Марксизм і історія

Марксистська історична соціологія, як теоретичні підстава історичних студій, наприкінці ХІХ ст. зазнала суттєвих змін. Поширення Марксових поглядів на капіталізм зустріло прихильний прийом у багатьох європейських університетах, привернуло увагу солідних учених до його вчення про суспільство (наприклад В. Зомбарт, М. Вебер у Німеччині, А. Матьєз, Ж. Жорес у Франції, Д. Гобсон у Англії і т.д.). західна академічна інтелігенція сприйняла діалектико – соціологічні підходи марксизму, але заперечила «активістський» революційний бік доктрини, який схематично зв’язував оновлення суспільства з робітничим рухом і соціалістичною революцією.

Неокантіанський перелом у світобаченні зламу двох століть спонукав прихильників марксизму на Заході внести корективи у масове соціальне вчення – історичний матеріалізм. «Ревізія» Маркса спочатку зустріла гострий опір послідовників «ортодоксальної» доктрини, проте незабаром «ревізіонізм» теорії і практики марксизму та робітничого руху призвів до виникнення неомарксизму, який від 20-х років ХХ ст. перетворився у впливову течію суспільно – політичної думки на Заході.

Іншим чином склалася доля марксизму на Сході Європи – у Російській імперії. Тут марксизм проріс на теоретичному і практичному ґрунті демократичного народництва, яке у деспотичних умовах імперії набуло радикальних рис. Остання обставина зумовила появу російської версії марксизму – ленінізму, пов’язаної з іменем теоретика і практика більшовицької соціалістичної революції 1917 р. В.І. Ульянова (Леніна). Запропонована ним інтерпретація марксизму послужила підставою для формування офіційної ідейно – політичної доктрини – марксизму – ленінізму, - яка претендувала на «єдино вірне» трактування вчення Маркса. Ця доктрина у формі державної ідеології запанувала у сфері суспільної свідомості, в тому числі й історіографії, у створеному 1922 р. СРСР, а пізніше й у країнах Центрально – Східної Європи, що опинилися під контролем комуністичних партій після ІІ-ї світової війни.

Наприкінці ХІХ ст. позитивізм у історії зазнав критики не тільки з боку неокантіанців, але й зустрівся з запереченнями соціологів, які ставили питання про недостатність розгляду минулого з позицій «подієвої» історії, котра неминуче приводила до держави й видатних особистостей. У той же час набирали ваги суспільствознавчі дослідження соціологів, зокрема у Франції, де вони об’єдналися навколо Паризького соціологічного товариства і Міжнародного інституту соціології. З ними співпрацювали соціологи з інших країн. Розробляючи засади розуміння суспільних явищ, соціологи вважали свою науку теорією і методом для всіх інших наук, що вивчають людську діяльність, в тому числі історією. Різні суспільні науки ставали як би гілками соціології і досліджували колективні уявлення у їх конкретних формах – правовій, економічній, релігійній, історичній тощо. Представників інших дисциплін, - вважали соціологи, - повинна об’єднувати спільна точка зору на соціальні факти, загальний метод дослідження, критерії оцінки. Тільки такий підхід забезпечить науковість цих дисциплін, створить реальний грунт для досліджень.

Методологічні засади соціології були розроблені кількома вченими, серед яких слід згадати Габріеля Тарда (1843-1904). Одним з перших він намагався поєднати соціологію з філософією історії, підкреслюючи, що людські дії треба розглядати як колективні, оскільки законом психології людини є «наслідування» («книга «Закони наслідування», 1890). Уся соціальна активність людей полягає у «наслідуванні», а вивчення суспільства полягає у дослідженні соціальної психології.

Соціологічний вимір суспільства найповніший вираз знайшов у соціології французького вченого Еміля Дюркгейма (1858-1917) та його школи (М. Гране, С. Бугле, Ф. Сіміан, М. Мосс та ін.), яка згрунтавалася навколо періодичного збірника «Соціологічний щорічник» (1896). Дюркгейм віддав багато сил та енергії справі утвердження соціології серед університетських дисциплін. У багатьох працях він накреслив теоретичні підстави соціології, як науки про суспільство і закони його функціонування. При цьому він тісно пов’язував соціологію з історією, зазначаючи, що «соціологія у своїй більшій частині є різновидом просторової історії».

