
- •Література Основна:
- •Гомозиготні, гетерозиготні й гемізиготні організми
- •Моногібридне схрещування: закон одноманітності гібридів першого покоління, закон розщеплення. Закон "чистоти гамет". Аналізуюче срещування, його практичне застосування
- •Закон “чистоти гамет”
- •Аналізуюче схрещування
- •Умови прояву законів г. Менделя
- •Проміжний характер успадкування, неповне домінування
- •Летальні гени
- •4. Взаємодія алельних генів (повне і неповне домінування, наддомінування, кодомінування)
- •5. Взаємодія неалельних генів (полімерія, комплементарність, епістаз)
- •Кількісна та якісна специфіка прояву генів в ознаках. Поняття про пенетрантність, експресивність, плейотропію
- •6. Множинні алелі. Генетика груп крові людини
- •Успадкування груп крові ав0 і резус-належності
- •Вивчити план розв’язування генетичних задач, а також символіку, що при цьому застосовується.
- •Розв’язати декілька генетичних задач на моно- і дигібридне схрещування.
- •Самостійно розв’язати індивідуальні контрольні задачі за темою заняття.
- •5. Генні хвороби вуглеводного, амінокислотного, ліпідного і мінерального обміну спадкові хвороби амінокислотного обміну
- •Спадкові хвороби обміну ліпідів
- •Хвороба Гоше
- •Хвороба Фабрі
- •Спадкові хвороби мінерального обміну
- •Пренатальна діагностика спадкової патології
- •Розглянути і описати постійний мікропрепарат каріотипу людини.
- •Заповнити таблицю "Денверська класифікація хромосом людини" (за зразком).
- •Вивчити і зарисувати схему виникнення хромосомних хвороб, пов’язаних зі зміною кількості статевих хромосом (рис. 7).
- •Заповнити таблицю: “Застосування методів антропогенетики для діагностики хромосомних хвороб” (за зразком).
- •Вивчити та зарисувати генетичні символи для складання схеми родоводу (рис. 8).
- •Основні поняття та терміни паразитології. Класифікація паразитів
- •Клас Саркодові (Sarcodina)
- •Амебіаз (Аmebiasis)
- •Лямбліоз (Lambliosis)
- •Трихомоноз (Trichomonosis)
- •Вивчити і зарисувати з таблиці вегетативні форми й цисти дизентерійної та кишкової амеб.
- •Вивчити під великим збільшенням мікроскопа і описати постійний мікропрепарат евглени зеленої.
- •Р озглянути за таблицями, зарисувати будову трихомонади урогенітальної та лямблії.
- •5. Розглянути мікропрепарат токсоплазми. Записати спостереження.
- •Розглянути за таблицями, зарисувати цисту і вегетативну форму балантидія.
- •І. Клітинний, молекулярний та онтогенетичний рівні організації життя
- •Іі. Основи генетики людини
- •Ііі. Біологічні основи паразитизму і паразитарних хвороб у людини
- •Рекомендована література:
Трихомоноз (Trichomonosis)
Розрізняють декілька видів трихомонад: Trichomonas buccalis, Trichomonas intestinalis, Trichomonas vaginalis. Останній і спричиняє урогенітальний трихомоноз.
Етіологія. Збудник сечостатевого трихомонозу Trichomonas vaginalis (Donne, 1836). Паразитує тільки в організмі людини, вільноживучих стадій не існує. Форма тіла овальна, грушоподібна або веретеноподібна, досягає в довжину 15-20 мкм. Ядро кулясте, знаходиться в передньому розширеному кінці тіла. Спереду від ядра відходить 4 вільних джгутики й ундулююча мембрана. Остання містить тонкі поздовжні фібрили, а паралельно з вільним краєм мембрани проходить еластична опорна фібрила й особливе опорне утворення (коста). Позаду ядра або збоку від нього лежить досить велике парабазальне тіло. Вздовж осі тіла розміщується аксостиль у вигляді щільного стрижня.
Живиться трихомонада бактеріями і лейкоцитами. Розмножується шляхом поділу. Паразит існує тільки у вегетативній формі (трофозоїт), цист не утворює.
Епідеміологія. Джерело інвазії – тільки людина. Захворювання зустрічається всюди. Зараження зростає в період статевої зрілості. Серед обстежених частота трихомонозу складає від 0,5 до 80%. Передається збудник тільки статевим шляхом. В одних випадках зараження відбувається від хворих людей з достатньо помітними ознаками хвороби, в інших – від трихомонадоносіїв, у яких трихомонади живуть, не викликаючи хвороби. Піхвова трихомонада дуже чутлива до багатьох факторів довкілля (висока температура, прямі сонячні промені, висихання, зміна осмотичного тиску тощо).
Патогенез. Найбільш сприятливі умови для розмноження і розвитку трихомонад створюються в передньому склепінні піхви і сечовивідному каналі. Розвиток запального процесу супроводжується значним набряком тканин, гіперемією і дрібними виразками як результат осередкової десквамації епітелію і порушення його регенерації. Гіалуронідаза, що виділяється трихомонадами, призводить до розпушування тканин і полегшує проникнення в міжклітинний простір токсичних продуктів обміну і вторинної інфекції.
Трихомонадна інвазія може перебігати за типом транзиторного і безсимптомного носійства, що складає від 10 до 36% заражених.
Клініка. Інкубаційний період при трихомонозі триває в середньому 5-15 діб. У жінок частіше уражуються уретра і піхва. Для гострого трихомонадного запалення слизової оболонки піхви (кольпіт) характерні надмірні рідкі, іноді пінисті серозні, гнійні, серозно-гнійні виділення (упливи) сіруватого або жовтавого кольору, іноді із запахом, домішками сукровиці, це супроводжується свербінням і печією в ділянці зовнішніх статевих органів і в піхві; спостерігаються болі під час статевих зносин. При огляді – слизова оболонка піхви набрячна, дифузно гіперемована, місцями з точковими крововиливами. Введення дзеркал і пальцеве обстеження піхви викликає біль. У задньому склепінні піхви багато виділень, слизова оболонка при доторкуванні кровоточить. При залученні у процес шийки матки вона стає набрячною, слизова оболонка її гіперемована, часто виникають ерозії. Стікаючи, виділення подразнюють шкіру і слизову оболонку зовнішніх статевих органів. Іноді на них утворюються болючі виразки. При одночасному ураженні сечовивідного каналу з'являється часте сечовиділення, яке супроводжується печією і болями в уретрі. При цьому переважають ІІІ і IV ступені чистоти піхви. Змінюється мікрофлора органа; паличкоподібна флора частково або повністю замінюється на кокову. Зменшується кислотність вмісту піхви.
За хронічного перебігу трихомонадного кольпіту у хворих скарг немає, або вони вказують на білуваті виділення з піхви. Періодично може виникати свербіж у піхві і в ділянці зовнішніх статевих органів.
Трихомоноз у дівчаток, як і в дорослих, супроводжується надмірними виділеннями з піхви, свербінням і печією в ділянці статевих органів. При трихомонадній інвазії у чоловіків переважає уретрит. При цьому хворі скаржаться на виділення із сечовивідного каналу, ріжучий біль або неприємне відчуття при сечовиділенні, іноді свербіж в уретрі. Виділення можуть бути сірого, молочного або жовтавого кольору, найчастіше в невеликій кількості. У частини хворих спостерігається почервоніння і мацерація шкірки головки статевого члена. Нерідко трихомонадний уретрит у чоловіків перебігає безсимптомно і хворі не помічають хвороби, проте при обстеженні у них виявляють трихомонади і запальні явища в уретрі.
У трихомонадоносіїв, як у чоловіків, так і в жінок, скарг немає. Запальні явища в сечостатевому апараті відсутні. Проте тут при лабораторному дослідженні знаходять піхвові трихомонади.
Сечостатевий трихомоноз може перебігати як осередкове захворювання. При трихомонадному уретриті в чоловіків нерідко в процес залучається передміхурова залоза, придатки яєчок, сім'яні міхурці, сечовий міхур, сечівники, ниркові миски. У жінок, крім піхви, запальний процес поширюється на уретру і парауретральні ходи, зрідка бартолінієві залози, сечовий міхур, порожнину матки і її придатки.
