Історіографія історії визвольних змагань українського народу середини хvіі ст.

Визвольні змагання українського народу середини ХVІІ ст., а також ті зміни, які вони спричинили у сфері політико-державного облаштування, трансформації соціально-економічних, міжконфесійних відносин тощо, привертали увагу українських і зарубіжних істориків мало не від дня початку цих революційних зрушень. Особливе зацікавлення викликала також і постать керівника Української революції гетьмана Богдана Хмельницького.

Перші концептуальні підходи до висвітлення історії України середини ХVІІ ст. були закладені вже у роботах польських хроністів і придворних істориків – Й.Пасторія, В.Каховського, С.Твардовського, де було відбито погляди польської влади на козацько-селянську «ребелію» в Україні.

У витоків формування поглядів на ті процеси та події з українського боку стояли відомі козацькі літописці – анонімний автор «Літопису Самовидця», Самійло Величко та Григорій Граб’янка. Сформульована у їхніх працях козацьке бачення української історії стала фактологічною та концептуальною канвою при написанні анонімним автором кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. широкознаного політико-публіцистичного трактату «Історія Русів», що справив надзвичайно потужний вплив на формування історичної свідомості українців – насамперед, через поетичну творчість Тараса Шевченка, а також через широке використання постулатів авторами перших узагальнюючих курсів вітчизняної історії Д.Бантишем-Каменським «История Малой России от водворения в ней словян и до уничтожения гетманства» (М., 1822) та М.Маркевичем «История Малороссии» (М., 1842–45, т.1–5,).

Науково-критичний підхід до вивчення визвольних змагань українського народу середини ХVІІ ст. та життя і діяльності їхнього козацького вождя започаткував М.Костомаров, опублікувавши в 1857 р. монографію «Богдан Хмельницький». Її поява спровокувала публікацію М.Максимовичем серії історико-публіцистичних творів «Листи про Богдана Хмельницького», в яких учений-енциклопедист вказав на певні недоречності та фактичні помилки, виявлені в роботі Костомарова. Крім того, Максимович вніс в історичну науку цілу низку нових уявлень про хід Визвольної війни, її причини та передумови.

Реагуючи на критику Максимовича та ряду інших дослідників, Костомаров наступні перевидання своєї праці серйозно доопрацював і доповнив. Зокрема, саме Костомаров обгрунтував органічний зв’язок державності козацької доби з Давньоруською державою, високо оцінив її федералізм і народовладдя. Разом з тим, вчений надавав перебільшеної ваги особистим мотивам Хмельницького у піднятті повстання, наголошував на тому, що гетьман, штовхаючи народ проти поляків, водночас «шукав виправдання польського уряду для себе».

На серйозність соціальних протиріч у таборі повсталих звертав акцентовану увагу й В.Антонович у своїх історичних працях «История малорусского казачества» (К., 1882) та «Бесіди про часи козацькі на Україні» (Чернівці, 1897). Сповідуючи народницькі погляди на історичний процес, учений трактував діяльність козацької старшини як таку, що була спрямована на посідання нею місця польської шляхти в Україні. Автор відмовляв Хмельницькому та його оточенню в наявності широких політичних планів та прагненні до створення самостійної держави. На думку Антоновича, український гетьман і старшина змарнували надаремно шанс конструктивно використати силу розгніваного народу. Але, разом з тим, учений заперечив аргументи тогочасної польської історіографії щодо культуртрегерської місії поляків на українських землях.

Негативну оцінку діяльності Б.Хмельницького та козацтва загалом дав відомий український історик, етнограф і письменник П.Куліш у праці «Отпадение Малороссии от Польщи (1340–1654)» (М., 1888, т.2–3). У ній вчений характеризував Хмельницького епітетами на кшталт «кривавий ідол козак оманів», один з найжорстокіших «бичів божих, якими доля карає народи за їхню нерозважливість» тощо. Думки Куліша значною мірою поділяв і П.Буцинський, котрий у праці «О Богдане Хмельницком» (Харьков, 1882) заперечував здібності українського гетьмана як політичного діяча та полководця.

