37

Методологія історії

У розвитку історичної думки можна виділити 2 етапи – донауковий та науковий. Вони якісно відрізняються між собою відсутністю чи наявністю розвиненої історичної свідомості, ністю елементів наукового пізнання. І етап історичного пізнання (донауковий) охопив час від античності до середини ХVІІІ ст. Його характерні ознаки: літературні, описові форми накопичення історичних знань, спрямованість пізнання на осмислення окремих подій минулого як прикладів для морального виховання сучасників. Цю спрямованість виразив М.Т.Ціцерон: «Historia – est magistra vitae» - («історія – наставниця життя»). Історія не сприймалася як щось впорядковане та регулярне.

Історична свідомість античності була відправним пунктом тривалого процесу еволюції історичного пізнання. Її репрезентували античні міфи, твори Гомера, Геродота, Фукідида, Ксенофонта, Плутарха, Полібія, Флавія, Тіта Лівія, Тацита та ін. Античні історики прагнули до історичної правди і вважали, що правдиву історію може написати лише учасник, або сучасник подій. Антична історія спиралася на усну традицію.

В античному сторичному пізнанні не було нічого, пов’язаного з теорією історії. Антична історична думка була нездатна вирішувати питання про предмет історіографії. Історія не сприймалася як щось впорядковане та регулярне.

У греків не було відчуття безперервності часу. Він відчувається відносно подій епізодично. Міфологічний час – інтуїтивний. Міфологічна історія звільнена від необхідності локалізувати події в часі. Греки були прихильні до ідеї строгої впорядкованості навколишнього світу, універсального характеру космічного закону, Божественного розуму - логосу, який пронизує Всесвіт, регулює ним. Всесвіт – макрокосмос, людина – мікрокосмос.

Греки розглядали історію як священну, а Гомера вважали істориком, його книги – священними. «Історії в дев’яти книгах» Геродота поклали початок новому літературному жанру – оповіді про ланцюг взаємопов’язаних причинно-обумовлених подій минулого, що мали певну повторюваність і знання про які могли бути корисними для сучасників. Головними в описах були: військово-політичні події, боротьба окремих особистостей за владу в державі, війни між державами. З часом зародилося «прагматичне» історіописання та критика усної традиції як такої, що ґрунтувалася на неперевірених джерелах.

Античні історики по-різному визначали предмет історичних досліджень. Для Геродота історія була дослідженням світової культури. Задля збереження історичної пам’яті народу він прагнув з’ясувати причини подій. В його праці покладено початок осмисленню історії як загальної, всесвітньої, історії народів.

У преамбулі до праці наступного за Геродотом історика, чий текст зберігся, – афінянина Фукідида (бл. 460–396 до н.е.) сформульовано три завдання: дослідити зроблене людьми, пояснити причини їхніх учинків і закріпити це в пам’яті нащадків. Цей твір присвячено описові Пелопоннеської війни 431–404 рр. між Афінами та державами Пелопоннесу, в якій сам Фукідид брав участь як стратег. Це «дослідження» спиралося на особистий досвід і розповіді очевидців. Проте Фукідид ставив перед собою мету відсіяти у цих розповідях правду від вигадки. Для Фукідида історичний інтерес становила діяльність політиків.

Науковий рівень його твору був більш значний, бо в ньому людьми вже не диригували божественні персонажі. Втім, як і в Геродота, герої Фукідидової історії зазвичай виголошували обсяжні монологи. Цей елемент історіописання зумовлений впливом усної орієнтації античної культури.

Приклад Геродота й Фукідида показують, що історія формавалась як наука, що «розпитує», збираючи та зіставляючи свідчення сучасників.

У період еллінізму «грецький світ» обіймав не окремі поліси, а величезну територію. Цю всесвітню історію неможливо було описати на підставі живих свідчень очевидців. При цьому почали використовувати компілятивний метод, застосовували зіставлення більш ранніх текстів. За основу авторової мети було покладено триєдине завдання: навчити-спонукати-розважити. Саме стилістично досконала оповідь історика мала би викликати необхідний емоційний ефект.

