2.1. Проблеми життя і смерті та їх моральний зміст

Тільки людина здатна ставити собі питання про своє місце та призначення у світі і обирати з-поміж можливих варіантів власний житгєвий шлях. Відтак традиційна філософська проблема сенсу людського життя й пов'язана з нею проблема ставлення до смерті, складена в самій специфіці людського способу буття. Кардинальний поштовх для розвитку проблеми сенсу людського буття був даний в епоху Відродження, і саме від „Думок" францу­зького вченого і мораліста Паскаля та роздумів принца Гамлета Н.ІПекспіра і веде своє походження сучасна постановка смисложит- ггвих проблем. Адже саме епоха Відродження утвердила (унаочни­ли) величезне розмаїття творчих можливостей людини, цінність людської індивідуальності, що породило в неї нестримне прагнення до самореалізації. Однак, ця епоха засвідчила, що її ренесансна ін­дивідуальність не самодостатня, що попри своє самозамилування нона також потребує певного виправдання власної присутності у світі, певної моральної константи, яка б захищала її внутрішній світ від спустошення, а саму її — від духовних і життєвих катастроф. Трагедія „ренесансної людини" й пошук нею власного призна­чення тема роздумів питань епохи Відродження.

Тема сенсу людського життя є вагомою і рано чи пізно людина підходить до неї. Адже конечність існування людини безпосередньо юркається долі кожного людського індивіда. Буття кожної людини мпє свій початок і свій кінець, і кожен так чи інакше пам'ятає про неминучість власної смерті. Усвідомлення своєї конечності по­гребує певних вольових зусиль пошуку неминучого смислу буття, який би допоміг цю конечність здолати. Шуканий смисл може бути пов'язаний з тими засадами, які підносяться над безпосереднім плином життя. Саме того значення і набирають цінності, святиня − як граничний орієнтир людського існування, що надає надіндивіду- лльного змісту життю і діяльності окремої особистості.

Критична ситуація зустрічі зі смертю може прискорити (катали зувати) смисложиттєвий пошук особи, а може і засвідчити її оста-І точне духовне банкрутство. Хоча в повсякденному бутті ми можемо вирішувати смисложиттєві проблеми, навіть не замислюючись наді ними — піклуючись про батьків, виконуючи обов'язки громадянина.,] Питання про сенс буття є найбільш людським з усіх запитань,] Де ж людині шукати сенс свого буття?

Зрозуміло, що це питання не було б такою віковою філософсь­кою проблемою, якби відповідь на нього була б легка. Загалом у єв­ропейській традиції, вважає В.А.Малахов, вирізняють три способи осмислення людського буття:

• створення, продукування жаданого смислу, внесення його у світ власною діяльністю;

• прагнення віднайти його ззовні вже сформованим, придатним для| застосування;

• виявлення готовності до співучасті у виробленні цього смислу^ шляхом відкритого діалогу, спілкування зі світом, буття загалом.

Життя як створення смислу. На цьому шляху ґрунтується марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. Лише суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси, а поза її практичною діяльністю природа і буття пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягає! людському осмисленню і має саме той смисл, який людина, виходя­чи з потреби діяльності, в них вкладає. Гарантією смислу власного буття постають інтереси суспільства і прийдешніх поколінь, пере­даючи яким результати своєї матеріальної і духовної діяльності, ін­дивід засвідчує недаремність свого існування і забезпечує для себе вихід за емпірично-часові межі свого буття.

До певної межі цей спосіб осмислення виявився продуктивним, оскільки стимулював активність людини, її ініціативу. Однак, існу­ють недоліки:

• якщо єдиним джерелом смислу постає людська діяльність, то це означає, що людина може в будь-який спосіб розпоряджатися природним багатством і буттям, враховуючи лише власні потреби. Якщо природа і навколишній світ не є для мене самостійним джере­лом смислу, а лише відбиттям суспільних інтересів, то людське ста­влення залишається егоїстичним. Нинішня глобальна криза — наслі­док того, що людина перестала співвідносити з розмаїттям природ­ного світу сенс власного існування;

• людина розглядається лише як соціальна істота, при пріоритеті су­спільства осмисленість власного існування кожної особи цілком залежить від соціуму (соціальні класи, нації, прийдешні поколін­ня), відбувається нівелювання неповторності і унікальності внутрі­шнього світу особистості;

• самі міркування про корисність нашої діяльності для людства майбутнього ще не дають справжнього розв'язання смисложиттєвої проблеми — саме через екзистенційну віддаленість подібних об'єктів.