Будуючи теорію суспільства, Дюркгейм виходив з цілісного розуміння людської спільноти, у якій в процесі співжиття виникає нова якість – соціальне життя, що характеризується переважанням колективного над одиничним, соціуму над індивідуумом. Соціальне буття, соціальні процеси піддаються науковому вивченню, вони виявляються у суспільній свідомості і реалізуються у формі політичних, економічних, правових, релігійних та інших соціальних дій. Для розуміння суспільства, - підкреслював учений, - слід досліджувати не індивідуальні і неповторні явища, а масові соціальні процеси, в яких відбиваються та проявляються соціальні закономірності. Ці останні Дюркгейм представляв передусім, як закономірності колективної свідомості, але джерела ї формування вміщував у реальних взаєминах людей.

Виходячи з такого розуміння соціуму, французький соціолог робив висновок про можливість його наукового пізнання. Воно полягає в опосередкованому вивченні законів суспільної свідомості, які проявляються у різних формах соціальної поведінки. Важливого значення вчений надавав науковому поясненню соціальних фактів, для якого він застосовував переважно два способи аналізу: причинно – наслідковий і структурно – функціональний. Саме вони, на думку вченого, дозволяли уникнути описовості і отримати об’єктивні знання. Крім того, з’являлася можливість застосування статистики і математичних методів до аналізу масових соціальних процесів.

Соціологічна теорія Дюркгейма і його школи здобула високий науковий авторитет у світі, вплинула на теорію і практику суспільствознавчих та гуманітарних досліджень. У теоретичному плані вона запліднила чимало напрямків сучасної соціології. Разом з марксизмом соціологія Дюркгейма склала теоретичний фундамент сучасного соціологічного підходу до розуміння людини у світі. Для історіографії її значення було дуже помітним, оскільки вона спричинила народження нового способу бачення і дослідження історичних явищ, що знаменував перехід від т.зв. традиційної (подієвої) історіографії до нової «модерністської», підставою якої було вивчення масових процесів. Цей перехід на Заході нерозривно пов'язаний з французькою історичного школу, яка отримала своєрідну назву «Школа «Анналів».

Школа анналів – науковий напрямок в історичній науці, один з провідних дослідницьких напрямів у сучасній історичній науці, який виник у Франції та групувався навколо заснованого Марком Блоком і Люсьєном Февром журналу, що виходив під назвою «Аннали» (1929 – 1939), «Аннали соціальної та економічної історії» (Annales d'histoire, économique et sociale)(1939-41), «Аннали соціальної історії» (Annales. Economies, sociétés, civilizations) (1941 – 1945), неперіодичні «Збірники соціальної історії»; «Анали. Економіка. Суспільство» (1945 – 1994); з 1994 «Аннали. Історія, соціальні науки».

Ідеї представників школи «Анналів», що виникла у кінця 20-х рр. ХХ ст. називають «Новою історичною наукою». Прихильники школи «Анналів» наполягали на заміні класичної «історії-оповідання» «історією-проблемою». Це була така спроба відтворити «тотальну» історію, тобто історію, що описує всі існуючі в суспільстві зв'язки – економічні, соціальні, культурні тощо. Неодмінним в усіх поколіннях істориків школи «Анналів» у дослідженні історичного процесу є вивчення людини..

Головною парадигмою для істориків-анналістів булла постановка певної проблеми, яка повинна досліджуватись всебічно, з допомогою різних методів і наук заглиблюючись, у всі сторони життя, не концентруючи свою увагу тільки на історії героїв. Особливістю школи анналів є відсутність догматизації форм і методів історичного пізнання, заклик до творчої розкутості в осмисленні історичного процесу. Під впливом школи анналів сформувалися такі напрями історичних досліджень, як «нова наукова історія», «нова економічна історія», «нова соціальна історія», кліометрія, «психоісторія», мікроісторія, неомарксистська історія, нарративістика та постмодернізм в історичній науці. Ще однією особливою рисою анналістів стало застереження проти анахронізації джерел, тобто проектування на минуле способів мислення та світосприйняття самого історика – людини ХХ ст. Історик повинен проникнутись минулим, подивитись на нього очима тогочасної людини.

