Барокові ерудити

Інновації привнесені у ренесансний спосіб історіописання, було по-своєму підсумовано у трактаті французького правника Жана Бодена «Метод для легкого пізнання історій» (1566 р.). Цю книжку написано на зорі Контрреформації, то вона стала немовби провіщенням того типу історичного мислення, якому судилося пережити найвищий розквіт уже в наступному, ХVIІ столітті. В Боденовому трактаті історію вперше кваліфіковано як науку, що повинна послуговуватися властивим саме їй «методом». За Бодяном, це «критика джерел», звідки історик здобуває факти й систематизує їх, аби пізнати історію держав і законів. Боденів метод, як колись у Тукідида, передбачав оцінку вірогідності свідчень на підставі того, наскільки автор певного свідчення міг бути компетентним та вільним від особистих упереджень. Завдання історії як такої правник Боден тлумачив ужитково: у його поділі історії на людську, природничу та божественну, перша з тріяди – «людська історія» - є лише історією держав і правничих систем, такою собі сировиною для юриспруденції.

У Базелі 1574 р. та вдруге 1579 р. було видано збірку з вісімнадцяти свого роду «методологічних» праць, присвячених історичному мистецтву; 1611 р. у Венеції побачила світ аналогічна праця Паоло Бені «Чотири книги про історію»;1613 р. знаменитий чернець – в’язень Томазо Кампанела пише трактат «Історіографія згідно з її власними принципами». Практично всі згадані твори позначено критицизмом «антицицеронівської» хвилі історичного мислення. Скепсису піддано як риторичне оздоблення текстів, так і підпорядкування історії завданням похвали/осуду. На зміну цьому, вважали ранньобарокові теоретики історіописання, має прийти критичне дослідження джерел – старовинних хартій, дипломатичних угод і офіційних документів, хронік, інскрипцій тощо.

На другу половину ХVI – початок ХVIІ ст. припадає найгостріший період «словесної війни» між адептами Реформації й ортодоксальною Римо – Католицькою Церквою. Серед засобів переконування фігурують не лише богословські, а й історичні аргументи, передусім – з царини церковної історії. «бої за історію» між протестантськими й католицькими вченими започаткували лютерани тринадцяти томною серією «Церковна історія, ясно укладена за порядком століть», що виходила друком у Магдебурзі впродовж 1559 – 1574 рр. – «Магдебурзькі центурії». Видання готувала , збираючи матеріали у цілій Європі, група авторів, очолювана вихідцем зі слов’янського адріятичного узбережжя Малясом Влачичем, або Флавієм Іліриком (1520 - 1575). Метою ж роботи було довести на підставі джерел слушність центральної тези протестантизму, згідно з якою Церква лише в апостольські часи дотримувала євангельської чистоти віри, натомість пізніше відхилилася від неї так далеко, що стала «царством Антихриста» на чолі з його уособленням – папою (топос «папи - Антихриста») від середини ХVI ст. завдяки критиці джерел автори «Магдебурзьких центурій» справді зуміли спростувати чимало легенд і усталених істин. Варто додати й те, що «Магдебурзьким центуріям» належав неабиякий винахід, яким ми користуємося до сьогодні: тут уперше було запроваджено періодизацій ний інтервал тривалістю у століття. Наскільки успішною стала ця революційна новація, можна судити з того, що коли в 1490-х рр. блискучий інтелектуал Гартман Шедель (1440 - 1514) іще залишав наприкінці своєї славетної «всесвітньої хроніки» чисті сторінки для опису подій, які можуть статися перед Судним днем, то 1696 р. професор Галльського університету Кристоф Келар (Целарій) уже окреслив рамки своєї книжки вона зветься «Нова історія: століття ХVI-XVII».

«Скептичний метод» визначив образ так званої «історіографії ерудитів» середини – другої половини XVII ст., що в певному сенсі передує академічній науковій історії ХІХ століття. Її головні засади можна звести до трьох пунктів:

• Жодне свідчення не повинне спонукати історика повірити в те, чого не могло статися в принципі;

• Різні свідчення слід порівняти між собою й узгодити;

• Свідчення текстових джерел належить додатково перевірити, зіставивши з паралельними в часі монетами, епіграфічними написами, юридичними пам’ятками тощо.

Така робота вимагала величезної ерудиції, то й сам «критичний» напрям дістав назву «ерудитського». Першу «методологічну планку» зусиллями ерудитів установили видані впродовж 1614 – 1661 рр. п’ять томів так званої «офіційної історії» Товариства Ісуса, що їх упорядкували Ніколо Орландині та Франческо Сакіні. Гаслом єзуїтської історіографії служив вислів «нічого , крім найпотвердженішого»,себто в основу оповіді лягали винятково звіти («історії») й так звані «щорічні нотатки» певних місій , а також персональні каталоги членів Товариства з ретельно вивіреною інформацією.

