Історіографія генезису та становлення українського козацтва.

В історіографії історії України першої половини ХV ст. одне з чільних місць посідають проблеми генезису та становлення козацтва. Адже саме в козацтві, як слушно відзначив ще у другій половині ХІХ ст. відомий український історик Володимир Антонович, найвиразніше та найяскравіше визначилася «провідна ідея, що виявляла собою жадання народу», основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості.

Висвітленню початків процесу зародження козацтва приділяли пильну увагу ще перші українські історики початку ХVІІІ ст. Самійло Величко та Григорій Грабянка, за якими в історіографії міцно закріпилося найменування козацьких літописців. У своїх працях вони намагалися показати український народ рівним серед інших європейських спільнот, а тому вбачали в козаках православних рицарів, котрі віддали перевагу військовій справі перед традиційним для українців заняттям землеробством1. Погляди Величка та Грабянки на козацтво як на українське рицарство успадкували історики другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст. П.Симоновський («Краткое описание о казацком малороссийском народе». М., 1847), Д.Бантиш-Каменський («История Малой России». М., 1830), Н.Маркевич («История Малороссии». М., 1842).

Наукове ж дослідження проблеми генези козацтва було започатковане в середині ХІХ ст. працями М.Максимовича, В.Антоновича, М.Костомарова та ін. У своїх працях – відповідно «Ответные письма М.П.Погодину» (Собр. соч. – К., 1880. – Т.3), «Про козацькі часи на Україні» (К., 1991), «Богдан Хмельницкий» (Собр.соч. – СПб., 1904. – Кн.4) – вони відстоювали думку про те, що козацтво постало як результат народної колонізації степового прикордоння. Водночас, названі історики не відкидали й ролі південноукраїнських старост у процесі впорядкування козацької стихії, привнесення до неї організованості. Наголошувалося також на неабиякому прогресивному значенні козацького фактору в історії розвитку України. Таким чином, як Антонович, так і Костомаров, були прибічниками так званої общинної теорії походження козацтва. З аналогічних позицій підходив до висвітлення проблеми генези козацтва й інший дослідник козацької історії Ф.Ніколайчик, котрий перебував під значним впливом ідей Костомарова («Первые козацкие движения в Речи Посполитой (1591–1596)», опубліковано в: «Киевская старина». – 1884 р.).

З цілком протилежних позицій підходили до оцінки історичного значення козацтва тогочасні польські дослідники К.Шайноха, Р.Гавронський, А.Яблоновський та ін. Вони, як правило, показували козацтво винятково як руйнівну, антидержавну стихію, яка заважала полякам поширювати європейську цивілізацію та культуру далі на схід. Серединну між поглядами українських та польських істориків позицію займали їхні сучасники російські вчені С.Соловйов та М.Любавський. Зокрема, саме Любавський у праці «Начальная история малорусского козачества», опублікованій в «Журнале министерства народного просвещения» № 7 за 1895 р., акцентував увагу на економічному аспекті генезису козацтва, його ролі в господарській колонізації Дикого Поля, заклавши тим самим основи так званої «уходницької теорії» походження козацтва.

Активне дослідження проблеми відбувалося на рубежі ХІХ–ХХ ст. зокрема витоки козацької історії, економічні аспекти становлення окремого козацького стану цікавили П.Клепатського при підготовці праці»Очерки по истории Киевской земли» (Одесса, 1912). Передумови формування організаційної структури козацького війська висвітлювалися в роботі І.Каманіна «К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого», опублікованій в «Чтениях Исторического общества Нестора-летописца» (К., 1894. – Кн.8). Досить детально на дослідженні проблеми генезису козацтва та його перших кроках на історичній арені зупинявся у своїх численних працях, у тому числі й фундаментальній «Історії України-Руси» (К., 1995, Т 7.) визначний український історик Михайло Грушевський. У процесі становлення козацтва вчений виділяв дві стадії – від княжих часів до середини ХVІ ст., коли воно розвивалося як побутове явище, та з другої половини ХVІ ст., коли воно самоорганізувалося як окремішня суспільна верства.

