Змістовий модуль 1

Етика і естетика у системі гуманітарного знання.

Тема 1. Етика в системі філософського знання та духовного життя суспільства. Поняття і структура моральної свідомості і само­свідомості.

1. Етика як філософська наука

1.1 Становлення етики як науки,

1.2.Головні концепції походження моралі.

1.3.Мораль як соціальний феномен.

2. Поняття і структура моральної свідомості і само­свідомості

2.1. Загальна характеристика і класифікація головних епічних категорій.

2.2.Структура моральної свідомості.

2.3. Тлумачення добра і зла в етиці.

2.4.Категорії моральної свідомості

2.5.Категорії моральної самосвідомості.

1.1. Становлення етики як науки

Етика − це вчення, яке пояснює природу моралі, її гене­зис, структуру та місце в суспільстві, складний і суперечливий світ моральних відносин, вищі прагнення людини, основи розпізнання добра і зла й окреслює загальнолюдські орієнтири моральнісного життя. Етику ще називають практич­ною філософією, оскільки вивчають не лише для того щоб дізнатися, що гаке доброчесність, а щоб стати доброчесним, а її кінцевим результатом мають бути не лише знання, а вчинки та високоморальна поведінка особистості. Водночас сфера моральності охоплює неповторний світ суб'єктивних переживань, ідеалів, прагнень. Це одвічні питання добра із зла сенсу життя і ставлення до смерті, честі і підлості людини, сорому, совісті і любові.

Отже, етика − це філософська наука ("практична філософія"), головним предметом вивчення якої є мораль.

Термін "ethos" із часів Гомера мав значення місце перебування, пізніше у грецькій натурфілософії використовується для означення якостей людини як вдача, характер.

Мораль − це предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається. Так, тради­ційно філософія включає в себе онтологію (вчення про буття), гно­сеологію (вчення про пізнання), антропологію (вчення про людину), і її етику (вчення про мораль). Ще Аристотель та його учні назвали науку, яка вивчає етичні че­сноти, "етикою". Саме термін "етичний" необхідний був філософу для позначення чеснот, що стосуються людського характеру, вдачі (добрий, сміливий, справедливий) на відміну від діаноетичних (пов'язаних з мисленням) − розумний, розсудливий. Однак, етика виокремлюється в самостійну дисципліну лише в XVIII ст., що обумовлювалось складністю її предмета та охопленням в реальному житті моральними принципами всіх видів діяльності людини (адже моральними проблемами займаються історики, соціологи, богосло­ви, педагоги тощо).

Російський філософ В.Соловйов (ХІХ-ХХст.) родоначальником етики називає Канта, наголошуючи на тому, що протягом досить довгого часу моральні питання розглядаються в контексті психоло­гії, антропології, богослов'я, але етика не виступає як самостійне вчення. Кант розробив "чисту моральну філософію" як самостійну науку. На його думку, моральнісна поведінка випливає не з корис­ливості чи з нахилу, а лише з поваги до морального закону. Вона має свою специфіку, свої особливі принципи і закони.

Етика − наука специфічна, бо досліджує не лише мораль як на­лежне, а й як багатогранний, суперечливий моральнісний світ людсь­кої особистості. Тому орієнтується не лише на сферу розуму, але і на внутрішній світ людини (почуття, емоційні стани, переживання; душевні хвилювання), сприяючи формуванню ціннісного світу осо­бистості. Охопити це все допомагає поняття "моральність". У Гегеля мораль і моральність − послідовні ступені розвитку об'єктивного духа, причому моральність тлумачиться як більш роз­винута, наповнена життєвим і соціальним змістом.

Мораль − з латинської "mores" − звичай, характер, вдача. Мо­раль − це сукупність принципів, норм, які регулюють і направля­ють дії людей з позицій належного.

Моральність − втілення даних принципів, вимог, норм у реаль­ній поведінці людей та стосунках між ними. Це самі вчинки людей.

Між мораллю та моральністю існує певна суперечність. Мораль як ідеальний взірець, перевершує реальний стан людської поведін­ки. Адже складність людського життя не може бути прирівненою навіть до найдосконалішої системи моральних норм. Мораль надає необхідні орієнтири, що окреслюють шлях людського вдосконален­ня. Але саме завдяки моральності норми більшою чи меншою мірою реалізуються в реальному житті людини. Можливе використання інших визначень моралі.

Мораль — міра панування людини над собою, показник того, на­скільки людина відповідає за себе, за те, що вона робить (А.Гусейнов).

Мораль − абсолютна система цінностей, на яку орієнтується мо­ральна поведінка людини (Л.Попов).