Надзвичайно багатий фактологічний матеріал, що стосується революційних подій 1648-1657 рр., мітиться у фундаментальному творі Михайла Грушевського «Історія України-Руси» (Київ, 1927, 1931, 1932, т.8; т.9, ч.1–2; репринт. вид. – К., 1996–1997). Події середини ХVІІ ст., які вчений називає «Хмельниччиною» або «народною війною», у творі по суті займають самостійне місце. При їх описі Грушевський розглядає комплекс причин, які обумовили цей могутній народний вибух, показує джерела формування та аналізує соціальний склад повстанського табору, детально описує військові операції, прагне оцінити найважливіші дипломатичні переговори та зміст укладених за їх результатами угод. Автор наголошує на визвольному характері війни, особливо, виділяє глибоку її соціальну результативність, реконструює процес творення козацької держави.

Чи не найбільш важливими, вузловими проблемами авторської концепції визвольних змагань середини ХVІІ ст. у Грушевського виступають російсько-українські взаємовідносини і характеристика особи Хмельницького та його політичних планів. Щодо останнього, то тут вчений наголошує на непослідовності та половинчастості задумів і дій гетьмана, нелогічності окремих його вчинків. Залишаючись і надалі до певної міри вірним своїм більш раннім народницьким концепціям, Грушевський вказує на те, що свою книгу про Хмельницького він присвячує все ж не йому, «вождеві, а творчим стражданням українських мас. Всім, хто болів тілом і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворюючи се велике потрясіння, викликане «героєм Богданом» і його компанією, в динаміку життя цілої України».

На принципово інших позиціях при висвітленні історії Української революції середини ХVІІ ст. стояв основоположник елітаристської школи в українській історіографії В.Липинський. У своїх працях «Шляхта на Україні» (польською мовою; Краків, 1909), «З історії України» (польською мовою; Краків, 1912), «Україна на переломі, 1657–1659» (Київ-Відень, 1920), «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1919–1926; Київ-Філадельфія, 1995) та інших вчений розглянув визвольні змагання в Україні як «процес будування української державності». Підстави для такого будування він вбачав у «формуванні в Україні хліборобської, а разом з тим військової, лицарської верстви,» як конструктивного державотворчого елементу. У дослідженнях Липинського гетьман Хмельницький постає свідомим творцем нового державного утворення. Cпроби гетьмана узурпувати владу в державі через впровадження спадкової монархії в оцінках вченого постають як єдино можливий спосіб забезпечення стабільності Української держави, як крок, продиктований тогочасними політичними реаліями. Спираючись на ідеологію українського консерватизму, Липинський переконливо обгрунтовує концепцію української монархічної держави на базі дідизного гетьманату.

Історіософські підходи Липинського до оцінок доби знайшли свій розвиток у ранніх дослідженнях І.Крип’якевича, з-поміж котрих особливо виділяються опубліковані в 1920-х роках «Студії над державою Богдана Хмельницького». Головні методологічні засади свого дослідження автор демонструє вже тим, що в історіографічному аналізі наголошує на потребі вийти за межі історичної моделі, залишеної попередниками, коли увага акцентувалася на руйнуючій стихії Хмельниччини. Крип’якевич же ставить перед собою завдання доповнити цю картину «дослідами нової державної будови, що виринає з перших хвиль революції». Загалом же у «Студіях...» представлено узагальнюючий погляд на державно-організаційну працю Хмельницького та його оточення, висвітлено питання функціонування окремих владних інституцій, фінансової системи, війська, становлення кордонів тощо.

Реконструкції історії Української революції з державницьких позицій містяться також у працях ще цілого ряду галицьких істориків початку ХХ ст. – М.Кордуби, Д.Олянчина, С.Томашівського, О.Терлецького.