Перше покоління школи анналів (з кінця 20-х до середини 40-х рр., від заснування журналу до смерті Л. Февра;): Марк Блок і Люсьєн Февр ініціювали становлення нових напрямів історичних досліджень – широке запровадження категорії ментальність. Історики закликали ліквідувати розрив, що склався між успіхами точних наук і відставанням історії, і звертали увагу на необхідність розширити історичну проблематику за рахунок звернення до історії господарства, економіки, техніки, знарядь праці тощо.

Люсьєн Февр значну увагу приділяв історико-економічному аналізові, вивчаючи взаємозв’язок між географічними та соціальними факторами розвитку людства. В 1973 р. вперше, а в 1986 р. повторно вийшов російський переклад книги Марка Блока «Апологія історії» з включеними до неї розділами з його праці «Феодального суспільство». А.Гуревич дав детальний аналіз загальносвітоглядних поглядів М. Блока, особливо його методи дослідження соціально-економічних відносин у французькому селі з найдавніших часів до нових і в цілому високо оцінив його висновки про сутність феодалізму. Особливу увагу він звернув на проблеми соціально-історичної психології, їх постановку та розробку М.Блоком, Л.Февром та їх послідовниками – представниками «нової історичної науки» у Франції. Необхідно відзначити нове розуміння соціальної історії М.Блоком, проблему зв’язку ментальності та культури у Л.Февра.

Головною парадигмою для істориків-анналістів була постановка певної проблеми, яка повинна досліджуватись всебічно, з допомогою різних методів і наук заглиблюючись, у всі сторони життя, не концентруючи свою увагу тільки на історії героїв.

Щодо «глобальної історії», то школа «Анналів» формувалась перш за все на основі цієї концепції, від якої почали відходити тільки представники третього покоління.

М. Блок і Л. Февр своєю боротьбою з позитивізмом розчистили шлях наступним поколінням істориків-анналістів. Нові покоління анналістів, дещо відмінні у своїй методології та сферах досліджень, Але концептуально дотримуються тих канонів що розробили М. Блок і Л. Февр, внісши, додавши, і щось своє.

Друге покоління школи анналів (кульмінаційний період розвитку в 1946 – 1969 рр. – період домінування поглядів Ф. Броделя;) відзначалося прагненням створити глобальну історію. В післявоєнний період значно розширилась географія досліджень істориків-анналістів. У своїй праці Ф. Бродель вийшов далеко за межі Європи, це було спричинено тим, що вузькі географічні рамки не дозволяли виявити і прослідкувати такі явища, як наприклад, міграція, рівні економічного розвитку, розвиток техніки, поширення продуктів харчування та ін. Але на цьому поняття «глобальної історії» почало зникати, і поступово перевага стала надаватись локальним проблемам. Школа починає розвиватись у двох напрямках: по-перше, це інновації та розширення галузі досліджень, що висунули на перший план історичну антропології, яка змінила собою економічну історію; по друге, це переймання нового із-зовні, в основному в плані методології. Однією із найважливіших ланок у ланцюгу методологічних трансформацій стала зміна поглядів на історичні факти, вони почали відігравати роль не статичної частини якоїсь події, а відібраним істориком елементом якогось явища, основною характеристикою якого є приналежність до ряду таких же фактів.

Фернан Бродель запропонував так званий тотальний підхід до історії. Найбільшого розвитку глобальна історія набула у працях Ф. Броделя. Він розробив уявлення про тернарну систему «культура – соціум – економіка», що дало змогу вдало поєднати формаційну та цивілізаційну теорії, структурував історичний час на довготривалий – історія цивілізацій), середньотривалий – в межах соціально-економчної формації, та короткотривалий – час політичної історії, що дало можливість залучати до аналізу як історію подій, так і біографістику. В цей час школа «Анналів» в сенсі перекладацької роботи та видання праць чи статей анналістів знаходилася в порівняно привілейованому становищі в радянській історичній науці.

