1.2.Вчинок як першоелемент моральної діяльності.

Моральна діяльність - найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Вчинок, чи сукупність вчинків, що характеризує поведінку особистості, дає уявлення про її справжню моральність. Можна бути порядною, чесною людиною, узгоджувати свою діяльність з вимогами моралі і разом з тим нездатною до морального вчинку, оскільки останній стає можливим лише в ситуації власної відповідальної дії та вибору, пов’язаного з боротьбою мотивів, дискусійністю, проблематичністю ціннісних засад нашого буття. Отже, вчинок можна визначити як акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де вони ставляться під сумнів або заперечуються.

Ознакою морального вчинку є обов`язкова відповідність його загальноприйнятим моральним нормам та цінностям, котрі в конкретній ситуації перестають бути абстрактними закономірностями моральної сфери і дотримання їх потребує від суб`єкта граничних зусиль його єства, дії на власний страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення його власних моральних мотивів.

Вчинок містить три компоненти:

- мотив - морально усвідомлене спонукання здійснити вчинок, або ж мотивація - сукупність мотивів, що означає перевагу тих чи інших цінностей у моральному виборі індивіда, що здійснює вчинок;

- результат - матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають певне значення;

- оцінка оточуючими як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка вчинку здійснюється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства тощо.

Оскільки кінцеві результати людських вчинків далеко не завжди збігаються з мотивами, то звідси випливає така етична проблема: як ми повинні оцінювати людські вчинки – за їхніми мотивами чи результатами, котрі вони спричиняють. В етичній теорії, зокрема, давно вже існує так звана теорія моральної доброти, в котрій наголошується на виключному значенні мотиву у моральній оцінці людської діяльності. До її найбільш відомих прихильників можна віднести М. Лютера (1483-1546), І. Канта (1724-1804), Ж.-П. Сартра (1905-1980). Теорія моральної доброти акцентує увагу на моральному контролі над внутрішнім станом людини в найбільш безпосередніх її проявах, коли в якості головного критерію оцінки вчинків виступає чистота моральних намірів. Так, І. Кант наполягав на тому, що при виконанні морального обов`язку важливим є не конкретний зміст і результати вчинку, а, в першу чергу, наміри людини, котрі повинні витікати із почуття безкорисливої поваги до обов`язку та готовності беззастережно підкорятись йому. В теорії моральної доброти така беззастережність набуває особливої гостроти, оскільки вона звернена безпосередньо до душі й найбільш глибинних переживань особистості.

Інша, протилежна точка зору, котра в етичній теорії набула назви етичного консеквенціалізму (від лат. consequentia – наслідки), виходить з пріоритету при встановленні морального значення вчинку результатів, наслідків і репрезентована такими напрямками в етичній науці, як гедонізм та утилітаризм. Можна сказати, що консеквенціалістськими є всі матеріалістичні концепції моралі, де першочергова увага звертається на задоволення певних потреб людини, виконання нею певних соціальних функцій, котрі складають смисложиттєву основу її особистісного буття. Консеквенціалістська етика, в порівнянні з теорією моральної доброти, є більш поміркованою і схильною до врахування людських недоліків та слабких сторін – мінливості вдачі, слабкості волі, тиску зовнішніх обставин тощо. Натомість, вона вимагає від людини не просто доброго наміру, “внутрішнього благочестя” (М. Лютер), а чіткої відповідності намірів результату, обов`язкового доведення започаткованої справи до кінця, що, в свою чергу, потребує довготерпіння, розсудливості, наполегливості, методичності та безпристрасності у досягненні мети. Не випадково Ф. Ніцше людину, котра приймає для себе дану етичну позицію, називав людиною “довгої волі”.

Слід сказати, що очевидні позитивні та негативні сторони обох зазначених точок зору на вирішення проблеми співвідношення мотиву та результату дії тісно пов`язані між собою, випливають навіть одна із одної. Однак і будь-які спроби позбавитись негативу, створивши третю точку зору, приречені на неуспіх самою практикою та досвідом спілкування, де ми вдаємось, в залежності від ситуації, або до першого, або до другого підходу. Нерідко людину ми оцінюємо за її мотивами і намірами, усвідомлюючи при цьому, що самі ці наміри та мотиви не будуть етично досконалими, якщо вони не втіляться у конкретній дії, не будуть відповідати об`єктивному результату. Лише тоді наміри та мотиви зможуть набути реального значення. З другого боку, моральна вагомість позитивного результату людської дії набагато зросте, якщо вона буде здійснена не навмання, імпульсивно, а як результат втілення добре осмисленого задуму, спрямованого на послідовне та реальне утвердження добра.

Вчинок − це практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ці цінності беруться під сумнів, або заперечуються. За своєю етичною спрямованістю, він може бути добрим або злим. Здатність морально-смислового ядра вчинку «транспортуван­ня» за межі наявного контексту життя пов'язане з масштабністю іих цінностей, що репрезентує і утверджує суб'єкт вчинку.

Осмислюючи людський вчинок ми не стільки милуємося з тієї неповторності його, скільки намагаємося розпізнати той порядок цінностей, що його обстоює суб'єкт даного вчинку. Вчинок створює і півколо себе своєрідне смислове поле, що залучає його до надситуативних духовно-ціннісних зв'язків культури і здатність змінити весь сенс вихідної ситуації в цілому.

Так, вчинком є хресна жертва Іісуса Христа − після якої світ змінився у своїй основі. Людський вчинок — це прояв співчуття, де його не сподівались, прощення, адресоване ворогові. Він є вагомим »рушенням у всій структурі людського буття. Особа, що зважуєть­ся на вчинок йде на певний ризик − моральний і фізично-життєвий, на свідому самопожертву. Але, поряд з тим, вчинок це зсув реаль­ності, яка оточує діючого суб'єкта, реальності культурної, соціаль­ної. Кожен вчинок вводить до цієї реальності дещо нове і водночас вирішує, розриває усталені зв'язки, а є і такі вчинки, що призводять до деструкції, порушення органічних відносин.

Отже, проблема вчинку є досить складною і потребує врахування низки факторів:

• виходити з мотивів того чи іншого вчинку;

• важливим є врахування наслідків тих чи інших вчинків ( стверджують доброчесність, чи приносять благо оточуючим, а мо­жливо і шкоду);

• необхідно врахувати умови, в яких здійснюється вчинок;

• також важливою є проблема засобів, які використовують для досягнення цілей (іноді порядок в державі наводять за допомогою жорстокості, покарань, приниження гідності).

Вчинок — сильнодіючий засіб людського втручання у світ і тому не можна зловживати вчинком. Вчинок у людській поведінці є яви­ще рідкісним.

Але, вчинок залишається першоелементом, ядром моральної діяльності, у відриві від якого моральна діяльність втрачає свій смисл. Людина, не здатна до вчинків, не є суб'єктом моральності і тому вагомою етичною настановою, щодо вчинку є готовність до його здійснення, коли в цьому вчинку є потреба. Саме з цією готов­ністю і визначається моральна зрілість людської особистості.