На території радянської України проведення досліджень у такому вимірі було штучно перервано з початком 1930-х років. З цього часу швидкими темпами проходить формування офіційної точки зору на події середини ХVІІ ст., в якій превалюють тези щодо соціального спрямування боротьби українського народу і, відповідним чином, ігнорується національно-визвольний характер війни, за якою на деякий час навіть утверджується нова назва – Селянська війна. Надалі на перші ролі висувається ідея прагнення українського народу до «возз’єднання з братнім російським народом» як головний спонукальний мотив і причина вибуху революції.

У концентрованому вигляді концепція «возз’єднання» постає у сумнозвісних «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією». Освячені відповідною постановою ЦК КПРС, вони на багато років визначили основні напрями, підходи, коло дозволених акцентів при подальшому висвітленні подій української історії середини ХVІІ ст. Найперше, що звертає на себе увагу, так це те, що історичні заслуги великого українського гетьмана зводилися лише до ініціювання та реалізації Переяславського акту 1654 р., що, безумовно, вельми звужувало багатогранність його діяльності як творця Української держави, видатного полководця та дипломата, а також розставляло історично невмотивовані акценти. Штучно локалізувались причини війни, завдання і мета визвольних змагань українського козацтва. Все це жорстко пов’язувалось із прагненням до «возз’єднання» з Росією.

Попри все, незважаючи на серйозні перепони на шляху об’єктивного наукового дослідження доби, у середині 1950-х – початку 1960-х років з’являється цілий ряд праць, що внесли немало нового у розробку цієї важливої проблематики. Насамперед, варто згадати монографічне дослідження І.Крип’якевича «Богдан Хмельницький» (К., 1954; друге видання – Львів, 1990), де автор головну увагу зосередив на з’ясуванні соціально-економічних, військових, дипломатичних сторін діяльності великого гетьмана, причому виконав це на широкому історичному тлі.

Значним вкладом у дослідження історії Визвольної війни стала монографія Ф.Шевченка «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині ХVІІ ст.» (К., 1959). У ній автор розглянув різні аспекти політики гетьманського уряду Хмельницького, вперше в радянській історіографії проаналізував їх з позицій історичної обумовленості конкретними, відомими на той час, обставинами, способом мислення та світоглядом її творців.

Фундаментальністю підходів до аналізу матеріалу відзначається і монографічне дослідження В.Голобуцького «Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг.» (К., 1962).

Від середини 1960-х років інтерес до історії Визвольної війни помітно згас. Нова ж хвиля зацікавлення піднімається наприкінці 1980-х років у перебігу під-готовки до відзначення 500-ліття від часу виникнення українського козацтва та досягає свого піку, вочевидь, напередодні святкування 350-ліття від дня початку Національно-визвольної війни. У цей час в Україні було опубліковано цілий ряд збірників наукових праць, зокрема: «Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку», Київ-Черкаси, 1991–2002, вип.1–7), «Доба Богдана Хмельницького» (К., 1995), «Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття: політика, ідеологія, військове мистецтво» (К., 1998) та багато інших. У них було вміщено змістовні праці В.Смолія, В.Степанкова, Ю.Мицика, Л.Мельника, О.Гурія, В.Борисенка, І.Стороженка, В.Горобця, Я.Федорука, Т.Чухліба та інших дослідників, котрі висвітлювали різноманітні аспекти визвольних змагань українського народу, що охоплювали сфери військової історії, дипломатії, державного будівництва, трансформації соціально-економічних відносин тощо. У цей час домінуючими стають підходи до подій 1640–1650-х років не лише як до вибуху соціального та національного невдоволення, а й прояву державотворчого потенціалу українського народу.

Першими ж в сучасній українській історіографії аргументовано обгрунтували такий погляд на важливу проблему відомі українські історики В.Смолій та В.Степанков. З-під їхнього пера упродовж 1990-х років вийшли у світ такі фундаментальні дослідження як: «У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу ХVІІ ст.» (К., 1992), «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема державотворення» (К., 1993), «Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет» (К., 1995; друге вид.: К., 1998), «Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема формування, еволюції, реалізації» (К., 1997), «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.)» (К., 1999). У них автори переконливо заперечили існуючу концепцію Визвольної війни, що штучно обривала її верхню межу 1654 р., тобто часом укладення українсько-російського союзу, аргументували необхідність розгляду соціально- політичних процесів, що мали місце на українських землях у другій половині 1650 – середині 1670-х років також у контексті розвитку та занепаду української національної революції. Дослідники виявили також цілий ряд типологічних подібностей і відмінностей, що були притаманними Українській революції та аналогічним соціально-політичним вибухам, що сталися в Європі впродовж ХVІ–ХVІІІ ст.

