5.Грецька колонізація Північного Причорномор*я

Велика Грецька колонізація, яка розпочалася у VІ ст.. до н.е. включно, була у різних місцях і на різних хронологічних етапах обумовлена різними причинами: війнами, внутрішніми політичними поразками певних груп населення, пошуком ринків збуту виробів розвинутого грецького ремісництва, а також джерел отримання сировини зокрема металів: заліза, міді, олова, свинцю, золота, срібла тощо. Проте найголовніша причина масової колонізації Vст. до н.е. полягала в стрімкому зростанні кількості населення, що примушувало надмір жителів окремих полісів і навіть цілих регіонів шукати вільні землі.

Серед безпосередніх причин перенаселення виділяються аграрно-економічний і соціальний фактори, коли в результаті гострої внутрішньо-полічної Боротьби, що супроводжувала процес встановлення нового, рабовласницького суспільства, групи населення які зазнали поразки, були змушені захистити батьківщину. Крім того, певну роль відігравав і зовнішньополітичний фактор: ворожі навали і розорення міст на прилеглих до них сільськогосподарських зон змушували жителів іноді цілих полісів переселятися в інші місцевості.

У другій половині VІІст. до н.е. виникають два найбільш ранні поселення в Північному Причорномор’ї на Березанському півострові (нині це острів біля м Очаків) та біля сучасного м. Таганрога (на узбережжі Азовського моря). У VІст. засновуються маже всі найзначніші північно причорноморські міста

Головними районами поширення грецьких колоній у Північному Причорномор’ї були Боспор Кіммерійський (Пантікапей, м. Керч), Нім фей (с. Ельтіген), Феодосія, Фанагорія, Горгіпія (на Таманському півострові), а також Нижнє Побужжя (Ольвія, в місці Бузького та Дніпровського лиманів). Освоєння яких починається з першої половини VІст. до н.е. Колонізація Західного Криму (перше іонійське поселення на місці Херсонеса – нині м. Севастополь, Керкінітіда – сучасна Євпаторія) та Нижнього Подністров’я (Тіра – сучасний Білгород-Дністровський, Ніконій – на лівому березі Дністровського лиману біля с. Роксолани) відбулася наприкінці VІст. до. н.е. Істотну роль у розвитку колонізації в дальшому починає відігравати морська торгівля, яка швидко розвивається. Якщо колонізація найдавнишх часів мала переважно аграрний характер і колоністи в місцях нового свого оселення бралися насамперед обробляти землю, то в пізніші часи за’вляються колонії іншого типу. В ряді випадків вони мають характер замлеробсько-торговий. Частина їх населення продовжує займатися землеробством, але уже розраховуючи на збут продукції своєї праці, друга частина займається ремеслами, нарешті виділяються групи, що займаються переважно торгівлею

6.Утворення східними слов*янами

Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропеись-кого населення, що сформувалося у середині І тис. до н.е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та у першій половині І тис. н.е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури. Став можливим відносно систематичний розгляд процесу зародження у давніх слов’ян класових відносин як умови становлення державності . До середини І тис. н.е. слов’яни займали обширну територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським міжріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним Причорномор’ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов’янських племен пов’язаний і процес їхньої диференціації. З’явилися східні, західні та південні слов’яни .

У період становлення класового суспільства слов’янські племена об’єднуються у союзи племен. Процес формування останніх інтенсивно відбувався у V ст. н.е. Чим сильніше йшов процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими і довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких у джерелах називають "рекси", "рикси" (Ардагаст, Удар, Межамір, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана згадується про Божа — антського вождя кінця IV ст. Поява у слов’ян союзів племен свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах пануючого класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії знаходилися і анти . Військова демократія включала в себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу. У результаті посилення соціальної диференціації у союзах слов’янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави. На розвиток слов’ян певною мірою вплинуло і нашестя гуннів. Східнослов’янські племена заселяли ту велику територію, на якій склалася давньоруська народність. Більшість На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром Києвом; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип’ятю, — древляни з центром Іскорестенем; на північ від полян і древлян на лівобережжі Прип’яті — дреговичі, на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу — бужани і волиняни, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра — уличі і тиверці; у Закарпатті — білі хорвати; на лівому березі Дніпра, у басейні рік Сули, Сейму, Десни, доходячи на сході до Північного Донця, — сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа — радимичі; на північ від радимичів, у верхів’ї Волги, Дніпра і Двіни — кривичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни по річці Полоті — полочани; у районі озера Ільмень — словени; на самому сході регіону розміщення східних слов’ян — в’ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки і Москви-ріки .