Діагностика. Лабораторна діагностика трихомонозу полягає у виявленні трихомонад у мазках з піхви, сечовивідного каналу і шийки матки. Проводять дослідження нативних і забарвлених препаратів, а також посів матеріалу на живильні середовища. Матеріал для лабораторного дослідження: виділення з уретри, піхви і цервікального каналу, свіжовиділена сеча, секрет передміхурової залози, сім'яних міхурців, купферових і бартолінієвих залоз. Перед лабораторним дослідженням протягом 7-10 днів не повинно проводитися протитрихомонозне лікування. Виділення уретри або піхви забирають жолобуватим зондом. Для приготування нативного препарату щойно взятий матеріал наносять на злегка підігріте предметне скельце, змішують із краплею фізіологічного розчину, накривають накривним скельцем і досліджують під мікроскопом. Взяті мазки висушують на повітрі (без фіксування). Препарат забарвлюють за методом Романовського-Гімзи і за методом Грама. У нативних препаратах визначають рухомість трихомонад. Для культивування трихомонад здійснюють посів на м'ясопептонний бульйон з додаванням 0,1% розчину глюкози, 10% сироватки крові коня або людини, 30 ОД пеніциліну і 200 ОД стрептоміцину на 1 мл середовища рH 6,0. Культуру інкубують до 7 діб. У сироватці крові з'являються специфічні аглютиніни, термолізини і типоспецифічні антитіла.
Характеристика і класифікація споровиків, які паразитують у людини (тип Apicomplexa, клас Sporozoea, види: Toxoplasma gondii, Plasmodium vivax, Pl. falciparum, Pl. malariae, Pl. ovale). Цикл розвитку і патогенне значення токсоплазми. Лабораторна діагностика і профілактика токсоплазмозу та малярії
Споровики – це виключно внутрішньоклітинні паразити, що проходять дві стадії безстатевого розмноження (шизогонію) і стадію статевого процесу (спорогонію).
Основні паразити людини з класу Споровики є представники роду Plasmodium – збудники малярії і роду Toxoplasma – збудник токсоплазмозу.
Малярія
Малярія – трансмісивна хвороба з пароксизмами лихоманки, гепатоспленомегалією, недокрів'ям, іноді тяжкими ураженнями центральної нервової системи.
Етіологія. Збудники малярії – малярійні плазмодії, відносяться до роду Plаsmodium, родини Plasmodiidae, ряду Haеmosporidiidae, класу Sporozoa, типу Protozoa.
Відомо понад 100 видів малярійних плазмодіїв, які трапляються в рептилій, птахів, ссавців. У людини паразитують 4 види:
Plasmodium vivax – збудник триденної малярії (malaria tertia s. Benign tertian);
Plasmodium malariae – збудник чотириденної малярії (malaria guartana);
Plasmodium falciparum – збудник тропічної малярії (tropica s. Malignant terian);
Plasmodium ovale – збудник малярії типу триденної (ovalemalaria).
Найбільш клінічно тяжку форму має малярія, викликана італійським штамом Plasmodium falciparum.
Цикл розвитку. Розвиток малярійних плазмодіїв складається з двох послідовних фаз – статевої (спорогонія) і нестатевої (шизогонія) – та пов'язаний зі зміною хазяїв: а) розвиток у тканинних клітинах – тканинна шизогонія; б) розвиток в еритроцитах – еритроцитарна шизогонія.
Тканинна шизогонія. На можливість розвитку паразитів у клітинах тканин вперше вказав В.Я. Данилевський (1888) дослідженням малярії птахів. Однак на підставі тверджень Schaudinn (1903) вважалося, що спорозоїти, потрапляючи в організм хребетного, проникають безпосередньо в еритроцити і дають початок еритроцитарній шизогонії. Лише в середині 30-х років на прикладі малярії птахів було показано, що спорозоїти проникають не в еритроцити, а в клітини тканин, де набувають округлої форми, перетворюються у тканинні шизонти і проходять прееритроцитарну (до проникнення паразитів в еритроцити) фазу розвитку.
Розвиток тканинних форм паразитів при малярії людини, мавп і гризунів відбувається у клітинах печінки, при малярії птахів – в ендотеліальних клітинах і клітинах мононуклеарно-фагоцитарної системи.
Спорозоїти, що потрапили в організм ссавця-хазяїна, проникають у клітини тканин, де заокруглюються і перетворюються у тканинні шизонти, що ростуть, збільшуються у розмірах до 50-70 мкм. Ядро шизонта багаторазово ділиться, навколо новоутворених ядер розподіляється цитоплазма, утворюється велика кількість тканинних мерозоїтів: до 40 000-50 000 у Р. falciparum; у Р. vivax, а також Р. cynomolgi до 10 000, у плазмодіїв птахів від 200 до 1000 мерозоїтів.
У збудників малярії людини і мавп тканинний прееритроцитарний цикл має одну генерацію. Тривалість прееритроцитарного циклу в Р. falciparum близько 6, у Р. vivax – 8, у Р. ovale – 9 діб. У Р. falciparum розвиток паразитів у тканинах обмежується прееритроцитарним циклом, і на наступних фазах інфекції паразити в організмі представлені лише еритроцитарними формами. У плазмодіїв птахів прееритроцитарний цикл має дві генерації. Після початку еритроцитарного циклу в них продовжується тканинний (параеритроцитарний) цикл: у подальшому тканинні форми можуть виникати і внаслідок проникнення еритроцитарних мерозоїтів у клітини тканин.
На цій підставі, а також внаслідок того, що при триденній малярії з короткою інкубацією в інтервалі між серією первинних нападів і віддалених рецидивів є періоди, коли в крові відсутні еритроцитарні форми (негативна фаза, при якій кров не заразна), вважається, що параеритроцитарні форми існують і в організмі людини, зараженої Р. vivax (і, можливо, також Р. malariae), впродовж всієї інвазії. Періодично утворюються тканинні мерозоїти, вони проникають в еритроцити і викликають рецидиви інфекції, а в негативній фазі малярійні паразити в організмі хворого представлені тільки тканинними формами. На даний час не отримано прямих доказів наявності параеритроцитарного циклу в Р. vivax і Р. malariae, і його існування сумнівне. Встановлено, що рецидиви можуть виникати внаслідок неодночасного виходу в кров мерозоїтів прееритроцитарного циклу або «активації» спорозоїтів, що затрималися у розвитку.
Наявність в організмі людини тканинних форм не викликає помітних клінічних проявів. Клітинна реакція навколо цих форм у печінці відсутня. Припускається, що повторні масивні зараження можуть викликати зміни печінки, зумовлені розмноженням у ній великої кількості тканинних шизонтів.
Отже, тканинна (екзоеритроцитарна) шизогонія відбувається у клітинах печінки внаслідок інвазії спорозоїтами, що проникли в організм під час укусу зі слиною інвазованого комара. Протягом 10-30 хв вони циркулюють з кров'ю, а потім течією крові і лімфи заносяться в печінку і проникають в гепатоцити, де перетворюються на екзоеритроцитарні, або тканинні, шизонти. Після багаторазового поділу ядра, кожне з яких оточується цитоплазмою, утворюються тканинні мерозоїти, які при зруйнуванні інвазованих гепатоцитів надходять у кров. На цьому завершується екзоеритроцитарна шизогонія, внаслідок чого з одного спорозоїта, залежно від виду плазмодія, утворюється від 10 до 50 000 тканинних мерозоїтів. У P. falciparum з одного шизонта утворюється понад 30000, а в інших до 15 000 мерозоїтів. У збудників тропічної і чотириденної малярії екзоеритроцитарна шизогонія в печінці обмежується однією генерацією. Тривалість цієї фази в життєвому циклі малярійних плазмодіїв різна: Plasmodium falciparum – 6-8 діб, Plasmodium malariae – 15 діб, Plasmodium ovale – 9 діб. Екзоеритроцитарна шизогонія P. vivax у печінці також обмежена однією генерацією. Проте в організмі комара утворюються різні типи спорозоїтів цього виду. Частина одразу готова до розвитку в печінці (тахіспорозоїти), а інші починають розвиватися тільки через деякий час – брадіспорозоїти. Внаслідок цього, при триденній малярії інкубаційний період може бути коротким (12-20 діб) або довгим (6-14 міс. і більше). У тахіспорозоїтів тривалість екзоеритроцитарної шизогонії близько 8 діб. Тривалість життєздатності паразитів в організмі людини така: Plasmodium falciparum – до 1 року; Plasmodium vivax – в межах трьох років; Plasmodium malariae – десятки років.