Мораль − такий імперативно-оцінний спосіб відношення лю­дини до дійсності, котрий регулює поведінку людини з точки зору принципового протистояння добра і зла (В.Малахов).

Вагомими характеристиками моралі, на думку В.Малахова, є імперативність та моральна оцінка.

Імперативність — це певна вимога, веління, що його висуває пе­ред людиною суспільна думка, або голос власного сумління. Де від­сутні імперативи, немає підстав говорити про мораль.

Мораль цікавлять ті прояви людської поведінки, які можуть бути оцінені у зв'язку з виконанням вимог, тобто мораль завжди оцінює вчинки людини, одобрює чи засуджує їх.

В етиці розрізняють історичні типи етичних вчень та головні етапи історичного розвитку моралі. В етичних вченнях розкривається особистий внесок теоретиків етики в розробку морально-етичних теорій, зокрема, розрізняють: етичні вчення Стародавнього Сходу ( Конфуцій, Лао Цзи), етичні теорії античного світу (Сократ, Платон, Аристотель ), релігійно-етичні вчення доби Середньовіччя (Августин Блаженний, Фома Аквінський), антропоцентричний характер етики Відродження (Піко делла Мірандола, Франческо Петрарка), етична рефлексія Нового часу та німецької класичної філософії (Спіноза, Іммануїл Кант, Гегель), соціально-етичний радикалізм (Кропоткін, Миркс, Ленін), етика новітньої некласичної філософії (Шопенгауер, Ніцше, Сартр).

Потреба регулювання міжлюдських стосунків виникає вже у первісному суспільстві з притаманним йому міфологічним світоглядом. Міфологічний світогляд спрямований на гармонізацію взаємовідносин людини і природи через олюднення природи. Він формується в умовах, коли людина не протиставляє себе оточую­чому середовищу та колективу, а її мислення не відокремлюється під емоційної сфери,

Психологічне життя первісної людини впорядковується за допо­могою магічних ритуалів і обрядів, які пов'язані з світом суворих божественних сил, можуть викликати гнів чи заспокоїти їх. Міфо­логічні ритуали об'єднували общину і забезпечували зв'язок по­всякденного буття з буттям священним. Міф упорядковує людське буття, за рахунок тотального підпорядкування людини: не було окремого "Я", яке б не сприймалось частиною "ми". Істина міфу не є предметом обговорення, а приймається як священна заданість. Порядок підтримується системою табу.На основі табу з часом формуються звичаї і традиції, найпрості­ші норми моральності. Багато з яких в подальшому оцінюються як моральні: повага до старших, вшанування предків, взаємодопомога в праці, хоробрість в бою, працелюбність, зв'язок з землею

Систему заборон — табу в родовому суспільстві називають в ети­ці "мононорма" — це складний комплекс уявлень, в основі яких ле­жить категорична заборона певних дій і намірів.

Етичні ідеї Стародавнього світу та епохи Середньовіччя

Етика античності звернена до людини, її своєрідним девізом можна вважати знаменитий вислів Протагора: «Людина є міра всіх речей...». Невипадково тому переважання натуралістичної (конкретніше - евдемоністичної) орієнтації в етичних пошуках античних мудреців. Крім того, найважливішою особливістю їх етичної рефлексії була установка на розуміння моральності, доброчинної поведінки як розумності. Розум править світом античної етики, його першорядне значення (у будь-якому конкретному моральному виборі й у виборі правильного життєвого шляху) сумніву не піддається. Інша характеристика античного світогля­ду - прагнення до гармонії (гармонії всередині людської душі й гармонії її зі світом), що набирало залежно від тих або інших соціокультурних обставин різних форм втілення.

Основний напрям розвитку античної етики пов'язаний з переходом від проголошення влади загального над людиною до ідеї єдності індивіда і держави, що припускає обґрунтування самоцінності людської особи (софісти, Сократ, Платон, Аристотель), і, нарешті, до протиставлення людини світу соціального буття, вироблення рецептів для відходу в свій власний, внутрішній світ (епікуреїзм, стоїцизм).

Перший етап у розвитку етики Стародавньої Греції представлений ученням софістів (V ст. до н.е.), що знаменує собою своєрідний період сумніву в предметі етики, тобто заперечення моралі як чогось безумовного і загальнозначущого.