На жаль, в силу відомих причин, наукові надбання Грушевського не були належним чином розвинуті його учнями. В умовах ідеологічного диктату тоталітарної системи пошуки причин генезису українського козацтва свідомо втискувалися в модель протидії селянських мас соціально-економічному і національному гнобленню, відверто нехтуючи іншими можливими його складовими. Тим не менше, виконані на належному фаховому рівні праці відомих українських вчених К.Гуслистого (наприклад, розділ «Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею» в книзі «Нариси з історії України». К., 1939), В.Голобуцького «Запорожское казачество» (К., 1957) та ін., завдяки їх грунтовності та добрій джерельній забезпеченості, не втратили свого наукового значення і понині. Те ж саме можна сказати і про роботи І.Крип’якевича «Богдан Хмельницький» (Львів, 1990), Ф.Шевченка («Народ і класи в період визвольної війни 1648–1654 рр.» в збірнику «Середні віки на Україні», К., 1973. – Вип.2), В.Смолія «Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби».

У сучасній українській історіографії окремі аспекти проблеми генези козацтва висвітлюються в працях Я.Дашкевича («Козацтво на Великому кордоні» в: «Український історичний журнал», 1990, №12), В.Смолія та В.Степанкова («Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. (К., 1997); Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.). К., 1999)» та ін.

Чимало місця дослідженню проблеми генези українського козацтва відводить у своєму дослідженні С.Леп’явко в праці «Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні» (Чернігів, 1996). У ній учений заперечує один з головних постулатів радянської історіографії, яка категорично відстоювала тезу про виключно селянський характер походження козацтва, натомість, наголошує на генетичному зв’язку козацтва з боярською верствою. На думку Леп’явка, ключем до розуміння проблеми козацького стану є той факт, що воно від самого початку сформувалося як стан привілейований.

Проти реанімації в повному обсязі теорії боярського походження козацтва виступає В.Щербак, котрий в монографіях «Формування козацького стану в Україні» (друга половина ХV – середина ХVІІ ст..) (К., 1997) та «Українське козацтво: формування соціального стану (друга половина ХV – середина ХVІІ ст..)» (К., 2000) відстоює думку щодо недопустимості звуження джерел формування козацтва одним лише боярством, нехтуючи при цьому участь міщанства, селянства, шляхти, вихідців з інших етносів. Учений відводить досить поважну роль у процесі формування козацтва фактору проходження через українські землі Великого кордону між осілими та кочовими цивілізаціями.

Історіографія Люблінської та Берестейської уній

Найбільш контроверсійними історіографічними проблемами історії України другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст., безумовно, є оцінки причин і результатів Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої постала Польсько-Литовська республіка – Річ Посполита та до складу Корони Польської перейшли українські землі; а також проблеми генези та реалізації ідеї церковної унії, що була реалізована на соборі в Бересті 1596 р.

Перші оцінки акту Люблінської унії були дані вже його сучасниками. В українській політико-історичній думці одним з перших концептуально завершений відгук про акт 1569 р. сформулював Захарія Копистенський у праці «Полинодія» (1621 р.). У ній мислитель, обгрунтовуючи регіональні права православного населення України, високо оцінював одержані українською шляхтою на сеймі в Любліні «артикули, свободи й вольності», вбачаючи в них запоруку наступного процвітання українських земель у складі Речі Посполитої.

Завдання обгрунтування законності існування української автономії та шляхетських правах українського нобілітету домінували в оцінках люблінських актів, представлених на початку XVIII ст. в козацьких літописах, а також історичних розвідках та історико-політичних трактатах кінця століття – «Записка о малороссийском дворянстве» В.Полетики та анонімній «Історії Русів». Доволі близькими до них були й оцінки, дані в перших синтетичних курсах української історії «История Малой России» Д.Бантиша-Каменського (М., 1830) та «История Малороссии» М.Маркевича (М., 1842). Не зазнали суттєвих змін оціночні характеристики люблінського акту і в працях істориків середини ХІХ ст., зокрема Пантелеймона Куліша «Книга о ділах народу українського і славного війська козацького Запорозького» (опубліковано в: «Кирило-Мефодіївське товариство». К., 1990, т.2) та Миколи Костомарова «О причинах и характере унии в Западной России» (Харьков, 1841). Названі історики дивилися на унію 1569 р. як на добровільну справу української шляхти, внаслідок якої Україна здобула «безцінні привілеї», а шляхта – повноту прав і свобод.