Еритроцитарна шизогонія. Характерні клінічні прояви малярії зумовлені життєдіяльністю еритроцитарних форм паразитів. Розвиток паразитів починається після проникнення в еритроцити тканинних мерозоїтів. В еритроцитах мерозоїти розвиваються і започатковують нестатеві шизонти (агамонти) і статеві форми (гамонти). Внаслідок розподілу шизонтів утворюються мерозоїти, що проникають у нові еритроцити. Еритроцитарна шизогонія повторюється. Тривалість шизогонії Р. vivax, Р. ovale і Р. falciparum 48 год, Р. malariae – 72 год. Серед збудників малярії мавп є види, у яких тривалість шизогонії складає 48 год, як Р. vivax, Р. ovale, P. falciparum, а також 72 год – як Р. malariae. В одного виду Р. knowlesi тривалість шизогонії 24 год. У збудників малярії гризунів Р. berghei, P. vinckei і в більшості збудників малярії птахів тривалість шизогонії 24 год, у Р. gallinaceum – 36 год.
Р. vivax, P. malariae і Р. ovale, а також у збудників малярії мавп і птахів, гризунів і ящірок весь цикл еритроцитарної шизогонії і розвиток гамонтів проходить у периферичній крові хазяїна. У збудника тропічної малярії людини Р. falciparum і збудника малярії мавп Р. reichenowi в периферичній крові з нестатевих форм виявляють тільки молодих, кільцеподібних шизонтів. Еритроцити, що містять кільцеподібні шизонти, а також всі наступні стадії їхнього розвитку, зокрема і меруляцію (розподіл), затримуються у глибоких судинах і не попадають у капіляри шкіри, тому їх не знаходять у мазках і товстих краплях крові, взятої проколом шкіри. Еритроцити, в які проникли мерозоїти, що дають початок жіночим і чоловічим гамонтам, затримуються в капілярах внутрішніх органів і надходять у циркулюючу кров тільки після того, як гамонти закінчують розвиток. Тому при тропічній малярії у периферичній крові хворого виявляють тільки кільцеподібні шизонти і близькі до дозрівання або зрілі гамонти. При коматозній формі тропічної малярії внаслідок розладу циркуляції в периферичній крові можуть спостерігатися всі стадії розвитку шизонтів, включаючи і форми, що діляться і гамонти на різних стадіях.
При зараженні штамами Р. falciparum із США (з Південної Кароліни), Панами, Колумбії і Південної Родезії майже в половини пацієнтів у периферичній крові у початковій фазі інвазії (до досягнення максимальної паразитемії) впродовж декількох днів виявляють форми паразитів, що діляться. При цьому не спостерігається симптомів, що свідчили б про особливу тяжкість інвазії. Наявність таких форм вказує на те, що зараження хворого відбулося недавно, не більше 3-4 тижнів тому.
Упродовж еритроцитарної шизогонії плазмодії проходять такі етапи розвитку. Мерозоїт, що проник в еритроцит, збільшується в розмірах, біля ядра з'являється вакуоля, яку цитоплазма оточує у вигляді тонкого обідка. Паразит набуває форми кільця або каблучки. При фарбуванні за методом Романовського цитоплазма мерозоїта, як і подальших стадій, набуває блакитного забарвлення, ядро – вишнево-червоного. Згодом паразит росте, об’єм цитоплазми збільшується. Внаслідок утворення псевдоподій він набуває неправильної форми. Ці стадії паразитів називають амебоподібними шизонтами. У їх цитоплазмі міститься пігмент, що накопичується внаслідок розщеплення гемоглобіну (під час живлення паразитів). У молодих амебоподібних шизонтах спостерігається лише невелика кількість зерен пігменту. Внаслідок росту шизонта пігменту накопичується все більше. Його добре видно при мікроскопії свіжої крові і він не змінює свого природного кольору (від золотавого до темно-бурого, майже чорного) на фарбованих препаратах. Коли амебоподібний шизонт досягає максимальної величини, вакуоля зникає, псевдоподії втягуються, пігмент збирається в одну-дві компактні купки. Шизонт стає округлим або овальним. Згодом ділиться ядро, утворюються два-чотири і більше ядер (шизонт, що ділиться). Утворення ядер припиняється, коли їх кількість досягає числа, характерного для даного виду збудника малярії. Навколо кожного новоутвореного ядра починає відокремлюватися ділянка цитоплазми, внаслідок чого утворюється морула, що розпадається на мерозоїти. Між мерозоїтами розташована невелика кількість пігменту. Після дозрівання морули еритроцити руйнуються, мерозоїти звільняються і потрапляють у плазму крові. Частина з них гине, частина проникає в нові, неуражені еритроцити, в яких цикл розвитку повторюється. Пігмент після розпаду морули поглинається фагоцитами. В англо-американській літературі безстатеві форми малярійних паразитів поділяють на дві групи: трофозоїти і шизонти. До першої групи належать всі нестатеві форми з одним ядром, до другої – форми з двома або великою кількістю ядер.
У Р. vivax, P. malariae, P. ovale гамонти округлої або овальної форми з рівномірно розподіленим пігментом.
У Р. falciparum гамонти, що досягли максимального розміру, півмісяцевої форми; в молодих гамонтів форма овальна або близька до овальної. Пігмент жіночих гамонтів – у вигляді віночка навколо ядра, в чоловічих – більш розсіяний. Гамонти Р. vivax, Р. ovale, P. malariae виявляють у периферичній крові хворого на початку захворювання одночасно з шизонтами, гамонти Р. falciparum на 8-10 днів пізніше, тому що вони дозрівають у капілярах внутрішніх органів.
Після завершення екзоеритроцитарної шизогонії тканинні мерозоїти проникають в еритроцити і дають початок циклічному розвитку плазмодіїв – еритроцитарній шизогонії. Розпочинається і завершується еритроцитарна шизогонія однією і тією ж стадією розвитку паразита – мерозоїтами. Процес прикріплення мерозоїтів до поверхні еритроцитів відбувається під дією рецепторів антигенної природи. Тканинні мерозоїти P. falciparum взаємодіють з глікофоринами мембрани еритроцитів, P. vivax – з антигенами системи Dauffi. В еритроцитах мерозоїти започатковують розвиток безстатевих шизонтів і статевих форм паразита.
Після проникнення в еритроцити мерозоїти збільшуються за розміром, біля ядра виникає вакуоля. Усі види плазмодіїв перетворюються на одноядерний трофозоїт, який має форму каблучки або кільця. Пізніше збільшується цитоплазма з утворенням псевдоподій (особливо у P. vivax). Збуднику чотириденної малярії в цій фазі властиві стрічкоподібні трофозоїти. У процесі росту паразита в цитоплазмі накопичуються у вигляді зерен або паличок золотаво-жовтого або темно-бурого кольору пігменти. Це наслідок розпаду гемоглобіну. У шизонті, який досяг максимальних розмірів, зникає вакуоля і псевдоподії, пігмент концентрується в одному або двох місцях, і паразит набуває округлої або овальної форми. Потім настає процес поділу ядра. Кожному виду плазмодіїв властива певна кількість новоутворених ядер: для P. vivax – 12-18, P. malariae – 6-12, P. falciparum – 12-24, P. ovale – 6-12.
Кожне ядро оточується цитоплазмою (меруляція), внаслідок чого утворюється морула, в якій формуються еритроцитарні мерозоїти. Після зруйнування еритроцита мерозоїти надходять до плазми, де частина з них руйнується, а частина проникає у нові еритроцити і процес еритроцитарної шизогонії повторюється.