Просвітницька діяльність софістів, спрямована проти морального догматизму, мала яскраво виражений гуманістичний сенс: у центрі їх уваги - людина (як самодостатня цінність), яка має право на творчість морального закону. Справедливо підкреслюючи мінливість моральних уявлень, роль відносного в моралі, софісти висувають позицію морального релятивізму, стверджуючи, що у кожної людини своє уявлення про сенс життя, щастя, чесноту. Доцільно в цьому ключі проаналізувати Протагора: «Людина є міра всіх речей», а для розуміння скептичних орієнтації софістів поміркувати над триєдиною тезою Горгія: 1) нічого не існує; 2) якщо щось і існує, то воно непізнане; 3) навіть якщо воно і пізнане, то таке пізнання невимовне.

«Батько» античної етики Сократ (469-399 до н.е.) абсолютизує мораль, розуміючи її фундаментом достойного життя, основою культури. Складність реконструкції етичної позиції Сократа пов'язана з відсутністю його письмової спадщини, один із записів його висловлювань, зроблений учнями (Ксенофонтом і Платоном), свідчення його сучасників і, нарешті, особливості життя і смерті мислителя дозволяють нам мати уяву про основи його вчення: сенс має тільки життя, яке відповідає переконанням; справжньою реалізацією переконань (і, відповідно, сутності людини): вчинок; найкращий спосіб самореалізації особистості - її моральна діяльність - ці й інші істини Сократ не тільки проголосив, він довів це ціною власного життя.

Критикуючи софістів за відсутність позитивної програми, Сократ прагне створити систему стійких загальних понять, основу яких шукає у сфері духовного. Така початкова установка невипадкова (в етичній діяльності слід керуватися знанням про моральність) і конструктивна (не можна створити етику поза системою взаємозв'язаних понять). Для вирішення цього завдання Сократ користується спеціальним методом, який умовно може бути розділений на такі частини: 1) сумнів («Я знаю, що я нічого не знаю»); 2) іронія (виявлення суперечності); 3) маєвтика (подолання суперечності); 4) індукція (звернення до емпіричного матеріалу, фактів); 5) дефініція (остаточне визначення шуканого поняття). Потрібно зауважити, що сократівський індуктивний метод не втратив свого значення і в наш час, якщо використовувати його, наприклад, як спосіб ведення наукових дискусій.

Вчення Платона (427-347 до н.е.) - перша спроба систематизації етичних проблем, здійснена на об'єктивно-ідеалістичній основі. Розділяючи раціоналістичну установку свого вчителя, він також ставить перед собою завдання визначення загальних понять, обираючи для цього дедуктивний метод дослідження. В результаті філософ приходить до обгрунтування дуалізму світу: видимого світу явищ і надчуттєвого потойбічного світу вічних ідей.

У творчості Аристотеля (384-322 до н.е.) - антична етика досягає свого найвищого розвитку, що навряд чи було б можливим, якби учень не перевершив свого вчителя, зробивши вибір на користь служіння істині («Хоча Платон й істина мені дорогі, священний обов'язок велить віддати перевагу істині».) Заслуги Аристотеля в розвитку етики надзвичайно великі: він дав ім'я цій науці, йому належить перша спеціальна етична праця «Етика до Нікомаха». він вперше поставив проблему самостійності етики, побудував глибоку синтетичну теорію моралі. Для етичної теорії Аристотеля характерні розвинений логічний аналіз, єдність методу раціонального осмислення проблем і їх емпіричного підтвердження, соціальна орієнтованість етичної рефлексії (взаємозв'язок етики і політики), установка на прикладне, практичне значення теорії моралі. Все це дозволило мислителеві не тільки максимально використовувати переваги евдемоністичної традиції, але й значною мірою подолати вади натуралістичної інтерпретації моральності.

Етика в розумінні Аристотеля - це особлива, практична наука про моральність (чесноти); мета якої - навчити людину як стати доброчесною (і щасливою). Етика повинна допомогти людині усвідомити головні цілі своєї життєдіяльності та вирішити питання про можливість виховання в державі доброчесних громадян, тому вона разом з політикою є дуже важливою наукою.

В епоху еллінізму, коли криза рабовласницького суспільства виявилася достатньо явно, етична рефлексія відмовляється від вирішення проблеми узгодження особистого і суспільного блага. Держава більше не сприймається як надійна точка опори для ^J моральної позиції індивіда, в нестійкому соціальному світі, що ^; руйнується, потрібно шукати інші підстави вищих моральних цінностей. Антична етика звертається до внутрішнього світу особи, намагаючись знайти витоки моралі в людській суб'єктивності. Eпікур (341-270 до н.е.), який спирався на спадщину кіренаїків і Демокріта, розглядає етику як «ліки для душі», що допомагають позбавитися страждань і віднайти внутрішню рівновагу.