До перегляду існуючих історіографічних канонів у висвітленні Люблінської унії істориків, котрі жили і працювали в межах Російської імперії, значною мірою спонукало польське повстання 1863–1864 рр. Так, уже в 1663 р. з’явилася праця М.Кояловича «Люблинская уния или последнее соединение Литовского княжества с Королевством Польским на Люблинском сейме 1569 г.» (СПб., 1863), де автор, обгрунтовуючи права російської династії на українські та білоруські землі, аргументує погляд на люблінські акти як на насильницьке приєднання колишніх земель Великого князівства Литовського до Корони Польської. Концепції Кояловича дуже скоро стали пануючими в російській історіографії та справили значний вплив на розвиток унійної проблематики в українській історіографії. Зокрема, погляди Кояловича поділяли київські історики М.Дашкевич «Люблинская уния и ее последствия» (К., 1885) та М.Довнар-Запольський «Польско-литовская уния на сеймах до 1569 г.» (М., 1897), львівський дослідник О.Барвінський «Історія Руси» (Львів, 1884).

З відмінних позицій до оцінки причин і наслідків унійних процесів, передовсім з точки зору не пізніших російських інтересів, а власне українських потреб, підійшов до розгляду проблеми М.Грушевський. Проаналізувавши широке коло історичних джерел і вичленивши українські землі Великого князівства Литовського в окрему соціально-політичну структуру, у томі 4 «Історії України-Руси» (Київ–Львів, 1907, репринтне видання – К., 1993) вчений уперше в українській історіографії представив комплексне висвітлення унійного процесу загалом та перебігу Люблінського сейму 1569 р. зокрема. Ставлення Грушевського до люблінських постанов, як видно з його трактувань, – негативне: «прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сойм був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершений пресією державної власті й тяжких політичних обставин». Досить важливим в оцінках ученого є й те, що вони далекі і від ідеалізації позицій противників унії в середовищі еліти Великого князівства. Грушевський в цьому випадку звертав увагу на їх егоїзм, переслідування насамперед своїх власних чи корпоративних корисливих інтересів.

Оцінка визначного українського історика Люблінської унії як акту, що «широко відкрив полякам двері в Україну», куди вони несли «зневажливий погляд на все руське», незважаючи на загалом доволі неприхильне ставлення до нього, як до «українського буржуазного націоналіста» радянської історичної науки, міцно укорінилась в історіографії 1950–80-х р. У ній проблематика Люблінської унії розглядалася лише в площині оціночних характеристик, без глибокого дослідження її суті.

Спроби переосмислити суть історіографічної проблеми у вітчизняній науці розпочинаються з рубежу 1980–90-х років. Зокрема, у цей час Наталя Яковенко в ряді своїх праць, насамперед «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)» (К., 1993), відштовхуючись від концепції української шляхти як політичної еліти середньовічного українського суспільства, загалом вельми позитивно трактує люблінські постанови, критикуючи їх лише в сенсі нереалізованості потенційних можливостей, закладених у них. За її переконанням, сейм 1569 р. «реалізував політичну програму з’єднання двох сусідніх держав – польської і русько-литовської», і, враховуючи той факт, що цей акт був ухвалений «на законодавчій основі при відповідній згоді депутатів, обраних українською шляхтою – єдиним правоспроможним у політичному відношенні станом тодішнього суспільства», визнання унії як «загарбання» чи «захоплення» не має під собою ні юридичної, ні логічної підстави.

Протилежних поглядів на проблему притримуються В.Смолій та В.Степанков, котрі у праці «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.)» (К., 1999) звертають увагу на ту обставину, що Україна на середину XVI ст. не виступала окремішньою політичною силою. Акти про включення українських земель до складу Польщі стали наслідком ініціативи тільки польської сторони й були нав’язані нею в брутальній формі литовсько-руській стороні. І хоча з формально-правового аспекту цей акт виглядав «вповні парламентарним», за своєю суттю, на думку названих учених, він був проявом експансіоністської політики тогочасної Польської держави. До того ж, як акцентують увагу дослідники, унія принесла українському населенню «різке посилення визиску, що супроводжувався національно-релігійною дискримінацією, полонізацією й покатоличенням».