Перші статеві форми паразита утворюються з тканинних мерозоїтів, які проникли в еритроцити, а наступні їх генерації – з мерозоїтів, що виникли у процесі еритроцитарної шизогонії. У збудників триденної, чотириденної і малярії-овале гамонти округлої або овальної форми, а в P. falciparum зрілі гамонти – півмісяцевої форми. З появою гамонтів у крові хворий стає джерелом збудника інвазії.
Тривалість еритроцитарної шизогонії у різних видів плазмодіїв різна: P. vivаx, P. ovale, P. falciparum – 48 год, P. malariae – 72 год. У збудників триденної, чотириденної і малярії-овале цикл еритроцитарної шизогонії і утворення гамонтів здійснюється у крові периферичних судин. Причому гамонти утворюються у крові одночасно з шизонтами вже при перших нападах лихоманки. З цього моменту людина, хвора на малярію, стає джерелом інвазії і становить загрозу для оточуючих. При тропічній малярії у периферичних судинах відбувається початкова стадія шизогонії, під час якої утворюються і з'являються у крові молоді кільцеподібні шизонти. Наступні стадії розвитку до морули проходять в еритроцитах, які затримуються в капілярах внутрішніх органів. Новоутворені мерозоїти проникають в інші еритроцити.
Еритроцити, уражені збудниками триденної і овале-малярії, збільшуються, деформуються і знебарвлюються, в них виникає зернистість. При тропічній і чотириденній малярії розміри і форма еритроцитів не зазнають змін.
Шизонти і гамонти, чоловічі й жіночі, ймовірно, утворюються із морул різних типів. Так, Ю.А. Куликов (1962) описав у Р. vivax і Р. relictum три типи морул. Із морул першого типу утворюються мерозоїти, що після проникнення в нові еритроцити перетворюються в шизонти. Мерозоїти морул другого і третього типів у нових еритроцитах перетворюються відповідно в жіночі і чоловічі гамонти. Морули розрізняють за розташуванням мерозоїтів і морфології останніх: мерозоїти першої групи морул ближче за своєю морфологією до кільцеподібних шизонтів, другої і третьої – до жіночих і чоловічих гамонтів.
Статеві форми плазмодіїв – гамонти чоловічі й жіночі, компактні утворення без псевдоподій і з вакуолею. Жіночі мамонти відрізняються від чоловічих, при фарбуванні за методом Романовського більш інтенсивно забарвлюється цитоплазма і компактне ядро.
Уражені еритроцити змінюються по-різному. При зараженні Р. vivax, Р. ovale зміни в еритроцитах значні – вони збільшуються в розмірах, деформуються, знебарвлюються, у них з'являється велика азурофільна зернистість, при фарбуванні за методом Романовського червонувато-фіолетового відтінку: зернистість Шюффнера при Р. vivax, зернистість Джеймса – при Р. ovale. Еритроцити, заражені Р. falciparum і Р. malariae, за величиною і формою не змінюються. При інтенсивному фарбуванні за методом Романовського в еритроцитах, уражених Р. falciparum, виявляється плямистість Маурера, невелика кількість цяток фіолетового відтінку, в еритроцитах, уражених Р. malariae, – зернистість Цимана, подібна до зернистості Шюффнера.
Кров на малярію досліджується в мазках і товстих краплях. У мазках морфологія паразитів добре зберігається тому, що вони до фарбування фіксуються. Товсті краплі фарбуються нефіксованими, внаслідок чого паразити в них деформуються і розпізнаються важче, ніж у тонких мазках.
Розвиток збудників малярії в тілі комара – спорогонія. Комарі заражаються внаслідок всмоктування крові, що містить гамонти (статеві форми паразитів). У шлунку комара в чоловічих гамонтах утворюється по 4-8 джгуттиків, що містять зерна хроматину – це і є чоловічі гамети. Згодом (10-15 хв) джгутики відриваються і вільно плавають у вмісті шлунка комара. Чоловіча гамета активно проникає в жіночу гамету і запліднює її. Запліднена клітина – зигота – набуває витягнутої червоподібної форми, що позначається як оокінета, довжиною близько 15 мкм, шириною – 2 мкм. Оокінета активно проникає крізь стінку шлунка комара й округлюється під його зовнішньою оболонкою. Навколо утворюється оболонка, і вона перетворюється в ооцисту. Інтервал від моменту всмоктування комаром крові до утворення ооцисти при 28°С триває близько двох діб. При температурі нижче 16°С запліднення жіночої гамети не відбувається. Після утворення ооцисти короткочасне зниження температури до 4-5°С не має згубного впливу на паразитів, відбувається лише припинення розвитку. Ооцисти на початковій фазі свого розвитку мають діаметр 6-8 мкм, зріла ооциста – 50-60 мкм. Залежно від кількості статевозрілих гамонтів, що потрапили у шлунок комара, утворюється різна кількість ооцист – від одиничних до 500. Вміст молодих ооцист гомогенний, напівпрозорий, на його фоні помітно гранули пігменту, які по-різному розподіляються в різних видів збудників малярії. Внаслідок збільшення ооцисти вміст її стає зернистим. У ній багаторазово поділяється ядро, навколо новоутворених ядер розподіляється цитоплазма – відбувається формування спорозоїтів, кінцевих стадій статевого розвитку в комарі. Спорозоїт має форму веретена довжиною 10-15 мкм, шириною 1-1,5 мкм. Кількість спорозоїтів в ооцисті може досягати декількох тисяч. Оболонка дозрілих ооцист розривається, спорозоїт з гемолімфою розноситься по організму комара і концентрується у слинних залозах. З моменту проникнення спорозоїтів у слинні залози комар стає здатним заражати малярією. Тривалість спорогонії різна для різних видів паразита і залежить від температури.
Епідеміологія. Поширення малярійних плазмодіїв на Землі має мозаїчний характер. Набільший ареал P. vivax. Він охоплює території від 63° північної широти до 40° південної широти. Межі поширення P. malariae і P. falciparum приблизно співпадають (від 45-50° північної широти до 20° південної широти). Збудник тропічної малярії є причиною більш ніж половини всіх випадків захворювання на малярію у світі і понад 98% всіх смертних випадків. Збудник чотириденної лихоманки поширений переважно в Африці. P.ovale зустрічається, в основному, в країнах Західної і Центральної Африки і на островах Океанії (Нова Гвінея, Філіппіни, Таїланд тощо).
Зараження людини всіма видами малярійних плазмодіїв – трансмісивне. Проте можливий і парентеральний (при гемотрансфузіях або через забруднені кров'ю хворих шприци) і трансплацентарний шляхи зараження.
Джерелом інвазії є людина – хвора або паразитоносій. Передача збудника малярії здійснюється комарами роду Anopheles – A. maculipennis та ін. У комара малярійні паразити попадають при ссанні крові людини, хворої на малярію. У ньому здійснюється цикл спорогонії – статевого розмноження. Заражений комар передає малярійних паразитів – спорозоїтів – здоровій людині під час укусу. Зараження на малярію в деяких країнах з тропічним кліматом відбувається протягом всього року, в інших реґіонах цей період обмежений 1-6 місяцями.
Захворюваність на малярію та її ареал залежать від природних і соціальних факторів: клімату і ландшафту місцевості, економіки, професії, побуту, міграції населення, стану охорони здоров'я тощо.
Патогенез. Безпосередня причина нападів малярійної лихоманки – надходження у кров, при розпаді морул, мерозоїтів, чужорідного білка, малярійного пігменту, гемоглобіну, солей калію, залишків еритроцитів. Вони викликають зміну специфічної резистентності організму і впливають на теплорегулювальний центр, зумовлюючи температурну реакцію. Розвиток нападу лихоманки залежить не тільки від кількості збудників, але й від реактивності організму. Характерне для малярії чергування нападів лихоманки зумовлено тривалістю і циклічністю еритроцитарної шизогонії.
Циркулюючі у крові токсичні речовини подразнюють ретикулярні клітини селезінки, печінки, викликають їх гіперплазію, а за тривалого перебігу розростання тканин. Надмірне кровонаповнення цих органів зумовлює їх збільшення і болючість. Важливого значення набуває сенсибілізація організму і розвиток автоімунних реакцій. Розпад еритроцитів при еритроцитарній шизогонії, підвищений фагоцитоз мононуклеарно-фагоцитарної системи селезінки – причина недокрів'я.