Комплексністю підходів, фактологічним багатством матеріалу (значна частина якого введена до наукового обігу вперше) та оригінальністю ідей відзначаються й авторські реконструкції життя та діяльності великого українського гетьмана Богдана Хмельницького, представлені на широкому тлі суспільно-політичних процесів, перебігу воєнних кампаній, дипломатичних акцій тощо. Особливу увагу дослідники звернули на конструктивну складову революційних процесів, в епіцентрі яких перебував гетьман Хмельницький, його діяльність, спрямовану на розбудову незалежної Української держави, забезпечення в ній соціального миру та спокою.

Історіографія соціально-політичного розвитку України

часів громадянських війн й іноземних інтервенцій

кінця 1650-х – середини 1670-х років

Початок наукового вивчення проблеми соціально-політичного розвитку України часів громадянських війн й іноземних інтервенцій кінця 1650-х – середини 1670-х років поклали праці відомого українського історика середини – другої половини ХІХ ст. М.Костомарова. З-під його пера вийшла у світ серія праць, присвячених висвітленню політичної та військової діяльності головних дійових осіб тієї доби – «Гетманство Выговского», «Гетманство Юрия Хмельницкого», «Руина. Гетманство Брюховецкого». Сповідуючи народницькі погляди на історію, Костомаров розглядав процес руйнації здобутків визвольних змагань середини ХVІІ ст. насамперед під кутом зору розвитку внутрішніх соціальних і політичних процесів. Учений наголошував на тому, що українське козацьке військо, не досягнувши внутрішньої консолідації, було не в змозі витримати натиску агресивних сусідів. Саме Костомарову належить першість у введенні до наукового обігу терміну «Руїна», під яким він розумів спустошення краю внаслідок громадянських війн й іноземних інтервенцій, розпад козацької України на Правобережний і Лівобережний гетьманати. Початок «Руїни» вчений відносив до 1663 р. Причини ж розколу України вбачав насамперед у прагненні лівобережної старшини, залишившись у підданстві царя, отримати за це різного роду соціальні та політичні привілеї, майнові пожалування.

Акцентовану увагу на критику соціальної політики козацької старшини та відсутність конструктивної програми дій звертав й В.Антонович у працях «История малорусского казачества» (К., 1882) та «Бесіди про часи козацькі на Україні» (Чернівці, 1897). Концептуально близькими погляди на проблему були і у В.Вовка-Карачевського, представлені в роботі «Борьба Польши с казачеством во второй половине ХVІІ века» (К., 1899).

На кінець ХІХ – початок ХХ ст. вченими-істориками, що належали до народницького табору, було проведено плідну роботу з дослідження соціально-політичної історії другої половини ХVІІ ст., піддано критиці соціальну політику козацької старшини та зовнішньополітичні акції суміжних з Україною держав. Вивчення аграрних відносин на українських землях в досліджувану добу започаткував О.Лазаревський, опублікувавши праці «Малороссийские посполитые крестьяне (1648– 1783 гг.)» (К., 1908), «Описание Старой Малороссии» (К., 1898–1902, тт.1–3) та ін. Згодом його напрацювання розвинули В.Барвінський, І.Лучицький, В.Модзалевський, О.Єфименко та ін.

Спробу комплексного дослідження українського суспільно-політичного життя другої половини ХVІІ ст. вчинив О.Левицький, перу якого належать праці «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине ХVІІ века» (К., 1875) та «Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVІІ века» (К., 1902). У них учений пояснював причини невдачі боротьби козацької старшини за збереження автономії України відсутністю підтримки з боку широкого народного загалу, якому еліта намагалася нав’язати власне бачення шляхів вирішення соціальних протиріч і тим самим об’єктивно відштовхувала його від себе у визначенні нагальних політичних завдань.