Звертаючись до евдемоністичної традиції, Епікур визначає щастя вельми своєрідно - як свободу від тілесних страждань і душевних тривог. Основна його мета - допомогти людині позбавитися страждань (або полегшити їх, якщо це можливо), будь-який розділ його вчення підпорядкований саме цьому завданню. Кажучи, наприклад, про задоволення, Епікур відзначає: щастя і задоволення не тотожні, щастя припускає правильне ставлення до задоволення (уникати неприродних задоволень, дотримувати ; міру, віддавати перевагу духовній насолоді). Окрім цього, умовами щастя є: атараксія (безтурботність душі, незворушний, спокійний стан духу); індиферентність до всього зовнішнього; дружба; правильне ставлення до життя і смерті, тобто все, що, на думку Епікура, звільняє від страждань і сприяє набуттю внутрішньої і незалежності від світу.

Стоїцизм продовжує розвиток ригористичної тенденції, наміченої кініками. Найнаявніше ця тенденція виражається в ідеї самоцінності чесноти - своєрідній формі імперативного розуміння моралі («Чесноти досить, щоб бути щасливим»).

Основний принцип стоїчної етики - усвідомити пануючу в світі необхідність і підкорятися їй, не втративши при цьому відчуття власної гідності. Цей принцип отримує різні форми вираження: жити у згоді з природою; доброчесно; жити розумно. «Ми народжені під єдинодержавною владою: покорятися Богу - ось у чому свобода наша» (Сенека). Здавалося б, на відміну від Епікура, стоїки намагаються знайти зовнішню, об'єктивну точку опори для моралі (така потреба в етиці вже явно назріла), але, по суті, вирватися за рамки суб'єктивізму не можуть.

Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої свободи; займають раціоналістичну позицію при вирішенні проблеми доброчесності (доброчесність -знання, зло - незнання); визначають своє ставлення до смерті. Що стосується останньої проблеми, то стоїки виходять з установки «Життя - не благо, смерть - не зло», тобто життя має бути доброчесним, інакше воно позбавлене сенсу, і перевага надається смерті: «Краще гідно померти, чим негідно жити» (Сенека).

Таке (у найзагальніших рисах, звичайно) світоглядне кредо стоїків, які намагалися допомогти людині в найскладніших обставинах соціального хаосу і етичної деградації зберегти свою моральну гідність; прийняти світ таким, яким він є, якщо немає надії на його зміну; протиставити мінливій долі свою внутрішню етичну цілісність. Можливо, і сьогодні стоїчна етика здатна стати «дороговказною зіркою» для людини, яка потрапила в трагічну життєву ситуацію. Проте зміст стоїчного ідеалу показує нам, що суб'єктивізм як основа етичної рефлексії вичерпав себе. Починався пошук об'єктивних підстав моралі, який на тривалий час виявився пов'язаним з християнською релігією.

Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного пи­сання — Біблії. Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют.

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.

Ідея Бога як морального абсолюту встановлює жорсткі межі тлумачення всієї етичної проблематики; життя людини і цінності цього життя набувають сенсу тільки в співвідношенні з божественним законодавством; бог виступає як об'єктивне, безумовне, єдино справжнє джерело моралі. Звідси - трансцендентне розуміння сенсу людського буття; суперечливе поєднання песимістичних і оптимістичних мотивів (песимізм переважно стосується «тутешнього» світу, оптимізм пов'язаний з покладанням надії на «божий град»); крайній ригоризм (християнська мораль є відмовою від свавілля, повне підпорядкування волі Бога: людина - «судина для божества»); аскетизм; суперечність між сущим («весь світ в злі лежить») і належним, представленим абсолютно бездоганним царством божим.

Центром християнської етичної концепції є ідея любові до Бога. Любов розуміється як універсальний принцип моралі (моральне ставлення до ближнього виникає з неї); дозволяє надати моралі загальнолюдського статусу; освячує все суще. З ідеї любові до Бога народжується нова (невідома античності) чеснота - милосердя, яке допускає прощення образ, готовність до. співчуття і активної допомоги тим, хто страждає. На тлі ідеї любові одержує своє вираження «золоте правило» моральності: «Отже, в усьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними...».

На відміну від стоїцизму, орієнтованого «на сильну особистість, здатну все знайти в собі самій, християнство звернене до «убогих духом», до «працюючих і обтяжених», до всіх тих, кому потрібна зовнішня точка опори (а таких більшість, чи не так?). Тим, хто зневірився, християнська мораль пропонує утіху - спокутування страждань і вічне блаженство в світі іншому. Отже, знову варіант втечі від реалій світу, тільки тепер воно санкціоноване і гарантоване «зверху», освячене божественним авторитетом.

