Світова історія триває згідно з внутрішньою закономірністю, це раціональний процес, раціональність якого не є раціональністю окремого предмета, а божественним Абсолютним Розумом.

Світовий Дух прокладає собі шлях до народів, народів чи індивідів приховано, виявляючи себе лише на найвищому щаблі – у мистецтві, релігії та, врешті, філософії, що здатна розшифрувати «ієрогліф Розуму, вмурований в історію людства». Конкретним же знаряддям цього слугують ті чи ті народи, які, почергово виходячи на світову арену, втілюють об’єктивним фазу розвитку Духу – державу, що Гегель розглядає не як довільний витвір індивідів, а як неминучу форму, якої досягає Світовий Дух у простуванні до «моральної свободи»: він «не тільки носиться над історією, як над водами, але діє в ній, становить її одинокий рушій». Отже, історію людства слід розуміти як цілісний процес «усвідомлення свободи», що реалізується у деяких народів і держав. Кожну цивілізацію у цьому процесі представляють її лідери, наділені місією духовного проводу: східну (де лише одна людина – деспот – користалася свободою); античну греко-римську (де свобідними були чимало людей, але не всі); християнсько-германську (де під впливом євангілійського Передання народи Європи усвідомили, що кожна людина має бути вільною у рамках правлінь, підпорядкованих законові). Усвідомлення ж народами вартостей свободи, за Гегелем, можливе тільки в рамках держави – певної ідеальної сутності, яка забезпечує узгодження приватних інтересів людини з інтересом спільним (таку державу Гегель називає «шляхом Бога у світ»). Тому народи, що не мали власної держави, не можуть мати й історії, - вони змарнували, за висловом філософа, свою роль «у драмі Світового Духу» і приречені на зникнення.

Погляд на історію як на діалектичний, себто невпинно мінливий процес, конкретні стадії якого під впливом внутрішніх суперечностей неминуче витісняють інші, наступні, набуваючи при цьому нових, якісно вищих форм, теж бере свій початок від Гегелевої «Філософії історії». За Гегелем, світ розвивається у ритмі діалектичної тріяди, де кожній формі буття наслідує її заперечення як теза й антитеза. Це безнастанне перетворення буття є доконечним законом. Цій універсальній системі підлягають усі форми буття – природа, культура, держава, суспільство, релігія, наука тощо:

Міркування Гегеля стосувалося сфери суто спекулятивної філософії – це «чисті сутності» й «чисті ідеї». Натомість сама гегелівська дихотомія «історичних» і «неісторичних» народів швидко перестрибнула з царини філософських абстракцій у царину публіцистики й історіописання, надовго позбавивши «неісторичні» народи власних «історій». Що ж до ідеї діалектичного розвитку, то вона дістала свої остаточне завершення дещо пізніше – в позитивістській еволюційній теорії, до чого ми ще повернемося.

За Гегелем, у партикулярних цілях великих історичних постатей («діячів світової історії»), керованих честолюбством, прагненням слави чи пожадливістю, дістає своє об’єктивне втілення Світовий Дух. Пересічні люди, пише Гегель, легко пристосовуються до усталених рамок, усередині яких реалізують свої бажання та приватні інтереси відповідно до вимог суспільства. Натомість «герої» - це люди, що не можуть змиритися із ситуацією, коли їхні прагнення суперечать усталеній моралі, нормам права тощо. Наділені винятковою волею, ці індивіди перевертають соціальний лад і таким чином надають нового напрямку історії, здійснюючи її внутрішню потребу в постійних перетвореннях. У такий спосіб їхні пристрасті слугують знаряддям оприявлення Святого Духу, що визначає плин історії:

З-поміж теоретиків історіописання авторитетне слово, зокрема, визнавали за англійським філософом історії Томасом Карлайлом (1795-1881). У збірці лекцій-есеїв «Про Героїв, Культ Героїв і Героїчне в історії» (1840 р.) Карлайл обстоює тезу про те, що історичний процес – це наслідок дії «безмежного числа біографій» реальних людей. Світова історія є власне історією «Великих людей» котрі її творять:

Німеччині судилося стати батьківщиною не лише ідеї культурного націоналізму, започаткованої Гердером, але й ідеї націоналізму політичного, що знайшла своє найвиразніше втілення у творах першого ректора заснованого в 1809 р. Берлінського університету Йогана Ґотліба Фіхте (1762 - 1814), учня Канта, філософа й палкого пруського патріота. Політичне есе Фіхте «Замкнена торгова держава» (1800 р.), збірка лекцій «Головні ознаки теперішніх часів» (1806 р.) та кілька промов, виголошеним взимку 1807–1808 рр., під час окупації Прусії наполеонівськими військами (їх видано під назвою «Промови до німецької нації»). Адаптуючи до німецьких реалій властиве Просвітництву політичне розуміння нації як нації-держави, Фіхте за свого роду трамплін використовує Гердерову ідею єдності природи й духу як основи культурної неповторності «народу», але запорукою його життєздатності вважає передусім політичне об’єднання, себто державу:

Вершиною «розумної свободи» є поява «органічної», або «замкненої» держави, де кожна особистість підтримує ціле – власну державу, бо лише в ній людині забезпечено доступ до урядування, власність, працю та захист, отже – можливість самореалізації. В такий спосіб «органічна держава» постає як сума колективних волевиявлень, що втілюють «дух нації».