В основі патогенезу злоякісних форм малярії лежить системне ураження мікросудин з тромбогеморагічним синдромом: підвищення проникності капілярів, гемодинамічні зрушення, зміни згортальної системи крові, васкуліти, геморагії.
Зазначені явища характерні і для тропічної малярії. Часто уражається головний мозок, розвивається периваскулярний набряк, підвищується в'язкість крові, сповільнюється її течія, утворюються паразитарні тромби. Важливого значення в розвитку злоякісних форм тропічної малярії набуває інфекційно-токсичний шок і алергія. Типова ознака малярії – рецидиви. Причина рецидивів у перші 3 місяці після первинних гострих симптомів – збереження частини еритроцитарних шизонтів, які внаслідок імунодефіциту починають знову активно розмножуватися. Пізні, або віддалені, рецидиви, характерні для триденної і овале-малярії (через 6-14 міс.), зумовлені завершенням розвитку брадіспорозоїтів. Можлива персистенція збудника внаслідок безперервної первинної паразитемії.
Розтин трупів померлих від малярії вказує на гепато-спленомегалію. Селезінка бурого або шоколадного кольору, з ішемічними інфарктами. Мікроскопічним дослідженням у нирках виявляють некрози, розростання сполучної тканини замість мальпігієвих тілець, відкладання пігменту в капілярах і макрофагах. У печінці спостерігається гіперемія, гіперплазія ендотелію, за тривалого перебігу розростається сполучна тканина між частками і всередині них. У померлих від миттєвої триденної або коматозної тропічної малярії знаходять набряк головного мозку. При тропічній малярії виявляють малярійний пігмент і численні P. falciparum у капілярах, часто некрози і крововиливи у тканину мозку.
Клініка. Клінічний перебіг малярії зумовлений виходом плазмодія з еритроцитів. Виділяють чотири форми малярії:
триденна малярія (malaria tertia s. Benign tertian);
чотириденна малярія (malaria guartana);
тропічна малярія (tropica s. Malignant lerian);
триденна овале-малярія (ovale-malaria).
Розрізняють легку, середньої тяжкості і тяжку форми малярії. Клінічні прояви хвороби з'являються після інкубаційного періоду тривалістю 10-35 діб при малярії, викликаній Plasmodium vivax vivax, 6-14 міс. при малярії, викликаній Plasmodium vivax hibernans, 8-16 діб при тропічній малярії, 7-20 діб при ovale-malaria, 3-6 тижнів – при чотириденній малярії.
Продромальний період характеризується: нездужанням, слабкістю, розбитістю, головним болем, міалгією й артралгією, сухістю в роті, іноді болями в ділянці печінки і селезінки. Ці явища нерідко трактують як грип. Продромальні явища тривають від кількох годин до 2-3 діб; після цього настає напад пропасниці.
При всіх формах малярії картина нападу має три стадії: озноб, жар і піт, інтенсивність яких залежить від форми малярійної інвазії.
Перша стадія нападу – озноб. Хворих злегка морозить, кінцівки холодні, кінчики пальців, губи і ніс синюшні. Хворі скаржаться на сильний головний біль, нудоту, іноді блювоту. Температура підвищується до 39-40°С. Виникає тахікардія, біль у м'язах і попереку. Характерний біль у ділянці печінки і селезінки. Тривалість стадії від 30-40 хв до 1-3 год.
Друга стадія нападу – жар. Стан хворого різко погіршується. Обличчя червоніє, шкіра стає сухою, гарячою, пульс частішає, артеріальний тиск знижується, виникає задуха, спрага, іноді блювота, марення, судоми. Розміри печінки і селезінки незмінені, але пальпація їх болісна. Тривалість цієї стадії коливається від 1 до 12-14 годин.
Через деякий час настає третя стадія – стадія пітливості. Температура критично знижується, що супроводжується пітливістю, стиханням больових проявів. Напад триває 6-12 год. Хворий, знесилений нападом, засинає.
Загальна тривалість малярійного пароксизму складає від 6 до 12-14 год, а при тропічній малярії – до доби і більше. Після закінчення нападу розвивається апірексія з різною тривалістю: 1 доба при триденній малярії, 2 доби при чотириденній і менше доби при тропічній малярії. З першими пароксизмами з'являється herpes febrilis. Через 3-4 напади збільшуються селезінка і печінка, вони щільні і болісні. При неповноцінному лікуванні селезінка досягає гігантських розмірів. Внаслідок розпаду еритроцитів, гіперфункції мононуклеарно-фагоцитарної системи, зниження функції кісткового мозку виникає гемолітична анемія. Шкіра набуває блідо-жовтавого кольору, слизові оболонки бліді, іктеричні. Характерний вигляд хворого – facies malarica. Спостерігається лейкопенія з відносним лімфоцитозом і моноцитозом. Кількість еритроцитів може зменшуватися до 2х106 в 1 мкл. Збільшується кількість ретикулоцитів і вільного білірубіну. За відсутності лікування кількість нападів за добу складає 10-12 і більше. З припиненням нападів через 12-15 днів розміри селезінки нормалізуються. Після перших атак малярії настає вторинний латентний період. Його тривалість від 2 тижнів до 3 місяців. Самопочуття хворого покращується. Потім він змінюється періодом ранніх рецидивів, які за клінічним перебігом не відрізняються від первинних пароксизмів малярії. Проте температурна реакція набуває властивого кожній формі малярії класичного інтермітуючого характеру, супроводжується всіма характерними проявами. Кількість ранніх рецидивів неоднакова за різних форм малярії. Найбільша частота властива тихоокеанському варіанту триденної малярії. Міжрецидивний період триває 8-12 міс, після чого настають пізні рецидиви. За перебігом та проявами вони не такі тяжкі, як первинні атаки малярії. Така циклічність спостерігається в нелікованих або недостатньо лікованих хворих.
При тяжкому перебігові малярії уражаються легені у вигляді вогнищевого або геморагічно-некротичного запалення. У серці прослуховується систолічний шум, розміри його збільшуються вліво, можлива серцева недостатність. Часті прояви – диспепсія, блювота, зниження апетиту. Внаслідок пропасниці виникає альбумінурія, іноді нефрит з гіпертонією і набряками.
Затяжна малярія проявляється хронічним гепатитом, спленомегалією, недокрів'ям, рецидивами пропасниці. Це наслідок неповноцінного лікування, повторних заражень, тривалості малярійної інвазії.
Загальна тривалість малярійного захворювання визначається паразитемією того чи іншого плазмодія: при тропічній малярії вона складає 1–11/2 роки, при триденній – 2-3, зрідка 4 роки, при овале-малярії – 3-6 (іноді 8) років. При чотириденній малярії хвороба завершується через 4-5 років, зрідка може тривати 40-50 років.
Крім загальних рис, кожній формі захворювання властива своя клінічна картина.
При триденній малярії перші напади повторюються щодоби, наступні – через день. На початковій стадії хвороби можлива неправильна температурна реакція, що через 5-6 діб набуває характерного інтермітуючого перебігу, і напади повторюються кожних 48 год. Триденна малярія часто може розпочинатися тифоподібною температурною реакцією, пропасниця триває від 1 до 8 годин. Після ознобу, жару і пітливості швидко зростають розміри печінки і селезінки, розвивається недокрів'я. Напади переважають у першій половині дня і закінчуються пізно ввечері. Важлива ознака триденної малярії – справжні або віддалені рецидиви. Ця форма малярії ускладнюється приєднанням тяжкої інтеркурентної інфекції. Можлива злоякісна форма триденної малярії, якій властиві нестерпний головний біль, гіперпірексія, розлади дихання за типом Чейна-Стокса, зомлівання, психомоторне збудження. Летальність настає через 5-6 годин. Зрідка триденна малярія ускладнюється гемоглобінурією.
