Історіографічний огляд соціокультурного розвитку Київської Русі

Проблеми соціокультурного розвитку Київської Русі, зокрема стародавні вірування східних слов’ян, уперше зацікавили вчених уже наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. Проте, як слушно відзначають з цього приводу сучасні фахівці, у роботах того часу було більше романтики та фантастичних уявлень, аніж опертих на джерела наукових концепцій. Утім, саме на основі праць цієї доби сформувалася так звана «міфологічна школа».

Чи не найкращою працею, написаною вже в другій половині ХІХ ст. із застосуванням елементів критичного опрацювання матеріалу, є тритомник О.Афанасьєва «Поэтические взгляды славян на природу» (М., 1865–1869).

На початку ХХ ст. було підготовлено цілий ряд досліджень, у яких зазначена проблематика в тій чи іншій мірі знайшла своє відображення. Зокрема, про дохристиянські вірування слов’ян та запровадження на Русі християнства йшлося в узагальнюючій праці Є.Голубинського «История русской церкви» (М., 1901), монографічному дослідженні М.Гальковського «Борьба христианства с остатками язычництва в Древней Руси» (Москва 1913, Харьков 1916. – Т.1,2), статті Є.Анічкова «Язычництво и Древняя Русь» (1914) та ін.

Початкова історія Руської православної церкви висвітлювалася у працях В.Пархоменко «Начало христианства на Руси. Очерк из истории Руси ІХ–Х вв.» (Полтава, 1913), М.Присьолкова «Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х–ХII вв.» (СПб., 1913), О.О.Шахматова «Корсунская легенда о крещении Владимира» (СПб., 1906).

У радянській історіографії проблематика дохристиянських вірувань слов’ян та історія православної церкви загалом перебували на периферії наукових зацікавлень вітчизняних медієвістів. Попри все, за більш ніж півстоліття розвитку радянської історіографії у ній з’явився цілий ряд праць, присвячених висвітленню зазначеної проблематики. Концептуальною основою для переважної більшості з них став закладений ще у 1920-х рр. тогочасним напівофіційним главою радянських істориків М.Покровським науково-пропагандистський підхід до історії релігії, що цілком відповідав потребам антиклерикальної пропаганди, але був далеким від інтересів науки. І лише небагатьом представникам тогочасної історичної науки вдалося вийти за вузькі рамки офіційно задекларованих підходів.

Серед тих, кому все ж вдалося це зробити (попри новітню критику багатьох концептуальних положень та системи аргументацій), варто назвати праці М.Нікольського «Дохристианские верования и культы днепровских славян» (М., 1929) та Б.Рибакова «Язычництво древних славян» (М., 1981).

Своєрідний перелом у підходах до вивчення історії давньоруської церкви знаменували собою праці Я.Щапова «Церковь в системе государственной власти Древней Руси / Древнерусское государство и его международное значение» (М., 1965), «З історії давньоруської церкви Х–ХІІ ст.» («Український історичний журнал», 1967), «Церковь и становление древнерусской государственности» («Вопросы истории», 1969), «Княжеские уставы и церковь в Древней Руси ХІ–ХІV вв.» (М., 1972) та ін. В них учений у вельми толерантній формі, неупереджено та об’єктивно дослідив проблеми виникнення та розвитку церковно-адміністративного устрою Київської Русі, місця та ролі православної церковної організації в її економічному житті тощо.

Широке коло питань, пов’язаних з ранньою історією християнства на східнослов’янських землях, наслідками запровадження цього віровчення в різноманітних сферах суспільно-політичного життя Київської Русі та інші, знайшли своє висвітлення в узагальнюючих працях українських істориків, що жили та працювали за кордоном – І.Огієнка, Н.Полонської-Василенко, М.Чубатого «Історія християнства на Руси-Україні (до року 1353)» (Рим, Нью-Йорк, 1965), І.Власовського та ін.

Відзначення тисячолітнього ювілею хрещення Русі дало новий поштовх до активізації наукових студій цієї проблеми. Причому, враховуючи з одного боку намагання тогочасних державних органів активно впливати на формулювання офіційного тлумачення суті цієї події та з другого – певну ідеологічну розгубленість, праці, що вийшли напередодні та в часи святкування вікопомної події, є доволі неоднорідними за своїм науковим значенням та концептуальними підходами. Значна частина тогочасного наукового доробку віддзеркалювала погляди М.Покровського на історію церкви та релігії, відстоюючи застарілі класові підходи. Разом з тим, у цей час світ побачили і немало новаторських наукових студій.

До числа останніх, безперечно, належить узагальнення багатолітніх наукових шукань, зроблене Я.Щаповим – «Государство и церковь Древней Руси Х–ХІІІ вв.» (М., 1989). У цій роботі автор комплексно висвітлив проблеми взаємостосунків князівської влади та церкви в давньоруській державі, висловив цікаві спостереження щодо становлення митрополичої кафедри в Києві та пов’язаних з нею системи єпископій, виникнення церковної юрисдикції тощо.

Доволі грунтовний та вельми оригінальний погляд на проблему впровадження християнського віровчення на землях Київської Русі висловив у цей час відомий український історик Михайло Брайчевський, котрий 1988 р. опублікував працю «Утвердження християнства на Русі». У ній вчений запропонував власну концепцію щодо утвердження християнства в Київській Русі. На його думку, воно становило «не єдиночасовий богонатхненний акт», а складний і довготривалий процес. Брайчевський висловив також чимало оригінальних ідей стосовно обставин введення християнства в Києві в часи правління князя Аскольда (а саме – наприкінці червня 860 р.), обгрунтував власне бачення хронології та місця облаштування митрополичої кафедри в Давній Русі тощо.