Від часів становлення в українській історіографії державницької школи увага дослідників фокусувалася більшою мірою на політичних та геополітичних процесах, що протікали в Україні в цей період. Зокрема, О.Терлецький, визначаючи причини занепаду української козацької держави, наголошував на факторі несприятливого географічного розташування щодо основних цивілізаційних осередків, сусідстві зі Степом і, відповідно, войовничим кочовим світом, а також агресивній політиці Польщі та Росії. Терлецький відстоював думку щодо внутрішнього поділу України на дві стихії – державотворчу хліборобську та нестабільну степову. Під степовою вчений розумів передовсім Запорозьку Січ, яка з другої половини ХVІІ ст. неодноразово перебувала в опозиції до гетьманського проводу, а тому являло собою негативний чинник тогочасного суспільно-політичного розвитку України. Розгорнуту характеристику державотворчої праці гетьмана Івана Виговського саме як своєрідного уособлення конструктивного хліборобського елементу козацької України він представив у своїй роботі «Україна на переломі: 1657–1659. Замітки до історії державного будівництва в ХVІІ столітті» (К., Відень, 1920; друге вид. – 1991).

Переконливі портрети головних дійових осіб епохи, а також розгляд ключових подій кінця 1650 – початку 1660-х рр. подано в дослідженнях В.Герасимчука «Виговський і Юрій Хмельницький» (надруковано в: «Записки НТШ», 1904), «Чуднівська кампанія 1660» («Записки НТШ», 1913), «Виговський і Гадяцький трактат» («Записки НТШ», 1909) та ін. Праці Герасимчука характеризуються як широтою джерельної бази (ним було залучено архівні матеріали польських і віденських архівосховищ), так і грунтовним дослідженням історичного тла процесів, що висвітлюються.

Важливе значення для розуміння суті історичних явищ мало дослідження А.Яковлєвим юридичної сторони українсько-російських взаємин середини – другої половини ХVІІ ст., виявлення політико-правової основи двосторонніх договорів між Військом Запорозьким і царем. У 20–30-х рр. ХХ ст. вчений опублікував цілий ряд розвідок, присвячених угодам 1654 та 1659 рр. – «Договір Б.Хмельницького з Москвою 1654 р.» (К., 1928), «Статті Богдана Хмельницького» в редакції 1659 року» (К., 1928. Ч.1.), «Московські проекти договірних пунктів з гетьманом Іваном Виговським» (Львів, 1933. Т.152.) та інші, які узагальнив у працях «Українсько-московські договори в XVІІ–XVІІІ віках» (Варшава, 1934) та «Договір Богдана Хмельницького з Москвою року 1654» (Нью-Йорк, 1954). Серед іншого вчений переконливо довів неавтентичність договору, накинутого Ю.Хмельницькому восени 1659 р. під виглядом оригіналу статей його батька.

Чимало нового було внесено у вивчення проблеми політико-правових взаємин України та Росії й дослідженнями Л.Окиншевича, М.Слабченка та М.Василенка.

Надзвичайно цінне дослідження літопису Самовидця – як одного з головних джерел вивчення історії України 1650–1670-х рр. – провів М.Петровський у праці «Нариси історії України ХVІІ – початку ХVІІІ століть. Досліди над Літописом Самовидця» (Харків, 1930). Скрупульозно вивчивши історичні джерела та піддавши їх уважній науковій критиці, вчений уточнив чимало спірних питань української історії зазначеної доби, а також висловив цікаві авторські концепції щодо суті історичних процесів, що відбувалися. Петровському також належить авторство серії історичних нарисів про головних дійових осіб тієї епохи – І.Богуна, Т.Цицюру та ін.

