст і загострення соціальних протиріч.

Словникова робота. Містерія (грецьк. mysterion — таїнство) вид релігійного театру, що став виявом розквіту серед­ньовічного міста, його культури. Вона виросла із так званих «мімічних містерій» Міських процесій ні честь релігійних; свят, урочистих виїздів королів. Із цих святкувань поступово складалася ярмаркова містерія як вид масового самодіяльного мистецтва, що запозичив ранній досвід середньовічного театру. Містерії організовувала не церква» а міські цехи та муніципалі­тети. Авторами були вчені, богослови, юристи, лікарі. У виста­вах брало участь багато людей.

Фарс — комедія з легким змістом і комічними прийома­ми ще один театральний жанр др. пол. XV ст. Назва походить від латинського farta («начинка»). Організатори містерій часто писали:

«Тут вставити фарс». Згодом фарс набув само­стійного значення і фарсові колективи поширилися Європою. Наприклад, у Парижі діяли чотири великі колективи, і регу­лярно влаштовувалися перегляди їх фарсових вистав. У таких виставах висміювали єпископів, суддів, королів та вельмож. Світські й Духовні власті переслідували фарсерів, виганяли їх із міста, ув’язнювали. Особливо боялися поетів, які влучно

ви­сміювали багатіїв і священиків. Такі твори легко сприймалися і поширювалися у народі.

У XV-XVI ст. у Західній Європі поширилася повчальна алегорична драма — мораліте (лат. moralis — моральний), що характеризувалася наявністю моралі, повчальності. Герої мо­раліте уособлювали Добро, Зло, Віру та ін. і виступали в костю­мах, що мали характерні ознаки певного персонажа.

Театр епохи Відродження

Театр епохи Відродження — це початок театру професіона­лів. В Італії вперше в Європі на сцену піднялися актори, які вра­зили світ яскравою, майстерною грою, Що народжується на очах у глядача, і чарівливою свободою, азартом, дотепністю. У середи­ні XVI ст. уміння імпровізувати, змагатися в дотепності відкрило шлях новому театральному мистецтву.

Словникова робота. Поява комедії дель арте — імпровіза­ційного вуличного театру масок — започаткувала професійний театр.

Найвищого розквіту театр Відродження досяг в Англії у XVI— XVII ст. Він увібрав усі сфери Життя, проник у потаємні глибини буття. У величну епоху Ренесансу, Данте, Леонардо і Мікеланджело геній Шекспіра поєднав усі досягнення в драмі та на сцені. Упро­довж двох-трьох годин на шести квадратних метрах можна було побачити світи та епохи. Театр В. Шекспіра «Глобус» відповідав своїй гучній назві, не повторюючи античний театр, а пропонуючи зразок високого мистецтва, що характеризувався філософським баченням і виразною акторською майстерністю.

Театр XX ст.

На початку XX ст. режисери А. Аппіа (Швейцарія) та Г. Крег (Велика Британія) висунули ідею «філософського театру» з абстра­гованими позачасовими декораціями, у яких видозміна монумен­тальних стереометричних форм (куби, сходи) досягалася за допо­могою світла. Німецький режисер М. Рейнхардт разом із художни­ками (Е. Мунк та ін.) розробив різноманітні прийоми оформлення: від майже ілюзіоністичних об’ємних декорацій, що трансформують за допомогою обертового сценічного кола, до узагальнених нерухо­мих. У Росії В. Е. Мейерхольд, розробляючи принципи «умовного театру», застосував прийоми художньої стилізації. У 1910-ті pp. у театрально-декораційному мистецтві почали використовувати прийоми кубізму й футуризму. Загалом для театру XX ст. є ха­рактерним активний розвиток сценічної техніки, використання синтетичних матеріалів, люмінесцентних фарб, колажів, фото- і кінопроекцій, системи дзеркал тощо. У 1960-ті pp. значна увага приділялася «позасценічній» декорації, сцені-арені. 1970-ті pp. характеризуються інтенсивним застосуванням мотивів народного мистецтва (наприклад, обрядові маски-грим, костюми маріонеток, ляльки, що іноді сягають гігантських розмірів, та ін.).