Тропічна малярія (tropica s. Malignant tertian) – збудник тропічної малярії Plasmodium falciparum. Це найбільш тяжка форма малярійного захворювання. В ендемічних районах вона складає половину всіх випадків малярії і 98% летальності від малярії. Інкубаційний період становить 8-16 діб. Перші ознаки хвороби характеризуються значними токсичними і алергічними проявами: сильний нестерпний головний біль, болі в животі, рідкі випорожнення, значна міалгія й артралгія. Період ознобу нетривалий, він може навіть не виявлятися. У період жару токсичні явища досягають максимуму, часто супроводжуються знепритомненням, збудженням, судомами, менінгізмом, колапсом. Тривалість нападу пропасниці триває 24-36 год і більше; період апірексії вкорочений. Напади легкої форми тропічної малярії розвиваються через день, іноді щодобово, часто настають в одні й ті ж години, але інколи раніше або пізніше попереднього. Збільшення печінки і селезінки не значне і настає пізніше, ніж при інших формах малярії. Особливістю тропічної малярії є і те, що відсутня пітливість по закінченні пропасниці. Їй властива коматозна, алгідна, геморагічна форми перебігу і гемоглобінурійна лихоманка.
При тропічній малярії з'являються малярійний пігмент і множинні Plasmodium falciparum у капілярах, часто некрози і крововиливи у тканину мозку. Періодичність ознобу і лихоманки залежить від різних чинників: зокрема, зараження більше ніж одним видом Plasmodium, специфіки штаму збудника й імунітету. Загальна кількість лейкоцитів у крові в межах норми, число моноцитів і лімфоцитів підвищене.
Чотириденна малярія. Захворювання викликається Plasmodium malariae. Перебіг переважно доброякісний. Хвороба починається раптово, з нападів, що повторюються кожних 72 год. Температура зростає до 400С, сильний головний біль, сонливість, делірій, спутаність свідомості. Ці явища свідчать про ураження головного мозку (церебральна малярія). Такий перебіг особливо загрозливий для життя дітей, вагітних, осіб із зниженим імунітетом. При чотириденній малярії можуть порушуватися функції нирок. Головні прояви – стійка протеїнурія і навіть нефротичний синдром. У клубочках виникає стовщення базальної мембрани; у дорослих, але не в дітей, спостерігається проліферація мезангіальної тканини. Ці явища вказують на імунокомплексний характер гломерулярного ураження.
Прогноз. При малярії, викликаній P. vivax, P. ovale і P. malariae без лікування симптоми хвороби стихають через 10-30 діб, але можуть з’явитися рецидиви з різними інтервалами.
Прогноз менш сприятливий за умов приєднання суперінвазії, незадовільного стану хворого перед зараженням або в момент нападу. Терміново розпочате лікування дає хороші результати. Нелікована малярія, викликана P. falciparum зумовлює летальність майже в 20% випадків.
Діагностика. Діагноз малярії ґрунтується на клінічних проявах – змінна пропасниця, блідо-жовте забарвлення шкіри, набряк обличчя (facies malarica), гепатоспленомегалія тощо. Вирішального значення набуває виявлення у крові хворого малярійних плазмодіїв. На початку хвороби кількість їх незначна, тому розглядають декілька товстих крапель. У сумнівних випадках застосовують реакцію флуоресціюючих антитіл. Дослідження крові на малярійних паразитів проводять у всіх хворих на лихоманку, які прибули з тропічних країн, відвідували осередки малярії протягом останнього року, і коли розміри селезінки збільшені. Виявлення паразита у забарвлених мазках крові – патогномонічна ознака малярії. Слід ідентифікувати вид збудника, бо від цього залежить лікування і прогноз. Це дозволяє зробити дослідження мазка крові.
В еритроцитарному циклі розвитку плазмодіїв розрізняють такі стадії: каблучки (кільця), шизонта, меруляції, молодих і сформованих гаметоцитів.
Молоді мерозоїти в еритроциті нагадують кулясту грудочку цитоплазми з одним ядром. Із збільшенням розмірів мерозоїт перетворюється в шизонт. У ньому виникає вакуоля, оточена чітким обідком цитоплазми. Цитоплазма однорідна, без пігменту, ядро щільне яскрово-червоного кольору. У подальшому кількість цитоплазми зростає, накопичується пігмент (продукт розпаду гемоглобіну) в формі зерен і паличок золотисто-жовтого, темно-бурого або чорного кольору.
Морфологія збудника триденної малярії. Мерозоїти в еритроцитах мають вигляд овальної або кулястої грудочки, розміром 1-2 мкм, на одному з полюсів розміщується ядро. Між ядром і цитоплазмою знаходиться світлий обідок. Потім паразит набуває вигляду каблучки, займає 1/3-1/4 діаметра еритроцита, з'являються скупчення пігменту. Зрілий шизонт округлої форми, пігмент у цитоплазмі розміщений нерівномірно. Перед новим нападом цитоплазма містить 12-18 грудочок пігменту. Гаметоцити округлої або овальної форми без псевдоподій і вакуолі, виповнюють весь еритроцит. Пігмент у значних скупченнях розподіляється рівномірно. Макрогаметоцити містять маленьке, щільне яскраво-червоне ядрo. Цитоплазма темно-блакитна. Мікрогаметоцити дрібні за розміром, ядро велике, пухке, в центрі його розміщуються значних розмірів грудочки. Цитоплазма блідо-блакитного кольору.
Уражені еритроцити неправильної форми, збільшені за розміром, блідого кольору, містять надмірну кількість червоно-фіолетового кольору зернистої цитоплазми (шюффнерівська зернистість). З ростом паразита еритроцити зазнають істотних змін. Увесь внутрішній простір їх заповнюють шизонти і гамонти, які можуть бути більшими за розміри еритроцита.
У товстій краплі Plasmodium vivax відрізняється від інших збудників величиною і поліморфізмом. Каблучки рідко зберігають форму, вони переважно розірвані, до невеликого ядра прилягає частка цитоплазми кулястої, видовженої або трикутної форми. У зрілих шизонтах цитоплазма розірвана, а біля ядра розміщується декілька часток цитоплазми різного розміру. Частину шизонтів важко відрізнити від гаметоцитів. Морула розпізнається легко, мерозоїти зібрані навколо купки темно-бурого пігменту. В еритроцитах виявляється ніжна шюффнерівська зернистість з паразитами – важлива ознака, вона відсутня в інших видів плазмодіїв.
Профілактика. Хворі на малярію поступово набувають імунітету, який істотно змінює клінічну симптоматику. Імунітет специфічний відносно виду збудника. Вакцини знаходяться на стадії розробки. Профілактика захворювання на малярію з перериванням інфекційного ланцюга розвитку плазмодіїв на різних стадіях за зміни хазяїв від комара до людини набуває виняткового значення.
Основні протималярійні заходи передбачають виявлення і систематичне лікування всіх хворих на малярію і паразитоносіїв; контроль за місцями виплоду комарів, розпилення інсектицидів у житлі й господарських будівлях, використання сіток і наметів на вікнах і дверях, одежі, яка дозволяє запобігти укусам комарів та індивідуальних засобів і хіміопрофілактики.
Токсоплазмоз
Токсоплазмоз – хронічне паразитарне захворювання, яке викликається найпростішим – Тохоplasma gondii і характеризується ураженням нервової і лімфатичної системи, печінки, серця, травного тракту, органа зору.
Етіологія. Toxoplasma gondii – облігатний внутрішньоклітинний паразит, належить до роду Toxoplasma, ряду Coccidia, класу Sporozoa, типу Protozoa. У фазі трофозоїта набуває півмісяцевої форми або частки апельсина, один кінець загострений, а другий заокруглений. Довжина тіла 4-7 мкм, ширина 2-4 мкм. Цитоплазма однорідна, з дрібними гранулами. Ядро діаметром 1,5-2,0 мкм. Розмножується шляхом поздовжнього поділу або ендогонії. Паразити щільно заповнюють уражену клітину. Таке скупчення отримало назву псевдоцисти. Статеве розмноження токсоплазм відбувається в кишечнику кішки з утворенням чоловічих (мікрогамети) і жіночих (макрогамети) статевих клітин.
Після злиття гамет формується ооциста, яка виділяється з фекаліями в навколишнє середовище і через кілька днів стає інвазійною.