Єзуїтський проєкт, започаткований фламандським єзуїтським Жаном Боляндом та його помічниками Годфруа Геншеном і Даніелем Ван Папенброком, передбачав публікацію житій святих і супровідних агіографічних джерел, опрацьованих і зверифікованих на «критичній основі».

Просвітництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальні, антиабсолютистські настрої освіченої частини населення країн Європи у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії (вчені, філософи, письменники) вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до розуму; були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу. Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою та Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування.

Початком доби Просвітництва вважається поява роботи англійсь­кого філософа Джона Локка "Дослід про людський розум" (1691). Особливо революційною на той час була така думка з цієї роботи: "Віра не може мати силу авторитету перед ясними і очевидними приписами розуму''. Тому закономірною є друга назва доби Просвітництва - доба Ро­зуму (у щонайширшому значенні цього слова), і саме тому слово "розум" стало ключовим уже в самих назвах як наукових, передусім -філософських (згадана робота англійця Дж. Локка; ''Нові досліди про людський розум" (1710) німця Г.Лейбніца, "Про розум" (1758) фра­нцуза К.Гельвеція, "Критика чистого розуму" (1781), "Критика прак­тичного розуму" (1788) німця І.Канта тощо). Отже, переважаючим пафосом, духом і підґрунтям ідеології Про­світництва була безмежна та щира віра в перетворюючу і всеперемагаючу силу людського розуму й освіти, у неминучість настання т. зв. "царства розуму". Саме у цій вірі коріниться і домінуючий  хоч і не єдиний) настрій тієї доби - оптимізм, радісне світосприй­няття.

Просвітники вірили в розум людини, у можливість справедливого, раціонального влаштування суспільства. Якщо початком ідеології просвітництва вважається поява згаданої вже роботи Дж. Локка. де одним із ключових є конфлікт розуму і віри, то принципово важливим уявляється питання про ставлення до релі­гії самих просвітителів.

Просвітителі були передусім антиклерикалами. Своєрідне примирення своєї ідеології з релігією (як це світ, створений божественним промислом, може бути таким недосконалим, яким він є) просвітителі знайшли в деїзмі - вченні про те, що Бог є, і всесвіт створений саме Ним. Але, давши першопоштовх, Він перестав втручатися у справи людей, і відтоді людство живе за божественними законами, не завжди знаючи про це. А, мовляв, учені, які відкривають закони природи, роблять не що інше, як відкривають божественні за­кони, недосяжні пересічному розумові. Таким чином була знайдена, хай тим­часова і хистка, але все ж таки рівновага між вірою і розумом.

Чи не найважливішою в добу Просвітництва була майже аксіоматична зараз, але революційна тоді ідея рівності усіх людей від наро­дження. Однією з її іпостасей було проголошення рівності релігійної.

Саме доба Просвітництва викрила систему рабоволодіння. Зви­чайно, індивідуальний і колективний (згадаймо хоча б повстання Спартака в рабовласницькому Римі) спротив рабству виник одночас­но з самим рабством, але саме просвітники поставили питання про філософське заперечення рабства, права на володіння людини лю­диною як протиприродній стан людських стосунків. Для порівняння: видатний філософ античності Платон розглядав раба як живий засіб виробництва: мотика, плуг (неживі засоби виробництва), раби (живі засоби виробництва).

Для просвітителів однією з центральних була опозиція "природа" (як правило, зі знаком "плюс") - "цивілізація (часто зі знаком "мінус')". Звичайно, значення слова "природа" в цім контекс­ті зовсім не обмежувалося поняттям на кшталт "зелені насадження". Це швидше первісний, не зіпсований цивілізацією стан людини й людства. Більшість просвітників вважали, що за природою, від наро­дження, людина гарна, а псує її суспільство, яке влаштоване нерозум­но: нераціонально, тобто, знову-таки, протиприродньо. Оцей ідеал людини, не зіпсованої цивілізацією, отримав назву, яка тоді ж стала терміном, одним із центральних понять Просвітництва - "природня людина".      Руссо абсолютизував роль природи в розвитку людства, за­надто радикально відкидав позитивні моменти впливу цивілізації, за що негайно був висміяний Вольтером, який довів його думку до абсу­рду: мовляв, якщо цивілізація - це виключно погано, то що ви пропо­нуєте натомість, пане Руссо, невже ви закликаєте людство повернутися назад, "на карачки", адже найменший вплив цивілізації - це печер­ний період у історії людства?    Суміжною згаданій є важлива опозиція Просвітництва "природне право" - "суспільна угода". Вперше думку про "суспільну угоду, договір" висловив уже згаданий Джон Локк у трак­татах "Про правління" (1690). Згодом це вчення Локка було викорис­тане у роботі "Про суспільну угоду" (1762) Ж.Ж. Руссо і в ідеях Вели­кої французької революції 1789 року.    Просвітники чудово розуміли, що "жити в суспільстві і бути незалежним від суспільства неможливо", що Іноді індивідові (який пере­буває у "природньому стані") треба обмежити свої права і свободи задля блага більшості членів суспільства, а "справедливість і дотри­мання законів є принципами, з якими погоджується більшість людей".

