2.3.Характеристика основних естетичних категорій.

Естетичне — вихідна категорія естетики, оскільки, саме її сут­ність визначає специфіку предмета естетики, відображаючи загаль­не властиве всім естетичним явищам. Її зміст конкретизується через розгортання змісту інших категорій. Естетичне − це специфічно-духовне, чуттєве відношення до світу, в процесі якого людину ці­кавить довколишній світ не сам по собі, а у тісному зв'язку з її дія­льністю, і змістом її життя. Естетичне, як „чуттєве", „небайдуже", виражає іманентні якості духовної сутності людини як здатної до самореалізації.

Естетичне виступає як небайдуже до найрізноманітніших проявів людського буття, як цілісне самоздійснення людини в світі Людська чуттєвість виступає способом переживання люди­ною свого існування в світі, засобом людської безпосередньої при­четності до буття, що охоплює всю людську життєдіяльність.

В сучасні естетиці розширюється можливість потенційного ба­чення багатств відтінків естетичного, що здатне відкритись людсь­ким почуттям. Саме естетичне охоплює різноманітні модифікації чуттєвого, й являє єдність реального, раціонального й інтуїтивного.

Прекрасне — це одна з базових життєвих цінностей, естетичне благо, що вказує на відповідність того чи іншого явища, людини уявленням про гармонію, цілісність, естетичну досконалість, та здатність отримувати духовну насолоду від її сприйняття. Тлумачення прекрасного має значну історико-філософську, культурно-мистецьку традицію, в якій поєднується намагання порі­вняти різні традиції розуміння краси та виявити основні їх риси. Античні мислителі прагнули виявити ті риси краси, що є загальни­ми, незмінними, інваріантними у її різноманітних проявах і втілен­нях, осягнути сутність самої краси, краси як такої. Так, на думку Платона, прекрасне існує в світі ідей як "одвічна ідея прекрасно­го'*, що має надчуттєвий, позачасовий, незмінний характер, до якої реальні прекрасні предмети мають лише опосередковане відношен­ня. Аристотель вбачав основи краси в речових властивостях і від­ношеннях чутгєво-матеріального Космосу як єдності матерії і фор­ми, причини і цілі, що робить світ доцільно організованим і впоряд­кованим і як таким − предметом естетичного розгляду. Основними формами прекрасного Аристотель називав порядок (розміщення в просторі), співмірність, ясність, цілісність. Завдяки їм окремі елементи набувають єдності, гармонії, краси.

Стосовно людини принцип доцільності і досконалості втілю­ється в понятті калокагатія як єдності краси та добра.

Виходячи з досконалості, гармонії, ясності, як духовних, божес­твенних характеристик краси як такої та передумов краси предмет­ного світу, в епоху Середньовіччя, прекрасне визначається "як гар­монія, світло, пропорція і сяйво". В людському бутті прекрасним виступає її духовне вдосконалення через звернення до Бога як ви­щого блага і краси.

Відродження відтворює самоцінність живої, чуттєвої людини. Воно не обмежилось античним уявленням про красу як симетрію, доцільність, гармонію. Краса визначається як гармонія матерії і Духа, тіла і душі, людини та навколишнього світу. Прагнучи по-

нятіино закріпити не тільки різновиди краси, а и чуттєві стани, що ними викликані, естетика Відродження оперує такими поняттями, як "елегантне", "граційне", "витончене", "принадність", "чарів­ність", "декоративність", "врівноваженість".

В період Нового часу краса пов'язується з розумом, виступа­ючи уособленням чіткості, ясності, обдуманості. Згідно з думкою представника класицизму Н.Буало, існує абсолютна краса та абсо­лютна досконалість, а разом з цим і абсолютне поняття про них.

Розглядаючи красу як чуттєву ідею, мислителі ХУШ ст. досліджують роль почуття, уяви та судження смаку в оцінці прекрасного. Вони показують залежність сприйняття і пе­реживання краси від суб'єкта, його смаків та ідеалів.

Тож у дослідженні проблеми прекрасного простежується співвідносність таких аспектів:

1. Пошук об'єктивних основ прекрасного через виявлення ос­новних об'єктивних типових зв'язків матеріального світу (краса, га­рмонія, пропорційність, симетричність, міра, довершеність).

2. Характеристика особливостей сприйняття і розуміння краси.

3. Взаємозв'язок прекрасного з певним ідеалом.

Потворне — є також однією з основних естетичних категорій, яка виступає антиподом, протилежністю прекрасного. Воно висту­пає як усвідомлена людиною загроза її існуванню, як те, що підри­ває підвалини людяності, що потребує духовного та практичного опанування.

Художні течії XIX ст. реалізм і натуралізм найбільше звертають увагу на неусвідомлене, інстинктивне, вульгарне, непристойне в людській поведінці. І якщо реалізм, відображаючи потворне, нама­гається естетичними засобами опанувати його і, навіть, винести ви­рок, то натуралізм знімав з себе обов'язок судити явища життя з то­чки зору суспільних уявлень про добро і зло. В XX ст. особливо поширюється зверненість до потворного. Апологія огидливого, жа­хливого, потворного, перебільшення їхньої ваги, неспроможність мистецтва осягнути і духовно опанувати складність підсвідомих і інстинктивних засад людського існування часто веде до естетизації потворного.

Піднесене розглядається як самостійна естетична категорія і як модифікація категорії прекрасне. В свою чергу модифікацією підне­сеного є категорія героїчне, а її протилежністю — категорія низьке. І якщо категорія піднесеного і низького мають найширшу сферу про­яву, бо характеризують естетичну якість явищ природи, суспільства і мистецтва, то героїчне відбиває лише спосіб людської діяльності, й пов'язане з сферами суспільства і мистецтва. Піднесене − це прекрасне в його величному патетичному виразі, що втілює надмірність, порушення гармонії, перевершення міри.

Піднесене виникає при конфронтації досвіду природи з досві­дом свободи. Тобто піднесене є виявом безмежності світу і безмеж­них сил людини, здатності перевернути заздалегідь прийняті уяв­лення про належне. Як самостійне естетичне поняття піднесене почало використо­вуватися в пізній античності у зв'язку з теоріями поетики і ритори­ки. Початково терміном "піднесене" позначався особливий стиль мови, що характеризувався урочистістю і значущістю: велика і сла­вна битва, якість значні явища природи зумовлювали прозаїчну мо­ву ставати піднесеною. Псевдо-Лонгін в трактаті, "Про піднесене" (І ст.) виділяє витоки піднесеного: 1)здібності до піднесених думок і суджень; 2) пафос, сильна натхненна пристрасть; 3) благородні і витончені звороти мови.

Благородство душі, що породжує піднесене, полягає у любові до вічних істин, у любові, яка дає почуття і фантазію. Пафос − є при­страсним натхненням, поривом, що руйнує і стирає образи буденно­го, Піднесене здатне впливати на оточуючих. Адже пафос, це твор­че поривання, яке виникає в душі людини при сприйнятті того, що є прекрасним, добрим і чистим й вільним від усяких суб'єктивних нашарувань.

У Канта піднесене розглядають у тісному зв'язку з пафосом творця, який дає йому натхнення (проблема геніальності), а також з пафосом людей, які сприймають мистецтво (проблема естетичних здібностей). Він виявив різницю між прекрасним і піднесеним:

• прекрасному завжди притаманна чітка форма, тоді як підне­сене міститься і в безформних предметах;

• якщо основу прекрасного варто шукати поза собою, то під­несене міститься в нас самих, в характері наших думок;

• прекрасне завжди приваблює, а піднесене може приваблю­вати, відштовхувати і дивувати.

Почуття піднесеного виникає за умов духовного, морального подолання людиною якихось значних, грізних сил природи, або су­спільних явищ, неспівмірних з силою, енергією та фізичними мож­ливостями людини. Саме Кант вперше пов'язує піднесене з високим моральним змістом через подолання страху і моральне задоволення, що дає таке подолання.

Ще чіткіше цю ідею виголосив Шіллер. Він вважав, що піднесе­ним ми називаємо об'єкт, при стиканні з яким наша чуттєва приро­да відчуває свою обмеженість, а розумова − зверхність, свою сво­боду без обмежень. Тобто це об'єкт, перед яким ми фізично обме­жені, але морально, або ідеально над ним підносимось. Саме ця мо­ральна сила і стала пізніше особливим предметом в естетичному вивченні піднесеного і його трансформацію в героїчне.

В сучасній естетиці розуміють піднесене як форму людського життя, як стан особистості, як цінність.

