3. Зміна ролі матеріальних факторів виробництва

Які ж факти господарського життя найвиразніше свідчать про значне зниження ролі та значення матеріальних факторів виробничого процесу? Звернемося передусім до показників зайнятості.

На початку XIX ст. у сільському господарстві США було зайнято майже 75 % усієї робочої сили. За півстоліття ця частка скоротилася на одну десяту, до 67 %, а за наступні 100 років зменшилась уже в 3,5 рази - до 20 %. Але і це було лише прелюдією: за останні 40 років частка зайнятих в аграрному секторі США зменшилася ще у вісім разів і становить нині від 2,5 до 3 %. У результаті з 1994 р. статистичні органи Сполучених Штатів перестали враховувати частку фермерів у складі зайнятого населення через її незначні розміри. Подібні процеси розвиваються й у більшості європейських країн. У Німеччині з 1960 по 1991 рік частка зайнятих у сільському господарстві зменшилася з 14,0 до 3,4 %, у Франції — з 23,2 до 5,8 %. видобувних галузях, частка яких у ВНП країн ЄС не перевищує 3%, зайнятість скоротилася на 12 % лише за останні 5 років.

Одночасно відбулися не менш радикальні зміни у складі зайнятих у промисловості. У 70-ті роки в країнах Заходу вперше було відзначено абсолютне скорочення зайнятості в матеріальному виробництві (у Німеччині — з 1972 р., у Франції — з 1975 р., у США — з кінця 70-х років). Якщо в 1900 р. співвідношення американців, що виготовляли матеріальні блага й послуги, оцінювалося як 63 : 37, то дев'яносто років потому — уже як 22 : 78, причому зміни значно прискорилися з початку 50-х років, коли почалося скорочення чисельності зайнятих у всіх галузях, що тією чи іншою мірою можуть бути віднесені до сфери матеріального виробництва. У середині 50-х років на частку сфери послуг припадало 50 % ВНП США. До кінця 90-х років цей показник зріс до

75%. У країнах ЄС третій сектор створює сьогодні 63 % ВНП і забезпечує роботою 62% загальної кількості зайнятих, у Японії відповідні показники становлять 59 і 56 %.

Тенденції, що сформувалися протягом останніх десятиліть, можна розглядати сьогодні як необоротні. Відомо, що в 70-ті роки в США сектор послуг забезпечував 89 % приросту зайнятості, у 80-ті роки цей показник досяг 104 %, а в 90-ті — 119 %. При цьому експерти прогнозують, що в найближчі десять років 25 з 26 створюваних нетто-робочих місць у США будуть припадати на сферу послуг, а загальна частка зайнятих у ній становитиме до 2005 р. 83 % сукупної робочої сили. В останні роки увагу соціологів привертає і той факт, що дуже широке коло осіб, які відповідно до статистичних правил обліку належать до зайнятих у І промисловості, фактично виконує функції, що аж ніяк не тотожні особистій участі у виробничому процесі. Так, ще на початку 80-х років частка працівників, безпосередньо зайнятих у виробничих операціях, не перевищувала в США 12 %; нині вона скоротилась до 10 %. У Японії подібні цифри становлять відповідно 15 і 12 %. Останнім часом з'явилися оцінки, що визначають цей показник для США на рівні 5—6 %. Вони на перший погляд можуть здаватись нереалістичними, однак статистичні спостереження свідчать про те, що в 1993 р. в Бостоні у сфері послуг було зайнято 463 тис. осіб, тоді як безпосередньо у виробництві — лише 29 тис. І подібне співвідношення в останні роки стало типовим для великих американських міст.

Варте підкреслити, що саме по собі скорочення зайнятості в промисловості не означає зниження ролі та значення матеріальної складової сучасного господарського життя. Обсяг вироблених і спожитих суспільством благ не знижується, а зростає. Сучасне виробництво з надлишком забезпечує потреби населення як у традиційних, так і в принципово нових товарах. Споживчий ринок розвинутих країн перенасичений різноманітними продуктами, а промисловість забезпечена необхідною мінеральною і сільськогосподарською сировиною. Матеріальна база сучасного виробництва залишається і буде залишатися фундаментом, на якому відбувається розвиток нових економічних і соціальних процесів.