У «Промовах до німецької нації», де Фіхте закликав пруських громадян до опору Наполеонові, зв’язок «народу» зі своєю «органічною державою» наголошено ще категоричніше.

Патріотичне завзяття Фіхте, який наприкінці життя висунув доктрину пангерманізму (з огляду на це його подеколи вважають провісником німецького націонал-соціалізму), не залишилося без відгуку. На перетині з фіхтеанськими ідеями у Берлінському університеті постала пруська по державницькі зорієнтована школа істориків. Видатний французький історик Нюма Дені Фюстель де Кулянж дещо пізніше іронічно порівняє її з пруською ж армією.

Мегазіркою пруської «армії істориків» був «батько німецької класичної доби» та «вчитель Європи» Леопольд фон Ранке (1795 – 1886) – професор Берлінського університету впродовж 1825 – 1871 рр., з 1841 р. офіційний історіограф Прусії, автор величезної кількості праць, зокрема таких знаменитих праць, як «Історії романських і германських народів з 1494 по 1514 рр.» (1824 р.), двотомна «Римські папи, їхня Церква та їхня держава у ХVІ – ХVІІ століттях» (!834 – 1836 рр.),шеститомна «Німецька історія періоду Реформації» (1839 – 1847 рр.), семитомна «Англійська історія переважно ХVІІ століття» (1859 – 1868 рр.), п’ятитомна «Французька історія переважно ХVІ – ХVІІ століть» (1852 – 1861 рр.), семитомна «Всесвітня історія» (1880 – 1886 рр.) та ін. Як наставник більшості німецьких істориків ХІХ ст.(а ті, своєю чергою, виховували власних учнів у дусі Ранке), берлінський професор став фактично творцем нової моделі фахового вишколу, вперше запровадивши семінарську форму занять, практиковану й сьогодні, коли студенти вивчають джерела та готують дослідницькі реферати про них. Методологічне credo Ранке сформульоване вже у передмові до його першої книжки 1824 р.:

Історії призначають функцію суду над минулим, напучування сучасників задля користі майбутніх поколінь, але вона не почуває себе гідною таких високих обов’язків, вона має тільки розповісти, як воно сталося насправді.

Ця знаменита формула досі залишається контроверсійною, зважаючи на багатозначність німецького слова eigentlich, що його звично перекладають як «насправді», хоча в тлумаченні Ранке воно могло означати й «за суттю», «згідно з властивостями». Тоді формула втрачала би свою категоричність, набуваючи певного релятивізму й стверджуючи, що завданням історії є оповідь про сутність подій, а не про їх справжній перебіг. На можливість такого тлумачення вказують і погляди берлінського професора на зміст історичного пізнання: його, на думку Ранке, годі підпорядковувати якимось загальним схемам (наприклад, ідеї прогресу), а можна лише здобути через інтуїтивне осягнення неповторного самим істориком. Мірилом неповторного для науковця виступала держава – не як політичний організм, а як певна концентрація влади, закорінена у «духовній підставі».

Серед відомих німецьких істориків доби Романтизму необхідно відзначити берлінських вчених Й.Г.Дройзена (1808 – 1884) та Т.Момзена (1817 - 1903). Дройзен відомий своїми працями з історії еллінізму та дванадцятитомною «Історією прусської політики» 1855- 1866 рр. Дройзен як палкий патріот відкинув об’єктивність, називаючи історію «політикою, оберненою в минуле», а суттю і змістом такої історії вважав державу. Дройзену належить також ряд теоретичних праць.

Т.Момзен був автором 1,5 тис. праць з античної історії і в 1902 р. став нобелівським лауреатом як неперевершений знавець античності. Найбільш відомою була його п’ятитомна праця «Римська історія» 1849 – 1885 рр. Вона була насичена фактами, відзначалася ерудицією автора.

З берлінської школи вийшов політик та офіційний історіограф Прусії Г. фон Трайчке. Він був активним прихильником німецького єднання навколо Прусії. Йому належить п’ятитомна «Німецька історія в 19 ст.». Ця праця характеризувалася відверто мілітаристським духом, ворожістю до слов’ян та євреїв.