Історіографія ключових проблем історії Київської Русі

Давньоруська проблематика є однією з ключових в українській історіографії. Досить поважне місце вона посідає також і в російській та європейській історичних літературах. Серед українських істориків найперше варто назвати праці Д.Бантиш-Каменського, М.Максимовича, М.Костомарова, В.Антоновича. М.Грушевського, М.Брайчевського, П.Толочка, М.Котляра та інших.

Найбільший вклад у дослідження зазначеної проблематики в російській історіографії внесли В.Татищев, М.Карамзін, С.Соловйов, В.Ключевський, С.Юшков, А.Насонов, Б.Греков, М.Тихомиров, Б.Рибаков, В.Пашуто, І.Фроянов, В.Янін, А.Сахаров та інші.

Давньоруська проблематика викликає гостре зацікавлення і серед зарубіжних фахівців, з-під пера яких вийшло немало висококваліфікованих праць. Зокрема ця оцінка стосується наукового доробку Г.Вернадського, Е.Доннерта, Л.Мюллера, Д.Оболенського, Я.Пеленського, О.Пріцака, І.Шевченка, Ф.Дворнік, С.Френклін.

Одним з перших власну наукову інтерпретацію історії Давньої Русі у середині XVIII ст. представив В.Татищев у праці «История Российская». Праця В.Татищева містить у собі дуже багато поширених цитувань давньоруських літописів (Розкольницького, Єропкінського, Хрущовського, Чернігово-Сіверського та ін.), які згодом було втрачено. Через це вона являє собою не лише зразок для аналізу російської історіографії середини XVIII ст., а й у багатьох випадках слугує як історичне джерело. Щоправда, варто відзначити, що достовірність наведених вченим історичних джерел, а то й навіть сам факт їх автентичності, в нинішній історіографії ставиться частиною фахівців під сумнів (у сучасній українській історіографії найбільш послідовно заперечує достовірність наведених В.Татищевим відомостей О.Толочко). Але є й немало тих, хто цілком довіряє наведеним у праці джерельним відомостям (зокрема, переконливими апологетами В.Татищева в російській історіографії були М.Тихомиров, Б.Рибаков, А.Кузьмін та ін.). Концептуально погляди В.Татищева на Київську Русь як на єдину державу, що скріплювалася спільністю князівського роду, а пізніше через порушення принципу князівського старшинства цю єдність втратила, впавши в добу роздроблення та князівських усобиць, поділяли М.Карамзін – «История государства Росийского» (СПб., 1892), Д.Бантиш-Каменський – «История Малой России от водворения в ней словян до уничтожения гетьманства» (М., 1820), М.Погодін – «Исследования, замечания и лекции по русской истории» (М., 1850) та інші історики. Згідно з концепцією М.Карамзіна, Київська Русь втратила свою могутність і велич після смерті Ярослава Мудрого, із її дробленням на малі області. Наступних же триста років давньоруської історії являли собою процес її повної руйнації та занепаду. Погляди М.Карамзіна повною мірою поділяв його наступник М.Погодін, котрий створив добре відому концепцію великоросійської етнічної основи Київської Русі, що дуже скоро вийшла за рамки суто історіографічного дискурсу, перетворившись на інструмент ідеологічної та політичної боротьби. За Погодіним, у давньоруські часи на території Київщини та Середнього Подніпров’я проживали великороси. Лише після нашестя монголо-татар на Русь у 1240-х рр. вони перемістилися на північний схід, звільнивши територію Подніпров’я для заселення малоросів, котрі згодом прийшли сюди з Галичини, Поділля та Волині.

Проти висловлених М.Погодіним тверджень рішуче виступив М.Максимович, котрий у своїх філологічних листах відстоював тезу про відсутність будь-яких широкомасштабних етнічних переміщень давньоруського населення під час чи після навали орд Батия. М.Максимович також наголошував на тому, що «малоросійське та великоросійське наріччя... – рідні брати, сини однієї мови».

Ідею політичної єдності Русі в різноманітних її модифікаціях підтримували С.Соловйов, В.Ключевський, М.Костомаров. Так, наприклад, Соловйов у своїй праці «История России с древнейших времен» наголошував на єдності князівського роду, у спільному володінні якого перебувала Русь; Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств. Стосовно ж етнічного розвитку Русі останній вважав, що вона мала не одну, а дві головні руські народності, одна з яких сформувалася на основі південної групи слов’янських племен (полян, древлян, уличів, волинян, хорватів), а друга – північно-східної (кривичів, радимичів, в’ятичів).

Погляди Костомарова щодо етнічного розвитку Київської Русі знайшли свою еволюції в концепціях М.Грушевського, котрий у своїй праці «Схема «руської» історії і спроба раціонального укладу історії східного слов’янства», оприлюдненій в 1904 р., переконливо довів наукову неспроможність поглядів Погодіна. Зокрема, вчений наголошував на тому, що Київська держава була плодом діяльності українсько-руської народності, а Володимиро-Московська – другої, великоросійської. Загалом же М.Грушевський вніс великий вклад у дослідження історії Київської Русі. У своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» (т.1–3), опрацювавши широке коло писемних і археологічних, лінгвістичних джерел, представив панорамне полотно історичного розвитку Давньої Русі – його політичної, економічної та культурно-духовної складових. Як переломну віху в цьому процесі вчений розглядав 1169 р., тобто час оволодіння Києвом військами Андрія Боголюбського. Фінальним же акордом для Київської Русі, на думку М.Грушевського, була навала Батиєвих орд на Київ.

Концептуальні погляди Грушевського на історію Київської Русі викликали категоричне заперечення радянських істориків. З-поміж них у середині століття чи не найбільшим авторитетом користувалися праці Б.Грекова (зокрема його робота «Киевская Русь», що витримала декілька перевидань (1944, 1953), якого наприкінці життя, в 1950-х рр., напівофіційно було визнано главою радянської історичної науки. Учений пов’язував занепад Русі з економічним запустінням Середнього Подніпров’я, вважаючи, що вже з другої половини ХІІ ст. процес ослаблення Києва та натомість піднесення його конкурентів пішов настільки далеко, що він перестав бути стольним містом Русі.

Погляди Б.Грекова справили потужний вплив на розвиток радянської історіографії наступних часів. Щоправда, чимало ідей цього вченого були переглянуті його учнями та колегами. Зокрема, С.Юшков («Общественно-политический строй и право Киевского государства», М., 1949) та М.Тихомиров («Древнерусские города», М., 1956) не пов’язували настільки жорстко, як це робив Греков, процеси політичного занепаду Києва від економічного розвитку інших земель. А.Насонов («Русская земля» и образование территории Древнерусского государства», М., 1951) відстоював думку про те, що самостійність руських князівств не виключала певних елементів державної єдності.

Досить значним вкладом у дослідження проблематики Київської Русі стали праці В.Пашуто, Л.Черепніна, Д.Лихачова. Попри сучасну критику дещо заідеологізованих поглядів Б.Рибакова, його праці «Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ вв.» (М., 1982), «Язычество Древней Руси» (М., 1987) та інші становлять науковий інтерес і понині.

Проблематику південної частини Русі, на землях якої згодом постала Україна, успішно досліджували М.Брайчевський, П.Толочко, М.Котляр, О.Моця, О.Толочко та інші.