Третє покоління школи анналів (З 1969 до 80-х рр. – період так званих оновлених «Анналів»): (Е.Лє Руа Ладюрі, Ф.Фюре, П.Шоню, Жорж Дюбі, Жак Ле Гофф. Вони вирізняється виявляли особливий інтерес до питання колективної та індивідуальної свідомості в історії, що пов’язано з тогочасним впливом антропологічного структуралізму та постмодернізму в історичній науці. Третім покоління анналістів більша увага почала приділятись нематеріальній сфері, яка так само надавалась окремим аспектам життя людини. Це історія кохання, ставлення до смерті, хвороб та інших психологічних умов життя. Досить велика увага почала надаватись фольклору та свідомості людей. Щодо вищезгаданої історичної антропології, що стала основним методологічним підходом до історії, то головним об’єктом дослідження є людина, зокрема її історичні та етнічні типи, а не окремі історичні події та процеси. Для історичної антропології властиве цілісне розуміння суспільства як єдності економічної структури, соціальної організації та культури, тобто «всієї сукупності соціальних відносин». «Анналісти почали дивитись на минуле очима етнологів, разом з тим залишаючись істориками.

В 1989 р. в радянській історичній науці сталася багато в чому виключна подія. 3-6 жовтня цього року в Москві відбулася конференція «Школа «Анналів» вчора і сьогодні», присвячена 60-й річниці цієї школи. На ній, окрім радянських істориків, були присутні зарубіжні вченні: Ж.Ле Гофф, Р. Шартьє, Ж.Ревель, Н.Земон-Девіс тощо. Серед іншого на цій конференції була детально розглянута проблема методології вивчення ментальності.

Четверте покоління школи анналів сформувалося у 90-х роках ХХ ст., коли серед істориків школи розгорнулася широка дискусія про подальші напрями роботи. В 90-ті рр. ХХ ст. французька історіографія увійшла в досить складному становищі. Попередня критика школи „Анналів” звела нанівець лідерство останньої, натомість посилилися занепадницькі тенденції та зневіра в когнітивну можливість історії. Серед філософських напрямків, які найбільше вплинули на формування французької історіографії 90-х рр. були постмодернізм (постструктуралізм) та так званий «лінгвістичний поворот». «Лінгвістичний поворот», або ширше вивчення всіх форм опосередкування між істориками та їх об’єктами дослідження, торкнувся всіх областей «нової історії». Історики змінили свої уявлення про співвідношення між текстом і контекстом, матеріальною і символічною реальністю, сучасним і минулим. В ході цієї дискусії А.Буро, Роже Шарт’є та інші висунули ідею так званої спеціальної історії ментальностей. Вона досліджує вплив колективної свідомості на індивідуальну. Одночасно наголошується на необхідності повернення до моделі «глобальної історії» Ф.Броделя.

Анналівська традиція Школи вищих досліджень соціальних наук втілює себе не так в методологічних принципах написання робіт, як в практиці організації дослідницької роботи. Але в цьому сенсі варто говорити не про відродження, а про тяглість традиції, які фактично ніколи і не переривалися. В кінці ХХ – ХХІ ст. ці традиції лише вийшли на новий етап свого розвитку, що дає підстави говорити про початок ери спільних досліджень в руслі, школи «Анналів» четвертого покоління.

У наші дні Школа вищих досліджень соціальних наук – EHESS (L’ école des hautes ètudes en sciences sociales) залишається одним з провідних науково-дослідних інститутів Франції. Нині Школа – це державна публічно-правова установа наукового, культурного і професійного характеру. Своє завдання вона вбачає в науково-дослідній роботі в галузі соціальних наук, а також в освітньо-викладацькій діяльності. Школа має свої відділення в Парижі, Марселі, Тулузі та Ліоні. Внутрішня структура даної установи обумовлена декретом від 12 квітня 1985 р. Очолює Школу президент, який обирається асамблеєю викладачів. В роботі йому допомагають Бюро та директор розвитку наукової роботи. Донедавна президентом був відомий французький історик Жак Ревель (Jacques Revel), зараз ці повноваження виконує Даніель Хервіу-Леге (Danièle Hervieu Lèger), соціолог за освітою. Окрім цього при Школі діє асамблея викладачів, наукова рада (27 членів) та адміністративна рада (39 членів).