Проблематика генези Берестейської церковної унії, зважаючи на сфокусованість на ній пильної уваги не лише вчених-істориків, а й представників православного, католицького і греко-католицького духовенства, а також широкого громадського загалу, викликає не менші, а то й значно більші, аніж люблінські сюжети 1569 р., наукові та суспільні дискусії. Ці дискусії прислужилися тому, що проблема має одну з найчисельніших у тематиці даної доби бібліографій. Попри це, її наявність не наблизила учених до консенсусу при висвітленні вузлових і найбільш принципових аспектів теми. Тісне переплетіння наукової проблематики з церковною догматикою та традиціями, а підчас і політикою – привносить у її тлумачення немало упередженості та заважає утвердженню академізму в дискусіях навколо неї.

Зародження ж перших історіографічних традицій у підходах до дослідження цієї суспільно важливої та складної для розв’язання проблеми збіглося у часі з народженням самої греко-католицької церкви. Уже наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. у полемічних творах як прибічників, так і противників унії було покладено початок двом, діаметрально протилежним за своїми оціночними характеристиками, концептуальним поглядам на питання зародження та становлення ідеї унії православної та католицької церков. Апологети першої з них вбачали в церковній унії повернення до природного стану речей відновлення єдності християнських церков. Речники ж другої – зраду справжній вірі і жорстокий удар по православній церкві, спровокований римською курією та підтримуваний королівською владою Речі Посполитої.

Науковий аналіз проблеми походження унії було започатковано у ХІХ ст. книгою М.Бантиша-Каменського «Историческое известие об унии». Її автор зібрав чималий масив історичних документів, які переконливо ілюстрували спротив вірних православної церкви насадженню унії. Незважаючи на той факт, що книга була написана на замовлення Катерини ІІ, а тому від самого початку мала на собі відповідний оціночний карб, наукова добросовісність ученого принесла важливі наукові результати і тривалий час робота була найбільш фундаментальним дослідженням проблеми.

Науково-критичне вивчення генези Берестейської унії розпочалося вже з другої половини століття. Пальма першості тут належить М.Кояловичу, котрий у праці «Литовская церковная уния» (СПб., 1859–1861, т.1-2) дослідив, як зароджувалась і як розвивалася ідея церковної унії, якою була політика Ватикану в цей час і, особливо, в добу реалізації ідеї в другій половині 1590-х рр. Головну причину, яка спонукала до реалізації унійних задумів, Коялович вбачав у цілеспрямованій діяльності католицької церкви та особливо членів Ордену Ісуса.

Обгрунтоване Кояловичем концептуальне бачення суті унійних процесів було тиражовано й інтерпретовано в цілому ряді популяризаторських книг і розвідок, найбільш солідним з-поміж яких стало дослідження І.Малишевського, присвячене висвітленню ролі Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса в організації спротиву акціям прибічників унійних постанов – «Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви» (К., 1872, т.1-2).

Наступним етапом у розробці проблеми стала праця митрополита Макарія (Булгакова) «История Русской церкви» (М., 1866, т.4.; М.,1879, т.9.). Макарій вважав, що унія стала прямим наслідком агресивної політики польського уряду та католицької церкви, реалізованої в умовах поглиблення кризи православної церкви і розладу духовенства. Таке бачення суті унійних процесів отримало розвиток у дослідженнях О.Левицького, зокрема в його працях «Внутреннее состояние западно-русской церкви в Польсько-литовском государстве в конце ХVІ ст. и Уния» (1884), «Южнорусские архиереи в ХVІ–ХVІІ вв.» (1882), «Ипатий Потий, киевский униатский митрополит» (СПб., 1885). Базуючись на свідченнях джерел, учений доводив, що унія була породжена насамперед внутрішньополітичною кризою православної церкви, за наявності якої частина духовенства та мирян схилилася до об’єднання з католицькою церквою.

Детально проаналізувавши різноманітні прояви релігійно-політичної боротьби, на тлі якої відбувалося становлення греко-католицької церкви в Україні та Білорусі, П.Жукович у праці «Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.)» (СПб., 1901), показав, що для православної ієрархії Київської митрополії унія була виходом з існуючої кризи. Учений також одним з перших акцентував увагу на тому, що в уявленні православних ієрархів унія не лише не передбачала повного підпорядкування Риму, а й не мала на меті допущення перебудови існуючих церковних традицій.