Найвищим моральним покликанням історії вважалося прищепити чесноти, які охоплювали такі моральні категорії, як мужність, побожність, вірність, гідність, справедливість, людяність, стійкість, турботу про загальне благо, скромність і т.і..

Вершиною історичного пізнання доби еллінізму була Всесвітня історія в 40 кн. представника знаті з аркадії Полібія (бл. 200 - 120 рр. до н.е.). Прагнучи описати всесвітню історію, він вбачав завдання істориків у поясненні подій. Зміну державних форм правління пояснював падінням моралі. Історик стверджував, що історія розвивається за певними законами. З повторюваності подій він виводив повчальну функцію історії.

Принцип описування історичних подій перейняли від Полібія римські письменники. Вчитель риторики Тит Лівій (59-й р. до н.е. - 17-й р. н.е.) написав «Історію Риму від заснування міста» в 142 кн. Своїм головним завданням він вважав прославлення римської могутності, відновлення старих традицій. Для реалізації виховної функції Тит Лівій «селекціонував» використаний матеріал, залишаючи вигідні з патріотичного боку свідчення, пребільшуючи римські досягнення та перемоги, подав свою розповідь у захоплюючій літературній формі, часто використовуючи різноманітні прийоми риторики, поміщаючи вигадані промови. Все це було спрямовано для утвердження ідеї римського месіанізму.

Корнелій Тацит (бл. 55 - бл. 117 рр. н.е.) у своїй «Історії» виступав як історик-мораліст, звернув увагу на психологічні аспекти історичного процесу, дав критичну характеристику римських імператорів, закликав до об’єктивного висвітлення історії. Праці Тацита насичені моралізаторством та оціночними судженнями про діячів минулого. Історик прагнув застерегти сучасників від ганьби перед нащадками. У своїх творах він не прикрашував минуле як Тит Лівій, а детально описував насильства, криваві сцени, різні зловісні факти, щоб наочно показати боротьбу добра та зла. Подібні тенденції простежувалися у працях цезаріянця Салюстія Криспа (86 - 35 рр. н.е.), Йосифа Флавія (37/38 - після 100 рр. н.е.). Твори останнього («Іудейська війна», «Іудейські старожитності»)містили згадки про Ісуса Христа, Іоана Хрестителя і є найранішими джерелами для вивчення християнства.

За пізньої античної доби активно розвивався жанр життєписів визначних історичних особистостей. Біографічні описи виникли ще за елліністичного часу, але свого розквіту досягли за Римської імперії (Корнелій Непот «Про знаменитих мужів» - І ст.. н.е., Плутарх - бл. 46 - після 119 рр. н.е. - «Порівняльні життєписи», Светоній Транквіл - бл. 70 - бл. 140/150 рр. н.е. - «Життя дванадцяти цезарів» ). Ці твори були деполітизовані. Останній з названих авторів запровадив у своїх життєписах певні рубрики для опису історичних персонажів: шлях до вдади, державна діяльність, особисте життя, смерть та поховання.

З методологічної точки зору значний інтерес становить памфлет талановитого сирійського письменника Лукіна з Самосати (бл. 119 - бл. 190 рр. н.е.) - «Як потрібно писати історію». Автор піддав їдкій критиці хвалебні історичні описи Парфянської війни 165 - 170 рр. Аналізуючи працю історика, він наголошував, що її необхідними умовами є знання та власний досвід, можливість висловлювати вільні судження про історичні події, але не бути упередженим суддею, ьути незалежним та непідкупним, дати правдивий опис історії.

Середньовічна історіографія була універсальною. У середні віки історичне пізнання розвивалося під впливом теології, схоластики. Середньовічне розуміння історії визначалося домінуванням християнської церковної доктрини. Хід історії мислився лінійно: мав початок (Акт творіння), середину та кінець (Страшний суд). Автори «церковної історії» володіли всім арсеналом античної науки, але спиралися на цілком інше пояснення світу й місця людини в ньому. Згідно з християнською доктриною, всяку людську дію зумовлюють не примхи сліпої Долі, а мудре Провидіння Боже. Творінням Бога, що існує з Божої ласки й зникає внаслідок Божої кари чи недоступного людському розумові божественного промислу, є всі народи, суспільства, держави. Історія – це теж здійснення людини в історії – бути знаряддям, що виконує цю волю. Силам добра в історичному бутті протистоять сили зла – Сатана та його приспішники, які спокушають нерозумну людину до гріха, намагаючись перешкодити здійсненню божественного Провидіння. Відповідно, карою за гріхи стають війни, стихійні лиха, пошесті, землетруси та всілякі інші біди, що їх Бог посилає на порушників своєї волі.

«Батьком» християнської історіографії вважається уродженець Палестини Євсевій, єпископ Кесарійський (бл. 260/65-339) (ІV ст.). Він написав церковну історію до 324 р. Від Євсевія бере початок універсалізм історії – мислення наднаціональними категоріями богообраності християн.

Згідно з Євсевієм, якого називають «батьком християнської історіографії», все минуле людства ввід Акту Творіння до Христа – це тільки пролог перед осягненням божественної істини та появою «обраного народу Божого», християн, що їх буде нагороджено вічним життям у Судний день. Цей «народ» не розділяють ні державна приналежність, ні мова, ні місце проживання – до нього належить кожен, хто увірував у Христа та Його спасенну жертву. Власне з цих тез Евсевія беруть початок згодом тотальні для Середньовіччя універсалізм, себто мислення «наднаціональними» категоріями богообраности християн, та сприйняття історії як лінійного процесу, що має свій початок (Акт Творіння) і кінець (Судний день).

Пізніше цю концепцію обґрунтував Августин у трактаті «Про град Божий» (412 – 425). У цій праці історію людства поділено на 6 віків згідно з 6 днями творіння та 6 фазами біблійної історії. Сьомий вік – Царство Боже на Землі.

Протягом V – VI ст. за прикладом Євсевія було написано велику кількість «вселенських» церковних історій. Ці твори сприяли остаточному утвердженню християнської концепції історії, а також започаткуванню нового жанру з «історичним ухилом» - агіографії, себто житій святих і священномучеників й оповідей про здійснені ними чуда.

За середньовічними канонами, історіописання здійснювалося за певною схемою. Історія мала бути 1) універсальною (бо творінням Господа є цілий світ); 2) провіденційною (бо перебіг подій визначало Провидіння Господнє); 3) лінеарною й есхатологічною (бо історія мала початок в Акті Творіння й очікуваний кінець у Судний день); 4) поділеною на два відлами – священну, або біблійну та світську (профанну). «Справжньою» історією вважали саме священну, тоді як профанну трактували лише як скороминуще простування до Судного дня. Виходячи з цього, перед викладом сучасних авторові подій у певній місцевості він мав показати їх «справжні», себто біблійні, витоки, віднайти Господній промисел у тому, що відбувалося.

Світ, що виник в Акті Творіння, уявляли як єдине ціле – «божественну гармонію», впорядковану Богом на засадах ярусної ієрархії як у небесній сфері (серафими/херувими – архангели - янголи), так і в земній, профан ній, де мешкає «потрійний люд»: молільники - вояки - трудівники. З іншого боку, «профанна історія» будь-якої частини держави, династії, певного суспільства, певного монастиря тощо – мала вкладатися в універсальний божественний порядок часів, демонструючи зв'язок із подіями історії священної.

Першими працями, які певною мірою, відбивали таку схему історичного мислення, у Візантії стала «Хронографія» сирійця Іоана Малали (бл. 491 – бл. 578), доведена до 563 р., а на Заході – хроніка Григорія Турського (538/39 – 593/94), відома під умовною назвою «Історія франків». Її автором був єпископ Турський Григорій (світське ім'я Георгій Флоренцій) – галло-римський аристократ, сучасник кривавої боротьби за владу між нащадками короля Хлодвіга, один із перших «латинських» агіографів. Преамбула до першої книги, що розпочиналася із дослівного викладу Символу Віри, засвідчила християнську свідомість. У передмові до «Історії франків» автор визначав свою мету ще за суто античними мірками.

Паралельно з церковною історією (агіогрфією) розвивалося світське християнське історіописання. Лангобард за походженням, вихованець латинської школи в Падуї Павло Диякон написав «Історію народу лангобардів», доведену до 744 р. З так званим Каролінгським відродженням і придворною «академією» Карла Великого пов’язано працю «Життєпис Карла Великого», яку написав між 817-821 рр. за прикладом Светонія уродженець Франкенії Ейнгард. Необхідно відзначити також «Королівські аннали», хроніку абата Нітгарда за 814-843 рр., так звані «Бертинські аннали» рейнського архієпископа Гінкмара, «вселенську хроніку» абата з Лотарингії Регінона Прюмського.

Сама історія втратила статус «наставниці життя», бо західна шкільна практика, на відміну від візантійської, співвідносила її не з риторикою, а з науками про обчислення. У зв’язку з цим, «історії» як логічно зв’язані оповіді, надовго поступилися місцем анналам/хронікам з порічною фіксацією подій.

Активне історіописання розгорнулося в ХІ ст., коли у монастирях всієї католицької Європи було започатковано ведення монастирських і так званих «локальних» хронік, а в містах-комунах Італії – у Мілані, Пізі, Вероні – з кінця ХІ ст. укладають «міські хроніки». У цей час з’явилася значна кількість праць: саксонська хроніка єпископа Титмара Мерзербурзького; хроніка Віпо - придворного капелана імператорів Конрада ІІ (1024-1039) і Генріха ІІІ (1039-1056); хроніка ченця Германа з Райхенау; так звані «Гільдесгаймські аннали»; твір «північного Тацита», як його називали, Адама Бременського «Діяння Гамбурзької церкви».

Перший Хрестовий похід 1096 – 1099 рр. породив «лицарські хроніки»: анонімні «Діяння франків та інших єрусалимців» якогось італо-норманського рицаря. Авторами хронік та «історій» хрестових походів, як і раніше, були, переважно клірики – зазвичай безпосередні учасники подій, як: Раймонд Агільський, духівник графа Раймунда Тулузького; Фульхерій Шартрський, духівник графа, а пізніше - єрусалимського короля, Бальдуїна Булонського; монах-бенедиктець Екегард Єврейський, що побував у 1101 р. а Палестині.

На кінець ХІ – початок ХІІ ст. припало зародження історіописання у країнах так званого «нового християнства» - Чехії, Русі, Польщі, Сербії, Угорщині. Особливе місце тут за стилістичною довершеністю належить «Чеській хроніці», автором якої був «батько чеської історіографії» Козьма Празький, декан собору св. Віта в Празі: цю працю доведено до року смерти автора (*1125). Близько 1113 р. та в 1116 і 1118 рр. у Києві укладають три редакції «Повісти минулих літ», що їх авторами, відповідно, були чернець Києво-Печерського монастиря Нестор (особа, як припускають, легендарна), ігумен Київського Видубицького монастиря Сильвестр і ще один, невідомий на ім’я, києво-печерський чернець. На ці ж роки припала поява першої польської хроніки монаха-бенедиктинця Галла Аноніма (Мартина Галла), автора праці «Хроніка та діяння польських князів або володарів», продовжена краківським каноніком Вінцентієм Кадлубеком, інакше Магістром Вінцентієм.