Героїзм — це моральне і духовне опанування несприятливих життєвих обставин, що відрізняє повсякденну діяльність від героїч­ного вчинку. Героїчне виражає роль вчинку в людській життєдія­льності, здатність до перевершення, напруження своїх сил за ради благородної цілі. Тож героїчне поєднує в собі естетичний та етич­ний вимір.

Зло, яке відокремлюється від дрібних інтересів особи, набуває над особистісного характеру як вселенське зло — в естетичному від­ношенні є піднесеним. Поетизація зла, як такого, яке твориться не з корисливих мотивів, а в ім'я своєрідного "ідеального принципу" — це "похмура велич" (Лєрмонтова "Демон") Сальєрі, який ви­рішив отруїти Моцарта в ім'я спасіння самого мистецтва, і ним не керує проста заздрість. Сальєрі відчуває це як "тяжкий обов'язок", що робить його піднесеним героєм.

Термін низьке вперше використав Аристотель. Низьке характе­ризує ницість людини (егоїзм, заздрість, зажерливість, боягузтво, підступність тощо), тому воно тісно пов'язане з моральним виміром людини. Співвідношення піднесеного і низького виражає неспівпа­дання естетичної та етичної оцінки певних видів людської діяльнос­ті. Низьке — сфера несвободи людства, негативна естетична цін­ність, крайній ступінь потворного і жахливого.

Класицизм закріпив піднесене і прекрасне за таким жанром як трагедія, а низьке і потворне — за комедією. Іронія романтиків у ста­вленні до життя здатна робити піднесене низьким, а низьке − підне­сеним. Адже справжня краса і велич можлива у світі мрій, у поети­чних вигадках мистецтва, а дійсність губить все піднесене. Реалізм вважає піднесене і прекрасне такими ж реальними цінностями як і низьке і потворне. Оскільки саме в боротьбі цих протилежностей виявляється закон життя.

Трагічне — категорія естетики, що виражає діалектику свободи та необхідності, відбиваючи найгостріші життєві протиріччя; наслі­док боротьби, взаємодії прекрасного і піднесеного з потворним, ни­зьким, жахливим.

Основою трагічних колізій стають протиріччя: між історичною необхідністю розвитку життя і неможливістю її здійснення в даний час; між прагненням особистості до реалізації і незрілими суспіль­ними відносинами; ідеальним і реальним, індивідом і суспільством, старим і новим порядком, між вищою цілю чи ідеалом і засобами його досягнення; між змістом людських намірів і зусиллями та фак­тичними результатами діяльності.

В естетиці розглядається відмінність мок нещастям і трагедією. Адже нещастя може виникнути без будь-яких сприянь чи провини людини, як збіг обставин. Гегель наголошує на тому, що трагічною є ситуація, коли людина сама вибирає свою долю і свідомо здійс­нює цей вибір, стверджуючи той чи інший загальнолюдський прин­цип. Трагічне є виявленням людської свободи, здатності до вибору стратегії власної життєдіяльності.

Трагічне пов'язане з піднесеним, оскільки розкриває істинну велич людського духу і стверджує безкінечність світу, і людських можливостей, спрямованих на відстоювання усім своїм існуванням чогось важливого для людини (принципів, цінностей, ідеалів).

Види трагічних конфліктів:

1. Трагічне у боротьбі з природою;

2. Трагедія заблудження (шукання свого місця);

3. Трагедія боротьби старого і нового;

4. Героїчна трагедія.

Становлення категорій трагічне і комічне у мистецтві пов'язано з виникненням драми. Драматичне мистецтво зародилося у Давній Греції на ґрунті культових свят, пов'язаних з смертю і воскресінням Діоніса. Скорбота з приводу смерті і радість у зв'язку з воскресін­ням, емоційне збудження і звільнення від емоційної напруги — такі передумови драматичної дії, що сформувалися ще в стародавніх мі­стеріях. Аристотель вважав, що трагедія наслідує дії і вчинки кра­щих людей, її метою має бути катарсис (очищення), комедія — гі­рших, а драма − таких, якими вони є. ,

Драма не просто відтворює реальні події життя, історії чи люд­ських вчинків, а досліджує їхні причини. Драма − це передусім дія, в якій обов'язково є конфлікт, протиріччя, що потребує вирішення. Найважливішим досягненням драматичного мистецтва є виявлення протиріччя як рушійної сили людської історії.

