Україна в першій світовій війні (1914 – 1917): історіографічний огляд

XX ст. визнане історіографією як століття війн і революцій. Саме ці екстремальні події дали привід сучасному видатному історику Е.Гобсбауму історію XX ст. визначити як вік екстремізму. В сучасній українській історичній літературі поступово приживається запозичена із західної історіографії теза про те, що сутнісний змістовний початок XX ст. поклала Перша світова війна.

Але треба визначити, що до останнього часу ця війна, принаймні в історіографії на теренах колишнього СРСР, залишалася в тіні так званих Великої Жовтневої соціалістичної революції та Великої Вітчизняної війни. На відміну від двох названих подій, для яких віднайшлися усталені ідеологічно-пафосні визначення, які відігравали ключову роль в міфологізації радянської історії, Перша світова війна виявилася непотрібною, за великим рахунком ні для міфів, ні для ідеології. Це означало повну другорядність сюжетів війни порівняно з революційними, які не лише зруйнували старий капіталістичний світ, але й відкрили еру комуністичного будівництва. Якийсь час подібна думка поділялась і західними дослідниками, проте вона була відкинута вже кілька десятиліть тому.

Професор Токійського університету Вада Харукі в одній із своїх статей наголошує, що ще наприкінці 60-х років японські історики при підготовці фундаментального видання « Всесвітньої історії» вирішили «взяти за точку відліку нової та новітньої історії не Жовтневу революцію, а Першу світову війну». З того часу подібна ідея набула поширення. Відповідно при розгляді подій російської революції їх почали тісно інтегрувати з подіями війни, фактично часто розглядаючи їх як єдине ціле. Наприклад, французький історик Н.Верт при написанні історії радянської держави в розділі, який назвав «Від війни до революції (1914-1917)» розглядає перебіг подій 1917 р. включно аж до взяття влади більшовиками. Таким чином він підкреслює не стільки взаємозв’язок цих подій з історією війни, скільки їх органічну цілісність. Згаданий вище Вада Харукі вважає, що вибух революції був «реакцією народу Росії на світову війну Така зворотня реакція означала, з одного боку, критику, а з іншого – пристосування. В цьому сенсі можна вважати російську революцію продуктом ери світових війн. У той же час держава, створена революцією, стала фактором ери світової війни».

Ідея тісного поєднання війни і революції стала особливо привабливою для істориків в останній час. Принаймні вона перебувала в центрі уваги учасників міжнародного наукового колоквіуму «Росія і Перша світова війна», на матеріали якого ми зробили чимало посилань у цьому розділі. Так, американський історик П.Голдквіст вважає, що доцільніше говорити про один процес «всеросійського потопу» 1914-1921 рр., ніж розбивати його на два окремих етапи: війни (1914-1917) і революції (1917-1921). Подібна інтерпретація хоч не є беззаперечною, проте дозволяє подивитись дещо масштабніше на цілий шерег політичних, соціальних, воєнних процесів, не розділяючи їх на воєнні і революційні, бо швидше за все це одні й ті ж процеси, які спочатку розвивалися приховано, а згодом вийшли на поверхню життя. Так, скажімо було з українським національно-визвольним рухом, вибух якого навесні 1917 р. не має задовільного пояснення, коли не брати до уваги ті обставини, на які звернув увагу М. фон Гаген.

Подібні методологічні підказки світової історіографії прижилися на українському науковому ґрунті. Вперше вони туди потрапили після перекладу українською мовою книги О.Субтельного «Україна. Історія» 1991 р. В ній є окремий підрозділ «Війна і революція». Більш розгорнуто ця ідея представлена в нарисах Я.Грицака, який хронологічно і тематично події війни і революції об’єднав у розділі «У вогні війни і революції». Цим же шляхом пішли автори львівського видання «Історії України» (Львів, 1996). Автор розділу «Визвольні змагання» М.Литвин визначає їх хронологічні рамки 1914-1920 рр. В «Історії Центрально-Східної Європи» (за ред. Л.Зашкільняка) є розділ «Народи Центрально-Східної Європи в Першій світовій війні» до якого входить параграф «Російська імперія в роки війни і революції» (автор С.Віднянський). В цьому параграфі ми вже практично не зустрічаємо розділу подій на суто воєнні і революційні, вони подаються як єдиний історичний процес».

Загалом тема Першої світової війни залишається недостатньо вивченою в українській історіографії, хоча за останні роки дослідники все частіше звертають увагу на формування українських військових підрозділів доби світової війни, насамперед українських січових стрільців, відтворюють драматичні перипетії російського окупаційного режиму в Східній Галичині, пишуть про перебування українців-полонених в Австро-Угорщині та Німеччині, агітаційно-пропагандистську роботу серед них Союзу визволення України. В зв’язку з цим реанімовано і повернуто до активного наукового використання цілий пласт переважно мемуарної і дослідницької літератури, створеної у 20-х та 30-х роках в Східній Галичині та на еміграції. З іншого боку, подібний прийом інтерпретації Української революції дозволяє суттєво розширити її панораму, вивести її за межі суто революції в Росії, вписати в контекст подій Центрально-Східної Європи і навіть у світовий контекст.