У добу так званого «відродження ХІІ ст.», коли виникли перші університети й почали ставати на ноги європейські міста, обсяг історіографічної продукції стрімко зріс. За підрахунками дослідників, протягом ХІІ ст. було написано вп’ятеро більше праць, ніж століттям раніше. Зокрема, помітно більше стало «діянь володарів»: «Діяння імператора Фридриха» Оттона Фрайзингенського; «Діяння англійських королів» Вільяма Малмсберійського; «Історії данських королів і героїв» Саксона Граматика та безліч інших.

До універсалістської схеми вписування «партикулярної» історії у «вселенську» українська традиція востаннє вдавалася ще наприкінці ХVIІ ст. – у хроніці ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Софоновича, а також у «Синопсисі», що його автором умовно вважають архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля.

Ще однією ознакою «християнізованої» історії є її інтерпретативний символізм, коли за кожною подією профанної історії вбачалася прихована аналогія з подіями та персонажами історії священної, зі Старим і Новим Завітами. Витлумачення священної історії передбачало не так інтерес до дійсних подій, як угадування, за висловом св. Августина, «тіні майбутнього». Людина Середньовіччя вірила в незмінність речей, не відділяючись «колись» від «сьогодні» й постійно «підтягуючи» сучасне до минулого. Все написане істориком своєрідно подвоювалося: з одного боку – їх обгортав прихований зміст, що саме його вважали «справжнім» - на відміну від їх профанного, «сегосвітнього» перебігу.

Текстам середньовічних істориків притаманна так звана біблієзація, свідоме чи неусвідомлюване використання цитат, сталих зворотів, парафразів, мовних штампів і прообразів персонажів та ситуацій Святого Письма. Це прищеплювало біблійні трафарети мови й мислення, призводячи до «типологізації» персонажів і колізій, коли всякого зрадника ототожнювали з Юдою, всякого порушника «любови братньої» - з Каїном, кожного, хто благочестиво й терпляче зносить удари долі, - з Іовом, будь-який масштабний соціальний катаклізм – із падінням Вавилона тощо. Усталені на основі Біблії кліше оцінок виявилися найтривкішою спадщиною середньовічного історіописання і дожили аж до кінця ХVIІ – початку ХVIІІ століття.

Літературно-стилістична вправність їх авторів за небагатьма винятками залишалась небездоганною, а надто поруч із вишуканими текстами візантійських істориків.

Історичний ренесанс

Поштовхом до модифікації середньовічного формату історіописання стало «відкриття Античности», здійснене на зламі ХІV – ХV ст. освіченими ентузіастами-італійцями. Пізніше, у ХV ст., їхні послідовники дадуть своїм зусиллям назву відродження. У 1855 р. історик Жуль Мішлє, описуючи цей культурний феномен, використв французький варіант слова – ренесанс. Практичним утіленням цього напрямку був цілеспрямований пошук, переписування та коментування античних текстів. Від уживаного Цицероном поняття studia humanitatis, яке обіймало граматику, поетику, риторику й філософію, такі заняття отримали назву «гуманістичних студій», а людей, що ними займалися, стали називати по-італійському umanista (гуманіст). Винайдення друкарства сприяло популяризації зусиль гуманістів.

Метою закоханих в Античність гуманістів було «відродити» правильну латину та повернути у вжиток зразки античного красномовства. Як люди іншого часу та іншого світосприйняття, вони, «відроджуючи», запроваджували нове, власне осмислення історичних понять, тем і сюжетів. З поміж найвідоміших творів середини ХV – середини ХVI ст., написаних італійськими гуманістами, такі: «Дванадцять книг історій флорентійців» Леонардо Бруні (Аретино); «Вісім книг історій флорентійського народу» Поджо Брачоліні; «Декади історій від падіння Римської імперії» Флавіо Бьондо; «Декади діянь Венеції від заснування міста» Маркантоніо Коччо (Сабеліко); «Історія Флоренції» Ніколо Макіавелі; «Історія Італії» Франческо Гвічардині; «Сорок п’ять книг історій свого часу» Паоло Джовіо та багато інших.

Виклад у більшості з цих праць починався від античних часів. Це призводило до виопуклення античної доби як своєрідного «початку історії», являло собою кардинальну новацію порівняно із середньовічним історіописання, де цей «початок», як уже знаємо, ототожнювали з Актом Творіння та Боговтіленням. Поставала нова періодизаційна схема: середньовічний поділ минулого на скоординовані зі священною історією «віки» поступався місцем нині звичному для нас тричленному поділові на Античність, Середньовіччя та Новий час (хоча сам термін «Середньовіччя» вперше ужив аж у 1688 р. німецький ерудит Кристоф Келар, або ж Целарій). З інщого боку, це вперше запроваджувало сприйняття часу як категорії, пов’язаної з конкретними діями людей, замість середньовічної візії часу як сфери буття Бога.

Така абстракція тягла за собою цілком предметні новації в історичному мисленні, бо переносила акценти історіописання з незмінного й вічного на те, що перебуває в динаміці та рухові. Крім того, здійснене гуманістами «повернення» античної культури «наочно демонструвало» слушність погляду античних авторів на плин історії як невпинний кругообіг повторень. Погляд на історичне буття як на безперервний цикл повторень добре ілюструють ось такі слова з «Історії Флоренції» Ніколо Макіавелі.

Ознакою італійського ренесансного історіописання вважають антропоцентризм, себто зосередженість на людині (на відміну від середньовічного геоцентризму – зосередженості на провидінні Господньому). Цю своєрідну «секуляризацію», звісно, не треба перебільшувати, бо авторитет Святого Письма не підлягав сумніву, та й самі гуманісти були надто далекі від новітнього раціоналізму, щедро сплачуючи данину забобонам, вірі в алхімію, магію, астрологічні прогнози та всілякі чуда й провіщення. Критерієм «добрих» і «поганих» учинків стає вже не смиренна побожність як у середньовічних текстах, а «доброчесність».

Ще однією новацією ренесансного історіописання є відверте декларування авторської позиції – на відміну від середньовічних хронік, де йшлося про нейтральне ставлення до описуваного. Наприклад, ідеалом держави для Леонардо Бруні є Флоренція, бо там «у всіх справах панують народ і свобода»; офіційний історіограф Венеції Сабеліко, нестримно підносячи культ свободи в Республіці св. Марка, таврує «тиранів» (убитих або вигнаних дожів) і називає Венецію «новим Римом».

Конструювання славетного минулого європейських «націй» кшталтувало відчуття «національної неповторности», яке у формі національних міфологій надовго переживе ренесансну фазу європейського історіописання. Патріотичний пошук славетного «не римського» минулого протестантських націй підживлювали і цілком злободенні мотиви – прагнення «історично» обґрунтувати вивільнення з – під «римської тиранії». Найвиразнішим прикладом поєднання цих двох елементів може служити німецька історіографія ХVI ст., де запанував так званий «тевтонський міф» про германську простоту звичаїв, германську гостинність і особливу відданість германців свободі.

У Франції основу національного міфу на початку ХVI ст. закладає так званий «франко-галлізм», що підносив Французьку державу до рангу найдавнішої в Европі. На зламі ХV – ХVI ст.. легенда переростає у струнку концепцію франко-галлізм, згідно з якою «королівство Галлія» - це перша європейська держава, що її заснував Франсіон, брат (чи син) троянського героя Енея.

Більш-менш паралельно в англійському історіописання окреслюється сприйняття власної, острівної, традиції як явища неперервного й унікального завдяки розвинутому праву власності й особистої незалежності – «другої природи» англійців, у чиїй мові, за висловом одного з тогочасних авторів, є трохи французької «крові», але немає французьких «сердець».

У другій половині ХVI ст., коли з приходом до влади королеви Єлизавети І (1558 - 1603) англіканство перетворюється на офісну релігію, історія Британії набуває додаткового месіанського акценту: країна постає як свого роду «повернутий рай» завдяки утвердженню «істинної», себто Реформованої, Церкви та перемозі на «ідолопоклонниками» - католицькими державами й Римською курією.