Проблеми утворення греко-католицької церкви в Україні від початків зародження унійних ідей до їх реалізації наприкінці ХVІ ст. займають значну частину праці Михайла Грушевського «Історія України-Руси», зокрема її 5-го тому: «Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях ХІV– ХVІІ віків» (Львів, 1905; репринтне вид.: К., 1994). У своїй праці вчений висловлює переконання, що у розглядувану добу релігійні відносини були тим фокусом, в якому зосереджувалися політичні, національні і навіть суспільні змагання української народності. Церковними ж гаслами прикривалися змагання і рухи, які у своїй суті могли бути дуже далекими від власне церковних інтересів. М.Грушевський не хотів і не міг механічно відтворювати лише фактичну сторону процесу утвердження церковної унії, він послідовно прагнув відшукати те глибинне, що, як правило, приховувалося за церковними, а часто і за догматичними суперечками. За переконанням ученого, йшлося про речі глобальні – бути чи не бути українському народові як окремій етнічній спільності. Як зауважив Грушевський трохи згодом, у томі 8 своєї синтетичної праці, з насіння церковної незгоди, засіяної між Руссю, «збирали овочі полонізм, католицтво і святкували свої тріумфи над Руссю, що падала все глибше і глибше. Український елемент відтіснявся все далі на далекі плани політичного і суспільного життя».

Узагальнюючий погляд на роль унійних процесів в історії церкви представлено в також у синтетичних працях І.Огієнка, І.Власовського, А.Великого, виданих у міжвоєнний та повоєнний час за межами України.

На противагу українській та російській історіографіям, переважна більшість представників яких, відверто симпатизуючи православ’ю, загалом негативно оцінювала результати унійних змагань, у роботах католицьких і греко-католицьких авторів, навпаки, наголошувалося на тому, що унія була нічим іншим, як відновленням колишньої єдності, до якої прагнули обидві сторони, що унія несла в собі реальну можливість подолання кризи, що існувала на той час в православній церкві тощо.

Новітня ж українська та російська історіографія, принаймні академічна її частина, намагається позбутися застарілих стереотипів конфронтаційного погляду на важливу наукову проблему, виокремивши її глибині причини та суб’єктивні нашарування. Аналізуючи причини появи унійних тенденцій у другій половині ХVІ ст., що привели до скликання церковного собору в Бересті 1596 р., С.Плохій вважає, що ініціатива унійних рухів головним чином виходила все ж з Риму. С.Яковенко наголошує на визначальній ролі в підготовці Берестейської унії папських нунціїв. Б.Флоря доводить, що звернення православних ієрархів до Риму було передовсім відповіддю на загрозу становим позиціям православного духовенства з боку церковних братств і шляхетських патронів, а також переслідувало мету уникнути поглиблення кризи організаційних структур Київської митрополії. М.Дмитрієв, досліджуючи генези Берестейської унії, наголошує на тому, що не існувало прямого наступництва між унійними ініціативами православного духовенства 1590-х років і попередньою політикою Польської держави, Риму та католицької церкви. Головні причини, що привели до формування православної унійної програми, на думку вченого, крилися в середині самого українсько-білоруського православ’я (М.Дмитрієв, Б.Флоря, С.Яковенко «Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце ХVІ – начале ХVІІ в. Часть І.» М., 1996); М.Дмитриев. «Киевская митрополия во второй половине ХVІ в. и генезис Брестской церковной унии 1595–1596 гг.// Автореферат доктора исторических наук» (М., 2001).

Досить успішну спробу перегляду цілого ряду застарілих історіографічних стереотипів в українській історичній науці здійснив В.Ульяновський, опублікувавши узагальнюючу працю в трьох книгах «Історія церкви та релігійної думки в Україні.» (К., 1994).

У такому ж, акцентовано нейтральному і політично незаангажованому, тоні представлено проблему і в праці докторанта Гарвардського університету, ректора греко-католицького Богословського університету у Львові Бориса Гудзяка «Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генези Берестейської унії» (английською мовою – Cambridge, 1996; українською мовою – Львів, 2000). На думку історика, Берестейська унія була однією з вирішальних подій історії Української церкви. У роботі Б.Гудзяк ставить перед собою завдання зрозуміти історичний процес, який призвів до унії, причому, у всіх його аспектах, не висуваючи штучно на перший план лише один чи декілька з них. Одну з причин наростання кризових явищ у церковному житті автор вбачає в тому, що в результаті втрати державної самостійності та включення території Південної Русі до складу Великого князівства, а згодом – Речі Посполитої, православна церква Київської митрополії опинилася в ситуації політичної незахищеності з боку нових володарів, а домінація католицької панівної верстви призвела до втрати православ’ям колишнього суспільного престижу. Кризові явища посилювалися внаслідок негативних тенденцій всередині самої церкви, коли «гонитва за церковними маєтностями, нездатність до співпраці й компромісів довели вище духовенство до скрутного становища, з якого воно не могло вибратися». Гудзяк звернув також увагу на повний занепад авторитету соборноправного устрою церкви, коли майже впродовж усього ХVІ ст. єпископи так і не скликали жодного церковного синоду. Важливе значення у занедбанні цієї важливої сфери церковного життя мало те нелегке становище, в яке потрапив Константинопольський патріархат після загарбання Константинополя османами.