Початковому етапу громадянської війни в Україні присвячено том 10 узагальнюючої праці М.Грушевського «Історія України-Руси» (К., 1936, 2-е вид. – 1998). У ньому історик головну увагу зосередив на висвітленні двох блоків питань: по-перше, тих, що характеризують зміни у внутрішній ситуації в козацькій Україні, які сталися після сходження з політичної арени Б.Хмельницького; по-друге, тих, що висвітлюють переорієнтацію гетьмана І.Виговського та його оточення у сфері політики зовнішньої. Тісно пов’язавши ці проблемні блоки, Грушевський у своїй праці представив досить цілісну картину українського державно-політичного життя 1657–1658 рр. Історик зокрема детально проаналізував зародження та розвиток конфлікту між гетьманським урядом Виговського та Запорозькою Січчю й козацтвом південних лівобережних полків, що вилився згодом в антигетьманське збройне повстання, відтворив перші кроки Москви на шляху ліквідації автономії Української держави, продемонстрував напрями дипломатичного маневрування сторін у контексті перегляду ними існуючих концепцій зовнішньополітичної діяльності. Але чи не найбільше уваги вчений приділив процесам українсько-польського зближення, що увінчалося укладенням у вересні 1658 р. Гадяцької угоди Війська Запорозького з польським королем. Характеризуючи саму ж угоду, Грушевський стверджує, що за своєю суттю Гадяцька унія була шляхетською, оскільки «мала забезпечити політичні впливи української шляхти, більше того – відреставрувати економічне і політичне посідання марних недобитків цієї соціальної верстви, вернути те, чим вона колись була або бажала бути». Зважаючи на пануючі в тогочасній Україні суспільні настрої, історик розцінює Гадяцьку угоду як таку, що була «цілком нежиттєздатною».

В умовах утвердження суто класових підходів до висвітлення історичного минулого в другій половині 30-х – 80-х рр. здобутки з вивчення проблематики не отримали належного розвитку. З-поміж історичних розвідок, що в цей час були написані, виділяється грунтівностю підходів і широтою джерельної бази праця К.Стецюк «Народні рухи на Лівобережжі і Слобідській Україні в 50–70-х рр. ХVІІ ст.» (К., 1960). Попри певні вади (зокрема, ігнорування дослідницею політичних прагнень козацької старшини) робота містить розгорнуту картину подій, в якій особливо виразно представлено їх соціально-економічне тло. Усе це дозволяє говорити про збереження монографією своєї наукової актуальності й до сьогодні.

З історичних досліджень доби, що побачили світ останнім часом свіжістю підходів і фундаментальністю викладу матеріалів відзначаються уже згадані вище праці В.Смолія та В.Степанкова, насамперед – «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема державотворення» (К., 1993), «Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема формування, еволюції, реалізації» (К., 1997) та «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.)» (К., 1999), а також дослідження Т.Яковлевої та В.Горобця. Праці Яковлевої «Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ ст. Причини і початок Руїни» (К., 1998) присвячена висвітленню початкового етапу громадянської війни в Україні, з’ясуванню її глибинних соціально-економічних причин та особистих мотивів політичної діяльності тогочасних українських лідерів. В оцінках відліку початку Руїни авторка солідаризується з позицією М.Грушевського, котрий перші паростки громадянського протистояння в Україні вбачав уже в останні роки гетьманування Б.Хмельницького. Дослідження В.Горобця «Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665» (К., 2001) охоплює значно більший проміжок часу, коли, на думку автора, змагання нової української еліти за легітимізування свого привілейованого становища повноправного політичного народу протікало головним чином під впливом дії російського та польського факторів і намаганні керівництва Гетьманату побудувати свою політику на використанні суперечностей між ними. Цікаво, що вчений взагалі відмовляється від уживання терміну «Руїна» як публіцистичного за своєю суттю, розглядаючи громадянське протистояння в Україні як одну з реакцій на революційне переоблаштування суспільства, підсилене активним втручанням зовнішніх сил.

Дослідженню проблем функціонування Української держави наприкінці 1650-х – початку 60-х рр. присвячено монографію Н.Савчук «Українська держава за гетьманування Юрія Хмельницького (1659 – початок 1663 рр.)» (Кам’янець-Подільський, 2001). Найголовнішим завданням, яке авторка ставить перед собою у праці, є з’ясування ролі внутрішніх чинників і геополітичного фактору в загостренні соціально-політичної ситуації в державі та її розколу на два політичних організми.

Історіографія історії українських земель у часи польсько-російсько-турецького суперництва кінця 1660-х – початку 1680-х рр.

Політична історія українських земель у часи польсько-російсько-турецького суперництва кінця 1660-х – початку 1680-х рр. в історіографії висвітлена недостатньо повно. Не багато уваги приділялось в дослідженнях політичній біографії та напрямкам державотворчої діяльності однієї з головних її дійових осіб Петра Дорошенка, гетьмана Правобережної, а з 1668 р. – об’єднаної України.

Головна причина нехтування його історичними заслугами крилася в ідеологічних оцінках цього володаря гетьманської булави, які фокусувалися головним чином навколо його протурецької політики та, відповідно, навішуванні ярликів «зрадника українського народу», «зрадника» та «ворога» Росії тощо. Вельми примітно, що на українських землях, які входили до складу Російської імперії, а згодом Радянського Союзу, світ побачили лише поодинокі дослідження, присвячені цій непересічній постаті української історії. З-посеред них варто назвати історичний портрет гетьмана Петра Дорошенка, представлений В.Антоновичем у збірці «Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах» (К., 1885). Наприкінці 1890-х рр. В.Ейнгорн опублікував розвідку «Дипломатические сношения московского правительства с правобережной Украиной в 1673 г.». Інші ж згадки про цього гетьмана містилися переважно в узагальнюючих курсах української історії, підготовлених О.Єфименко, М.Грушевським та ін.

На західноукраїнських землях, що в другій половині ХІХ – 40-х рр. ХХ ст. входили до складу Австрійської імперії чи Польської держави, світ побачило трохи більше історичних досліджень, що репрезентують наукове дорошенкознавство. Зокрема ще наприкінці 1890-х рр. О.Целевич підготував розвідку «Причинки до історії зносин П.Дорошенка з Польщею в рр. 1670–1672». Уже з початком ХХ ст. І.Кревецький написав статтю «Під протекцію курфюрста. До історії політики П.Дорошенка», М.Андрусяк – «До історії боротьби між П.Дорошенком та П.Суховієм в рр. 1668–1669», М.Петровський – «З життя П.Дорошенка на Московщині». Ці праці побачили світ на сторінках «Записок Наукового товариства імені Шевченка» у Львові впродовж 1898–1930 рр.

У 30-х рр. ХХ ст. розпочав свої наукові студії життя, політичної, військової і дипломатичної діяльності гетьмана П.Дорошенка відомий український історик Д.Дорошенко. Однією з перших його розвідок стала спільна з Я.Рипкою праця «Дорошенко і його турецька політика», опублікована чеською мовою в Празі 1933 р. У наступні роки вчений грунтовно дослідив усі сторони життя і діяльності цього українського гетьмана, узагальнивши їх уже на схилі життя у фундаментальній монографії «Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльності» (світ побачила вже після смерті історика – Нью-Йорк, 1985).

В українській історичній науці перегляд історіографічних догм і міфів стосовно масштабів і напрямків політичної та військової діяльності гетьмана П.Дорошенка відбувся з початком 1990-х рр. Саме у цей час було підготовлено біографічні нариси В.Смолія та В.Степанкова (опубліковано в книгах: «Історія України в особах: ІХ–ХVІІІ ст.» (К., 1993), «Володарі гетьманської булави. Історичні портрети» (К., 1994), «Історія України в особах: Козаччина» (К., 2000)), присвячені цьому гетьману, головні ідеї яких було розвинуто у книгах: «У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу ХVІІ ст.» (К., 1992), «Правобережна Україна у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема державотворення» (К., 1993), «Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет» (К., 1995; друге вид. – К., 1998), «Українська державна ідея ХVІІ– ХVІІІ ст.: проблема формування, еволюції, реалізації» (К., 1997), «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.)» (К., 1999).