У XX столітті значна увага естетиків зосередилися на особливо­сті внутрішніх особистих переживань людей, трагічність людського буття віднаходять у вічних умовах людського існування, формуєть­ся "трагічне почуття існування". Так Мігель де Унамуно в книзі "Трагічне відчуття життя у людей і народів" стверджує, що єдина можливість пізнання трагічного − це пізнання еволюції "трагічного відчуття життя". Однак це може вести до естетизації абсурду і ви­лучення піднесеного героя, який є своєрідним обранцем, на долю якого випала висока місія.

Комічне − це потворне, низьке, безглузде, що виступає як смі­шне. Це специфічна форма відображення і розкриття суперечностей історичного процесу та людського буття: між прекрасним і потвор­

ним, високим і низьким, змістом і формою, між уявним і реальним, між новим і старим, між цілями і засобами.

В історії естетичної думки існує велика розмаїтість визначень комічного, які виходять із протиставлення трагічному, піднесеному, серйозному, досконалому, зворушливому, нормальному або із стану суб'єкта (переживання, емоції − від гомеричного реготу до легкої посмішки).

В комічному завжди присутній оціночний момент, світогляд, ідеали суб'єкта. Комічне має критичну спрямованість: одночасно ствердження позитивного і заперечення того, що не відповідає ідеа­лам або уявленням про досконалість. Тому комічне тісно пов'язане з естетичним ідеалом.

Комічне — це здатність до сміху, що не є фізіологічною реакці­єю на подразник, а інтелектуально-смисловою грою. Сміх є необ­хідним елементом комічного, завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії. Сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини, а почуття гумору вважається одним з найблагородніших людських почуттів.

Види комічного вирізняються по якості сміху, по степені ва­жливості того протиріччя чи вади, які розкриваються, за ступенем ворожості цієї вади до ідеалу.

Види комічного:

• Гумор − незлобивий сміх, доброзичлива посмішка.

• Іронія -виявляє неприємні вади, сприяє виведенню зі стану "помилкового знання".

• Сатира — відкрита боротьба зі злом.

• Сарказм і гротеск − певне змішання смішного і потворного, переважає гіперболізація.

Виділяються також жанри комічного в мистецтві (комедія, са­тира, бурлеск, жарт, епіграма, фарс, пародія, карикатура) і прийоми мистецтва (перебільшення, зменшення, гра слів, подвійний зміст, знаково-смішні жести, ситуації, положення).

Ці форми є знаряддям подолання недоліків у людині та соціаль­них процесах, руйнації хибних ілюзій про себе, та засобом ствер­дження торжества ідеалу через заперечення низького і потворного.

Роль комічного і його гуманістична спрямованість виражається в його здатності розкрити недоліки людини, та спрямованості на подолання потворного, закостенілого, віджилого.

Одже, естетичне як ціннісне ставлення людини до світу у бу­денному житті виявляється через естетичні почуття, естетичний смак, естетичну оцінку, естетичну діяльність. Досвід естетичного освоєння світу людиною закріпився в системі основних естетичних категорій: естетичне, прекрасне і потворне, піднесене і низьке, тра­гічне і комічне як духовних моделей людської життєдіяльності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Естетика: Підручник /Левчук Л.Т., Панченко В.І, Оніщенко О.І. Кучерюк Д.Ю.,. − К.: Вища шк., 2005. − с.30-105.

2. Естетика: Навч. Посібник // За ред. В.О.Лозового. — К.: Юрі- нком Інтер, 2003. − с. 70-107.

3. Левчук Л.Т., Оніщенко О.І. Основи естетики. К.: Вища шко­ла, 2000.-с. 83-120.

4. Наконечна О.П. Естетичне як тип духовності. Монографія. − Рівне, Н 22. − 2002. − с. 91-139.

5. Борев Ю. Эстетика: Учебник − М.: Политиздат, 2002. − с. 46-

6. 93.

7. Ортега-і-Гасет О. Мистецтво в теперішньому і майбутньому // Вибрані твори. — К.: Основи, 1994. — с. 15-60.

8. Ницше Ф. Рождение трагедии, или Эллинство и пессимизм // Ницше. Сочинения.-МинскЮОО Попурри, 1997.-С.455-498.

9. Ильин Ч.А. Путь к очевидности. − М.: Республика, 1993. — с. 332-340.