Ще одним важливим фактором визрівання унійних ідей, на переконання Гудзяка, стало поширення в Європі реформаційних течій. Власне, автор усвідомлює феномен Берестейської унії саме через поняття реформи. Водночас, Гудзяк акцентує увагу на несприйнятті українськими православними ієрархами запропонованої константинопольським патріархом Ієремією моделі реформування Київської митрополії, що передбачала послаблення її ієрархічної структури. На цьому тлі автор і демонструє прагнення єпископів Київської митрополії, зберігаючи принципи непорушності візантійських традицій та внутрішнього церковного життя, визнати зверхність римського папи. Для розуміння суті унійних процесів вкрай важливими є міркування Гудзяка щодо принципових відмінностей у сприйнятті унії з боку її ініціаторів з числа православних і – Ватикану, оскільки в той час, коли київські ієрархи дорожили духовним багатством православ’я і вартостями власної традиції, католицькі кола бажали навернення русинів до Риму в якості розкаяних.

Історіографія історії розвитку суспільно-політичної

та військової діяльності українського козацтва наприкінці

ХVІ – першій половині ХVІІ ст.

В історії розвитку суспільно-політичної та військової діяльності українського козацтва наприкінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. одне з найважливіших місць належить козацьким війнам 1591–1596 рр. Їх важливість пояснюється декількома аспектами. Насамперед, ці війни стали одним з ключових етапів розвитку козацького стану, зростання його організованості, усвідомлення власних потреб і завдань. Крім того, в ході їх розгортання козацтво вийшло на міжнародну арену як цілком самостійна і досить потужна військово-політична сила. Війна започаткувала собою також і тривале військово-політичне протистояння козацтва з Річчю Посполитою, апогеєм якого стала українська революція середини ХVІІ ст.

Певну тональність у розумінні суті подій 1591–1596 рр. в українській історіографії задали козацькі літописці, котрі трактували їх як боротьбу козацтва на чолі українського народу проти польського панування, унії та католицизму. Так, наприклад, Григорій Грабянка наголошував на тому, що С.Наливайко розпочав війну «яко син православ’я, ненавидячи новоявлену унію» («Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки». – К., 1992).

З таким трактуванням першопричин конфлікту перегукувалися позиції Ф.Софоновича, С.Лукомського, О.Рігельмана та ін. Квінтесенція ж подібних трактувань представлена у відомому історико-політичному трактаті «История Руссов или Малой России», де анонімний автор називає в якості причин козацьких війн утиски від магнатів і католицького духовенства у сферах релігійного життя та козацьких прав. Перед тим, як стверджується в трактаті, поляки і українці утворювали добровільний і рівноправний союз. Відверто романтизована в «Истории Руссов» схема висвітлення подій справила потужний вплив на українську історіографію першої половини ХІХ ст., зокрема праці Д.Бантиша-Каменського «История Малой России» (М., 1830), М.Маркевича «История Малороссии» (М., 1842) та М.Максимовича «Ответные письма М.П.Погодину» (Собр. соч. – Т.3,– К., 1880). Названі автори вбачали причини козацьких війн під проводом К.Косинського та С.Наливайка насамперед у насадженні церковної унії, а самих козацьких ватажків зображували в якості мучеників за православ’я.