Епідеміологія. Токсоплазмоз – зооантропонозна інвазія, яка зустрічається на всіх континентах з різними клімато-географічними умовами. Резервуаром збудника є домашні свині, дикі кабани і птахи. Відомі синантропні і природні осередки токсоплазмозу. Зараження відбувається трансплацентарно й аліментарним шляхом; при надходженні у травний тракт цист разом із сирим м'ясним фаршем або м'ясом, недостатньо термічно обробленим молоком, молочними продуктами, а також при контакті з ооцистами у ґрунті, забрудненими фекаліями кішок. Крім того, описані поодинокі випадки зараження людини при трансплантації органів, гемотрансфузіях донорських лейкоцитів.
Токсоплазми на стадії трофозоїтів не стійкі до термічних і хімічних чинників. Вони гинуть при нагріванні до 50оС за 5-10 хв, чутливі до 1% розчину фенолу, 2% розчину хлораміну.
Патогенез. Трофозоїти проникають у цитоплазму мононуклеарно-фагоцитарних клітин і розмножуються нестатевим шляхом. У міру того, як в організмі хазяїна розвивається імунітет, розмноження паразита сповільнюється і формуються тканинні цисти (псевдоцисти).
Важливого значення набуває алергізація організму. Уроджений і набутий токсоплазмози розрізняються патоморфологічно. При набутому токсоплазмозі виявляються зміни в лімфатичних вузлах – ретикулярна гіперплазія, утворення гранульом з ретикулярних, епітеліоїдних, плазматичних і еозинофільних клітин, іноді виникають осередки некрозу. Тяжкі генералізовані форми набутого токсоплазмозу характеризуються недокрів'ям, крововиливами в серозні оболонки, набряком легень, осередками некрозу в печінці і селезінці. Мають місце дифузна або гранулематозна проліферація ретикулярних клітин, лімфо-гістіоцитарні плазмоклітинні інфільтрати по периферії некротичних вогнищ.
При уродженому токсоплазмозі виникає недорозвинення великих півкуль головного мозку, спайки в шлуночках мозку, явища гідроцефалії.
За перебігом токсоплазмоз може бути гострим, хронічним і латентним. Залежно від механізму інфікування, розрізняють уроджений і набутий токсоплазмоз.
Уроджений токсоплазмоз новонароджених. Виникає внаслідок трансплацентарної передачі токсоплазм від хворої матері. Зараження на ранніх стадіях вагітності може призвести до викидня або мертвонароджуваності, а в новонародженої живої дитини з'являються клінічні ознаки токсоплазмозу. Захворювання перебігає безсимптомно або тяжко, раптово і швидко призводить до смерті. Симптоми інвазії виявляються одразу після народження, але, здебільшого, через місяці і роки. Симптоми: хронічний хоріоретиніт, тяжка жовтяниця, гепато- і спленомегалія, тромбоцитопенічна пурпура, гідроцефалія або мікроцефалія, епілепсія, мікро- й анофтальм, опістотонус, ознаки розумової відсталості.
Набутий токсоплазмоз. Можливі декілька типів перебігу хвороби:
1. Стерта лімфаденопатична форма. За частотою вона переважає над іншими. Характеризується аденопатією шийних і пахвинних лімфатичних вузлів, недомаганням, болями в м'язах, гарячкою. Ця симптоматика триває місяцями. Може розвинутися надмірне недокрів'я, гіпотензія, лейкопенія, лімфоцитоз.
2. Хронічний токсоплазмоз. Цій формі властивий ретинохоріоїдит (задній увеїт).
3. Гостра миттєва дисемінована форма токсоплазмозу, при якій з'являються висип на шкірі, висока температура. Можливий розвиток менінгоенцефаліту, гепатиту, пневмонії або міокардиту.
Прогноз уродженого токсоплазмозу, набутого в перший триместр вагітності, несприятливий. Інфіковані діти часто гинуть у ранньому віці або страждають хронічним ураженням ЦНС. Зараження в третьому триместрі вагітності перебігає безсимптомно. Прогноз токсоплазмозу при зараженні в постанатальному періоді сприятливий. Реактивація процесу з пригніченням імунної системи часто завершується смертю.
Діагноз встановлюють на підставі ретельного клінічного обстеження хворих, огляду очного дна, рентгенографії черепа. Проводять серологічні методи дослідження. Антитіла класу IgM, що з'являються на першому тижні захворювання, визначають методом непрямої імунофлуоресценції, кількість їх досягає максимуму через 4-8 тижнів і повертається до норми через декілька місяців. Антитіла класу IgG з'являються пізніше, їх вміст досягає максимуму через 1-2 місяці і залишається на високому рівні місяцями і роками. Вони визначаються за допомогою теста Сейбіна-Фельдмана, непрямої гемаглютинації або реакції зв'язування комплементу. Позитивний результат визначення IgM або 4-кратне підвищення рівня IgG вказують на гострий перебіг захворювання. Якщо при лімфаденопатії у вагітних жінок або енцефаліті в осіб з ослабленим імунітетом титр IgG перевищує 1:1000, слід запідозрити токсоплазмоз. Типова картина при комп'ютерній томографії центральної нервової системи – множинні щільні округлі вогнища.
Паразитів можна виділити в гостру фазу хвороби шляхом зараження мишей, білих щурів, морських свинок, кроликів, голубів кров'ю, емульсією з кусочків тканин у мозок або очеревину. У заражених тварин розвивається гостре захворювання; тварини гинуть на 7-10 добу. На 3-4 день у черевній порожнині накопичується велика кількість ексудату і токсоплазм; паразити виявляються в різних органах, зокрема в мозку. За зараженими мишами спостерігають 2-3 тижні, за морськими свинками – 6 тижнів.
Реакцію непрямої гемаглютинації проводять з еритроцитами барана, на яких адсорбується токсоплазмовий антиген, і сироваткою хворого.
Реакцію зв'язування комплемента проводять за загальноприйнятою методикою. Антигеном служать токсоплазми, отримані з курячих або качачих ембріонів або перитонеальної рідини заражених мишей. Реакція частіше буває позитивною в низьких титрах і на пізніх стадіях захворювання.
Мікроскопічно токсоплазми можна виявити в рідині або органах хворих людей і тварин. З центрифугату спинномозкової рідини готують мазки і забарвлюють за методом Романовського-Гімзи; досліджують харкотиння при пневмонії, пунктат кістковго мозку і біоптати лімфатичних вузлів.
Профілактика. Комплекс профілактичних заходів здійснюється ветеринарною медициною. Виявляють хворих, носіїв серед домашніх тварин, їх ізолюють і лікують. Знищують бродячих кішок і собак.
М'ясо хворих тварин і птиці з підозрою на токсоплазми підлягає ретельній термічній обробці, молоко кип'ятять, яйця варять протягом 5 хв. Трупи домашніх і диких тварин закопують.
Дотримання правил особистої гігієни (миття рук перед прийомом їжі, після догляду за тваринами) для недопущення попадання ооцист через забруднені руки, не вживання в їжу непроварених м'ясних продуктів – основні заходи запобігання токсоплазмозу. Особливо ретельно цього потрібно дотримуватися жінкам під час вагітності. Для профілактики уродженого токсоплазмозу жінки, в яких були мимовільні викидні, передчасні пологи, мертвонароджені підлягають лабораторному обстеженню. Всім хворим проводять повний курс лікування.
Загальна характеристика й екологія інфузорій (тип Ciliophora). Клас Сіtostomatea: вид Balantidium coli. Балантидіаз: шляхи зараження людини, патогенез, лабораторна діагностика, профілактика
Інфузорії
Інфузорії, або Війкові, ведуть як вільний спосіб життя, так і мешкають у кишечнику деяких безхребетних і хребетних тварин. У життєвому циклі інфузорії проходять стадію трофозоїта і цисти. У людини паразитує єдиний вид інфузорій – балантидій, який викликає балантидіаз.
Балантидіаз
Балантидіаз – протозойне захворювання, що характеризується переважним виразковим ураженням товстої кишки. Описане в 1857 році шведським вченим Мальмстеном.