Наступною ключовою ідеєю Просвітництва була ідея просвічено­го монарха. Просвітники не лише пропагували можливості людсько­го розуму, але й на ділі застосовували їх. їхні раціоналістичні побудови були напрочуд логічними і прагматичними.

За магістральний напрям, головний засіб вдосконалення люд­ства просвітителі обрали культурно-просвітницьку діяльність. Відтак логічно поставало питання: а кого, власне, найдоцільніше про­свічувати? Адже дійти до кожної людини дуже важко, майже немож­ливо. Вольтер, наприклад, навідріз відмовився просвічувати простих людей, називаючи народ "бидлом, якому потрібен батіг і корм". Тоді кого ж треба було просвічувати?    Відтак просвітники прийшли до ідеї просвіченого монарха: найоптимальніше починати просвіту народу з просвіти монарха (коро­ля, царя, шаха тощо). Той, у свою чергу, почне просвічувати своїх мі­ністрів, ті - своїх підлеглих і так далі, і, зрештою, вони просвітять усю свою країну, адже влада в їхніх руках.

Ідея просвіченого монарха своєрідно співпала з тради­ційною мрією широких кіл народу про доброго монарха, і це стало однією з причин її живучості. Іноді тодішні монархи дійсно сприяли розповсюдженню наук (наприклад, Петро І "європеїзував" Росію не в останню науку саме за до­помогою впровадження і державної підтримки науки). А іноді просві­тники робили вінценосним особам комплімент, сподіваючись таким чином підказати їм потрібне ставлення до науки.

     В добу Просвітництва енциклопедистами називали просвітників, які брали участь у виданні "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел" (далі - Енциклопедія), що видавався, незважа­ючи на численні перешкоди, протягом 1751-1780 років (тобто понад чверть століття!). Головними ідеологами і виконавцями цього грандіозного проекту були засновник і головний редактор Дені Дідро та його перший помічник Д'Аламбер. Вони об'єднали навколо Енциклопедії найвидатніших учених і письменників того часу (переважно антиклерикально й антифеодально налаштованих). Монтескьє, Вольтера, Руссо, Гельвеція, Гольбаха та ін.    Виданню передували "Попередні роздуми", написані Дідро і Д'Аламбером, де була створена найпрогресивніша на той час класи­фікація галузей знань, наук. "Попередні роздуми" стали апофеозом науки, закликом до об'єктивного дослідження природи і суспільства, прапором світського, нерелігійного ставлення до реального світу ".

   Усього було видано 35 томів, де опубліковано матеріали, присвячені найрізноманітнішим галузям знань: історії, математиці, філософії, літературознавству та ін. І ось що ще цікаво: ремесла чи не вперше в історії людства були поставлені на один щабель з науками та мистецтвами, про що свідчить вже сама назва видання (раніше вони співвідносилися антитетично: науки та мистецтва - це "високе", а ремесла - це "низьке").

Романтична історіософія. Системні зміни в європейській культурі, що ототожнються з Романтизмом, було започатковано на зламі ХVІІІ – ХІХ століть. Навіяні Просвітництвом гасла Великої Французької революції «Свобода, Рівність, Братерство» не витримали випробування реальним життям, обернувшись жахіттям якобінського терору, падіння революційних ідеалів й утвердження після «наполеонівської доби» охоронницьких режимів, потягли за собою песимістичні рефлексії та зневіру в можливість передбачуваного енциклопедистами універсального «царства Розуму».

Основні прикмети романтичного світосприйняття: 1) релігійність не через засвоєння догматів, а через почуття й містичний досвід; 2) визнання переваги емоцій, зокрема станів екстазу та натхнення, над раціонально усталеними правилами; 3) захоплення усім індивідуально-неповторним, незвичайним, екзотичним, таємничим (звідси тріумфальне зростання інтересу до «сивої давнини» - Середньовіччя та його решток у руїнах та легендах); 4) культ неординарної особистості.

Нові акценти, що їх розставляв в європейській культурі Романтизм, тягли за собою і нове тлумачення «сенсу історії. На допомогу історикам прийшла «філософська історія». Ніколи раніше стільки великих філософських умів не розміркувало над осмисленням історії, як у романтичну добу: Імануїл Кант (1724 – 1804) та Йоган Ґотфрид фон Гердер (1744 – 1803), Йоган Ґотліб Фіхте (1762 – 1814) і Ґеорґ Вільгельм Ґеґель (1770 – 1831), Томас Карлайл (1795 – 1881) і Жозеф де Местр (1753 – 1821) та багато інших.

Поява ідей так званого культурного націоналізму, або «етнонаціоналізму» пов’язана з вихідцем зі Східної Прусії, лютеранським пастором, а від 1776 р. духовним главою лютеран Ваймарського герцогства Йоганом Ґотфридом фон Гердером, - за словами одного з біографів, людиною «епохальних передчуттів». Найповніше ті ідеї викладено у чотиритомній праці філософа «Думки до філософії історії людства» (1784 – 1791 рр.) Гердер розглядає людину як істоту, що формують «два світи» - світ природи і світ духу, поєднані в мові, психології та життєвих цінностях. Ця сума ознак зумовлює специфіку «народного духу» певної нації, який зберігає сталі характеристики попри зміну географічного довкілля чи політичних обставин, бо успадковується природним шляхом, передаючись із покоління до покоління у мітах, легендах, народних піснях і казках. Втрачаючи ж свою мову – основний інструмент передачі досвіду поколінь, - народ неминуче втрачає власну «самість», стає нежиттєздатним. Отже, мова й трансльована через неї культура, за Гердером, є головними чинниками, що визначають, і віддзеркалюють специфіку національної неповторності, або, «душа народу». Кожна культура, своєю чергою, є даром Божим, а отже – як частина божественного цілого – має унікальну вартість, безвідносну до інших культур, та власну внутрішню обґрунтованість і призначення у багатоманітній формі історичного буття:

Бурхлива «націоналізація» європейських держав упродовж ХІХ ст. перетворювала істориків, як інколи це метафорично окреслюють, на «перших жерців націоналізму», що науково узасаднили «колективну генеалогію» - уявлення про спільність крові на спільній, власній землі. Гердерів наголос на самостійність й унікальність кожної з культур відкривав обрії націотворення і для тих європейських народів, що були менш успішними в політичних кар’єрах, ніж французи, росіяни чи британці.

Зароджений у такий спосіб культурницький рух ліг в основу рвучкої активізації («відродження») багатьох бездержавних етносів Європи – чехів, словаків, сербів, фінів, румунів, шотландців, урешті – українців. Прикметно звучать самі назви написаних у цьому річищі творів – із наголосом на слові «народ» і на предковічних витоках відповідного народу: «Історія польського народу» поляка Єжи Самуеля Бендтке (1810 р.), «Слов’янські старожитності» словака Павла Йосифа Шафарика (1837 р.), «Історія чеського народу в Чехії та Моравії» чеха Франтика Галацького та ін. Для України чільним маніфестом романтичного націоналізму є «Книга буття українського народу» Миколи Костомарова, створена наприкінці 1845 – на початку 1846 р. як свого роду «програма» Кирило-Мефодіївського братства. Тут ми вперше натрапляємо на складник ідеології романтичного націоналізму – ідею особливої місії свого народу.

Романтичне історіописання, шукаючи неповторний «дух народу», по-своєму кодифікувало всі попередні стереотипи, намагаючись «науково пояснити» притаманні тому чи тому народові етнопсихологічні властивості. Тож власне під пером людей доби Романтизму українці остаточно перетворились на «сумирну», «співучу» й схильну до мрійливості націю, передавши цей романтичний заповіт новітнім шукачам «філософії серця» та інших симпатичних рис української неповторності.

«Історичні» нації та неісторичні» народи. Ідею поділу народів на «історичні» та «неісторичні» висунув геніальний німецький філософ, уродженець Швабії, професор філософії Берлінського університету протягом 1818 – 1831 рр. Георг Вільгельм Гегель в університетських лекціях 1822 – 1823 рр., виданих під заголовком «Лекції з філософії історії». За Гегелем, здійснює себе певна понадчасова ідея («Світовий Дух», або Абсолютний Розум), котра власне й надає сенсу історії поточній: