Історико – соціологічні теорії початку хх ст.

Критика філософсько – пізнавальних основ позитивізму покликала до життя спроби вчених різних країн модернізувати теоретичні засади історичних досліджень. Соціологічний підхід залишався більш привабливим для багатьох істориків. Вони намагалися розглядати історичний розвиток у річищі соціальних процесів – еволюції соціальних чи етнічних спільнот. Цьому сприяло зростання національних і антиколоніальних рухів у світі в цілому й Центральній та Східній Європі зокрема. Увага до генези націй й національних рухів, соціальної боротьби спричинила появу декількох оригінальних методологічних концепцій.

Німецька класична філософія вчинила помітний вплив на творчість відомого чеського філософа, історика і політика Томаша Гарріка Масарика (1850-19937). Цей знаний вчений і активний політик чималою мірою спричинив ознайомлення світової громадськості з визвольними прагненнями поневолених слов’янських народів на початку ХХ ст. у численних філософських та історичних творах, публіцистиці він розвивав ідею втілення у життя абстрактного ідеалу гуманності. Свої історико – філософські погляди вчений виклав у працях «Чеське питання» (1895), «Ян Гус» (1896), «Ідеали гуманності» (1899) та ін.

Масарик дотримувався думки, що історичний процес є поступовою і неухильною реалізацією ідеї гуманності – утвердження у суспільстві принципів вільного духовного розвитку особи. Ідея гуманності – утвердження у суспільстві принципів вільного духовного розвитку особи. Ідея гуманності втілюється через націю, яка є спільнотою, що відрізняється від інших спільнот мовними, культурними, господарськими, правовими та іншими соціальними рисами. Кожна нація розвивається, проходить певні стадії, що характеризуються наближенням національної свідомості до ідеалу гуманності. Оптимальним варіантом розвитку нації є держава, хоча вона виступає не як ціль, а лише як засіб досягнення гуманності. Культурно – духовне життя нації у концепції Масарика представляється більш важливим, ніж інші сфери діяльності, оскільки духовність визначає усі інші прояви людської активності.

Усі суспільно – політичні доктрини, починаючи від нового часу, - твердив Масарик, - відбивають прагнення людства до «людяності». Рушійною силою культурно – духовного розвитку вчений вважав суперечність між індивідуалізмом і колективізмом, між особою і соціумом. Подолання цієї суперечності можливе тільки з допомогою встановлення гармонії почуттів і розуму кожної людини; воно може відбутися, якщо запанує новочасна «релігія гуманності», заснована на любові до ближнього, буденній творчій праці і всебічній освіті.

Під впливом позитивізму, німецької історіософії Л. Ранке і неокантіанства побудував власну теорію румунський історик Александру Ксенопол (1847-1920). Його методологічні праці, опубліковані на різних мовах, здобули визнання серед наукової громадськості («Основні принципи історії», 1899, «Теорія історії», 1908). Методологія Ксенопола поєднувала ідеї позитивізму з неокантіанською гносеологією. Явища соціального життя він розглядав як продукт ідей; завдання історика бачив у тому, щоб виявити провідні ідеї, які є панівними у кожну конкретну епоху. Не визнаючи законів історії, румунський вчений постулював «тенденції» розвитку, котрі піддаються визначенню. Історію творять народні маси, але ними керують освічені привілейовані верстви, спроможні «усвідомити» головні ідейні віяння своєї епохи. Натомість, пізнання минулого він мислив як процес конструювання «історичних серій» фактів, які у підсумку дають узагальнений образ явища.

Цікаві спостереження методологічного плану залишив знаний польський історик, дослідник європейського середньовіччя й українсько – польських взаємин, довголітній глава польських істориків Марцелій Гандельсман (1882-1945). На початку 20-х років ХХ ст. вийшов друком його методологічний посібник «Історика» (1921), який понад пів віку слугував добрим порадником у підготовці кадрів істориків. Автор зробив спробу синтезувати провідні теоретичні ідеї історії, зберігши науковий характер самої науки. У історіософії він дотримувався модних на той час поглядів про двоїстість природи людини, яка представляється єдністю фізичного і психічного. При цьому природно – географічний і соціальний чинять вплив на психічний стан людини і суспільства.

Вчений ставив різку і нездоланну межу між зовнішнім світом і проявами людської активності в ньому, з одного боку, і внутрішнім духовним світом особистості, з другого. Це розмежування визначило зміст його методу пізнання, який сам автор називав «соціо – психологічним». Згідно нього, дослідник спроможний вивчити тільки «зовнішній» бік людської діяльності – об’єктивні наслідки, в той час як «внутрішній» світ людини не підвладний науковому пізнанню, а виключно «індивідуалізованому» розумінню. У підсумку Гандельсман намагався поєднати соціологізм і неокантіанство, пропонуючи для історії дуалістичний метод наукового дослідження і психологічного розуміння.

Оригінальні ідеї у розвиток теоретичної історії внесла «російська історична школа», пов’язана з іменами добре знаних у Європі дослідників М.М. Ковалевського, І.В. Лучицького, П.Г. Виноградова, В.І. Гер'є, М.І. Кареєва та інших. Розвиваючи позитивістську систему поглядів, російські історики під впливом марксизму робили наголос на «соціологічному мисленні», широкому залученні соціології до історичної науки. Соціологія повинна давати закони, а історія – матеріал для їхнього формулювання. Таким чином, історія і соціологія нерозривно пов’язані між собою.