Збудник балантидіазу – інфузорія Balаntidium coli, яка належить до типу Protozoa, класу Ciliata (Infusoria), ряду Heterotricha, родини Bursaridae, роду Bulantidium. Існує у вегетативній формі і формі цисти. Вегетативна форма (трофозоїт) досягає в довжину 30-200 мкм, переважно 50-80 мкм, ширина паразита 35-60 мкм. Тіло інфузорії несиметричне, яйцеподібної форми, еластичне, вкрите оболонкою (пелікулою), через яку виступають війки. На передньому кінці тіла розміщується отвір, на задньому – цитопог (анальний отвір). Ендоплазма містить багато включень – еритроцити, грибки, бактерії, зерна крохмалю тощо. У середній частині балантидія знаходяться два ядра – макронуклеус і мікронуклеус. Рух балантидія досить активний і швидкий. Живляться вони бактеріями, оформленими харчовими частками, а також можуть поглинати еритроцити, лейкоцити.
Цисти утворюються в кишечнику, вони кулястої форми, діаметром 50-150 мкм, вкриті товстою оболонкою. В організмі нового хазяїна циста звільняється від оболонки в тонкій кишці, після чого попадає в ободову кишку.
Балантидіаз – типовий зооноз, уражає тварин (свиней і щурів), проте трапляється і в людей. Реєструється на всіх континентах, де займаються свинарством. Головне джерело інвазії – свині, рідше – щури та хворі люди. Зараження відбувається перорально продуктами харчування і водою. Переважно заражаються люди, які працюють на свинофермах, м'ясокомбінатах. Не виключена можливість інвазії і вегетативними формами. У випорожненнях свині цисти балантидіїв залишаються життєздатними декілька тижнів.
Характерна особливість балантидіазу – вогнищеве виразково-некротичне ураження стінки товстої кишки, інфільтрати і пухкий наліт на слизовій оболонці. Краї виразок стовщені, підриті, в ранню фазу рівні, в пізню – поточені. Балантидії здатні продукувати фермент гіалуронідазу і через непошкоджену слизову проникати до підслизового, іноді до м'язового і навіть до серозного шарів стінки кишки. Тканинні трофозоїти ніколи не інцистуються. Кількість виразок від 9 до 3 500. Вони локалізуються переважно в товстій кишці, зрідка – в нижньому відділі тонкої кишки. Іноді можуть розвиватися абсцеси печінки, легень. У патогенезі захворювання суттєве значення має сенсибілізація організму балантидіями.
За клінічним перебігом розрізняють субклінічну, гостру, хронічну рецидивуючу і хронічну без ремісій форми захворювання.
Субклінічний балантидіаз це такий перебіг хвороби, при якому чітко виражених дисфункцій з боку кишечнику (пронос) немає, і хворі, зазвичай, не пред'являють скарг, вважаючи себе практично здоровими. Однак при ректороманоскопії у значної частини таких хворих на слизовій оболонці прямої і сигмоподібної кишок виявляються вогнищеві катаральні, геморагічні, а іноді й виразкові зміни. При систематичній термометрії може виявлятися в окремі дні вечірній субфебрілитет, а при глибокій пальпації живота – чутливість і навіть болючість у ділянці сліпої кишки. У крові таких хворих виявляється еозинофілія 7-12%.
Гострий балантидіаз характеризується раптовим або підгострим початком захворювання – часті рідкі випорожнення, болі в животі, рідше озноб, головні болі, нудота, блювота, до яких приєднується пронос. Гострий балантидіаз протікає переважно тяжко. Хворі, зазвичай, скаржаться на значні болі в животі, різке зниження або повну відсутність апетиту, загальну м'язову слабкість. На початку хвороби в половини хворих одночасно з проносом з'являється лихоманка неправильного типу, що супроводжується ознобами. Випорожнення від 5-6 до 20 разів і більше на добу, мають гнильний запах, з домішками слизу і крові. Обличчя в таких хворих змарніле, очі запалі, тургор шкіри знижений. Язик вологий, обкладений білим нальотом. Живіт дещо здутий, при пальпації м'який, болючий у ділянці сліпої кишки або вздовж всієї товстої кишки. Печінка в деяких хворих збільшена, чуттєва при пальпації. При средньому і тяжкому перебігові хвороби у всіх хворих виявляють значні порушення антитоксичної, вуглеводної і білкової функцій печінки. Частота пульсу при легкому перебігу хвороби відповідає температурі, за наявності лихоманки часто відзначається відносна брадикардія, рідше – тахікардія. Нейтрофільний лейкоцитоз у крові завжди вказує на тяжкий перебіг або на наявність ускладнень. При легких і средніх формах хвороби кількість лейкоцитів нормальна або спостерігається лейкопенія з відносним лімфоцитозом. Тривалість гострого балантидіаза найчастіше не перевищує 2 місяці.
Хронічний рецидивуючий балантидіаз, що протікає в середній і тяжкій формах, у періоди рецидивів відрізняється від гострого перевагою дистрофічних явищ над симптомами інтоксикації, більш частим збільшенням печінки і різким порушенням її функції. При легких формах хвороби в періоди загострення хворі скаржаться на слабко виражений пронос (дефекація 1-2 рази, рідше до 6 разів на добу), що супроводжується незначними дифузними болями в животі. Характер випорожнень кашкоподібний, рідше рідкий, з домішками невеликої кількості слизу, зрідка крові. При поверхневій пальпації болючості в животі не відчувається, але при глибокій відзначаються гурчання і чутливість у ділянці сліпої кишки. На стадії ремісії проносу в хворих не буває, але вони можуть скаржитися на зниження апетиту, метеоризм і бурчання в животі, підвищену стомлюваність. При ректороманоскопії часто виявляють типові балантидіазні виразки. Тривалість загострення коливається від 7-10 до 20-30 днів. Ремісії бувають більш тривалими – 3-6 місяців.
Хронічний балантидіаз без ремісій зустрічається значно рідше. Відрізняється поступовим розвитком симптомів і млявим, монотонним перебігом, що часто призводить до виснаження, а при відсутності лікування – до кахексії.
Ускладнення виникають рідко й в одних випадках зумовлені балантидіазним процесом (перфорація виразок з розвитком перитоніту, кишкові кровотечі, балантидіазний апендицит, параректальні абсцеси, випадання прямої кишки), в інших – пов'язані з ослабленням організму хворих і приєднанням вторинних інфекцій (бронхопневмонії, цистити, генералізований сепсіс).
У більшості випадків прогноз сприятливий. При тяжкій формі балантидіазу прогноз серйозний, особливо при ускладненнях.
Діагноз встановлюють виявленням у рідких випорожненнях рухливих вегетативних форм балантидій або цист. Виділення найпростіших з фекаліями мають періодичний характер, тому аналіз слід проводити до 5 разів і більше, іноді після призначення проносного. Досліджувати випорожнення слід одразу після дефекації, підігрітими до 30єС. Важливе значення має ректороманоскопія і контрастна іригоскопія. При ректороманоскопії виявляються катаральні, геморагічні і навіть виразкові ураження дистального відділу тонкої кишки. В окремих випадках застосовують метод культивування. Диференціальну діагностику проводять з бактеріальною дизентерією, амебіазом кишечнику, неспецифічним виразковим колітом. Дизентерія й амебіаз виключаються негативними результатами бактеріологічного і проктологічного досліджень. Для неспецифічного виразкового коліту характерні кишкові кровотечі, випорожнення кольору м'ясних помиїв, м'ясного фаршу.
Профілактика полягає в санітарному благоустрої населених пунктів, активному виявленні, лікуванні й оздоровленні хворих і цистоносіїв. Заходи щодо виявлення балантидіазу проводять серед осіб з різними розладами шлунково-кишкового тракту. При підозрі на балантидіаз, ретельному клінічному і протозоологічному обстеженню підлягають і ті, хто в минулому страждали або страждають дисфункціями кишок.
Виявлення інвазії здійснюють у тих, хто працює на харчових підприємствах. Протозоологічне обстеження проводять багаторазово (не менше 3 разів, через кожних 2-3 доби), що зумовлено низькою інтенсивністю виділення балантидій. Нагляд за хворими після паразитологічного одужання здійснюють протягом 3 років. Виявлення осередків балантидіазу та їх санація – один з етапів профілактики захворювання. Важливе значення має дотримання санітарно-гігієнічних вимог при експлуатації свинарників, убиралень.
Самостійна навчально-дослідницька робота: