Позитивізм

На відміну від великих філософів-ідеалістів доби Романтизму, занурених в осмислення метафізичних сутностей, мислителі-позитивісти спрямовують увагу на те, що можна пізнати через факти й самі лиш факти – «позитивно» (від лат. positivus – доведений, перевірений чуттєвим досвідом). Неабияку роль у цьому відіграло чергове піднесення власне в середині – другій половині ХІХ ст. природних наук, передусім біології та хімії, що спиралися на знання, здобуте «через факти», емпірично. Зокрема, величезну роль в утвердженні поваги до такого знання зіграла видана 1859 р. знаменита праця Чарлза Дарвіна «Про походження видів», де було вперше простежено еволюцію тваринного світу на підставі порівняння «природного відбору» із зусиллями селекціонерів – відбору, здійснюваного шляхом пристосування найсильніших особин до обставин життя.

Першим речником нової течії був вихованець паризької Політехнічної школи, математик і філософ Оґюст Конт (1798–1857), автор таких праць, як «Курс позитивної філософії» в 6 томах, 1830–1842 рр., «Роздуми про позитивний дух»(1844 р.), «Система позитивної політики» (1851–1854 рр.). Завдання науки не обмежується реєстрацією фактів: факти – це тільки матеріал для пошуку сталих зв’язків між ними, себто для встановлення законів, що керують розрізненими фактами. Закони розвитку окремих суспільств як соціальних систем Конт називав «соціальною динамікою», а «великий основний закон», який зумовлює загальну зміну систем, він убачав, як і колись просвітники, у прогресі людського розуму через накопичення знань, що має привести до появи гармонійного, раціонально облаштованого суспільства. Що ж до історії, то її, на думку Конта. в справжньому науковому сенсі ще просто не існує, бо історики досі нагромаджували ізольовані факти, але не ставили за мету «пошук законів, котрі керують розвитком людства».

Прогресистський акцент Контової філософської системи дістав завершення в еволюційній теорії англійського публіциста, інженера, філософа й соціолога Герберта Спенсера (1820 – 1903), зіпертій на ідеї так званого соціального дарвінізму. В низці праць, об’єднаних спільним гаслом «система синтетичної філософії» і видних протягом 1862–1896 рр., Спенсер обґрунтував думку про те, що всесвіт, зокрема людина, розвивається на засадах природного відбору від стану не окресленого, хаотичного, до зв’язнішого, диференційованішого та впорядкованішого, і що ця безупинна еволюція є всеосяжним світовим законом, якому підпорядковано все – від сонячних систем і неживої природи до органічного світу й людських культур, суспільств, держав. Поза законами природи, за Спенсером, немає інших законів: той самий принцип природного відбору, що зумовлює зміни тваринного світу та неживої природи, спричинив еволюцію людського суспільства від доби войовничого варварства до періоду індустріалізації та чіткого росподілу соціально-економічних функцій.

Спираючись на запозичену з позитивістської філософської доктрини віру у всемогутність «позитивного» знання, що його здобувають завдяки фіксації конкретних «фактів», історики впали у крайнощі збирання й детальної перевірки інформації (нагромаджений від половини ХVІІ ст. досвід аналізу джерел, або так званий «критичний метод», став тут у великій пригоді).Критичне опрацювання документів сприймалося як гарантія неупередженості й об’єктивності науковця. За висловом одного з найвідоміших метрів позитивістської історіографії Шарля-Віктора Лянглуа, «вірити чи не вірити – це справа Бога», тоді як обов’язок історика – строго описувати факти. Робити це належало в жорстокій хронологічній послідовності, й отут на допомогу позитивістам приходив «учитель Європи» Леопольд фон Ранке, який вимагав описувати події лише в їх єдності та по черговості розгортання.

Один з найвідоміших метрів позитивістської історіографії, видатний англійський історик Генрі Томас Бокл (1821 – 1862) у своїй двотомній праці («Історія цивілізації в Англії, Франції, Іспанії і Шотландії», 1857 – 1861 рр.), декларуючи солідарність із «позитивною філософією» Конта, вельми категорично кваліфікує це як доконечний принцип роботи історика:

Завдання історика…– показати, що рух народів відбувається

цілком закономірно та, як усякий інший розвиток, залежить

винятково від того, що йому передувало.

Одним із найпомітніших прибічників соціально-історичного детермінізму був авторитетний історик консервативних переконань Іполіт Адольф Тен (1828 – 1893), автор п’ятитомної праці «Початки сучасної Франції» (1875 –1893 рр.) де, зокрема, він переосмислював романтичну концепцію Великої Французької революції. В очах позитивіста й консерватора Тена вона втрачала ореол пориву до свободи – навпаки, відштовхуючись від «фактів», історик виопуклював насильство, терор і некеровану агресію революціонерів, називаючи їх «покидьками всіх класів, звірами й злочинцями». Відомому постулатові Тена («Коли зібрано факти – шукаємо причини») суголосні погляди одного з чільних французьких позитивістів, Нюма Делі Фюстеля де Кулянжа (1830 –1889), автора, серед іншого, монументальної «Історії політичних інституцій старої Франції» в 6 томах (1874 –1892 рр.). На переконання Фюстеля де Кюлянжа, «найліпшим поміж істориків є історик, який тримається найближче до текстів, який їх інтерпретує най безсторонніше, який пише й думає лише згідно з ними».

Соціологічна історія Макса Вебера

Неокантіанський «виклик» вдарив по слабких місцях позитивізму і марксистської соціології. Проте й неокантіанці припускалися однобічності у ставленні до реального історичного процесу, суб'єктивізуючи не лише пізнання, але й об’єктивний світ. Тому фахові історики «відвернулися» від теоретичних побудов і практикували історію у позитивістському дусі. Бурхливий розвиток соціології чинив більший впив на цехове ремесло істориків.

Уже на початку ХХ ст. теоретико – пізнавальні проблеми, поставлені неокантіанцями на ґрунті історії, спробував розв’язати відомий німецький історик і соціолог Макс Вебер (1864-1920). Як науковець, Вебер сформувався у Гейдельберзькому університеті під впливом німецької «історичної школи права» (Г. Шмоллер, В. Рошер та ін.). перші праці присвятив вивченню історії державно – правових інститутів та їхнього впливу на аграрні й торгівельні відносини у давньому Римі й середньовічній Європі. У них він накреслив перші обриси «емпіричної соціології», яка пов’язувалася з історією. Вихідними ідеями для них послужили праці неокантіанців та їхні думки про унікальність історичних явищ та їхню культурну наповненість. Але індивідуалізуючий метод здався йому недостатнім.

На початку ХХ ст. Вебер опублікував твори, в яких виклав власні теорію і метод – «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905), «Господарська етика світових релігій» (1919) та ін. Повторюючи Ріккерта, Вебер запропонував вивчати не світ переживань історика, а логіку утворення тих понять, якими він оперує. Поняття є тим чинником, який перетворює суб’єктивний світ історика у об’єктивний світ історичної науки. Далі Вебер «попрощався» з Ріккертом і постулював створення істориком у процесі пізнання «ідеальних типів» - ідеальних понятійно – логічних конструкцій, які ґрунтуються на узагальненні емпіричного матеріалу історичних документів. «Ідеальні типи» (фактично теорії) Вебера можна вважати ідеальною пізнавальною моделлю, яка використовується й у природничих науках. Сам автор підкреслював, що розумові конструкції властиві усім наукам, і у конкретній історії вони « так само мало зустрічаються в реальності, як фізичні реакції, котрі вираховані тільки при допущенні абсолютно порожнього простору». Поняття «економічний обмін», «ремесло», «церква» тощо є лише ідеально – типічними конструкціями, які використовуються як засіб для опису і зображення неповторних історичних явищ. Великою помилкою було би ототожнювати ці розумові конструкції з самою історичною реальністю.

Поряд з тим, німецький вчений докладно обґрунтував механізм виникнення феномену історичного соціального явища і його об’єктивізації: кожне людське діяння виступає спочатку як ідея, намір, мета, які можуть бути реалізовані. Історику важливо встановити ці первісні наміри, тобто джерела їхнього виникнення. І тут важливо орієнтуватися не тільки на об’єктивні обставини життя, але й на стан свідомості. Для розуміння і пояснення історичних явищ потрібно насамперед встановити культурно – цільову мотивацію поведінку людей. Суспільство розвивається як взаємодія людей, що переслідують свої цілі – в такому визначенні Вебер повторював Маркса. Але далі він вважав, що джерела мотивації людей слід шукати не у соціально – економічних відносинах, а у культурному типі даного суспільства, який включає поряд з соціальними та економічними також етнічні, релігійні, звичаєві, громадські, групові та інші інтереси. Встановлюючи ці інтереси, дослідник завжди абстрагується від їхньої багатоманітності, надаючи перевагу тим чи іншим. Тому й отримуваний образ минулого явища завжди є приблизним, ідеальним.

«Ідеальний тип» - це суспільство і соціальні явища через призму мотивації поведінки людей. Далі Вебер запроваджує категорію «раціоналізації» соціальної поведінки людей у суспільстві. Нею є виокремлення провідної тенденції соціальної діяльності, яка полягає у посиленні раціональності людських дій, що проявляється у способі господарювання, управлінні, політиці, науці, культурі тощо. Найвагомішим проявом раціональності є наука.

Вебер вважав, що у розвитку європейської цивілізації провідним чиновником, який забезпечив раціоналізацію, був протестантизм. Саме він створив світоглядні підстави здійснення раціонального способу виробництва й господарювання, поставивши в центр життя людей індивідуальний комерційний успіх. Протестантизм забезпечив формування того типу суспільства, який отримав назву «капіталізму», «індустріального суспільства», «суспільства споживання». Вебер не ідеалізував капіталізм, піддавав його гострій критиці, але вважав, що дальша раціоналізація дозволить вдосконалити це суспільство, будувати його на наукових засадах.

У концепції Вебера було багато спільного з історичною соціологією Маркса. Але він надавав перевагу науковому дослідженню культурного значення соціально – економічної структури суспільства, відкидав політичні прогнози Маркса, кваліфікуючи їх як утопічні. На думку сучасних теоретиків історії Веберу вдалося перевести марксистські постулати у більш широку теорію, вільну від матеріалістичної однобічності, і у такій формі історична соціологія Маркса запліднила західну історичну науку ХХ ст.

Заслугою Вебера була, зокрема, побудова нової соціологічної парадигми Істрії, яка спиралася на врахування, з одного боку, культурно – ціннісних параметрів людської соціальної діяльності, а з другого, - суб’єктивних конструктивних можливостей історика.

Наприкінці ХХ ст. західні соціологи та історики знову «відкрили» історичну соціологію Вебера. Його послідовники у Німеччині І. Вайс, К. Зайфарт, М. Шпрондель, В. Шлюх тер досліджують соціально – етичні коріння раціональності.