Якісні зміни в баченні істориками реальної історичної картини відбуваються в другій половині ХІХ ст., коли до наукового обігу активно вводяться нові історичні джерела та робляться спроби їх аналітичного опрацювання. Перші наслідки такої роботи були представлені вже в передмові Володимира Антоновича до підготовленого до друку корпусу джерел «Акти про козаків» (опубліковано в кн.: «Архиве Юго-Западной России», – Ч.3, – Т.1.). У ній вчений обгрунтував думку про те, що головна причина козацьких повстань полягала в порушенні станових козацьких прав і в «порушенні польським урядом і шляхтою общинної їх будови з метою ввести польський порядок, заснований на шляхетстві». Антонович чимало уваги приділяє у своїй праці питанню соціальної бази повстань. На його думку, військо С.Наливайка складалося зі «свавільних людей», бідних шляхтичів, які перед тим служили магнатам та багатим шляхтичам, а згодом під тиском обставин утекли від них. Саме під кутом зору соціальної зумовленості бунту вчений і трактує досліджувані події.

Концепція В.Антоновича знайшла своє логічне продовження в праці М.Костомарова «Южная Русь в конце ХVI века», де вчений розширив тематику дослідження за рахунок характеристики козацьких зверхників, а також розглянув міжнародні акції повсталих козаків, чим створив цілісну картину історичних подій і процесів. Під впливом ідей Костомарова Ф.Ніколайчик у праці «Первые козацкие движения в Речи Посполитой (1591–1596)» (опубліковано в: «Киевская старина», 1884) чітко розмежував соціальні та національні фактори козацьких війн, наголосивши на їх важливості та субординації.

Досить оригінальний авторський погляд на історичну проблему представив П.Куліш у монографіях «История воссоединения Руси» та «Отпадение Малороссии от Польши». Аналізуючи причини козацьких війн, Куліш категорично заперечив думки попередників стосовно релігійної мотивації виступів, наголошуючи лише на соціальних аспектах боротьби. Автор загалом відстоював погляд, що козацтво переслідувало свої вузькостанові інтереси, а всі без винятку козацькі лідери піднімалися на боротьбу проти Польщі заради майнових інтересів й особистих кривд.

Найдокладнішим же дослідженням війн 1590-х рр. стала праця В.Доманицького «Козаччина на переломі ХVІ–ХVІІ ст.» (опублікована в: «Записки НТШ», – Львів, 1904). У ній автор на основі повного використання наявних історичних джерел подав фактологічно вірну і досить всебічну картину розгортання історичних подій. Таким же фундаменталізмом відзначається і том 7 праці М.Грушевського «Історія України-Руси», який по суті акумулював у собі всі тогочасні надбання у вивченні проблеми. Головний же наслідок козацького виступу вчений вбачав у тому, що вихід козаків на волость «спопуляризувало ідею... козаччини як соціально-економічної форми життя й побуту, та притягло до неї маси нових елементів».

Радянська історіографія, попри здавалось би очевидні принади демонстрування на матеріалі козацьких виступів кінця ХVІ ст. ідеї «класової боротьби» як рушія суспільного прогресу, спеціально не зверталася до монографічного її вивчення, обмежуючись лише її популяризованим викладом і подачею узагальнюючих нарисів в синтетичних працях з історії України. Тим часом на початку 1940-х рр. за кордоном, у Празі, побачила світ робота М.Антоновича «Студії з часів Наливайка», побудована на використанні комплексу джерел неофіційного німецького походження (донесення купців з Польщі). Проаналізувавши їх, учений зумів не лише представити оригінальний погляд на міжнародну діяльність козацтва, але й простежити зародження ідеї козацького автономізму.

Найбільш повна, грунтована на скрупульозному вивченні джерел, робота з історії козацьких воєн кінця ХVІ ст. побачила світ у 1996 р. Її автором є відомий український історик С.Леп’явко («Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Укрпїні. – Чернігів, 1996), котрому вдалося суттєво розширити джерельну базу дослідження, опрацювавши значний масив документів, що зберігаються не лише в архівах України, а й Польщі, Росії, Білорусі. При написанні роботи автору вдалося уникнути як романтизування образів козацьких ватажків, так і заідеологізованого акцентування уваги на релігійних чи національних факторах як головних причин козацьких виступів. Хоча навряд чи можна цілком погодитися з головним його висновком: війни 1591–1596 рр. козацтво вело передовсім за самоутвердження в ролі законно визнаної військової корпорації, й необхідності «усвідомити себе повноцінним суб’єктом суспільно-політичних відносин, господарем власної землі, відповідальною за свій народ елітою», чого досягти так і не змогло.