Цей факт підтверджується і тією обставиною, що різке зниження чисельності зайнятих у галузях першого і другого секторів. у розвинутих країнах перестало в останні роки викликати відповідне скорочення частки цих галузей у валовому національному продукті. Якщо в сільському господарстві в 1869 р. вироблялось до 40 % американського ВНП, то по закінченні першої світою війни — лише 14 %. Нині цей показник стабілізувався на рівні 2% (ще близько 1,6 % припадає на інші галузі першого сектору). У країнах ЄС частка аграрного сектору у ВНП у 90-ті роки підтримувалася на рівні 4—6 %. У промисловості цей процес виражений набагато чіткіше. У 80-х і 90-х роках частка промислового виробництва у ВНП США коливалась у межах від 22,7 до 21,3 %, незначно знизившись із 1974 р. У країнах ЄС вона також була на рівні близько 20 % (від 15 % у Греції до 30 % у ФРН). З огляду на той факт, що зниження кількості зайнятих і обсягу виробленого продукту в аграрному й індустріальному секторах до певної мірі компенсується ростом цих показників у пов'язаних з ними галузях, можна констатувати, що сумарна частка першого і другого секторів у західній економіці з початку 90-х років стабілізувалася на рівні 30—32 % ВНП.

Ця ситуація стала можливою внаслідок швидкого технологічного прогресу, що робить сучасне матеріальне виробництво дедалі незалежнішим від робочої сили.

Зміна ролі матеріальних факторів виробництва чіткіше простежується на прикладі принципово нової якості економічного зростання. В останні роки науково-інформаційний прогрес дозволяє нарощувати виробництво матеріальних благ, не збільшуючи споживання енергії та сировинну, не залучаючи додаткову робочу силу. Основою розвитку стають технологічні інновації, що викликають значне підвищення ефективності виробництва. Так, у 1800 р. американський фермер повинен був працювати протягом 344 годин, щоб виростити й зібрати 100 бушелів зерна. У 1900 р. для цього було потрібно 147 людино-годин, а нині — лише 3 людино-години. У середині 90-х років продуктивність праці в американській обробній промисловості була в 5 разів вищою, ніж у 1950 р. Наприклад, у сталеливарному виробництві компанії «Юнайтед стейтс стіл», де в 1980 р. було зайнято 120 тис. осіб, чисельність працівників до початку 90-х скоротилась у 10 разів, але продуктивність їхньої праці зросла на 650 %. Унаслідок масштабних технологічних нововведень на початку 90-х років американській промисловості для виробництва того обсягу продукту, який виготовлявся в 1973 р., було потрібно лише 40 % тієї кількості робітників, що була реально залучена до виробництва на початку 70-х.

Темпи зростання обсягів виробництва сьогодні випереджають також темпи зростання обсягів споживання мінеральних ресурсів та енергії. У США за збільшення ВНП у 2,5 рази використовують чорних металів менше ніж у 1960 р. У сільському господарстві - і одній з найбільш енергоємних галузей — пряме споживання енергії скоротилося з 1975 по 1987 ріку 1,5 рази, а загальне (включаючи непряме) — у 1,65 рази. Споживання бензину новим середнім американським автомобілем знизилось від 17,8 до 8,7 літра на 100 кілометрів пробігу. При цьому очікується, що до 2020 р. у виробництво будуть запущені моделі, що споживатимуть лише 2,1 літра бензину на 100 км.

Шлях заощадження енергії далеко ще не пройдений до кінця. Про це, зокрема, свідчить той факт, що енергоємність японського промислового виробництва майже на третину нижча, ніж у Сполучених Штатах. У розрахунку на одиницю продукції індустріального сектору споживання нафти знижувалося протягом 1973— 1978 рр. на 2,7 % у річному обчисленні в США, на 3,5 % — у Канаді, на 3,8 % — в Італії, на 4,8 % — у Німеччині та Великобританії, на 5,7% — у Японії, У результаті у країнах — учасницях ОЕСР за період з 1973 по 1985 рік ВНП збільшився на 32%, а споживання енергії — лише на 5 %. У другій половині 80-х і в 90ті роки господарський підйом відбувався на тлі абсолютного скорочення енергоспоживання. Урядами цих країн схвалено стратегію, відповідно до якої протягом майбутніх трьох десятиліть їхні потреби в природних ресурсах у розрахунку на 100 дол. створеного національного доходу мають знизитися в 10 разів — до 31 кілограма, порівняно з 300 кілограмами в 1996 р.