Високий науково-дослідницький потенціал Школи робить її привабливою для багатьох іноземців, бажаючих здобути якісну освіту чи науковий ступінь, у тому числі в галузі історії. Серед загальної кількості студентів Школи – 2500 осіб, 47% становлять іноземні громадяни.

Надзвичайно активна політика співробітництва має наслідком підвищення наукового рівня захищених дисертацій, розширення та інтернаціоналізацію їх джерельної бази. Наприклад, 42% докторських дисертацій за спеціальністю „історія і цивілізації” стосуються тем, що потребують консультації в зарубіжних архівах чи іноземних дослідженнях. Ця цифра сягає 73% за спеціальністю „соціальна антропологія та етнологія”.

Загалом, міжінституційне та міжнародне співробітництво, що його практикує Школа, відображаючи загальні світові тенденції наукової глобалізації, має на меті сприяння перш за все науково-дослідній діяльності, яка є пріоритетною функцією Школи вищих досліджень соціальних наук.

Важливою складовою діяльності Школи виступає навчання. Працівники цього закладу займаються викладанням основних методів дослідження та його результатів у соціальних науках. Формою викладу навчальної програми є семінари чи курси, які ведуть певні викладачі, в їх основі лежать їх власні наукові вподобання чи напрямки дослідницької діяльності, а також результати роботи груп, якими вони можуть керувати. Семінари доповнюються читанням окремих лекцій, зокрема й запрошеними викладачами.

Центр історичних досліджень (Centre de recherches historiques - CRH) залишається найпотужнішою установою вивчення історії в межах Школи. На даному етапі формуються чотири основні напрямки досліджень Центру, в межах кожного з них працює декілька дослідницьких груп. Перший такий напрямок може бути визначений як „простір і населення”, ним займаються Лабораторія демографічної історії (соціальна стратифікація і мобільність Франції ХІХ-ХХ ст., методи аналізу та обробки просторових даних), „Простір і територія, історія і соціальні науки”, „Середньовічна археологія, група дослідження шато Вінсен і його околиць”, „Переміщення та зв’язки між поколіннями (Франція 1800-1950)”, Група середньовічної археології тощо. Історія економіки, праці, техніки та підприємств включає „Критику історичної економіки”, Групу порівняльної соціальної історії: Франція і Німеччина (ХІХ-ХХ ст.), Центр Франсуа Сіміана, Групу досліджень історії вірменського народу, „Індустрія та наймані робітники автомобілебудування”, Групу досліджень економічної історії сіл. Шість дослідницьких груп формують напрям „історія релігійного і культурного досвіду”: історичної антропології середньовічного Заходу; схоластичної антропології; міждисциплінарних досліджень історії літератури; досліджень релігійних місій іберійців модерного часу (ХVІ-ХVІІІ ст.); „Порівняльна історія побажань”; „Епістолярна практика”. Нарешті останній напрямок „соціокультурна історія політики” представлений Групою дослідження сучасного інтелектуального життя. Групою історії жінок, „Соціополітична історія європейських еліт при старому режимі”, „Влада та знання середньовічної Іспанії”, Група іспанських студій тощо. На характеристиці деяких дослідницьких груп ми зупинимося нижче.

Роже Шартьє – всесвітньо відомий історик писемної культури ХV-ХVІІІ ст. У Школі проводить семінари „Соціоісторія культурних практик ХVІ-ХVІІІ ст.” та „Проблеми культурної історії”. Р. Шартьє є автором значної кількості праць з історії книги, книжкової культури, читацьких та писемних практик. Його праці перекладені всіма європейськими мовами, а також японською, корейською, російською тощо.

Головне завдання дослідника полягає в тому, щоб показати, яким саме чином суб’єктивні уявлення, думки, здібності, інтенції індивідів включаються та діють в просторі можливостей, що обмежуються об’єктивними, створеними попередньою практикою культурною практикою колективними структурами, відчуваючи на собі постійний їх вплив. Це складне взаємопідпорядкування описується аналогічним за змістом поняттям – „репрезентації”, що дозволяє артикулювати «три реєстри реальності»:

1. колективні уявлення – ментальності, які організують схеми сприйняття індивідами «соціального світу»;

2. символічні уявлення - форми презентації, демонстрації, нав’язування суспільству свого соціального положення чи політичної могутності.

3. соціально-політичний статус – закріплений за представником-репрезентантом (конкретним чи абстрактним, індивідуальним чи колективним), утверджений в конкурентній боротьбі і визнаний суспільством.

В такий інтерпретації, наприклад, соціально-класові конфлікти перетворюються у «боротьбу репрезентації», а динаміка всіх соціальних процесів - це постійна конкуренція «репрезентативних стратегій».

Культурна історія відмовляється від жорсткого протиставлення народної та елітарної культури, виробництва і споживання, створення і засвоєння культурних смислів і цінностей, підкреслюючи активний, продуктивний характер останнього¹.

Інший співробітник Центру, який заслуговує на особливу увагу, – Жак Ревель. Історик, колишній президент Школи, серед тем його досліджень – соціальна і культурна історія Європи ХVІ-ХІХ ст. та історіографія ХІХ-ХХ ст. Він викладач семінарів „Соціальна історія культурних моделей. Проблеми сучасної історіографії” та „Політичні звичаї минулого”. Автор чисельних праць та керівник дисертаційних досліджень здобувачів з усієї Європи. Окрім іншого Жак Ревель активно пропагує методику спільних досліджень. Він редактор чисельних колективних праць. Серед останніх таких проектів назвемо «Політичні звичаї минулого» (за редакцією Ж. Ревеля, Ф. Артога, 2001).

Арлет Фарж – відома жінка-історик, науковий співробітник Національного центру наукових досліджень, керівник Групи історії жінок. Вона цікавиться масовою поведінкою (натовп, суспільна думка, сім’я, чутливість) та ідентифікацією у ХVІІІ ст., а також історією стосунків між чоловіками та жінками, механізмами творення історії. Співпрацювала з М. Фуко в проектах видання архівів Бастилії, які стосувалися вбивці П’єра Рів’єра та інших „безславних людей”.

Група історичної антропології середньовічного Заходу (Groupe d’anthropologie historique de l’Occident médiéval - GAHOM). Незмінним керівником групи аж до свого самоусунення в 1992 р. був один з найвідоміших французьких істориків Жак Лє Гофф. Нині GAHOM очолює не менш відомий сучасний історик Жан-Клод Шмітт (J.-C. Schmitt). Відносно невеликий колектив (всього 15 осіб) зосереджує в собі славетні імена істориків-медієвістів: окрім вже згадуваного Ж.-К. Шмітта, це Жером Баше (J. Baschet), Ален Буро (A. Boureau), Філіпп Моріс (Philippe Maurice), Шарль де Мірамо (C. de Miramon), Ерік Палаззо (E. Palazzo) та інші.

Постановка проблеми ментальності вимагала нових джерел, особливо зважаючи на специфіку періоду – середньовіччя, яке залишило по собі порівняно незначну кількість писемних пам’яток. З метою організації джерельної бази GAHOM впорядковує собі спеціальні бібліотеки та банки даних: з 1978 р. це, наприклад, Exempla (середньовічна література), з 1983 р. середньовічні зображальні джерела, з 2005 р. порівняльна історія німецьких міст кінця середньовіччя. Зокрема, база іконографічних даних нараховує близько 12 тис. слайдів-діапозитивів, доступних для дослідження.

За більш ніж 80 річну історію відбулась велика кількість змін у поглядах істориків анналістів, як на концепцію історії так і на методологію дослідження. Змінювались сфери вивчення історії – від матеріальної до духовної, предмет – від глобальної історії до фрагментарної, але незмінним об’єктом завжди залишалось життя людини.