Адже осмисленість людського існування передбачає опору на ті чи інші надсуб'єктивні цінності, які підносяться над емпіричними по гребами особи.

Життя як втілення смислу.

Це є альтернативний шлях, який передбачає пошук якихось то­нших ідеалів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначити люд­ське життя, надаючи йому певної осмисленості. Жити комфортабе- иьиіше, коли нічого не потрібно формувати і додумувати самому, коли наперед навчено як жити, до чого прагнути і що і як робити. Але, чи не втрачає така людина разом зі свободою вибору, дещо, що стосується самої її суті буття, первинної радості, власне людського існування. Який смисл може бути в житті, коли воно є лише відро­біток чиїхось задумів?

Трагедією для людини повертається нав'язування світу власного суб'єктивного смислу як єдиноможливого. Але й трагедією є свідо­ме підпорядкування свого життя реалізації зовнішніх настанов. Та­ка позиція завжди імпонувала соціальним системам, заінтересова­ного в утвердженні людини-гвинтика, слухняного виконавця різно­манітних проектів. Це можуть бути спроби некритичного прийнят­ім, фетишизації певних висновків науки, певних стандартів життя, и чому людина вбачає виправдання свого існування та смисл життя.

Людина, яка здатна вдовольнитися раз назавжди даним розв'язанням загадки власного життя, внутрішньо тяжіє до одномі- рпості, стає глухою до глибоких духовних переживань, релігійних, до справжнього мистецтва. В неї зростає потреба в сурогатах духо­вності, в масовій культурі.

Спілкування як здобуття життєвого смислу.

Передбачені погляди про сенс існування є монологічними, оскі­льки базуються лише на єдиному джерелі осмислення — в першому випадку − діяльність самої людини, в другому − наявні взірці, за­мкнені для інших можливих смислотворювальних впливів.

Альтернативою цих позицій є перехід до діалогічної концепції осмислення людського буття, заснованої на визнанні множинності можливих осмислювальних центрів. Ця концепція орієнтує на спіл­кування з іншими людьми, із цінностями своєї та інших культур, зі світом загалом.

Мислителі XX століття дедалі більше схиляються до визнання спілкування як найважливішого чинника, що визначає і внутрішній сенс людської діяльності й її буття загалом. Мова йде про сутнісну відкритість людини навколишньому буттю, про її готовність сприймати світ не лише з позиції власних інтересів, або якогось обраного непорушного принципу, а враховуючи внутрішні тенден­ції й зацікавленість самого світу, представлених у ньому суб'єктів.

Саме за умов цілісного і відкритого контексту з буттям смисло- життєвий пошук особистості постає як процес, заснований на віль­ному і відповідальному її самовизначенні. На кожному з етапів сво­го життя людина по-новому сприймає своє місце, призначення в світі. Це і певне нагромадження позитивних життєвих смислів, що веде до зростаючої смислової наповненості буття.

Проблема смислу життя має надзвичайно тісний зв'язок з фе­номеном смерті та усвідомленням людиною конечності свого буття. Із самого моменту свого виникнення філософія була націлена на розкриття таємниці смерті. Платон вбачав в посмертному існуванні душі запоруку її причетності до істинного світу ідей, вважаючи, що справжні філософи зайняті одним „умиранням і смертю".

У VIII столітті праці візантійського богослова Іоанна Дамаскіна здобули поширення в культурі Давньої Русі, особливо його „Роз­думи про смерть". Він стверджує, що філософ це той, хто може тве­рдо мислити про смерть і дивитися їй у вічі.

У філософії Нового часу проблема смерті втрачає свою актуа­льність. Зокрема, Спіноза стверджує: „Людина вільна ні про що так мало не думає — як про смерть". Навіть Кант по-своєму обминає проблему смерті. Відомий анг­лійський історик Тойнбі пояснює таке зменшення зацікавленістю проблемами смерті — нездоланний страх перед смертю. Смерть стає забороненою темою і небажаним елементом у но­вішій західній цивілізації. Не дивно, що й у філософії мовчання про смерть раз у раз проривалися відчайдушні протести проти неї.

Людина зостається самотньою у своїй зустрічі зі смертю. Витіс­нення самого таїнства смерті на задвірки свідомості не могло не призвести до відштовхування від місць вшанування померлих, та занедбання їх. А в цьому відношенні сучасне людство побило всі рекорди безпам'ятства і неповаги до померлих. Саме завдяки своїй трепетній, трагічній конечності життя люди­ни знову і знову розкривається як неіїовторний дарунок буття, кож­на мить якого сповнена глибокого і таємничого смислу.