Нові технологічні рішення дозволяють не лише дедалі ощадливіше використовувати непоновлювані природні ресурси, але в ряді випадків узагалі відмовлятись від їхнього застосування, знайшовши їм заміну серед номенклатури синтетичних матеріалів, яка швидко зростає.

Великі промислові компанії дедалі частіше відмовляються від використання дорогих і нешироко розповсюджених природних матеріалів, видобуток яких породжує екологічні проблеми. Так, ринок срібла різко звузився на початку 80-х, коли в компанії «Кодак» було винайдено метод фотографування, що дозволяє обходитися без цього металу. Те саме відбулось, коли корпорація «Форд» відмовилась від використання платини в автомобільних каталізаторах, які вона випускає, а виробники мікросхем знайшли заміну золотим контактам і провідникам. У результаті лише в 1991—1997 рр. фізична маса (у тоннах) промислових виробів, представлених в американському експорті в перерахунку на один долар їхньої ціни, знизилась більш як удвічі, тоді як за 1967— 1988 рр. цей показник скоротився лише на 43 %.

Приклади ощадливого ставлення до непоновлюваних природних ресурсів, породжені розвитком нових технологій, можна наводити нескінченно. Так, якщо невдовзі після другої світової війни вартість матеріалів і енергії у витратах на виготовлення мідного дроту, що застосовувався в телефонії, досягала 80 %, то під час виробництва оптиковолоконного кабелю ця частка скоротилась до 10%. Проте, у той час як мідний кабель, прокладений по дну Атлантичного океану в 1966 р., міг використовуватися для 138 одночасних телефонних викликів, оптиковолоконний кабель, інстальований на початку 90-х, здатний обслуговувати одночасно більш як 1,5 млн. абонентів.

Нині можна стверджувати, що виробнича революція останніх десятиліть практично цілком зняла з порядку денного проблему швидкого вичерпання мінеральних і енергетичних запасів, унаслідок чого постіндустріальні країни живуть сьогодні в новому світі — світі необмежених ресурсів.

Одним із наслідків цього стало зниження гостроти екологічної проблеми, що є, на нашу думку, одним з найбільших досягнень постіндустріального етапу розвитку. Ще в 1969 р. в США було прийнято Закон про національну політику у сфері охорони природи, за яким пішли Закон про чисте повітря (1970 р.) і Закон про чисту воду (1972 р.), а також понад 13 тис. інших нормативних актів, з яких складається сьогодні екологічне законодавство Сполучених Штатів. У Німеччині відповідні" законодавчі норми почали запроваджуватись починаючи з прийняття ландтагом федеральної землі Північний Рейн - Вестфалія Закону про якість повітря (1963 р.), доповненого Законом про переробку відходів (1972 р.) і Федеральним законом про викиди (1974 р.).

В останні роки в країнах Європейського Союзу на природоохоронні програми витрачається від 4,2 до 8,4 % ВНП, і цей показник має тенденцію до стійкого зростання. Сучасні технології дозволяють усувати з відходів виробництва й газів, що викидаються, до двох третин N0 і трьох чвертей 302, що дозволяє знизити частку країн Північної Америки в загальносвітовому обсязі шкідливих викидів в атмосферу з нинішніх 27 % до 22 % до 2010 р, У 1996 р. США стали єдиною країною, що цілком припинила виробництво озоноруйнувальних речовин, а частка країн — членів ОЕСР у світовому обсязі викидів вуглекислого газу в атмосферу протягом останніх тридцяти років залишається фактично стабільною. Використання нових технологій дозволило Сполученим Штатам, поліпшуючи екологічний стан природного середовища, тричі за останні десять років змінювати стандарти споживаної води.

Отже, коли йдеться про зміну ролі факторів виробництва за сучасних умов, мається на увазі витиснення речових компонентів готового продукту інформаційними складовими. Саме на цій основі зменшується забруднення природного середовища, знижується значення мінеральної сировини й некваліфікованої праці як базових виробничих факторів, а знання й інформація перетворюються в основний ресурс виробництва в будь-якій його формі.