У цей же час у світ виходять грунтовні праці Б.Рибакова «Введение христианства на Руси» (М., 1987), О.Кузьміна «Падение Перуна (Становление христианства на Руси)» (М., 1988), колективні праці «Введение христианства на Руси» / Отв. редактор А.Сухов (М., 1987), «Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы и крещение Руси» / Отв. редактор Г.Литаврин (М., 1988), «Запровадження християнства на Русі: історичні нариси» (К., 1988).

Приємно визнати, що інтерес дослідників до проблематики соціокультурного розвитку Київської Русі загалом і ранньої історії Руської церкви, духовної культури та релігійної думки східного слов’янства не згас і після урочистостей 1988 р. Упродовж наступних десятиліть в українській історіографії з’явилися грунтовні праці, присвячені джерелам християнізації Київської Русі (Я.Дашкевич, А.Глушак), духовній культурі східних слов’ян (М.Попович, Я.Боровський, В.Горський), історії релігійної думки (Б.Лобовик, П.Яроцький, А.Колодний).

Наприкінці 1990-х рр. побачило світ спеціальне дослідження В.Ричка «Церква Київської Русі (соціальний та етнокультурний аспект)» (К., 1997) та у співавторстві з О.Моцею «Київська Русь: від язичництва до християнства» (К., 1996). У них автори розкрили роль і місце християнської церкви в соціополітичній структурі Київської Русі, показали характер християнізації Русі, внутрішній символічний підтекст цієї грандіозної події, а також дослідили вплив церкви на еволюцію морально-етичних норм суспільного життя та процеси етнокультурного розвитку.

Історіографія історії Південної Русі після навали орд Батия

Проблема наслідків нашестя орд Батия на Київську Русь здавна привертала пильну увагу істориків. Результатом такого посиленого зацікавлення нею в історіографії існує чимало праць, в яких сформульовано два, принципово відмінних один від одного, погляди на проблему.

Витоки першого з них можна простежити вже в широковідомому анонімному історичному творі другої половини ХVІІ ст. київському «Синопсисі», найбільш вірогідним автором якого, на думку фахівців, був настоятель Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. У відповідності з ним вважається, що вторгнення монголо-татарських орд призвело до майже суцільного винищення Південної Русі та тривалого розриву традицій політичного життя в цьому регіоні. Підставою для подібних висновків послужило те, що саме в цей час обривається традиція київського літописання, а у галицько-волинському та володимиро-суздальському літописанні про Київ та Південну Русь йдеться дуже мало.

Найбільш радикальних форм концепція суцільного винищення південної Русі в результаті нашестя орд Батия набрала в творі згадуваного вище М.Погодіна «Исследования, замечания и лекции по русской истории» (М., 1850). У ньому вчений відстоював думку про те, що після монголо-татарського нашестя відбулося переселення автохтонного (місцевого) великоросійського населення з Києва та загалом Південної Русі на землі Русі Північно-Східної. Повторне залюднення Київщини та прилеглих до неї наддніпрянських земель, за схемою Погодіна, відбулося лише через певний час, причому не автохтонним великоросійським етносом, а прийшлим з Волині та Галичини малоросійським народом.

Першим аргументовану відповідь на продукування аналогічного роду поглядів дав український вчений-енциклопедист, перший ректор Київського університету М.Максимович, котрий заперечив аргументи Погодіна як з точки зору філологічної, так й історичної. У контексті історичного обгрунтування наукової неспроможності концепції свого опонента 1857 р. М.Максимович опублікував розвідку «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево».

Кілька десятиліть по тому ідеї Максимовича знайшли свій розвиток у праці основоположника нової української історіографії Володимира Антоновича «Киев, его судьбы и значение», опублікованій 1882 р. в журналі «Киевская старина».

Трохи згодом, на початку 1890-х років, на основі опрацювання великого масиву історичних документів свій погляд на проблему розвитку Південної Русі після монголо-татарського нашестя представив М.Грушевський, опублікувавши одне з перших своїх монографічних досліджень «История Киевской земли». Значною мірою висловлені в цій праці концептуальні погляди та наукові гіпотези вченого, а також зібраний ним в процесі написання роботи фактичний матеріал увійшли до 2-го тому (ХІ–ХІІІ віки) фундаментальної «Історії України-Руси» (Львів, 1905; репринтне вид. – К., 1992).

Грунтовністю аналізу та зваженістю оцінок відзначається і стаття М.Володимирського-Буданова «Население Юго-Западной России от половины ХІІІ до половины ХV в.», вміщена як передмова в корпусній збірці документів «Архив Юго-Западной России» (Ч.VІІ, т.1).

Високий фаховий рівень та наукова солідність досліджень у працях В.Антоновича, М.Грушевського та М.Володимирського-Буданова остаточно розвінчали погляди на Південну Русь середини – другої половини ХІІІ ст. як обезлюднену та політично некеровану територію.

У новітній українській історіографії найбільш фундаментальними дослідженнями з цієї проблематики є статті та монографічні дослідження Г.Івакіна та П.Толочка, що обгрунтовуються незаперечними аргументами археологічного походження.