Ідеали первинного християнства істотно відрізняються від подальших історичних форм його втілення, які підпорядкували диктату свого догматизму філософську і етичну рефлексію. Мірою перетворення на офіційну ідеологію і «наступу» на європейський світ християнство зазнає еволюції (від проповіді загальної любові до переслідування інакодумців, від проголошення рівності людей і відкидання багатства; «Легше верблюдові пройти крізь голкове вушко, ніж багатому потрапити до Царства Божого» - до санкціонування соціальної нерівності тощо), яка визначається не тільки соціальними і класовими обставинами, але й суттю християнських основоположень.

Оскільки для епохи середньовіччя характерна «нерозчленованість власне моральної свідомості від інших форм суспільної свідомості і моральності як специфічного способу регуляції від інших нормативів», остільки християнська теологія синтезувала в єдиний нерозчленований комплекс релігійну, філософську, етичну проблематику. В результаті проблема специфіки моралі, по суті, не піднімається, а традиційні етичні проблеми одягаються, якщо можна так сказати, в релігійний одяг.

Християнство, як вважає М.Бердяєв, внесло динаміку в життя і стало репрезентом моральності як результату свобідного духу. Хри­стиянська релігія повернула людину в бік моральних цінностей, які по-справжньому збагачують її, підносячи до рівня життя духу й спонукам до пошуку смислотворчих орієнтирів існування.

Ствердження Бога як єдиного джерела і критерій моральності; інтерпретація зла як заперечення добра, відступи від божественних розпоряджень; негативне значення активності людини і дискредитація етичної повноцінності особи - такі основні положення етичних поглядів одного з найзначніших представників епохи патристики. Етика Августина об'єктивно показала, що принцип, який виносить витоки і цілі моральної поведінки за межі індивіда, є таким само одностороннім, як і принцип, який цілком концентрує їх на особистості.

Необхідність примирення «Божого граду» і «граду земного», віри і розуму, релігії і філософії, характерна для схоластики, і була усвідомлена і відбита в світогляді Фоми Аквінського (1225-1274). Спираючись на етику Аристотеля, осмислюючи її в контексті християнського віровчення, він намагається синтезувати мораль і релігію. Структурно струнка і вельми хитромудра етика Фоми Аквінського разом з тим внутрішньо глибоко суперечлива, що є результатом початкової установки. По суті, всі етичні добудови Фоми спростовують його задум і доводять нам протилежне - неможливість гармонії релігії та моралі, союз яких "може стверджуватися лише шляхом підпорядкування, а не рівності.

Духовна опозиція в епоху середньовіччя намагалася протиставити офіційній етичній доктрині комплекс ідей, заснований на суб'єктивізмі. У такому ключі робить свої дослідження стану людської душі німецький містик Мейстер Екхарт (1269-1328), кий прагнув довести значущість індивідуального морального вибору. Індивідуалізація моралі характерна і для П'єра Абеляра 1079-1142), який відстоював роль розуму і внутрішньої переконаності в моральному бутті людини, що затверджувало совість як вищий моральний критерій. Такі ідеї були не тільки протестом проти абсолютизації божественної санкції в моралі, але й своєрідним передбаченням подальших доль етичної рефлексії на новому етапі історії.

Етичні вчення Нового часу. Західна етична думка XX століття

Культура Нового часу (XVII—XIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд».Томасом Гоббсом (1588—1682 pp.), Джоном Локком (1632—1704 pp.), Бенедиктом Спінозою (1632—1677 pp.) та іншими, створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст.. однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 pp.) у своїх головних творах «Нова Елоїза», «Еміль, або про виховання», «Сповідь», а також «Мрії аматора самотніх прогулянок», «Міркування про походження і підставу нерівності серед людей», «Про суспільний договір людини, дані йому природою основи здоров'я і моральності» ставить питання про емоційну спільність індивідів, про можливість здолання морального відчуження між людьми. Так, у романі-трактаті «Еміль, або про виховання» Руссо стверджував, що, розвиваючи у дитині почуття м'якості, співчуття, людяності, вихователь повинен за допомогою необхідної корекції природних якостей (співчуття і жалості) викорінювати у ній риси жорстокості й деспотизму. Останні, на думку філософа, є породженням цивілізації. Руссо робить акцент на людській совісті, тому що це — стрижень особистості, прояв її почуття, а не судження, тому що людина — істота емоційна. Моральне зло у суспільстві, вважав Ж.-Ж. Руссо, породжується соціальною нерівністю, приватною власністю. А тому основою позитивного перетворення моральності мають бути соціально-класові зміни та волевиявлення народу.

Дені Дідро (1713—1784 pp.), відомий своєю «Енциклопедією» і філософськими романами («Жак-фаталіст і його хазяїн» тощо), вважав вихідним джерелом виховання людини почуття, але при цьому визнавав і роль розуму (мислення), підкреслюючи їх взаємозв'язок. Мислення впадає у спекуляцію, якщо відривається від фактів. 1 просте накопичення фактів, які ми пізнаємо чуттєво, не матиме користі без їх раціональної обробки. Такі погляди свідчать про суто матеріалістичну позицію Дідро, який акцентував увагу на людині як носієві наукового знання.

Клод Адріан Гельвецій (1715—1771 pp.) у своїй праці «Про розум» розглядає принцип почуття в антропологічному ракурсі, тобто дивиться на почуття як на джерело і двигун усього в світі моральному. Він проголошує домінанту безпосередніх життєвих задоволень, радощів, краси, любовної пристрасті. При єдиному розумінні процесу виховання як сили, що спроможна формувати людську індивідуальність, і визнанні прогресу внутрішньою лінією розвитку людини й людства, просвітителі вказували різноманітні шляхи виховання. Одні, як Руссо, підтверджували, що створеною є природа, а морально створеною — людина, яка існує за законами природи. Вони проголошували створеною первісну людину, оскільки саме вона була ближче за всіх до природи. Інші, подібно Дідро і Гельвецію, бачили процес виховання у рамках цивілізації, тому що саме вона ґрунтується на розумі, який спрямовує стосовно до трансцендентного розуміння процес виховання: до цього його критерієм була ідея Бога, тепер стала ідея природи або цивілізації.

Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою фігурою у розвитку європейської етичної думки став Імануіл Кант (1724— 1804 pp.), який стверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. У свою чергу, емпіричні знання закладені в людському розумі апріорі (від лат. «apriori» — «з попереднього»), тобто як переддосвідне знання. Етика Канта системно розроблена у таких творах, як «Критика практичного розуму», «Метафізика вдач», а також у складених за записами лекціях з етики.

На думку Канта, у моральних законах задається абсолютна межа людини, та першооснова, остання риса, яку не можна переступити, не втративши людської гідності. Оскільки людина є істотою слабкою, недосконалою, для неї моральний закон може мати силу тільки як повеління, імператив. Імператив — це формула відношення об'єктивного (морального) закону до недосконалої волі людини.

Категоричний імператив Канта: роби тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той самий час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом, — це є вимогою до людської волі керуватися моральним законом, привести свої максими у відповідність до нього. Категоричний імператив зобов'язує кожну людину ставитися до людства у своїй особі і в особі будь-якого іншого так само, як до мети, і ніколи — тільки як до засобу. Щоб не бути рабом свого природного егоїзму, людина змушена удаватись до вольового само-примушення. Обов'язок для Канта — чистота морального мотиву і твердість моральних переконань. Через обов'язок за­тверджується і загальність морального закону, і внутрішня гідність особистості. Індивідуальна воля може трансформуватися у загальну, а чеснота — з'єднатися зі щастям у тому випадку, якщо особистість у самій собі знайде ту тверду моральну опору, яку раніше вона шукала зовні — у природі, у вірі в Бога, у суспільному середовищі.

Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства. XX ст. — час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки, якісних змін у виробництві, глобальних проблем. Загальна криза культури і прагнення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів віддзеркалилися й в етичних шуканнях.

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні концепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб'єктивізму та відвертого цинізму. Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний відбиток у пошуках мислителів екзистенціальної орієнтації. Екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.

Відповідно вченню А. Камю (1913—1960 pp.), навколишній світ — світ абсурду, з яким людина постійно конфліктує. Людина, особистість прагне реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду та несправедливості. Ж.-П. Сартр (1905—1980 pp.) вважає, що людина вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реалізації цієї свободи. Маючи право на щастя, людина вільна розпоряджатися своєю долею, у тому числі, й правом на смерть. Абсолютна свобода людини накладає на неї й абсолютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов'язана з конкретною відповідальністю за реальні вчинки. Етика екзистенціалізму абстрактна і дуже віддалена від реальних суспільних інтересів.

Серед релігійних напрямів у етиці слід виділити неотомізм та неопротестантизм. Неотомізм (Ж. Марітен. Е. А. Жильсон та ін.) — офіційне вчення католицької церкви. Етика неотомізму виходить з того, що витоком моралі є Божий розум, який визначає моральні вимоги до людини. Головною причиною морального зла є відступ від норм релігійної моралі. Моральність людини пов'язана із безумовним виконанням «Божого закону», який є єдиним дороговказом до «вічного блаженства на тому світі», морального самовдосконалення.

Однією з найвпливовіших філософських течій XX ст. є психоаналіз, видатним представником якого є німецько-американський філософ Е. Фромм (1900—1980 pp.). У своїх працях він відстоював традиції гуманістичної етики, започатковані ще Аристотелем. Гуманістична етика Е. Фромма вважає, що цінності, судження, в тому числі, й етичні, можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повинна пізнати саму себе, свою природу, властивості та типи людського характеру. Позитивним типом особистості є такий, для якого характерні продуктивна орієнтація та творча діяльність Любов, творчість, відповідальність — ось дійсно моральна позиція людини в цьому світі, якщо вона прагне зберегти світ для себе й для майбутніх поколінь.

Треба зауважити, що кінець XX ст. у європейській етиці характеризується переходом до прикладної етики. Прикладна етика займається моральними колізіями у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність дисциплін — біоетика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо.

Отже, ретроспективний погляд у минуле світової культури виявляє важливу особливість її розвитку. Вона полягає в тому, що проблеми морального буття людини завжди викликали пильний інтерес з боку найвидатніших мислителів. Розвивалась культура і одночасно розвивалась її етична самосвідомість. Жоден великий філософ минулого не оминув увагою питання моральності, аналізуючи не тільки дійсне, а й розмірковуючи про належне. Це свідчить про їх надзвичайну важливість для долі сучасних та майбутніх поколінь.

Історія етичної думки в Україні

Аналіз історії етичної думки в Україні не можна зробити окремо від аналізу розвитку філософії. Початок першого періоду історії української етичної думки припадає на час існування Київської Русі, коли складається притаманний українській духовній традиції тип мислення (тобто відсутність абстрактного, відірваного від життя теоретизування). Хронологічні рамки цього періоду можна визначити таким чином: XI ст. (розквіт Київської Русі) — поч. XV ст. — на тій підставі, що Велике князівство Литовське було органічним продовженням і розвитком форм духовності Київської Русі. Не можна говорити про етику, та навіть про філософію того часу, як про відокремлену самостійну науку. Було лише коло питань, пов'язаних з усвідомленням сутності людини, причому проблема людського існування розглядається крізь призму проблеми «людина — Бог». Тобто, етико-філософська думка розвивається у щільному зв'язку з релігією. Взагалі, істотна роль у розвитку філософської думки належала християнству, хоча в ній не простежується однозначна замкненість на християнській доктрині. Деякі сучасні філософи (В. С. Горський, В. В. Бичков та ін.) вважають, що києворуська думка значно «етизована», тобто етична проблематика мала перевагу у за­гальному обсязі філософських питань, що розроблялися у культурі. У тогочасній картині світу взагалі відсутні етично-нейтральні явища, все співвідноситься із загальним конфліктом добра і зла.

У цілому, духовну культуру княжої доби можна охарактеризувати як релігійно-філософсько-епічний комплекс, спрямований, насамперед, на осмислення актуальних проблем тогочасного суспільного життя. Найвагоміші етичні погляди висловлені у таких пам'ятках писемності Київської Русі, як «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборник Святослава», «Повчання» Володимира Мономаха тощо.

Наступний період — XVI—XVIII ст. — час козаччини, коли починають активну діяльність братства, розвивається масове книгодрукування, діє Острозька школа (сучасна Волинь). Братства (виникають в Україні у останній чверті XVI — на початку XVII ст.) стають осередками захисту духовних цінностей українського народу, поширення освіти. У школах братських громад філософія (та етика) як окремий предмет не викладалася. Але в них був закладений грунт до становлення професійної філософської науки в Україні. Иайзначніший внесок у цей процес було зроблено Львівською, Київською, Луцькою братськими школами. Щодо знань з етики, братства здійснюють велику роботу, поширюючи твори Іоанна Златоуста, інших авторів, у яких розроблялась етична проблематика.

Позиція діячів братських шкіл (М. Смотрицький, Йов Борецький, Касіян Сакович, Ф. Євлевич та ін.) репрезентована у творі Ісаї Копинського (?—1640 pp.) «Алфавіт духовний», який присвячений проблемам людини, питанням духовного, морального її воскресіння. Автор підкреслює необхідність самопізнання і морального самовдосконалення людини. В українській культурі цього часу відбувається формування етики як самостійної науки, про що свідчить діяльність професорів Києво-Могилянської академії (заснована 1632 р.) та її учнів. Києво-Могилянський колегіум, заснований Петром Могилою, поступово стає одним із значних наукових центрів Європи, своєрідним міжнародним навчальним закладом для представників слов'янських народів (росіян, сербів, хорватів, болгар тощо).

Значний внесок в історію етичної думки в Україні зробив Феофан Прокопович (1681—1736 pp.), викладач курсу етики з 1705 p., ректор академії (1712—1715 pp.). Він був енциклопедичне освіченим ученим і у своїх дослідженнях багато уваги приділив проблемі людини. У своїй «Етиці» він розкриває механізм та сенс людської діяльності, тобто кожна людина діє, бо «вона бажає чогось, заради чого це робить». Ф. Прокопович вважав, що головне завдання етики, яка керує люд­ською поведінкою, «... досліджувати й навчати, у чому полягає найвище добро або найвище щастя й блаженство».

Філософсько-етична концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культури українського бароко, у межах якої зростає найзначніша філософська система. Автором цієї системи був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода.

Г.Сковорода (1722—1792 pp.) — видатний представник Просвітницької доби, коли суспільство усвідомлює можливості людського розуму. Сковорода успадковує просвітницькі традиції Києво-Могилянської академії, хоча це успадкування не є буквальним. У той час, коли найсвітліші голови Академії зосереджували увагу на пізнанні природи, Г. Сковорода звертається до людини, в центрі його вчення —етико-гуманістичні проблеми. Своє розуміння духовності (що тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про два світи: видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Невидиме присутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина — це також єдність видимого й невидимого. Через свою невидиму натуру людина тотожна Богові: істинна людина і Бог — це одне й те саме. Бог пізнається не стільки через освоєння природи, скільки через пізнання самої себе, невидимої людини, через моральне самовдосконалення. Моральне вдосконалення внутрішнього світу наближає людину до свободи — це один з принципів філософії Просвітництва, що повною мірою виявився у філософській системі Г. Сковороди. Європейська філософська думка XVIII ст. чітко розділяла античну духовну спадщину від духу християнства у сфері моралі (антична філософія виходила з ідеї щастя в межах людського життя, а християнська мораль будується на проповідуванні щастя у потойбічному світі). В етиці Г.Сковороди переплітаються антична і християнська традиції. Він твердив: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз. Щастя треба знайти, ось чому головне завдання — пізнати самого себе. Пізнання людиною самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього суспільства. Однак для самопізнання одних знань мало, потрібно добре серце — висока моральність.

Етично-філософська думка України Нового часу, безперечно, багато зробила у справі дослідження проблеми моралі, а XIX ст. — третій період історії етичних вчень України — пропонує нові аспекти дослідження сфери моралі. Це період активного становлення самосвідомості української нації, що визначається постановкою проблеми «людина—нація», і саме це питання є головним у етичних поглядах української інтелігенції XIX ст.

Професійну філософську думку України XIX ст. репрезентували викладачі університетів і духовних академій. Серед них П.Юркевич. С.Тогоцький, О.Козлов, О.Гіляров, Г. Челпанов, Л.Вогдатевський та ін. Поставивши у центр своїх досліджень проблему людини, вони визнавали принципове значення питань моральності. Ця сфера розглядалася ними як царина, де виявляється практична значущість загальнофілософських ідей. Моральні питання безпосередньо пов'язані з пошуками виходу суспільства із світоглядної кризи. Усвідомлюючи важливість етики для вирішення низки загальнофілософських та світоглядних питань, українські філософи XIX ст. стали на шлях переосмислення класичної філософської спадщини крізь призму моральної проблематики.

У цей період етика була виділена як самостійна наукова дисципліна, яка в той же час нерозривно пов'язана із філософією. Вважаючи проблему людини центральною в філософії, українські вчені бачили у переосмисленні філософії ключ до виходу із світоглядної кризи. Отже, представники академічної філософії України були одностайні в тому, що осягнути внутрішній світ людини, а тим більше природу моральності не можна без філософії. У цей же період відбулося становлення марксистської філософсько-методологічної позиції, в рамках якої етична проблематика була переведена у площину соціально-революційної діяльності.

Таким чином, можна підсумувати, що етика, виникнувши як необхідність пояснити колізії суспільного життя, зіткнення протилежних типів моральних настанов, пройшла довгий і складний шлях, який не може припинитися ніколи, тому що розвиток суспільства і людини набуває нового значення у контексті сучасного всесвітнього діалогу багатьох культур. Тому завдання сучасних стеків можна вбачати в тому, щоб знайти нові, узагальнюючі та прийнятні для всіх моральні настанови, заходи, які б змусили людство розвиватися у злагоді та гармонії.